“Товариство” чи “братство”?
Луняк Євген
До проблеми назви гуртка кирило-мефодіївців
Про київський гурток української інтелігенції, що існував у 1845-1847 рр. і мав своїми покровителями слов’янських просвітителів св. Кирила та Мефодія, написано багато. Інколи навіть серед істориків, можна зустріти думку про те, що історія Кирило-Мефодіївського товариства є загальновідомою, і звернення до неї – це лише топтання на місці та повторення вже відомих істин. Однак, коли відхилитися від науково-популярної чи довідкової літератури й звернутися безпосередньо до історичних джерел, дослідник може несподівано для себе усвідомити, що історія кирило-мефодіївців містить багато цікавих і недостатньо вивчених моментів. Перед науковцем можуть постати питання, на які раніше він просто не звертав уваги.
Одним з таких питань є проблема назви гуртка кирило-мефодіївців. Серед великого розмаїття назв, що використовувалися для його означення в історичній літературі протягом півтора століття, найбільшою популярністю користуються лише дві – “Кирило-Мефодіївське товариство” та “Кирило-Мефодіївське братство”. Одразу зауважимо, що українське слово “товариство” не зустрічається в переважно російськомовних документах кирило-мефодіївців у якості певного об’єднання осіб і є перекладом російського слова “общество”, яке постійно використовується в даному сенсі.
Цікаво, що в матеріалах слідства 1847 р. фігурують також дві назви: “Слов’янське товариство св. Кирила і Мефодія” та “Украйно-Слов’янське товариство”, проте ці назви, практично, лише за деяким винятком, не використовуються в історіографії.
Історик вільний у своєму виборі обирати будь-яку дефініцію на означення певного явища минулого. Щодо об’єднання кирило-мефодіївців, вибір, як правило, звужується до дилеми: “товариство” чи “братство”? Обидва терміни зустрічаються у вітчизняній історіографії майже в рівній мірі. Щоправда, є деяка тенденція: слово “товариство” більш характерне для української радянської історіографії, як і слово “общество” для російської, тоді як слово “братство” популярне в українській національній історіографії – дорадянській, діаспорній чи пострадянській. В наш час термін “братство” вживається дещо частіше ніж поняття “товариство”.
Автору цих рядків неодноразово закидалося, що мовляв проблеми немає – не було “товариства”, було тільки “братство”. Інколи в сучасній популярній науковій літературі можна зустріти дивний симбіоз “Кирило-Мефодіївське братство (товариство)”, рідше – “Кирило-Мефодіївське товариство (братство)”, або пояснення типу, що “Кирило-Мефодіївське братство – це товариство…”, чи “Кирило-Мефодіївське товариство – це братство…” [1]. Це можна зрозуміти як певний вихід з плутанини двох термінів, котрі постійно фігурують в історіографії. Саме тому, було б доцільно зазирнути у корінь проблеми і вияснити: звідки ж пішла ця розбіжність у назві одного й того самого історичного феномену, і чому існують деякі тенденції в певних відгалуженнях історичної науки.
Згадаймо в загальних рисах історію гуртка кирило-мефодіївців. Восени 1845 р. доля звела у Києві багатьох неординарних особистостей: П.О.Куліша, М.І.Костомарова, М.І.Гулака, В.М.Білозерського, О.В.Марковича, О.О.Навроцького та ін. До членів київського українофільського гуртка (звичайно, тут можна говорити тільки про умовне членство на рівні дружніх взаємин) постійно приєднувалися нові люди. Входження до цього середовища харківського випускника і молодого викладача історії М.І.Костомарова та вихованця дерптського університету і також молодого чиновника М.І.Гулака надали українофільському молодіжному гуртку, започаткованому трохи раніше Кулішем, нових рис.
Таким чином, наприкінці 1845 р. була складена основа того, що пізніше набуде в історіографії назву “Кирило-Мефодіївське товариство (братство)”. Відомо, що з кінця 1845 р. Куліш виїхав до Петербурга, а, значить, не міг безпосередньо слідкувати за діяльністю гуртка українців-патріотів, хоча й постійно цікавився справами своїх товаришів. Головну роль у молодому середовищі починають відігравати прибульці М.І.Костомаров і М.І.Гулак, просякнуті ідеями панславізму.
