1. Шевченко про волю України перед своїм арештуванням
Михайло Возняк
Найважнішою подією з життя Тараса Шевченка було його арештування 18 квітня 1847 p., що повело за собою його заслання в Оренбурзький край. І хоч у своїм звідомленні з висліду слідства в справі Кирило-Методіївського Братства для царя Миколи І шеф жандармів гр. Орлов не зачислив Шевченка й Куліша до членів згаданого Братства, все таки уважав їх обох винуватими з причини напряму їх діяльності
Що торкається Шевченка, гр. Орлов писав про нього:
Шевченко замість того, щоб увесь вік відчувати найпокірніші почування до осіб найяснішої родини, що уважала за гідне викупити його з кріпацького стану, писав українською мовою вірші як найбільше бунтівничого змісту. В них саме він то плакав над тим, що буцім-то Україна поневолена й переживає лиху годину, то оспівував славу гетьманського уряду й давнього охотного козачого війська, то з неймовірною зухвалістю виливав наклепи та злість на осіб царського дому, забуваючи на те, що це його особисті добродії. А що все заборонене потягає людей із слабим характером, Шевченко здобув між своїми приятелями славу знаменитого українського письменника й через те його вірші подвійно шкідливі й небезпечні. З улюбленими віршами могли посіятися по Україні й слідом за тим запустити коріння думки про те, буцім-то часи Гетьманщини були щасливі, про те, яке це було б щастя, колиб ті часи вернули, та про можливість Україні існувати як окремій державі.
З огляду на ту надзвичайну пошану, з котрою відносилися й особисто до Шевченка й до його віршів усі україно-слов’яністи, здавалося зразу, що він міг бути як не діяльною особою між ними, то знаряддям, що ним вони хотіли покористуватися в своїх задумах; але з одного боку ті задуми не були такі важні, як видалися на перший погляд, а з другого й Шевченко почав писати свої бунтівничі вірші ще від 1837 p., коли слов’янські ідеї не цікавили київських учених; так само й ціла справа доказує, що Шевченко не належав до Україно-Слов’янського Товариства, а працював окремо, захоплюючися власним зіпсуттям. Усе таки з уваги на його бунтівничий дух і зухвалість, що не має ніяких меж, треба признати його одним із значних винуватців».
Так змалювавши вину Шевченка, гр. Орлов предложив цареві ось яку кару для Шевченка:
«Митця Шевченка за складання бунтівничих і найзухваліших віршів тому, що він сильно збудований, призначити рядовим в оренбурзький окремий корпус із правом вислуги й поручити начальству як найгостріше наглядати над ним, щоб жадним способом не могли виходити від нього бунтівничі й пасквільні твори».
На знак своєї згоди царь дописав олівцем: «Під найгостріший нагляд із забороною писати й рисувати».
Ту тяжку кару стягнули на Шевченка його політичні вірші, що тоді, ще недруковані, ходили в рукописних копіях по руках, в першій мірі «Сон», написаним в Петербурзі в липні 1844 р. Тут дуже гостро виступив Шевченко не тільки проти колишніх царів Петра Великого й Катерини II, але й проти сучасного царя Миколи І та його сім’ї, придворних вельмож, великих панів і взагалі всіх тих, котрі живуть людською кров’ю і потом, хоч
і царята і старчата,
Адамові діти!»
Поет летить за совою та прощається з землею. Обіцяє, що з хмари літатиме до своєї безталанної вдови – України на тиху, сумну розмову з нею, падатиме опівночі й порадиться та посумує,
«поки сонце встане,
поки твої малі діти
на ворога стануть».
Чудовий опис краси природи України тільки побільшує контраст прислоненого тією красою пекла кріпацького життя українського народу й поет рад би спитати Бога,
«чи довго ще на сім світі
катам панувати?»
