Логотип сайта «Тарас Шевченко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Кобзар / 1844 р. / Сон («У всякого своя доля…»)

Кобзар

1844 р.

Сон («У всякого своя доля…»)

Тарас Шевченко

X

Варіанти тексту

Опис варіантів

(Комедія)

Дух истины, его же мир не

может прияти, яко не видит его,

ниже знает его.

Иоанна, глава 14, стих 17.

У всякого своя доля

І свій шлях широкий,

Той мурує, той руйнує,

Той неситим оком

За край світа зазирає,

Чи нема країни,

Щоб загарбать і з собою

Взять у домовину.

Той тузами обирає

Свата в його хаті,

А той нишком у куточку

Гострить ніж на брата.

А той, тихий та тверезий,

Богобоязливий,

Як кішечка підкрадеться,

Вижде нещасливий

У тебе час та й запустить

Пазурі в печінки, –

І не благай: не вимолять

Ні діти, ні жінка.

А той, щедрий та розкошний,

Все храми мурує;

Та отечество так любить,

Так за ним бідкує,

Так із його, сердешного,

Кров, як воду, точить!..

А братія мовчить собі,

Витріщивши очі!

Як ягнята. «Нехай, – каже, –

Може, так і треба».

Так і треба! бо немає

Господа на небі!

А ви в ярмі падаете

Та якогось Раю

На тім світі благаєте?

Немає! немає!

Шкода й праці, схаменіться.

Усі на сім світі –

І царята, і старчата –

Адамові діти.

І той… і той… А що ж то я?

Ось що, добрі люди:

Я гуляю, бенкетую

В неділю і в будень.

А вам нудно! жалкуєте!

Єй-богу, не чую.

І не кричіть! Я свою п’ю,

А не кров людськую!

Отак, ідучи попідтинню

З бенкету п’яний уночі,

Я міркував собі йдучи,

Поки доплентавсь до хатини.

А в мене діти не кричать

І жінка не лає,

Тихо, як у Раї,

Усюди Божа благодать –

І в серці, і в хаті.

Отож я ліг спати.

А вже підпилий як засне,

То хоч коти гармати –

І усом не моргне.

Та й сон же, сон, напричуд дивний,

Мені приснився –

Найтверезіший би упився,

Скупий жидюга дав би гривню,

Щоб позирнуть на ті дива.

Та чорта з два!

Дивлюся: так буцім сова

Летить лугами, берегами, та нетрями,

Та глибокими ярами,

Та широкими степами,

Та байраками.

А я за нею та за нею,

Лечу й прощаюся з землею.

Прощай, світе, прощай, земле,

Неприязний краю,

Мої муки, мої люті

В хмарі заховаю.

А ти, моя Україно,

Безталанна вдово,

Я до тебе літатиму

З хмари на розмову.

На розмову тихо-сумну,

На раду з тобою;

Опівночі падатиму

Рясною росою.

Порадимось, посумуєм,

Поки сонце встане,

Поки твої малі діти

На ворога стануть.

Прощай же ти, моя нене,

Удово-небого,

Годуй діток; жива правда

У Господа Бога!

Летим. Дивлюся, аж світає,

Край неба палає,

Соловейко в темнім гаї

Сонце зострічає.

Тихесенько вітер віє,

Степи, лани мріють,

Меж ярами над ставами

Верби зеленіють.

Сади рясні похилились,

Тополі по волі

Стоять собі, мов сторожа,

Розмовляють з полем.

І все-то те, вся країна

Повита красою,

Зеленіє, вмивається

Дрібною росою,

Споконвіку вмивається,

Сонце зострічає…

І нема тому почину,

І краю немає!

Ніхто його не додбає

І не розруйнує…

І все-то те… Душе моя,

Чого ти сумуєш?

Душе моя убогая,

Чого марне плачеш,

Чого тобі шкода? Хіба ти не бачиш,

Хіба ти не чуєш людського плачу?

То глянь, подивися; а я полечу

Високо, високо за синії хмари;

Немає там власті, немає там кари,

Там сміху людського і плачу не чуть.

Он глянь, у тім раї, що ти покидаєш,

Латану свитину з каліки знімають,

З шкурою знімають, бо нічим обуть

Княжат недорослих; а он розпинають

Вдову за подушне, а сина кують,

Єдиного сина, єдину дитину,

Єдину надію! в військо оддають!

Бо його, бач, трохи! А онде під тином

Опухла дитина, голоднее мре,

А мати пшеницю на панщині жне.

А он бачиш? Очі! Очі!

Нащо ви здалися,

Чом ви змалку не висохли,

Слізьми не злилися?

То покритка попідтинню

З байстрям шкандибає,

Батько й мати одцурались

Й чужі не приймають!

Старці навіть цураються!!

А панич не знає,

З двадцятою, недоліток,

Душі пропиває!

Чи Бог бачить із-за хмари

Наші сльози, горе?

Може, й бачить, та помага,

Як і оті гори

Предковічні, що политі

Кровію людською!..

Душе моя убогая!

Лишенько з тобою.

Уп’ємося отрутою,

В кризі ляжем спати,

Пошлем думу аж до Бога,

Його розпитати,

Чи довго ще на сім світі

Катам панувати??

Лети ж, моя думо, моя люта муко,

Забери з собою всі лиха, всі зла,

Своє товариство – ти з ними росла,

Ти з ними кохалась, їх тяжкії руки

Тебе повивали. Бери ж їх, лети

Та по всьому небу орду розпусти.

