Кирило-Мефодіївське товариство:
проблема дефініції

Луняк Євген

Стислу інформацію про Кирило-Мефодіївське товариство ми можемо знайти у безлічі нарисів історії України, а також різноманітній довідковій та енциклопедичній літературі. Як правило, визначення сутності товариства тут дається наступним чином: Кирило-Мефодіївське товариство (або братство) – таємна політична організація, що діяла у Києві з кінця 1845 до початку 1847 р.

Серед її учасників, частіше за все, називають 12 осіб: М.І.Костомаров, М.І.Гулак, В.М.Білозерський (ці троє визнаються засновниками товариства), О.О.Навроцький, О.В.Маркович, І.Я.Посяда, Г.Л.Андрузький, Д.П.Пильчиков, М.І.Савич, О.Д.Тулуб, а також П.О.Куліш і Т.Г.Шевченко. Товариство було викрите за доносом провокатора-студента О.М.Петрова. Саме цю інформацію ми можемо знайти в абсолютній більшості довідкової літератури.

Загальна концепція Кирило-Мефодіївського товариства прийнята в радянській історіографії перейшла й до української пострадянської практично без змін. Хіба що замість терміну “товариство”, прийнятого в радянській історіографії і більш відповідному до російського поняття “общество”, яке зустрічається в документах кирило-мефодіївців, українська пострадянська література переважно використовує термін “братство”, котрий прийнятий в українській національній історіографії, але менше відповідає історичній дійсності, бо слово “братство” в сенсі “група, об’єднання людей” не згадано в жодному з тих документів, які визнаються програмними [1].

Також, сучасні історики вже здебільшого не виділяють дві течії: ліберальну і революційну, що було прийнято в радянській історичній літературі. Ще однією відмінністю в новій історіографії є наголошення на національно-визвольних прагненнях кирило-мефодіївців, тоді як раніше пріоритет надавався соціально-визвольним вимогам: скасування кріпацтва, самодержавства, зрівняння станів і т.д., а національне визволення України розглядалося лише в контексті визволення всіх слов’янських народів і об’єднання їх у федерацію. Таким чином, історики сьогодні, як і раніше, виконують певне політичне замовлення, щоб історичними обгрунтуваннями підкріпити певні ідеологічні постулати. Саме в такому контексті, як правило, і розглядаються кирило-мефодіївці – “борці за незалежність України”

На жаль, сучасна українська історіографія не має грунтовних досліджень Кирило-Мефодіївського товариства. Це ніби підтверджує думку про те, що ця історія є загальновідомою, і звернення до неї – це лише тупцювання на місці та повторення вже відомих істин. Насправді, слід зауважити, що серйозні дослідження цього інтелігентського гуртка середини 40-х рр. XIX ст. можна перелічити по пальцях, і його історія містить у собі багато ще недосліджених аспектів, що чекають на своє вивчення. Розглянемо лише одну, але дуже суттєву з таких проблем – проблему дефініції. Чи дійсно відповідає історичній реальності загальноприйняте визначення товариства як “таємної політичної організації”?

Дуже часто історики будували свій образ товариства, не звертаючись безпосередньо до джерел, а на базі лише історичної літератури. Це було зумовлене також і складністю доступу до архівних матеріалів, які були опубліковані лише в 1990 р. Людині, яка не займалася поглиблено історією Кирило-Мефодіївського товариства, могло здаватися, що наявні всі формальні ознаки організації: членський склад, мета, програмні документи, практична діяльність, певні процедури, символіка, назва і т. д.

Однак, звертаючись більш докладно до історії товариства, можна дійти висновку, що жодна з наведених ознак організації не є чітко визначеною. Наприклад, членство в Кирило-Мефодіївському товаристві має умовний і часто дискусійний характер. Оскільки не існувало жодних списків учасників товариства, можна відносити ту чи іншу особу до його складу лише за непрямими доказами. Виділення дванадцятки кирило-мефодіївців є досить умовним, і при застосування різних підходів число членів товариства може бути збільшене або зменшене. Зрештою, тих троїх, які під тиском слідчих III відділення визнали себе учасниками товариства (Костомаров, Білозерський, Гулак), можна вважати організацією з великим натягненням.