Певною мірою, зберігачем уже існуючих традицій був В.М.Білозерський, який був немов би довіреною особою Куліша. У спілкуванні товаришів все частіше виринає слово “товариство” (“общество”), саме так вони починають називати уявну організацію, яку б мріяли створити по типу сучасних їм польських, російських та німецьких (останні, безперечно, були відомі Гулаку серед німецького студентства у Дерпті) таємних товариств. Усвідомлення українського патріотизму, що в тих умовах був ще незрілим і нетривким, підштовхувало братчиків до створення молодіжного українофільського товариства. Костомаров, який щиро захоплювався історією слов’янства і вивчав у цей момент життя св.Кирила і Мефодія, запропонував назвати новостворене товариство саме на честь цих слов’янських першоучителів.
Назва ця, як можна усвідомити, мала і потаємний підтекст: члени нового товариства немов би переймали естафету від всеслов’янських апостолів і брали на себе обов’язок розповсюджувати освіту й християнську віру між слов’янськими народами, проповідувати добро і рівність між людьми. Планувалося встановлення певної символіки й таємничих ритуалів, що дуже нагадує дитяче копіювання загадкової масонської обрядності. Таким чином, виникло те об’єднання, яке згідно зі статутом мало б називатися “Слов’янське товариство св. Кирила та Мефодія”. Безумовними членами цього товариства ми можемо назвати лише трьох: Костомарова, Гулака і Білозерського. Зрештою, лише ці і визнали себе членами товариства на слідстві [2].
Захоплена своїми благородними, романтичними, патріотичними, але наївними й утопічними намірами трійця почала обережно розповсюджувати свої ідеали серед гурту знайомої молоді, по можливості залучаючи її до товариства. Однак, статутна назва була відома ліченому числу осіб. Решта ж, переважно наймолодші, мала неясні уявлення про якесь “товариство”. Згодом, сам Костомаров почав вимагати уникати називати їхні збори “товариством”, щоб не наразитися на небезпеку. (Найчастіше, серед кирило-мефодіївців називають 12 осіб: М.І.Костомаров, М.І.Гулак, В.М.Білозерський, І.Я.Посяда, О.О.Навроцький, О.В.Маркович, Г.Л.Андрузький, О.Д.Тулуб, М.І.Савич, Д.П.Пильчиков і, нарешті, П.О.Куліш та Т.Г.Шевченко. Однак, виділення такої дванадцятки є досить умовним.) Дуже часто, залучення неофіта відбувалося так непомітно, що він міг і не усвідомити свого входження до певного товариства й вважав існуюче об’єднання тільки молодіжним гуртком.
Формалізація товариства призводила до його замкненості, таємничості, і це могло викликати занепокоєння декого з тих, що були близькі до гурту, проте не бажали зв’язувати себе містичною присягою і підпорядковуватись певній обрядовості. Так, наприклад, відсахнувся на деякий час від товариства О.В.Маркович, коли Костомаров показав йому перстень. Подібну реакцію на розмови про товариство бачимо у І.Я.Посяди [3]. Тому, ймовірніше за все, нові люди залучалися до товариства без наявності будь-якої формальності. Хоча кирило-мефодіївці і намагалися вводити в своє середовище лише тих, кому можна було довіряти.
Відсутність будь-якої організаційної структури проявлялась у відсутності впорядкованих зустрічей, узгодженої діяльності, і навіть в тому, що ті люди, яких пізніше об’єднали під єдиною назвою “кирило-мефодіївців”, часто не знали один одного або знали дуже поверхово. Не було і впорядкованого місця зборів. Збиралися в різних місцях, в різних складах і кількостях. Тож, якщо умовно об’єднати всіх в сукупність “Кирило-Мефодіївське товариство”, то виникне необхідність виділити внутрі його ще декілька мікрогруп, хоча дехто, такі як Костомаров, Гулак і Білозерський все ж таки залишаються зв’язуючою ланкою між ними.