В часі дальшого лету поета «являються перед ним каторжні, що з нор добувають золото. Він прилітає до Петербурга, де землячок до нього по московськи так і чеше, на що поет відповідає по українськи, бо хоч уміє говорити по московськи, але не хоче. Пропхавшися у царські палати, поет має нагоду сатиричними рисами змалювати самого Миколу, його жінку й вельмож. Коли озирає город, його погляд спиняється поперед усього на памятнику з написом «Первому Вторая», бо ж
«се той Первий, що розпинав
нашу Україну,
а Вторая доконала
вдову-сиротину.
Кати, кати, людоїди!»
Так немов і читає Шевченко історію України й тимчасом чує, як щось незриме співає йому прокляття царю Петрові від наказного гетьмана Павла Полуботка за те, що царь Петро збудував свою столицю на благородних козацьких кістках, якими так засипав болото, що з калюжі зробилося таке диво, як Петербург, що замучив у тюрмі вольного гетьмана Полуботка. Згадує Шевченко в «Сні» й тих землячків, котрі для служби в сенаті стали перевертнями, дерли з живого й мертвого, по московськи так і чесали й лаяли своїх батьків, що не навчили їх змалечку по німецьки. І виривається з грудей поета іронічний оклик:
«Україно, Україно
отсе твої діти,
твої квіти молодші,
чорнилом политі,
московською блекотою…»
Співцем, що піддав Шевченкові прокляття на Петра Великого, був автор «Історії Русів», правдоподібно Григорій Полетика. З цієї «Історії» взяте навіть і те місце, де Шевченко каже, що й Бог не розсудить Полуботка й інших мучеників України з царем Петром Великим. «Історія Русів» полишила великі сліди в творчості Шевченка перед його засланням. Хоч написана коло 1770 p., свій вплив виявила вона щойно по 50 літах після написання.
Тепер у науці панує думка, що її написання стоїть у зв’язку з вибором одного з найосвіченіших Українців XVIII в. Григорія Полетики (1725 – 1784) на депутата Лубенського повіту до Комісії, що її покликала Катерина II для вироблення проекту чогось в роді конституції. Не диво, що ця Комісія оживила надії українських патріотів, котрі бажали вибороти й задержати для України її привілеї й автономічні права. Передовим борцем за ті автономічні права України був саме Григорій Полетика, що по довшім приготуванні предложив Комісії свій проект політичного устрою України, оснований на підроблених і справжніх королівських і козацьких привілеях і законах. Щоб краще умотивувати свій проект, він уложив меморіал, а його оригіналом або переробкою мала б бути «Історія Русів».
Велике поширення «Історії Русів» припадає на час Шевченкової молодости. Маємо свідоцтво Михайла Драгоманова, що в 30 і 40 pp. XIX в. «Історією Русів» зачитувалися пани на Україні, переписували її своїми руками й що вона не одну чоловічу думку закинула в їх голови. Про 1840-і pp. писав і Олександер Кониський, що ледве чи багато було таких українців, тим більше патріотів, котрі не мали б у себе переписаної «Історії Русів». У своїм оповіданні «Близнята» описує Шевченко життя тих часів і згадує, як «літопис Кониського в чудовій оправі завжди лежав на столі» й часто перечитувався.
Така поширеність «Історії Русів», яка впала в очі навіть німцеві Колеві, що подорожував у 30 pp. XIX в. по Україні, мусила відбитися глибокими слідами і в тодішній поезії й науці. Захоплення Пушкина «Історією Русів» відбилося в його «Полтаві» в малюнку автономних змагань української інтелігенції; «Історія Русів» лишила сліди на віршах Рилеєва з української історії, на «Тарасові Бульбі» Миколи Гоголя та його недокінчених нарисах історичних повістей. «Історія Русів» дала матеріал для підроблених дум на сторінках «Запорозької старовини» Ізмаїла Срезневського, що не визволився від впливу цієї «Історії» і в своїх історичних нарисах і коментарях.