Мета товариства сформульована досить чітко у тих паперах, які вважаються програмними документами, але коло осіб, котрі достеменно були з ними знайомі, є дуже малим. Практична діяльність товариства була дуже незначна. Досить часто індивідуальну і навіть колективну діяльність декількох кирило-мефодіївців розглядають як прояв діяльності всього товариства. Ми не знаємо точно всіх тих, кому була відома статутна назва товариства “Слов’янське товариство св.Кирила і Мефодія”, але скоріше за все це було дуже обмежене коло осіб. Відомо, що навіть про патронат слов’янських першоапостолів знали не всі ті, кого зараховували до кирило-мефодіївців [2].

Знаком приналежності до таємного товариства мав стати перстень з іменами св.Кирила та Мефодія, та крім існування подібних (але не однакових) перснів у Гулака і Костомарова та неясних свідчень, що схожий перстень міг бути у Білозерського (тобто у тих, хто намагався заснувати товариство), ніяких згадок про подібні персні у інших немає. Отже, логічно припустити, що трійця засновників, не спромігшись прилучити до свого таємничого, і дещо містичного, гуртка інших неофітів, відмовилась від ознак формальності, і нові учасники товариства залучалися вже без дотримання певних процедур і умовностей, бо містична присяга та підпорядкування певній обрядовості могли налякати когось з тих, хто був близький до гуртка українських патріотів. Так, наприклад, відсахнувся на деякий час від товариства Маркович, коли Костомаров показав йому перстень. Подібну реакцію на розмови про товариство бачимо у Посяди [3]. Тому, ймовірніше за все, нові люди залучалися до товариства без наявності будь-якої формальності. Хоча кирило-мефодіївці і намагалися вводити в своє середовище лише тих, кому можна було довіряти.

Відсутність будь-якої організаційної структури проявлялась у відсутності впорядкованих зустрічей, узгодженої діяльності, і навіть в тому, що ті люди, яких пізніше об’єднали під єдиною назвою “кирило-мефодіївців”, часто не знали один одного або знали дуже поверхово. Не було і впорядкованого місця зборів. Збиралися в різних місцях, в різних складах і кількостях. Тож, якщо умовно об’єднати всіх в сукупність “Кирило-Мефодіївське товариство”, то виникне необхідність виділити внутрі його ще декілька мікрогруп, хоча дехто, такі як Костомаров, Гулак і Білозерський все ж таки залишаються зв’язуючою ланкою між ними.

Зібрання і бесіди на різні теми у тісному гуртку друзів є недостатньою підставою для визначення його “таємною політичною організацією”. Першопочатковий запал молодих гуртківців поступово вивітрювався. Згодом Костомаров почав закликати не називати їхні збори товариством, щоб не наразитися на небезпеку, і навіть подарував золотий перстень з іменами Кирила та Мефодія своїй нареченій [4].

На початку 1847 р. ті люди, яких вважають членами Кирило-Мефодіївського товариства, роз’їхалися, і невідомо чи був намір зібратися в такому складі знову. Савич поїхав за кордон, Куліш і Костомаров облаштовували своє особисте життя, Гулак виїхав до Петербурга, Шевченко поїхав до Борзни, очікуючи свого призначення до університету на посаду вчителя малювання, Білозерський – в Полтаву, Навроцький і Маркович – в Пирятин. Всі інші, яких зараховують до Кирило-Мефодіївського товариства (Андрузький, Посяда, Тулуб, Пильчиков), на той момент вже не підтримували сталих зв’язків з гуртком Костомарова-Гулака. Отже, важко зачислити всіх їх до однієї організації.

Цікаво, що дуже часто історики, які визначають Кирило-Мефодіївське товариство як організацію, зазначають, що організаційно товариство ще не сформувалося, що організація лише зароджувалася. І ось дуже цікавий момент. Визнається, що організація ще не сформувалася, і все ж таки використовується термін “організація”. Безперечно зародки організації в кирило-мефодіївців ми можемо прослідити. Але, чи достатньо цього, щоб вважати гурток кирило-мефодіївців організацією. Фундамент і каркас будинку ми не будемо вважати “будинком” у повному сенсі цього слова. Зародок дитини не є тотожнім поняттю “дитина”. Цілком логічно, що за певних умов наступним кроком в цих прикладах буде формування більш складного ступеня розвитку. Але, як засвідчує практика, не завжди те, що формується, завершує процес свого формування.