Нехай чорніє, червоніє,

Полум’ям повіє,

Нехай знову рига змії,

Трупом землю криє.

А без тебе я де-небудь

Серце заховаю

Та тим часом пошукаю

На край світа раю.

І знов лечу понад землею,

І знов прощаюся я з нею.

Тяжко матір покидати

У безверхій хаті,

А ще гірше дивитися

На сльози та лати.

Лечу, лечу, а вітер віє,

Передо мною сніг біліє,

Кругом бори та болота,

Туман, туман і пустота.

Людей не чуть, не знать і сліду

Людської страшної ноги.

І вороги й невороги,

Прощайте, в гості не приїду!

Упивайтесь, бенкетуйте –

Я вже не почую,

Один собі навік-віки

В снігу заночую.

І поки ви дознаєтесь,

Що ще є країна,

Не полита сльозьми, кров’ю,

То я одпочину…

Одпочину… Аж слухаю –

Загули кайдани

Під землею… Подивлюся…

О люде поганий!

Де ти взявся? Що ти робиш?

Чого ти шукаєш

Під землею? Ні, вже, мабуть,

Я не заховаюсь

І на небі!.. За що ж кара,

За що мені муки?

Кому я що заподіяв?

Чиї тяжкі руки

В тілі душу закували,

Серце запалили

І галичі силу

Думи розпустили??

За що, не знаю, а караюсь,

І тяжко караюсь!

І коли я спокутую,

Коли діжду краю,

Не бачу й не знаю!!

Заворушилася пустиня.

Мов із тісної домовини

На той остатній Страшний суд

Мертвці за правдою встають.

То не вмерлі, не убиті,

Не суда просити!

Ні, то люди, живі люди,

В кайдани залиті.

Із нор золото виносять,

Щоб пельку залити

Неситому!.. То катаржні.

А за що? Те знає…

Вседержитель… А може, ще

Й Він не добачає.

Онде злодій штемпований

Кайдани волочить;

Он розбойник катований

Зубами скрегоче,

Недобитка товариша

Зарізати хоче!

А меж ними, запеклими,

В кайдани убраний

Цар всесвітній! Цар волі, цар,

Штемпом увінчаний!

В муці, в катарзі не просить,

Не плаче, не стогне!

Раз добром нагріте серце

Вік не прохолоне!

А де ж твої думи, рожевії квіти,

Доглядані, смілі, викохані діти,

Кому ти їх, друже, кому передав?

Чи, може, навіки в серці поховав?

О не ховай, брате! Розсип їх, розкидай,

Зійдуть, і ростимуть, і у люди вийдуть!

Чи ще митарство? чи вже буде?

Буде, буде, бо холодно,

Мороз розум будить.

І знов лечу. Земля чорніє.

Дрімає розум, серце мліє.

Дивлюся: хати над шляхами

Та городи з стома церквами,

А в городах, мов журавлі,

Замоштрували москалі;

Нагодовані, обуті

І кайданами окуті,

Моштруються… Далі гляну:

У долині, мов у ямі,

На багнищі город мріє;

Над ним хмарою чорніє

Туман тяжкий… Долітаю –

То город безкраїй.

Чи то турецький,

Чи то німецький,

А може, те, що й московський.

Церкви, та палати,

Та пани пузаті,

І ні однісінької хати.

Смеркалося… огонь огнем

Кругом запалало,

Аж злякавсь я… «Ура! ура!

Ура!» – закричали.

«Цу-цу, дурні! схаменіться!

Чого се ви раді!

Що горите?» – «Экой хохол!

Не знает параду.

У нас парад! Сам изволит

Сегодни гуляти!»

«Та де ж вона, тая цяця?»

«Вон видишь – палаты».

Штовхаюсь я; аж землячок,

Спасибі, признався,

З циновими ґудзиками:

«Де ты здесь узялся?»

«З України». – «Так як же ти

И говорить не вмієш

По-здешнему?» – «Ба ні, – кажу,

Говорить умію,

Та не хочу». – «Экой чудак!

Я всі входи знаю,

Я тут служу, коли хочеш,

В дворец попытаюсь

Ввесты тебе. Только, знаєш,

Мы, брат, просвищенны, –

Не поскупись полтинкою…»

Цур тобі, мерзенний

Каламарю… І зробився

Я знову незримий

Та й пропхався у палати.

Боже мій єдиний!!

Так от де рай! Уже нащо

Золотом облиті

Блюдолизи; аж ось і сам,

Високий, сердитий,

Виступає; обок його

Цариця-небога,

Мов опеньок засушений,

Тонка, довгонога,

Та ще, на лихо, сердешне

Хита головою.

Так оце-то та богиня!

Лишенько з тобою.

А я, дурний, не бачивши

Тебе, цяце, й разу,

Та й повірив тупорилим

Твоїм віршемазам.

Ото дурний! а ще й битий,

На квиток повірив

Москалеві; от і читай,

І йми ти їм віри!

За богами – панства, панства

В серебрі та златі,

Мов кабани годовані,

Пикаті, пузаті!..

Аж потіють, та товпляться,

Щоб то ближче стати

Коло самих: може, вдарять

Або дулю дати

Благоволять; хоч маленьку,

Хоч півдулі, аби тілько

Під самую пику.

І всі уряд поставали

Ніби без’язикі –

Анітелень. Цар цвенькає;

А диво-цариця,

Мов та чапля меж птахами,

Скаче, бадьориться.

Довгенько вдвох похожали,

Мов сичі надуті.

Та щось нишком розмовляли –

Здалека не чути –

О отечестві, здається,

Та нових петлицях,

Та о муштрах ще новіших!..