Під вплив «Історії Русів» підпали Микола Костомаров і Микола Маркевич і в своїй поетичній творчості й історичних працях, дещо менше історик Бантиш-Каменський. Як Костомаров зачерпнув дещо з «Історії Русів» для своїх українських балад, а Маркевич для своїх «», так вона лишила свої сліди і в «» Амвросія Метлинського і в творах Євгена Гребінки на історичні теми. Так бачимо, що й безпосереднім і посереднім шляхом «Історія Русів» і її відгомони могли впливати й дійсно впливали на поетичну творчість Шевченка.
Свій величезний вплив завдячує «Історія Русів» тій обставині, що її автор освітлив усю історію України з погляду суверенності й автономності української нації, що висунув усюди на перший план ідею боротьби України за свої давні права та привілеї, що вмів переповісти історію руйнування українських вольностей високо-драматичним стилем і не раз із справжнім пафосом. Автономічний принцип видержаний в усій книжці: тут Україна не провінція, а окремий незалежний край, хоч і підпадає під шкідливий вплив польського режиму й асиміляційну політику Московщини. Стоячи чуйно на сторожі окремішності й незалежності України, автор підкреслює скрізь, що Україна добровільно єдналася з Литвою, Польщею й Московщиною, що єднаючися з ними, український народ «в потребах і допомогах спільних з’єднаної нації зазначив себе безмірною помоччю і єднномислієм союзним і братським, а українське військо прославило Польщу й задивувало увесь світ хоробрими подвигами своїми».
Автор указує на великі заслуги українського народу для царства Петра Великого, яке «зміцнив і звеличав добровільною злукою своєю в такий час, коли ще в нім усе лежало в сповитку її виходило з хаосу сумних часів і сливе з самої нікчемності». Таким і іншим думкам «Історії Русів» судилося відіграти велику роль в історії розвитку української політичної думки, в першій мірі в політичних думках Кирило-Методіївського братства. Зразу відношення Шевченка до політичної волі України в її минулому й сучасності було романтичне. Познайомившися з сильною романтичною течією в московській і польській літературах і з такими співцями козацьких могил на українськім грунті, як Маркевич і Метлинський, Шевченко як останній з черги романтик у перших поетичних творах рад був і в Квітці-Основ’яненкові побачити співця козацької слави. Тому просив його співати
коли яку насипали, кого положило
про старину, про те диво,
що було, минуло»,
просив Квітку так утяти,
«щоб нехотя
на ввесь світ почули
що діялось в Україні,
за що погибала,
за що слава козацька»
на всім світі стала!»
(До Основ’яненка, 1839).
Те, чого Шевченко вимагав від Квітки, відповідало очевидно тодішньому напрямкові його власної творчості. Яке враження зробив Шевченків «Кобзарь» на Квітку, бачимо з того, що йому аж волосся на голові догори встало, коли почав читати Кобзаря: «я його притулив до серця, – писав Квітка до Шевченка, – бо дуже шаную Вас і Ваші думки кріпко лягають на душу». З віршів, що увійшли в «Кобзарь», цікава для відношення Шевченка до минулого України. «Тарасова ніч», де описується щаслива для козаків січа гетьмана Трясила з поляками; замітний цей вірш своїм смутком по Гетьманщині; присвячений він молодому поміщикові Мартосові, що побачивши «Тарасову ніч» на столику поета, зацікавився нею і видав своїм накладом першу збірку Шевченкових поезій в 1840 р. в Петербурзі піл назвою «Кобзарь».