У квітні 1846 р. з Костомаровим познайомився Шевченко, який до того вже був знайомий з Кулішем. Дізнавшись про існування товариства, Кобзар охоче до нього приєднався. Можна припустити, що із входженням Шевченка до гуртка кирило-мефодіївців, і під його безпосереднім впливом відбулася певна радикалізація гуртківців, посилилися проукраїнські тенденції, які з від’їздом Куліша все більше витіснялись загальнослов’янськими. Можна припустити, що щирими прихильниками великого українця Шевченка стали Костомаров, Білозерський, Маркович та інші, хто захоплювався українською народністю. Українськість тогочасної інтелігенції була неоднаковою: від палкого українофіла Куліша до освіченого панславіста Гулака, який практично не знав української, а за дерптський період відвик і від російської, бо звик спілкуватися німецькою. Саме для Гулака Костомаров зробив російськомовний переклад “Книги буття українського народу”. Отже, серед кирило-мефодіївців до Шевченка найближчими були саме ті, чия українськість була найбільше виражена. Саме з такими Шевченко й підтримував найтісніші стосунки.
З появою у товаристві Шевченка пов’язується і перша згадка терміну “братство”. Так, намагаючись прилучити до свого середовища польського студента Ю.Беліна-Кенджицького, за свідченнями останнього, Костомаров пропонує тому приєднатися до братства св. Кирила та Мефодія. Посередником між Костомаровим і Беліна-Кенджицьким виступив саме Шевченко, який їх і звів [4].
Взагалі, використання Шевченком поняття “братство”, “брат” є неодноразовим. Так, цикл поезій “В казематі” (1847), створений під час перебування Шевченка у в’язниці разом з іншими кирило-мефодіївцями, має присвяту “Моїм соузникам посвящаю” і починається віршем:
Бодай те лихо не верталось,
Як ви гарнесенько і я
Із-за решотки визирали.”
Вірш, присвячений Костомарову, містить рядок: “Дивлюсь: твоя, мій брате, мати…” [5]
Трохи раніше, у листі Шевченка до Костомарова від 1 лютого 1847 р. є такі рядки: “О братстві не пишу, бо нічого й писать; як зійдемось, то поплачем. Куліш блаженствує, а Василь Білозерський поїхав у Полтаву одгецькуватися од учительства”. Закінчується лист словами “Не забувайте ж щирого брата Шевченка”. Костомаров відповів: “Тарасе! Доки ти, братику, сидітимеш у той цареградской гостиниці? Приїзди у Київ” [6].
Слід зауважити, що звернення на кшталт “брат Тарас”, “брат Микола”, “брат Панько (Пантелеймон)” та ін. часто зустрічаються у кореспонденції невеликого кола людей, яких об’єднує велика й щира любов до України, і намагання служити їй своїми творами. До цього кола, зрозуміло, можна віднести Шевченка, Костомарова і Куліша. Саме цих людей та ще Білозерського можна віднести до того братства, про яке згадував Шевченко у наведеному листі до Костомарова. Взагалі, лідери тогочасного українства, які були у дружніх взаєминах один з одним, часто зверталися до іншого словом “брат”. Саме ці декілька щирих українофілів-ровесників могли називати свою дружню спільноту “братством”. Але навряд чи самі братчики могли відносити до цього кола юних студентів на зразок Г.Л.Андрузького, І.Я.Посяди, Д.П.Пильчикова або поміщика М.І.Савича, який зупинився в Києві проїздом. Ці молоді учасники таємного товариства не входили, водночас, до тієї сукупності людей, яку Шевченко назвав “братством”.
Отже, можна припустити, що в 1846-1847 рр. поняття “товариство” і “братство” використовувалися порізно й означали різні речі. Під “товариством” розумівся панславістичний гурток палких українофілів, заснований Гулаком, Костомаровим і Білозерським. До “братства” зараховувалися щирі українці-друзі Шевченка. Слово “братство” підкреслювало дружність, спільність і рівність між цими людьми. Згадаймо також, що саме ці “братчики” (Т.Г.Шевченко, М.І.Костомаров, П.О.Куліш, В.М.Білозерський) відновили свою дружбу на рубежі 1850-1860-х рр. і заходилися працювати над виданням “Основи”.