А потім цариця

Сіла мовчки на дзиґлику.

Дивлюсь, цар підходить

До найстаршого… та в пику

Його як затопить!..

Облизався неборака;

Та меншого в пузо –

Аж загуло!.. А той собі

Ще меншого туза

Межи плечі; той меншого,

А менший малого,

А той дрібних, а дрібнота

Уже за порогом

Як кинеться по улицях,

Та й давай місити

Недобитків православних,

А ті голосити;

Та верещать; та як ревнуть:

«Гуля наш батюшка, гуля!

Ура!.. ура!.. ура! а-а-а…»

Зареготався я, та й годі;

А й мене давнули

Таки добре. Перед світом

Усе те заснуло,

Тіль[ки] де-де православні

По углах стогнали

Та, стогнучи, за батюшку

Господа благали.

Сміх і сльози! От пішов я

Город озирати.

Там ніч, як день. Дивлюся:

Палати, палати

Понад тихою рікою;

А берег ушитий

Увесь каменем. Дивуюсь,

Мов несамовитий!

Як-то воно зробилося

З калюжі такої

Таке диво?.. Отут крові

Пролито людської –

І без ножа. По тім боці

Твердиня й дзвіниця,

Мов та швайка загострена,

Аж чудно дивиться.

І дзиґарі теленькають.

От я повертаюсь –

Аж кінь летить, копитами

Скелю розбиває!

А на коні сидить охляп,

У свиті – не свиті,

І без шапки. Якимсь листом

Голова повита.

Кінь басує – от-от річку,

От… от… перескочить.

А він руку простягає,

Мов світ увесь хоче

Загарбати. Хто ж це такий?

От собі й читаю,

Що на скелі наковано:

Первому – вторая

Таке диво наставила.

Тепер же я знаю:

Це той первий, що розпинав

Нашу Україну,

А вторая доканала

Вдову сиротину.

Кати! кати! людоїди!

Наїлись обоє,

Накралися; а що взяли

На той світ з собою?

Тяжко-тяжко мені стало,

Так, мов я читаю

Історію України.

Стою, замираю…

А тим часом тихо, тихо

Та сумно співає

Щось такеє невидиме:

«Із города із Глухова

Полки виступали

З заступами на лінію,

А мене послали

На столицю з козаками

Наказним гетьманом!

О Боже наш милосердий!

О царю поганий,

Царю проклятий, лукавий,

Аспиде неситий!

Що ти зробив з козаками?

Болота засипав

Благородними костями;

Поставив столицю

На їх трупах катованих!

І в темній темниці

Мене, вольного гетьмана,

Голодом замучив

У кайданах. Царю! царю!

І Бог не розлучить

Нас з тобою. Кайданами

Скований зо мною

Навік-віки. Тяжко мені

Витать над Невою.

України далекої,

Може, вже немає.

Полетів би, подивився,

Так Бог не пускає.

Може, Москва випалила

І Дніпро спустила

В сине море, розкопала

Високі могили –

Нашу славу. Боже милий,

Зжалься, Боже милий».

Та й замовкло; дивлюся я:

Біла хмара криє

Сіре небо. А в тій хмарі

Мов звір в гаї виє.

То не хмара – біла пташка

Хмарою спустилась

Над царем тим мусянджовим

І заголосила:

«І ми сковані з тобою,

Людоїде, змію!

На Страшному на судищі

Ми Бога закриєм

Од очей твоїх неситих.

Ти нас з України

Загнав, голих і голодних,

У сніг на чужину

Та й порізав; а з шкур наших

Собі багряницю

Пошив жилами твердими

І заклав столицю

В новій рясі. Подивися:

Церкви та палати!

Веселися, лютий кате,

Проклятий! проклятий!»

Розлетілись, розсипались,

Сонечко вставало,

А я стояв, дивувався,

Та аж страшно стало.

Уже вбогі ворушились,

На труд поспішали,

І москалі на розпуттях

Уже моштрувались.

Покрай улиць поспішали

Заспані дівчата,

Та не з дому, а додому!

Посилала мати

На цілу ніч працювати,

На хліб заробляти.

А я стою, похилившись,

Думаю, гадаю,

Як то тяжко той насущний

Люди заробляють.

От і братія сипнула

У сенат писати,

Та підписувать, та драти

І з батька і брата.

А меж ними і землячки

Де-де проглядають.

По-московській так і ріжуть,

Сміються та лають

Батьків своїх, що змалечку

Цвенькать не навчили

По-німецькій – а то тепер

І кисни в чорнилах!

П’явки! п’явки! Може, батько

Остатню корову

Жидам продав, поки вивчив

Московської мови.

Україно! Україно!

Оце твої діти,

Твої квіти молодії,

Чорнилом политі.

Московською блекотою

В німецьких теплицях

Заглушені!.. Плач, Украйно!

Бездітна вдовице!

Піти лишень подивиться

До царя в палати,

Що там робиться. Приходжу,

Старшина пузата

Стоїть рядом; сопе, хропе,

Та понадувалось,

Як індики, і на двері

Косо поглядало.

Аж ось вони й одчинились.

Неначе з берлоги

Медвідь виліз, ледве-ледве

Переносить ноги.

Та одутий, аж посинів,

Похмілля прокляте

Його мучило. Як крикне

На самих пузатих –

Всі пузаті до одного

В землю провалились!

Він вилупив баньки з лоба –

І все затрусилось,

Що осталось; мов скажений,

На менших гукає –

І ті в землю; він до дрібних –

І ті пропадають!