Під впливом «Історії Русів», історичних пісень і дум Шевченко ідеалізував козацтво й Гетьманщину в перших роках своєї творчості. Одначе вже найпізніше в 1843 р. виробився у нього критичніший погляд на Гетьманщину, а початок цього критицизму це заразом початок і критичнішого відношення до «Історії Русів». Бодай це можна сказати про відношення Шевченка до Богдана Хмельницького, що в «Історії Русів» змальований на повний зріст і з найбільшою симпатією. Винуватцем того, що Україна заснула, що гине батьківщина, уважав Шевченко саме Богдана Хмельницького через те, що він довів до Переяславської угоди в 1654 р. В «Розритій могилі» висловився поет, що Україна, яка панувала колись на широкім світі, була б «нерозумного сина» Богдана в колисці задушила, під серцем приспала, коли б була знала, що він спричинить таку сумну долю України. Тут же дав зрозуміти, що коли б у розкопаній могилі знайшли те, що там схоронили, себто козацьку волю,
мати б не журилась…»
Причину досади Шевченка на Богдана Хмельницького, військового генія України, що зміг викресати запал до національного ідеалу в грудях усього українського народу аж до найдальших його західних меж, легко пояснити тим, що Хмельницький не зумів удержати власної державності для України, не потрапив зробити її незалежним і рівнорядним членом європейської родини. А раз поставившися так до Хмельницького, Шевченко в «Чигирині» з початку 1844 р. запитував:
за що ми різались з ордами?
за що скородили списами
татарські ребра? Засівали
і рудою поливали,
і шаблями скородили».
Тимчасом на ниві уродилася рута, волі нашої отрута.
«Заснула Вкраїна,
бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла,
в калюжі, в болоті серце прогноїла
і в дупло холодне гадюк напустила,
а дітям надію в степу оддала».
Та надію розвіяв вітер по полі. Так Чигирин, столиця гетьманів, проспав степи, ліси та всю Україну. Прокляті думи з приводу цього рвуться душу запалити, серце розірвати поета. Він рад би викути з свого слова новий леміш і чересло до старого плуга, зорати переліг і посіяти свої щирі сльози:
«Може зійдуть і виростуть
ножі обоюдні,
розпанахають погане,
гниле серце, трудне,
і вицідять сукровату,
і наллють живої
козацької тії крові,
чистої, святої».
З липня того ж року, що «Чигирин», походить згаданий уже «Сон», а з перших днів січня 1845 р. присвячений Миколі Гоголеві вірш: «За думою дума роєм вилітає». З тяжким сумом стверджував поет, що
в кайданах – байдуже!…»
З’ясувавши коротко противенство літературних манер у Гоголя, що сміявся, і в себе, що плакав, поет боявся, щоб із його плачу не вродився тільки болиголов, бо
«не заревуть в Україні
вольнії гармати,
не заріже батько сина,
своєї дитини,
за честь, славу, за братерство,
за волю країни.
Не заріже: викохає
та й продасть в різниці
Москалеві».
Це останній вірш, написаний у Петербурзі перед подорожжю Шевченка після того, як скінчив академію мистецтва й одержав титул свобідного митця. З якими ж думками їхав Шевченко на Україну? Перш усього треба сказати, що в нього бачимо таку сильну національну свідомість, якої не було в усіх попередніх українських письменників нової доби, почавши від Котляревського. У виробленні його національної свідомості відограли немаловажну роль українські думи й історичні пісні, козацькі традиції взагалі й зокрема «Історія Русів», що перелила в нього своє захоплення українським автономізмом і козацьким республиканізмом. Але Шевченко пішов далі; він заспівав про волю в державі та громаді, виступив проти неволі, як щирий демократ зачепив багатих в обороні бідних. Справа світогляду Шевченка в тих часах далеко не вияснена, але одно з певністю можна сказати, що зложився цей світогляд під впливом приставання з освіченими людьми на його мандрівці самітного покойового козачка Енгельгардта до диплому академії мистецтв.
Знаємо певно, що в 1843 і 1844 p. y Шевченка вже заокруглився той світогляд, з котрим він їхав на Україну як речник вільної, демократичної й незалежної України. Тоді ж правдоподібно утворився в Петербурзі радикальний український гурток. Між іншим цей гурток давав і українські драматичні вистави. На існування такого гуртка вказує оцей лист Шевченка до Якова Кухаренка з 1845 p.: «Отамане! Будьте ласкаві, пришліть Чорноморський побит до мене в академію. Отамане, як би ти знав, що тут робиться. Тут робиться таке, що цур йому й казать. Козацтво ожило!!!
