14 червня
Тарас Шевченко
Я щось занадто щиро й акуратно взявся за свій журнал; не знаю, чи довго протягнеться цей письменницький запал. Коли б не наврочити! Правду кажучи, я не бачу великої потреби в цій пунктуальній акуратності, – а так, знічев’я. На безділлі і це – рукоділля. Завзятому літераторові або якому-небудь постачальникові фейлетону – тому необхідна ця бездушна акуратність, як вправа, як його хліб насущний; як інструмент віртуозові, як пензель маляреві, так літераторові необхідна щоденна вправа пера. Так роблять і геніальні письменники, так роблять і писаки. Геніальні письменники тому, що це їх покликання; а писаки тому, що вони інакше себе й не уявляють, як геніальними письменниками, а то б вони й пера до рук не брали.
Яку ж казусну подію запишу я сьогодні? А ось яку. Вчорашній пароплав обродився добрим мішком «цілковых» і «арапчиков». Це платня залозі за третину року. Офіцери сьогодні її й одержали, і сьогодні ж однесли її Попову (маркитантові) та «спиртомірові» (шинкареві), а решту теж віднесли до спиртоміра й почали гуляти або, точніше, пиячити. Завтра видадуть платню солдатам, і солдати теж почнуть гуляти, себто пиячити. І це протягнеться кілька днів зряду та скінчиться (як солдатська, так і офіцерська пиятика) бійкою й нарешті «курником», себто гауптвахтою.
Солдати – найбідніша, найнещасніша верства в нашій православній отчизні. У неї відібрано все, чим тільки життя красне: родина, рідний край, свобода. Одним словом – все. Їй простимо пірнути інколи своєю осиротілою, самотньою душею в півкварті сивухи. Але офіцери, яким дано все, всі людські права й привілеї, – чим же вони відрізняються від бідолахи-солдата (я кажу про новопетровську залогу)? Нічим вони, бідні, не відрізняються, крім мундира. Коли б іще були так звані старі бурбони, а то ж юнкери й вихованці кадетських корпусів. Гарне, мабуть, виховання! Нелюдське виховання! Зате дешеве, а головне – скоре. Вісімнадцятилітній молодик, він уже офіцер. Радість і захоплення матері та підпора немічного батька. Жалюгідна мати й безглуздий батько!
Здається, Козак Луганський написав книжку під заголовком «Солдатские досуги». Заголовок брехливий. Російський солдат не має дозвілля. А якщо солдат із ним іноді й зустрінеться, то неодмінно в шинку. Яка ж, питаю, була ціль у прославленого письменника писати такі «Досуги»? І що морального в таких «Досугах», якщо написано їх із натури (я книжки не читав)? Коли ж це звичайна вигадка, себто фантазія, то знов же, – яка ціль такої фантазії? Чи ж не краще зробив би вельмишановний автор цих непотрібних фантастичних «Досугов», коли б описав справжні «досуги» лінійних, армійських та навіть гвардійських молодих офіцерів? Цим став би він у дуже великій пригоді чадолюбивим та еполетолюбивим батькам.