Донос студента О.М.Петрова у березні 1847 р., який підслухав розмови на квартирі у Гулака, а потім дізнався у нього про товариство, поклав початок слідству над кирило-мефодіївцями у III відділенні.
У ході розслідування керівники III відділення О.Ф.Орлов та Л.В.Дубельт побачили, що до “Слов’янського товариства св. Кирила та Мефодія” були причетні лише уродженці Малоросії, а вся діяльність гуртківців була просякнута українофільством. Саме це й дало змогу жандармам охрестити викрите таємне товариство “Украйно-Слов’янським”. Назва ця зустрічається лише в паперах III відділення і була створена жандармами.
За вироком царя Миколи І, майже всі учасники київського товариства були вислані до великоросійських губерній. М.І.Гулак, М.І.Костомаров та П.О.Куліш перед відправленням на заслання відбули ув’язнення. Найбільш відомою є доля Т.Г.Шевченка, якого відправили у солдати із забороною писати та малювати.
Тільки після закінчення миколаївської епохи колишні кирило-мефодіївці отримують можливість повернутися до активного суспільного життя. З’являються перші спроби висвітлити діяльність Кирило-Мефодіївського товариства. Вони належать перу самих кирило-мефодіївців, головним чином М.І.Костомарову та П.О.Кулішу. Саме ці двоє через 20-30 років після розгрому товариства намагаються у своїх спогадах, листах і творах викласти власне розуміння подій, що відбулися у 1845-1847 рр.
В лексиконі М.І.Костомарова фігурує лише слово “товариство” (“общество”), щодо якого він постійно підкреслював, що воно існувало лише в уяві декількох молодих людей [7]. Цей же термін використовує і П.О.Куліш [8]. Згадаймо також, що Куліш не був прямим свідком подій кінця 1845-1846 рр., оскільки був у Петербурзі. Все, що він міг дізнатися про київське товариство, це непевні натяки щодо цього у листах до нього, а також з туманних пояснень Костомарова, Білозерського та інших. Як пізніше зізнавався сам Куліш, кирило-мефодіївці не хотіли відкривати перед ним і Шевченком всіх секретів, щоб не наразити їх на небезпеку і тому тримали їх “оддалік щодо братства” [9]. Більш менш детальну історію товариства кирило-мефодіївців П.О.Куліш міг дізнатися лише після жахливих і трагічних подій 1847 р., пов’язаних з арештом і покаранням.
Поняття “общество” є найбільш розповсюдженим, його ми можемо зустріти в багатьох документах як учасників товариства, так і його гонителів, оскільки більшість відомих нам документів є російськомовними. Широке його використання в літературі було запроваджене працями російського історика-літературознавця О.М.Пипіна, який був особистим другом Костомарова, роботами В.І.Семевського та ін. [10]. Перше використання варіанту назви гуртка кирило-мефодіївців “Кирило-Мефодіївське товариство” (“Кирилло-Мефодиевское общество”) саме в такому вигляді відноситься до 1876 р. і зустрічається у листі П.О.Куліша до його знайомого О.О.Гатцука [11]. Таким чином, в російськомовній історіографії, а відтак і в радянській, була закладена традиція використання саме цього варіанту назви гуртка кирило-мефодіївців.
Однак саме Кулішу належить і авторство іншої назви – “Кирило-Мефодіївське братство”, яку він вперше використав в автобіографічному творі “Жизнь Куліша” у 1868 р. Бачимо тут і перше використання терміну “братчики” щодо кирило-мефодіївців. “Жизнь Куліша” мала великий успіх в українських культурних колах і була одним з перших нарисів про діяльність таємного київського гуртка 1845-1847 рр. Так, завзятий українофіл Куліш, який не був безпосереднім учасником подій 1846 р., став найбільшим популяризатором терміну “братство”, яке він ототожнював з поняттям “товариство” (“общество”) [12]. На відміну від російського “общество” слово “братство” надавало гуртку більш українського характеру. Поняття “Кирило-Мефодіївське братство” стало характерною ознакою української історіографії. Подальше поширення терміну “братство” в літературі відбулося в українських працях М.П.Драгоманова, М.С.Грушевського та ін. [13].