Оживуть гетьмани
в золотім жупані,
прокинеться доля,
козак заспіва:
нема в краю нашім
ні Німця…»
Деяке світло на цей лист кидає така пізніша справа. Коли в 1850 р. відбувалося слідство в справі полекш Шевченкові в Оренбурзі, слідча комісія звернула між іншим увагу на лист урядника пограничної комісії Левицького до Шевченка. Левицький, що був на відпустці в Петербурзі, писав між іншим таке:
«Багато є тут наших, але, здається, такі люде, що їх можна проміняти на Німців. Єсть між ними якийсь M. M. Головко, магістр харківського університету. Ось правдива душа. Як зійдемося з ним, то його перше слово про Вас Він є співробітником багатьох журналів і хлопець дуже розумний; жаль тільки, що своєю правостю наробить того, що його зашлють кудись, бо він уже й тепер під наглядом поліції. Багато є тут таких, що згадують про Вас, а Головко говорить, що хоч Вас і нестало, але на Ваше місце найдеться до 1000 людей, готових стояти за все те, що Ви говорили».
На підставі цих слів шеф жандармів гр. Орлов додумувався, що в Петербурзі існує таємне українське товариство. Відбулися труси в Левицького й Головка й, хоч нічого підозрілого не найдено, Левицького звільнено зо служби. Далеко трагічніше скінчилася справа з Головком: в часі трусу він пробував стріляти з пістолета в квартального наглядача й жандармського полковника, а потім сам застрілився. Та ставлячи поруч себе лист Шевченка до Кухаренка й Левицького до Шевченка, можна прийти до вірного висновку, що перед від’їздом на Україну Шевченко виголошував в петербурзькім гуртку палкі речі в радикальнім дусі на національній основі й лишив по собі гарячих прихильників і сторонників своїх думок.
Не одну Шевченкову думку на тему політичної волі України переховали нам його поезії з часу побуту на Україні в 1845 і 1846 р. В «Невольнику» він звертає свою надію на відродження козаччини на Кубані. Шевченко малює тут останнього гетьмана Кирила Розумовського із старшиною, що, немов собаки, лизали черевики у цариці, як поділено запорозькі степи між панів, що закріпостили селян на Україні. Хуторові Богдана Хмельницького Суботову присвятив поет містерію «Великий льох». Тут ведуть розмову три пташки – людські душі колишніх часів. Першої душі Прісі не пускають у рай тому, що перейшла з повними відрами дорогу Богданові, коли
Москві присягати».
Тепер карається за те, що
«батька, матір, себе, брата,
собак отруїла
тою клятою водою!»
Другої душі до раю
«за те не пустили,
що цареві московському
коня напоїла
в Батурині, як він їхав
в Москву із Полтави».
Й карається вона
«мабуть за те, що всякому
служила, годила».
Щоб ясніше було це місце, треба пригадати, що Батурин спалено та зруйновано за невірність Мазепи московському цареві Петрові. Третя душа мучиться тому, що, будучи малою дитиною, усміхнулася, побачивши,
«як їхала Катерина
в Канів по Дніпрові».
Покутує за те, що тоді не знала,
«що тая цариця –
лютий ворог України,
голодна вовчиця».
Далі в постатях трьох ворон виводить Шевченко алегорично Україну, Польшу й Москву. Перша – українська зрадниця оповідає, що вона літала
«аж у Сибір, та в одного
декабриста вкрала трохи жовчі».
Третя ворона – московська – натякає на засланих у Сибір польських повстанців з 1831 р. Бенкет поганих поганців у Парижі й загнання на Сибір шляхти закидає також українська ворона польській. Та для нас найцікавіші перехвалки української зрадниці:
«А з вольними козаками
що я виробляла?!
Кому я їх не наймала,
не запродавала?