Він до челяді – і челядь,

І челядь пропала;

До москалів – москалики,

Тілько застогнало,

Пішли в землю; диво дивне

Сталося на світі.

Дивлюся я, що дальш буде,

Що буде робити

Мій медведик! Стоїть собі,

Голову понурив,

Сіромаха. Де ж ділася

Медвежа натура?

Мов кошеня, такий чудний.

Я аж засміявся.

Він і почув, та як зикне –

Я перелякався

Та й прокинувсь… Отаке-то

Приснилося диво.

Чудне якесь!.. таке тілько

Сниться юродивим

Та п’яницям. Не здивуйте,

Брати любі, милі,

Що не своє розказав вам,

А те, що приснилось.

8 июля 1844. С.-Петербург


Примітки

Джерело тексту:

– чистовий автограф у рукописній збірці «Три літа» (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 74, арк. 35—49) [Автограф].

Подається за збіркою «Три літа». В рядку 69 помилково написане слово «тенетрями» виправляється за контекстом «нетрями».

Автограф датовано: «8 июля 1844. С.-Петербург».

Датується за автографом: 8 липня 1844 р., С.-Петербург.

Первісний автограф не відомий. У квітні — червні 1846 р., перебуваючи в Києві, Шевченко переписав поему з невідомого автографа до рукописної збірки «Три літа». Під час переписування зроблено чимало виправлень (див. розділ «Інші редакції та варіанти»). На початку 1847 року, найімовірніше, в лютому — березні, під час перебування у селі Седневі у А. І. Лизогуба, Шевченко зробив виправлення чорнилом і олівцем у 148, 261, 415, 544, 560, 566-му рядках. Текст поеми набув остаточного вигляду.

Про те, що існував попередній автограф поеми, свідчив М. І. Костомаров. Згадуючи про своє знайомство з Шевченком у Києві навесні 1846 року, він зазначив, що поет під час другої зустрічі «принес с собою в кармане несшитую тетрадь своих нигде еще не печатанных стихотворений, читал их…» (Костомаров Н. И. Письмо М. И. Семевскому // Русская старина. — 1880. — № 3. — С. 598). В автобіографії мемуарист уточнював: «Он прочел мне некоторые из неизданных своих произведений, от которых я был в совершенном восторге. Особенно сильное впечатление произвел на меня “Сон”, неизданная антицензурная поэма Шевченко. Я читал и перечитывал ее всю ночь и был в полном упоении» (Автобиография Николая Ивановича Костомарова // Русская мысль. — 1885. — № 5. — С. 211).

У середині 1840-х років, до арешту Шевченка 5 квітня 1847 р., поема поширювалася в рукописних списках, зокрема, в колі кирило-мефодіївців та близьких до них осіб. Матеріали слідства у III відділі свідчать, що серед кирило-мефодіївців твори Шевченка поширював О. О. Навроцький. Під час арешту кирило-мефодіївців списки поеми «Сон» відібрано у В. М. Білозерського та М. І. Костомарова (Державний архів Російської Федерації (Москва), ф. 109, 1 експ., № 81, ч. 4, арк. 45 звор. — 53; ч. З, арк. 105—106). На допиті у III відділі В. М. Білозерському поставили питання: «Вам ли принадлежат тетрадки с малороссийскими стихотворениями, между которыми находится и “Сон” — самое наглое сочинение Шевченко?..» (Тарас Шевченко. Документи та матеріали. — С. 121). М. I. Костомарова запитали: «Для чего вы хранили у себя написанные на нескольких листочках стихотворения возмутительного содержания, даже “Сон”, сочинение Шевченки, исполненное самых наглых и дерзких описаний высочайшего дома, равно две книги, печатную и рукописную, сочинений того же Шевченки, исполненные подобных мыслей? Кто переписывал и иллюстрировал означенную рукописную книгу?» (Там само. — С. 116). Списки В. М. Білозерського та М. I. Костомарова опосередковано походять від рукописної збірки «Три літа» (див.: Бородін В. С. Твори Шевченка в архіві кирило-мефодіївців // Збірник праць чотирнадцятої наукової шевченківської конференції. — С. 114—126).

Очевидно, після арешту Шевченка, в роки його заслання, поему переписували як із «незшитого зошита», залишеного поетом у когось із знайомих, так і з інших списків. У деяких із цих списків, зокрема П. О. Куліша (Інститут російської літератури (Пушкінський дім) Російської академії наук, ф. 3, оп. 19, № 70), у тому, за яким К. Г. Климкович вперше надрукував поему в 1865 р. у Львові окремим виданням, у списку, варіанти якого подано у празькому «Кобзарі» 1876 р. з додатком споминок Костомарова і Микешина (с. 12—28), та ін. твір датовано не липнем, як у рукописній збірці «Три літа», а червнем 1844 р. У першодруці і в списку П. О. Куліша дата збігається дослівно: «Місяць червень, р. б. 1844, у Петербурзі». І там, і там відсутні епіграфи. Конкретніша дата у празькому «Кобзарі» 1876 р. (Т. 2. — С. 28): «1844, 8 июня Петербург». За формулюванням вона ближча до шевченківської традиції. Рік, число і місце збігаються з датою збірки «Три літа». Можливо, неуважно прочитано місяць: замість «июль» — «июнь».