Таким чином, після 1868 р. поняття “товариство” (“общество”) і “братство” почали вживатися для означення одного й того ж явища. Згодом, термін “Кирило-Мефодіївське братство” закріпився в українській історіографії, а термін “Кирилло-Мефодиевское общество” в російській (хоча інколи й використовувалося поняття “Кирилло-Мефодиевское братство”). Переклад з російської – “Кирило-Мефодіївське товариство” – найчастіше використовувався в українській радянській історіографії. В зарубіжній іншомовній історіографії використання термінів “товариство” й “братство” є приблизно однаковим, але при цьому слід зазначити, що половина праць про кирило-мефодіївців написана діаспорними українцями-наслідувачами традицій М.С.Грушевського або за їх безпосередньої участі [14].
Незважаючи на те, що назви “товариство” й “братство” походять від самих кирило-мефодіївців і широко використовуються в сучасній історіографії, більш відповідною історичній об’єктивності для гуртка кирило-мефодіївців слід визнати назву “товариство”. Це, зокрема, визнали й українські діаспорні історики Дж.Сидорук, Р.Задеснянський. Так Р.Задеснянський наголошував, що “ніде це “Общество” не звалося “Кирило-Мефодієвським брацтвом” . Погоджуючись з цим, Дж.Сидорук підкреслював, що “Братство” – це не зовсім правильна назва товариства потрапила до історіографії з подачі Шевченка [15].
Проте, як би там не було, обидві назви – “Кирило-Мефодіївське товариство” та “Кирило-Мефодіївське братство” – є штучними і виникли вже після розгрому гуртка кирило-мефодіївців і вони відрізняються від статутної назви “Слов’янське товариство св. Кирила і Мефодія”.
Примітки
1. Малий словник історії України. – К., 1997. – С. 194-195; Енциклопедія українознавства. – Лв., 1994. – С. 1031-1032; Історія України / Під заг. ред. В.А.Смолія. – К., 1997. – С. 149; Сарбей В.Г. Національне відродження України. Україна крізь віки. Т.9. – К., 1999. – С. 107; Довідник з історії України. Т.2. – К., 1995. – С. 37; Короткий довідник з історії України. – К., 1994. – С. 120.
2. Кирило-Мефодіївське товариство. В 3 томах. Т. 1. – К., 1990. – С. 62-70.
3. Кирило-Мефодіївське товариство. В 3 томах. Т. 3. – С. 116, 27..
4. Беліна-Кенджицький Ю. У Шевченка в Києві. 1846 р. // Спогади про Тараса Шевченка. – К., 1982. – С. 153-159.
5. Шевченко Т.Г. Кобзар. – К., 1986. – С. 302, 309.
6. Листи Т.Г.Шевченка і М.І.Костомарова // Чалый М.К. Жизнь и произведения Тараса Шевченко. (Свод материалов для его биографии.). – К., 1882. – С. 60.
7. ІР НБУВ. Ф.Х. №14764. Машинопис. Автобіографія М.І.Костомарова надіслана К.М.Бестужеву-Рюміну (1868). Арк.6; Костомаров М.І. Лист до видавця-редактора “Русской старины” М.І.Семевського (1879) // Спогади про Тараса Шевченка. – К., 1982. – С. 139-140; Костомаров Н.И. Исторические произведения. Автобиография. – К., 1989. – С. 474-475, 479-480; Костомаров Н.И. П.А.Кулиш и его последняя литературная деятельность // Киевская старина. Т.5. – февраль 1883. – С. 221-234.
8. Житецький Г.П. П.О.Куліш про Кирило-Мефодіївське Товариство [Лист П.О.Куліша до О.О.Гатцука] // Україна: науковий журнал українознавства. – 1929. – Кн.33. – березень-квітень. – С. 70; Кулиш П.О. Воспоминания о Н.И.Костомарове // Новь. – 1885. – Т. IV. – № 13. – С. 61-75; Чернігівський літературно-меморіальний музей-заповідник М.М.Коцюбинського. А-4580. Лист В.Азанчевського до П.Куліша 3.IV.1893 р. Санкт-Петербург.
9. Куліш П.О. Жизнь Куліша // Спогади про Тараса Шевченка. – К., 1982. – С. 120-121.