Та й живучі ж, проклятущі!
Думала, з Богданом
от-от я їх поховала.
Ні, встали погані
із шведською приблудою.
Та ті тоді ж творилось!
Виростаю, як згадаю:
Батурин спалила,
Сулу в Ромці загатила
тілько старшинами
козацькими, а такими
просто – козаками
Фінляндію засіяла,
насипала бурти
на Орелі. На Ладогу
так гурти за гуртом
виганяла та цареві
болота гатила,
і славного Полуботка
в тюрмі задушила.
Оттоді-то було свято!
Аж пекло злякалось,
Мати Божа у Іржавці
в ночі заридала».
Правда, й московська ворона натворила багато добра, бо «кацапів закріпила у німецькі кайдани», але українська мав чим похвалитися:
«вже ж і в кріпость завдала,
і дворянства страшну силу
у мундирах розплодила,
як тих вошей розвела:
все вельможній байстрята!
Вже ж і Січ їх біснувата
Німотою поросла;
та й москалі, незгірша штука:
добре вмів гріти руки».
Люта й українська ворона, а все таки того не зуміє,
«що Москалі в Україні
з козаками діють!»
Вона боїться, що на Україні уродиться новий Гонта, котрий
«розпустить правду й волю по всій Україні».
В «Суботові» Шевченко дорікав Хмельницькому, що занапастив убогу сироту Україну. За те має таку дяку, що на Україні, яка з Хмельницьким задавила ляха,
«байстрюки Єкатерини
сараною сіли».
Та хоч наслідком Переяславської умови Хмельницького Московщина знищила автономію України, Шевченко сподівається, що
«церква-домовина
розвалиться, а з-під неї
встане Україна
і розвів тьму неволі,
світ правди засвітить,
і помоляться на волі
невольничі діти».
З 1845 р. походить і революційний «Кавказ» Шевченка, де поет стверджує, що
а правда наша п’яна спить!»
Поет питає Бога, коли вона прокинеться, коли почнеться наше життя, бо ж
«встане правда, встане воля,
і Тобі одному
поклоняться всі язики
во віки і віки».
Не тільки черкеським лицарям співає поет славу та кличе до них:
«Борітеся, поборете!
Вам Бог помагає;
за вас сила, за вас воля
і правда святая!»
Що Шевченко бажав, щоб безупинна боротьба за волю своєї батьківщини увійшла в кров Українця, на це дуже ясно вказує присвята «Кавказу» Якову де-Бальмену. Шевченка боліло те, що Якову
«не за Україну,
а за її ката довелось пролить
кров добру, не чорну, – довелось запить
з московської чаші московську отруту».
Тому й пробив доброго, незабутого друга, щоб живою душою в Україні вітав, щоб літав з козаками понад берегами, назирав розриті могили в степу, заплакав з козаками дрібними сльозами й виглядав поета з неволі в степу.
З того ж 1845 р. походить Шевченків маніфест до української інтелігенції, себто його «Посланіє». Накликує тут поет українську інтелігенцію схаменутися, бо
заковані люде;
настане суд, заговорить
і Дніпро, і гори,
і потече сторіками
кров у сине море
дітей…»
І не буде кому помогти, бо відцурається брат брата, а дитини мати. В занепаді політичної волі України, у скасуванні автономії України й заведенні кріпацтва обвинувачував Шевченко таки своїх, у першій мірі ясновельможних панів гетьманів, тих рабів, підніжків, грязь Москви, варшавське сміття. Правда, українська інтелігенція, без національної свідомості й навіть без знання рідної мови, хоч знає всі мови слов’янських народів, ставить високо історію України, називаючи її поемою вільного народу, хвалиться лицарством Запорожців, але тепер їсть картоплю, що вродилася на давнім Запорожжі, й не знає навіть,
«чиєю кров’ю
ота земля напоєна,
що картоплю родить».