Коли 21 серпня 1859 р., повертаючись з третьої подорожі в Україну, Шевченко завітав у Качанівку, син Г. С. Тарновського (тоді студент) продекламував йому рядки:

Лечу, дивлюся — аж світає,

Край неба палає,

Соловейко в темнім гаї

Сонце зустрічає;

Тихесенько вітер віє,

Між ярами, над ставами

Верби зеленіють…

(Мелочи из жизни Шевченка // Киевская старина. — 1897. — № 2. — С. 35).

Пропуск рядка «Степи, лани мріють», очевидно, випадковий, але слово «Лечу» у першому рядку наведеного уривка (замість «Летим», як у збірці «Три літа») зустрічається у багатьох списках. Такий вигляд має цей рядок і в «Кобзарі» 1867 р., в якому опубліковано уривок з поеми (рядки 75—156) з цензурними купюрами. Повністю поему «Сон» у Росії надруковано вперше у виданні: Шевченко Т. Кобзарь. — СПб., 1907. — С. 166—182.

Згаданий список П. О. Куліша, а також списки О. М. Бодянського (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 99, № 138, с 445—452) і Г. М. Честахівського (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 62) містять багато відмін проти основного тексту. Джерело їх не встановлено. Мабуть, вони походять від неякісних списків. Існували також нині не відомі списки М. О. Максимовича і той, що належав Г. Степаненкові. Варіанти першого опублікував В. М. Доманицький у своїй праці «Критичний розслід над текстом «Кобзаря» (с. 69—71), варіанти другого подано у примітках до «Кобзаря» 1908 р. за редакцією В. М. Доманицького (с. 619—620).

З невстановленого джерела поему переписано в кінці 50-х років XIX ст. до рукописного списку невідомої особи з окремими, за свідченням О. Я. Кониського, виправленнями Шевченка, що належав Л. М. Жемчужникову і тепер не відомий. Варіанти із цього списку (порівняно з «Кобзарем» 1893 р.) опублікував О. Я. Кониський у «Записках Наукового товариства імені Шевченка» (1901. — Т. 39. — С. 21).

Багато спотворень допущено в рукописному «Кобзарі» 1857 р. І. І. Сердюкова (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 80, с 19—42). Переважна більшість пізніших списків походить від публікацій (див.: Попель С. Д. Списки поеми Шевченка «Сон» // Радянське літературознавство. — 1964. — № 3. — С. 50—73).

Цікавим і до певної міри загадковим є список 1852 р., зроблений у Новопетровському укріпленні (див.: Хінкулов А. Ф. Невідомі рукописи й документи з архівів Новопетровського укріплення // Збірник праць ювілейної десятої наукової шевченківської конференції. — К., 1962. — С 265). Список у зошиті на 26 сторінок, під текстом підпис не рукою Шевченка «Т. Шевченко» і дата «Roku 1852». Очевидно, його зроблено одним із приятелів і шанувальників поета з кола польських засланців. Список зберігається у фонді історика М. П. Лихачова в архіві Санкт-Петербурзького філіалу Інституту історії РАН (К., 238, IV, 13, шифр: 311/10).

Уже в перші дні приїзду до Оренбурга в 1847 р. Шевченко, за свідченням Ф. М. Лазаревського, читав з пам’яті йому і С. П. Левицькому поему «Сон» (Лазаревский Ф. М. Из воспоминаний о Шевченко // Киевская старина. — 1899. — № 2. — С. 152). Ймовірно, що і в Новопетровському укріпленні він продиктував її з пам’яті комусь із друзів, а той зафіксував її з багатьма неточностями. У списку близько 200 рядків мають різночитання проти автографа у збірці «Три літа».

Про поширення поеми «Сон» у списках свідчив М. П. Драгоманов: «Я сам у свій хлоп’ячий вік, у 1850-ті роки, надибавсь, наприклад, на сліди впливу Капністів-лібералів і аболіціоністів, із кружка котрих в перший раз здобув і “Сон”, і “Кавказ” Шевченка» (Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну. — К., 1917. — С 27).

Вперше всю поему введено до збірки творів у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 17—34 (подано за першодруком).

Комедія — авторський підзаголовок — «комедія» вказує на жанрово-стилістичне спрямування твору, водночас він містить настанову на очудненість, абсурдність зображуваного («сон, напричуд дивний»; «Отаке-то Приснилося диво. Чудне якесь!..»). Загалом жанровий спектр твору набагато ширший. Це сатирична поема з елементами гротеску, мотивами трагедійності, історіософсько-політична за проблематикою.

Дух истины, его же мир не может прияти, яко не видит его, ниже знает его. — Епіграфом з Євангелія від св. Іоана («Духу істини, якого світ не може сприйняти, бо не бачить його і не знає») поет дуже узагальнено окреслює стан суспільства, яке не приймає Духу істини, бо не бачить його і не знає. Звідси випливає намір автора — розкрити перед своїми байдужими сучасниками істинну картину навколишнього життя в його найжахливіших проявах.

У всякого своя доля І свій шлях широкий… — Вступна частина поеми (рядки 1—48) є своєрідною трансформацією поглиблених образно й соціально мотивів вірша Г. Сковороди «Всякому городу нрав і права» (див., зокрема: Ласло М. Влияние творчества Г. Сковороды на поэзию Т.Г. Шевченко // Доклады и сообщения, представленные на VII Международном съезде славистов (Варшава, 21—27 августа 1973). — Бухарест, 1973). Ряд загальнолюдських і суспільних вад виявляється водночас дуже пізнаваним, екстрапольованим на конкретні обставини й події російської дійсності часів царювання Миколи І.