10. Пыпин А.Н. Панславизм в прошлом и настоящем (1878) – С-Пб., 1913. – С. 94; Пыпин А.Н., Спасович В.Д. История славянских литератур. Т.1. – С-Пб., 1879. – С. 375-377; Пыпин А.Н. История русской этнографии. – С-Пб., 1891. – С. 153, 157; Семевский В.И. Кирилло-Мефодиевское общество // Голос минувшего. – 1918. – № 10-12. – октябрь-декабрь. – С. 101-158; Семевский В.И. Николай Иванович Гулак // Галлерея Шлиссельбургских узников. Ч.1. – С-Пб., 1907. – С. 37-55; Семевский В.И. Николай Иванович Костомаров. 1817-1885 // Русская старина. – 1886. – № 1. – С. 188-191, 195; Стороженко Н.И. Памяти Николая Ивановича Гулака // Киевская старина. – 1900. – Т.68. – февраль. – С. 261-272; Стороженко Н.И. Кирилло-Мефодиевские заговорщики. Николай Иванович Гулак // Киевская старина. – 1906. – Т.92. – февраль. – С. 135-152.
11. Житецький Г.П. П.О.Куліш про Кирило-Мефодіївське Товариство [Лист П.О.Куліша до О.О.Гатцука] // Україна: науковий журнал українознавства. – 1929. – Кн.33. – березень-квітень. – С. 70.
12. Куліш П.О. Жизнь Куліша // Спогади про Тараса Шевченка. – К., 1982. – С. 120-121.
13. Драгоманов М.П. Літературно-публіцистичні праці: У 2 томах. – К., 1969. – Т.2. – С. 7-133, 134-144, 338, 445; Грушевський М.С. Історія України. – К., 1993. – С. 222-223, 226; Грушевський М.С. Матеріали до історії Кирило-Мефодіївського брацтва. – К., 1915. – С. 5; Грушевський О. З настроїв та думок Кирило-Мефодіївського братства. // Україна. – 1914. – Кн.1. – С. 71-72; Зайцев П. “Книги битія”, як документ і твір // Наше минуле. – 1918. – №1. – С. 22-34; Возняк М. Кирило-Методіївське братство. – Лв., 1921.
14. Goląbek J. Bractwo sw. Cyryla i Metodego w Kijowie. Warszawa, 1935; Kozak S. Ukraińscy spiskowcy i mesjanisci. Bractwo Cyryla i Metodego. Warszawa, 1990; Luciani G. Le livre de la genèse du peuple ukrainien. Paris, 1956; Luckyj G. The Brotherhood of Saints Cyril and Methodius, 1845-1847. Ottawa, 1991; Papazian D. N.I.Kostomarov and the Cyril-Methodian Ideology // Russian Review. Vol.29. No 1. (January 1970). P.59-73; Prymak Thomas M. Mykola Kostomarov: A biography. – Toronto, Buffalo, London: University of Toronto Press. – 1996; Saunders D. The Ukrainian impact on Russian culture 1750-1850. Edmonton, 1985; Serczyk Władysław A. Historia Ukrainy. – Wrocław – Warszawa – Kraków – Gdansk: Zakład narodowy imienia Ossolinskich wydawnictwo, 1979. – S.226-228; Sliwowska W. Bractwo Sw. Cyryla i Metodego i problemy ukraińskiego odrodzenia narodowego // Kwartalnik Historyczny. Warszawa, 1991. R.98. №4. S.83-90; Subtelny O. Ukraine: A History. Toronto, Buffalo, London, 1988; Sydoruk J.P. Ideology of Cyrillo-Methodians and its origin. Winnipeg, Chicago, 1954; Szporluk R. Ukraine: A Brief History. Detroit, 1982.
15. Задеснянський Р. Апостол української національної революції. – Мюнхен, 1969. – С. 185; Sydoruk J.P. Ideology of Cyrillo-Methodians and its origin. Winnipeg, Chicago, 1954. – Р.7.
Опубліковано: Гурток кирило-мефодіївців: до питання про назву товариства. – «Література та культура Полісся», Ніжин, 2002 р., вип. 20, с. 74 – 79.