Хваляться також українці, що їх предки Польшу роздавили. Це правда, але заразом правда й те, що Польща впала й Україну роздавила:
«Так от як кров свою лили
батьки за Москву і Варшаву,
і вам, синам, передали
свої кайдани, свою славу!»
Довівши таким робом, що не славою, а кайданами пишається українська інтелігенція, Шевченко стверджував з болем, що до сумної сучасності приложили сильно руку таки українські пани:
Доборолась Україна
до самого краю:
гірше Ляха свої діти
її розпинають.
Так, як пиво, праведную
кров із ребер точать».
Цей сумний стан України зміниться тільки, коли на Україну завітає воля. Тоді щойно
«забудеться срамотня
давняя година,
і оживе добра слава,
слава України,
і світ ясний, невечерній
тихенько засяє…»
Три дні по скінченні «Посланія» оспівав Шевченко «Холодний Яр», де
табором стояли,
лагодили самопали,
ратища стругали.
У Яр тоді сходилися,
мов із хреста зняті,
батько з сином, і брат з братом,
одностайне стати
на ворога лукавого,
на лютого Ляха».
Де ж подівся тепер той Яр? Чи заріс темним лісом, чи загатили його нові кати, щоб туди не ходили люде на пораду,
«що їм діять
з добрими панами,
людоїдами лихими,
новими ляхами».
Над цим Яром вітає Залізняк, позирає на Умань і виглядає Гонти. Шевченко гостро виступив проти тих істориків, що не уважають гайдамаків вояками, а якимись розбійниками, злодіями та плямою в нашій історії:
«Брешеш, людоморе!
за святую правду, волю
розбійник не стане;
не розкує закований
у ваші кайдани
народ темний; не заріже
лукавого сина;
не розіб’є живе серце
за свою країну!»
В переспівах «Давидових псалмів» поет молився, щоб ворог не міг сказати:
Діди оповідають нам про ті давні криваві літа, коли своєю твердою рукою розв’язав Бог руки Українців і покрив землею ворожі трупи. Тоді то в мирі й добрі відпочили Українці, славлячи Господа. Та сьогодні знову покрив Бог
«срамотою свої люде, –
і вороги нові
розкрадають, як овець, нас
і жеруть…»
Без плати й без ціни віддав Бог нас
«ворогам проклятим.
Покинув нас на сміх людям,
в наругу сусідам;
покинув пас яко в притчу
нерозумним людям.
І кивають, сміючися,
на нас головами;
і всякий день перед нами –
стид наш перед нами.
Окрадені, намучені,
в путах умираєм,
не молимось чужим богам,
a Тебе благаєм:
поможи нам, ізбави нас
вражої наруги!
Поборов Ти першу силу,
побори ж і другу,
ще лютішу. Встань же, Боже, –
вскую будеш спати,
од сліз наших одвертатись,
скорби забувати?
Смирилася душа наша,
тяжко жить в оковах!
Встань же, Боже, – поможи нам,
встань на ката знову!»
Шевченків вірш «Три літа» виразно стверджує велику переміну в його світогляді в роках 1843 й 1844. Про свій світогляд висловився тут поет: «І я прозрівати став потроху». «Три літа» походять з перших днів січня 1846 р. З того часу походить і його «Заповіт». Хорий поет сподівався смерти, вибирав собі місце над Дніпром, з якого бажав полинути до самого Бога молитися тільки в тім разі, коли Дніпро
у синєє поре
кров ворожу».
Тому й кінчив свій «Заповіт» зазивом до земляків:
«Поховайте та вставайте,
кайдани порвіте,
і вражою злою кров’ю
волю окропіте!»
Щойно тоді хай не забудуть земляки пом’янути Шевченка незлим тихим словом у великій, вольній, новій сім’ї, себто незалежній Україні.
Подається за виданням: Кирило-Методіївське братство / написав Михайло Возняк. – Львів: накладом фонду «Учітеся, брати мої», з друкарні Ставропігійського інституту, 1921 р., с. 3 – 23.