Саме це бачимо і в Кирило-Мефодіївському товаристві. Воно так і не стало сформованою організацією. Тож, чи доцільно визначати його саме таким терміном. Погляд на товариство як на організацію створювався і закріплювався за часів політизації й ідеологізації історичної науки. Кирило-Мефодіївське товариство як організація дозволяло підкріплювати своїм авторитетом певні ідеологічні позиції. Та чи варто в теперішній час, коли проголошується деідеологізація суспільства, триматися старих стереотипів. Роль Кирило-Мефодіївського товариства в українському національному відродженні важко переоцінити. Кирило-мефодіївці першими проголосили існування такої держави як Україна і такого народу як українці. Їх дійсно можна вважати предтечами організаційного етапу українського політичного руху. Але не обов’язково оголошувати, що кирило-мефодіївці створили першу українську організацію.

Можемо припустити, що гуртків, подібних Кирило-Мефодіївському товариству, на Україні було багато, та вони залишилися невідомими. Возвеличенню саме “Кирило-Мефодіївського товариства” сприяло те, що саме до нього входили такі генії-гіганти українства як Костомаров, Куліш і Шевченко, саме це товариство було викрите царськими властями й покарано. Кирило-мефодіївці набули ореолу мучеників-борців за правду, за справу народного визволення. Не останню роль в цьому відіграла й особиста доля Шевченка.

Чим же було Кирило-Мефодіївське товариство? Якщо назва “організації” була створена штучно, можливо природніше повернутися до того, чим вважали себе самі братчики. Серед їхніх визначень ми знайдемо поняття й “товариство”, й “братство”, й “гурток”, й “купка” тощо. Отже, всі вони визнавали існування певного товариства як гуртка друзів і знайомих. Це визначення більш відповідає джерельним свідченням ніж незграбне “організація”.

Кирило-Мефодіївське товариство – гурток українських патріотів.

Кирило-мефодіївці – не організація, а покоління молодої української інтелігенції, що активно пропагувало свої патріотичні почуття і відчувало свою національну ідентичність.

Звичайно, історик має право сам вирішувати, яким терміном йому користуватись, але в будь-якому разі він має пояснити чому він називає певне явище так чи інакше. Ймовірніше за все, назва “організації” з Кирило-Мефодіївським товариством пов’язується в силу традиції. Але традицією був і розподіл кирило-мефодіївців на два крила, і від нього відійшли. У всякому разі, необхідний перегляд застарілих підходів і положень на основі джерельної бази.

Дуже дивним є той факт, що в незалежній Україні не вийшло в світ або, принаймні, не дійшло до широкого загалу жодне велике дослідження присвячене кирило-мефодіївцям, тим людям, які першими, хоч і не чітко, а як патріотичні мрії і сподівання, проголосили державність України. Сучасна історична наука повинна звільнитися від кайданів ідеології й керуватися лише принципом історичної об’єктивності, служителем якого все життя був один з кирило-мефодіївців – Микола Костомаров.

Історія Кирило-Мефодіївського товариства містить ще багато спірних питань, що чекають на свою розробку. До того ж, сучасна історична наука, звільнена від застарілих підходів і жорсткої заідеологізованості радянських часів, вимагає нових поглядів і об’єктивної оцінки стосовно історії товариства. При цьому, звичайно, треба намагатися уникнути суб’єктивних суджень і недоведених положень. Історичні дослідження ніколи не повинні залежати від політичної кон’юнктури. Відомо багато прикладів, коли історія “переписувалася” в угоду певним політичним силам, створюючи історичні міфи, які надовго вкорінялися в людській свідомості і дуже важко було їх зруйнувати. Щоб уникнути міфологізації історії, потрібен всебічний аналіз усіх наявних джерел та літератури, а також обгрунтований і зважений підхід до проблеми.

Примітки

1. Задеснянський Р. Апостол української національної революції. – Мюнхен, 1969. – С.185.

2. Sydoruk J.P. Ideology of Cyrillo-Methodians and its origin. Winnipeg, Chicago, 1954. – Р.7.

3. Кирило-Мефодіївське товариство. Т. 2. – К., 1990. – С. 501.

4. Кирило-Мефодіївське товариство. Т. 3. – С. 116, 27.

5. Кирило-Мефодіївське товариство. Т. 1. – С. 277, 292.

Опубліковано: Сіверянський літопис. – 2003. – № 4. – С.97 – 100.