Той неситим оком… — натяк на Миколу І, який у цей час вів війну на Кавказі, потопив у крові польське повстання 1830—1831 рр., погрожував збройним втручанням країнам, які проводили не бажану йому політику. Водночас Шевченко мав на увазі й усіх інших «катів вінчаних».

Все храми мурує… — За царювання Миколи І велося посилене будівництво церков переважно за проектами архітектора К. Тона.

Та якогось Раю На тім світі благаєте… — Поняття «рай» є наскрізним у поемі («Тихо, як у Раї»; «Так от де рай!») і трактується в дусі народно-релігійних уявлень як куточок благоденства, місце без страждань. Пошук такого раю є композиційним стрижнем поеми. Гротескно-саркастичного звучання цей мотив набуває в зображенні царського раю («Так от де рай!»).

Так буцім сова Летить… — Образ сови як провідниці ліричного персонажа в його польоті над імперією горя і зла є художньо вмотивованим і постійним у творчості Шевченка (поезії «Три літа», «Рано-вранці новобранці…», поеми «Сова», «Чернець», «Марина»). Втілюючи такі риси, як пітьма, похмурість, розпач, відчай, цей образ є співвідносним з народнопоетичною і християнською символікою.

Споконвіку вмивається, Сонце зострічає… І нема тому почину, І краю немає! — філософські роздуми, співзвучні з мотивами Книги Еклезіастової (Гл. 1. В. 4—5): «Покоління відходить, й покоління приходить, а земля віковічно стоїть! І сонечко сходить, і сонце заходить, і поспішає до місця свого, де сходить воно».

Немає там власті, немає там кари, Там сміху людського і плачу не чуть. — Ремінісценція мотивів з Одкровення св. Іоана Богослова (Гл. 21. В. 4): «…і смерти не буде більше, ні скорботи, ні плачу, ні болю не буде більше…».

А он розпинають Вдову за подушне… — Подушний податок, запроваджений Петром І, накладався на осіб так званих податних станів, незалежно від їхньої заможності. Подушне сплачувалося за «ревізьку душу», тобто за осіб чоловічої статі, внесених до податкових списків під час перепису. До нового перепису його повинні були сплачувати вдови за своїх померлих чоловіків. Фактично вдови сплачували подушне більшу частину життя, бо переписи проводилися дуже рідко. На час створення поеми останній перепис був у 1833 р., а наступний відбувся 1850 р.

Нехай чорніє, червоніє, Полум’ям повіє, Нехай знову рига змії, Трупом землю криє. — Образність і тональність цього фрагмента суголосні тим, що панують в Одкровенні св. Іоана Богослова і змальовують переддень перед судом Божим і другим пришестям Христа: «Перший посурмив, і настав град і вогонь, змішані з кров’ю, і кинуто їх на землю» (Гл. 8. В. 7); «І другий ангел посурмив, і мов гора велика, огнем розпалена, була кинута в море: і стала третина моря — кров’ю» (Гл. 8. В. 8); «І третій ангел посурмив, і впала з неба зоря велика, що палала, як смолоскип…» (Гл. 8. В. 10); «Трьома карами цими вбита була третина люду: огнем і димом і сіркою…» (Гл. 9. В. 18); «…от — великий дракон червений, який мав сім голів і десять рогів, і на головах його — сім діядем» (Гл. 12. В. 3). У підтексті — пророцтво загибелі кривдникам і грішникам, які не хочуть покаятися у своїх злодіяннях.

А меж ними, запеклими… Цар всесвітній! Цар волі, цар, Штемпом увінчаний! — узагальнений до символу образ засланого борця за волю. «Цар волі» — уособлення ідеї саможертовного служіння народові: він втілює риси, властиві кільком поколінням борців із самодержавством, передусім декабристам, яких Шевченко глибоко шанував як «первых русских благовестителей свободы». Водночас це пряма алюзія образу Ісуса Христа. За Біблією, над головою розіп’ятого Христа було вміщено напис: «”Це Ісус — Цар Юдейський”. Тоді розіп’яли з Ним двох розбійників: одного праворуч, а одного ліворуч» (Матвія. Гл. 27. В. 37—38).

І ні однісінької хати. — Архетип хати у Шевченка містить глибоко гуманістичний заряд. Хата — це прихисток людського тепла й затишку (пор.: «Не кидай матері, казали…», «Садок вишневий коло хати…», «І виріс я на чужині…», «Не молилася за мене…»). В цьому значенні він протистоїть поняттю «палати». Розвиток образу, наповнення його сатиричним змістом — у поезії «Якби ви знали, паничі…».

У нас парад! Сам изволит Сегодни гуляти! — Йдеться про парадний прийом, бенкет у царському палаці, на честь чого влаштовано святкову ілюмінацію. Про скептичне ставлення Шевченка до подібних царських розваг свідчить його запис у щоденнику від 1 липня 1857 р., де згадано подібне свято в Петергофі 1836 р.

Аж ось і сам… — Тут і далі сатира на соціально-політичний лад царської Росії набирає форми памфлету на особу Миколи І. Сатиричний портрет царя при всій гротесковості дуже схожий на свій оригінал і за політичною суттю, і за зовнішністю. Можливо, на образі Миколи І у поемі «Сон» відбилося знайомство Шевченка з поемою А. Міцкевича «Дзяди» та опосередковано (через О. Бодянського) — з книжкою маркіза де Кюстіна «La Russia en 1839» (Paris, 1843).

Цариця-небога, Мов опеньок засушений… Хита головою. — Шаржований і водночас безжалісно точний портрет дружини Миколи І імператриці Олександри Федорівни (1798—1860), яку Шевченкові, можливо, доводилося бачити в Петербурзі та чути про неї розповіді К.П. Брюллова. Не виключено, що на цих рядках позначився опис імператриці в книжці де Кюстіна, який зауважував її надзвичайну худорлявість та хворобливий вигляд: «Нервные конвульсии безобразили черты ее лица, заставляя иногда трясти головой» (Де Кюстин. Николаевская Россия. — М., 1930. — С. 83), що, на думку автора, було наслідком переляку, викликаного повстанням 14 грудня 1825 р. У 1860 р. Шевченко відгукнувся на її смерть віршами «Хоча лежачого й не б’ють…» та «О люди! люди небораки!..».

Та й повірив тупорилим Твоїм віршемазам. — У ті роки друкувалося чимало улесливих віршів, присвячених імператриці (Є. Ростопчина, «Тайные думы», 1838; П. Ободовський, «Царский цветник», 1841; Калістратов, «Русь святая. На новый год», 1841; І. Мятлєв, «Картина в кабинете государыни императрицы», 1841 та ін.).

Мов сичі надуті. — Микола І, за свідченням сучасників, намагався справити враження на присутніх своїм величним виглядом. За припущенням де Кюстіна, він носив корсет, а емігрант М. Сазонов у памфлеті «Правда про імператора Миколу І» (Париж, 1854) писав, що цар навмисно міцно затягував живіт, щоб той краще підпирав груди (Литературное наследство. — 1941. — № 41/42. — С. 245).

Та нових петлицях Ta o муштрах ще новіших!.. — Коло інтересів Миколи І зводилося до парадів, муштри, мундирів. «Мания смотров, парадов и маневров имеет в России характер повальной болезни. Губернаторы, подобно государю, проводят жизнь за игрой в солдатики» (Де Кюстин. Николаевская Россия. — С. 267). Фрунтоманію Миколи І викривали А. Міцкевич у поемі «Дзяди», О. І. Полежаєв, а після 1844 р. — М. П. Огарьов, О. І. Герцен, П. Л. Лавров. Не випадковою є й згадка про «нові петлиці». У тогочасних газетах часто публікувалися накази про зміни в формі російської армії. Зокрема, незадовго до написання поеми — 18 травня 1844 р. Шевченко міг прочитати в «Северной пчеле» наказ: «Государь император высочайше повелеть соизволил: всем войскам, исключая гусаров, вместо употребляемых ныне киверов, иметь вновь утвержденные его величеством каски». А 14 липня 1844 р., тобто через чотири дні після написання комедії, у тій же газеті надруковано наказ про зміни у формі сибірського гренадерського полку, в якому, зокрема, є рядки: «Штаб- и обер-офицерам сего полка иметь золотые петлицы на воротниках и обшлагах мундиров…» (Северная пчела. — 1845. — № 5).

Дивлюсь, цар підходить До найстаршого… та в пику… — Сцена «генерального мордобитія» (Франко І. Темне царство // Повне зібр. творів: У 50 т. — К., 1980. — Т. 26. — С. 148) є своєрідним гротесковим образом, який розкриває «механіку» самодержавства в дії.

Твердиня й дзвіниця… — Петропавловська фортеця й Петропавловський собор, дзвіниця якого має високий шпиль. Фортеця, збудована Петром І для оборони столиці від шведів, незабаром стала тюрмою для найнебезпечніших політичних ворогів царату. Собор був усипальнею російських імператорів.

Аж кінь летить, копитами Скелю розбиває! — Йдеться про пам’ятник Петру І на Сенатській площі в Петербурзі, споруджений у 1782 р. за проектом французького скульптора Е. Фальконе (1716—1791). Стилістично знижений опис пам’ятника суперечить офіціозно закладеній у ньому величі. Невідповідність образного вирішення пам’ятника, помічену Шевченком-митцем, зауважив ще маркіз де Кюстін, який назвав задум Фальконе «фатальним», а виконання — «безпорадним».

Первому — вторая. — Напис на пам’ятнику Петрові І російською та латинською («Petro Primo Catarina Secunda») мовами.

Це той первый, що розпинав Нашу Україну… — Тут і в пізніших творах («Великий льох», «Іржавець») поет гнівно картає Петра І за соціальне й національне гноблення українського народу. Політика царя щодо України була спрямована на обмеження її автономії: у листопаді 1720 р. він видав указ «Про заснування в Малоросії Військової канцелярії», яким започаткував уніфікацію державних порядків за російським зразком. У квітні 1722 р. створюється російська владна структура — Малоросійська колегія, що діяла в складі шести офіцерів-росіян — командирів розквартированих в Україні царських полків. Почали запроваджуватися обмеження і в духовному житті українців, зокрема, в жовтні 1720 р. сенат ухвалив постанову щодо заборони друкування книжок у Гетьманщині, окрім церковних, та й у тих не мало бути відмінностей від російських видань.

А вторая доконала Вдову сиротину. — Катерина II (1729—1796) остаточно ліквідувала залишки автономного ладу Лівобережної України, скасувавши гетьманство (1764), ліквідувавши Запорозьку Січ (1775) і запровадивши загальноросійську адміністративну систему. Указом Катерини II від 3 травня 1783 р. в Україні запроваджено кріпосне право. Своїм численним фаворитам цариця роздарувала багаті маєтки. На землях, що належали Запорозькій Січі, заснувала низку колоній (німецьких, сербських, болгарських). Дії імператриці були також спрямовані на русифікацію українського народу. Шевченко картав Катерину II й у поемах «Гайдамаки», «Сліпий», «Великий льох». Різке осудження Катерини II характерне для «Оди на рабство» В. Капніста, що її Шевченко міг знати.

«Із города із Глухова Полки виступали З заступами на лінію…» — Шевченко відштовхнувся від початку народної історичної пісні «У Глухові у городі»: «У Глухові у городі у всі дзвони дзвонять, Да вже наших козаченьків на лінію гонять» (Максимович М. Украинские народные песни. — С. 111—112). З наказу Петра І козацькі полки брали участь у будівництві Петербурга, каналів та укріплень уздовж південних і східних кордонів імперії (від Дніпра до Волги). Від виснажливої праці, хвороб і поганих харчів загинули сотні тисяч козаків. Сотенне містечко Глухів після сплюндрування в 1709 р. Батурина підручними Петра І стало резиденцією гетьмана І. Скоропадського, а з 1722 р. — наказного гетьмана П. Полуботка і місцем розташування Малоросійської колегії.

Наказний гетьман — той, хто заступав гетьмана під час його відсутності або після смерті до обрання нового гетьмана. Після смерті І. Скоропадського (1722) старшина звернулася до Петра І за дозволом обрати нового гетьмана (його кандидатуру старшина пропонувала ще 1709 р.), поклавши тимчасові гетьманські обов’язки на чернігівського полковника Павла Леонтійовича Полуботка (близько 1660 — грудень 1724). Царський уряд не дозволив проведення виборів, і лише сенат закріпив виконання обов’язків наказного гетьмана за Полуботком. Наказний гетьман виступив за ліквідацію Малоросійської колегії, виражаючи настрої патріотично настроєної старшини, яка хотіла відстояти державні інтереси України, зберегти гетьманський спосіб правління. Полуботок писав до сенату скарги на зловживання колегії, організовував чолобитні до імператора з метою усунення російської адміністрації. Розлючений Петро І наказав Полуботкові з’явитися «для відповіді» до Петербурга. Там ув’язнив його в Петропавловській фортеці, в казематі якої Полуботок наприкінці грудня 1724 р. помер.

Поставив столицю На їх трупах катованих! — Відомості про участь козаків у будівництві Петербурга, каналів і укріплень Шевченко взяв в основному з «Истории русов», яку він знав у рукопису ще з кінця 1830-х років і називав, слідом за О. Бодянським, «Літописом Кониського»:

«Они осушали непроходимые болота и рыли каналы для прохода водных судов в Санктпетербург, город новопостроенный Государем на свое имя в самых Северных болотах, при устье реки Невы, который созидан весь почти на сваях и насыпях и был могилою многочисленного народа, погибшего от мокрот, тягости и стужи» (История русов. — М., 1846. — С. 224).

Подібні мотиви містять також історичні народні пісні, а також розділ «Петербург» з поеми А. Міцкевича «Дзяди». Звинувачення Петра І в численних жертвах під час будівництва Петербурга приписуються П. Полуботку, який, за текстом поеми, пов’язаний з цим часом. Однак під час будівництва столиці гетьманом був І. Мазепа. Картина будівництва столиці Російської імперії таким чином виростає до узагальнення — вся держава була зведена значною мірою на українських кістках (див.: Шевчук Вал. «Святий Чигирин» (бачення української історії в поезії Тараса Шевченка) // Українська мова та література. — 2000. — № 19. — С. 9).

То не хмара — біла пташка Хмарою спустилась… — узагальнений у дусі народнорелігійних уявлень образ душ козаків, закатованих Петром І, які чекають на Страшний суд (подібний образ є в пізнішій поемі «Великий льох»).

«І ми сковані з тобою, Людоїде, змію! На Страшному на судищі Ми Бога закриєм Од очей твоїх неситих». — Тобто царя не допустять до Раю. Тема праведного суду над Петром І навіяна апокрифічною передсмертною промовою Полуботка перед Петром І, наведеною в «Истории русов»:

«Верю несомненно, что, за невинное страдание мое и моих ближних, будем судиться от общего и нелицемерного Судии нашего, Всемогущего Бога, и скоро пред Него оба предстанем, и Петр с Павлом скоро рассудятся» (История русов. — С. 231).

Неначе з берлоги Медвідь виліз… — Порівняння Миколи І з ведмедем (медвідь — діалектна форма, вживана на Черкащині замість загальнолітературного «ведмідь») Шевченко повторив згодом у щоденнику, пишучи про «тяжелую казарменную лапу неудобозабываемого дрессированного медведя» — царя (запис 31 березня 1858 р.). Аналогічні порівняння Миколи І з хижим звіром досить поширені в російській нелегальній літературі часів Шевченка: О. Герцен писав про «медвежью лапу правительства», М. Сазонов — про «медвежью шутку Николая, объявившего сумасшедшим Чаадаева» («Полярная звезда» на 1856 год. — С. 250), Д. Ахшарумов — про «тяжкую лапу Николая» (вірш «Херсон»), О. Полежаєв порівнював Миколу з «лютым волком» («Арестант») тощо. Відповідно до християнської символіки, ведмідь — втілення гріховної тілесної природи людини, символ зла, жорстокості, жадібності.

В. Є. Шубравський та С. Д. Попель

Подається за виданням: Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів у 12-и томах. – К.: Наукова думка, 2001 р., т. 1, с. 265 – 278 (канонічний текст), с. 554 – 556 (варіанти), с. 699 – 706 (примітки).

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку цього сайту!

© 2009 – 2014 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 64514

Модифіковано : 25.08.2014

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.