30 червня

Тарас Шевченко

Щоб надати більше принадності своїй самоті, я постановив завести собі мідний чайник. І цю думку здійснив я тільки вчора ввечері, та й то випадково. До тихого прекрасного ранку на городі додати шклянку чаю – мені це здалося дозволеним розкошуванням. Від початку весни мене переслідує ця мила непишна вигадка. Але я ніяк не міг ЇЇ здійснити, тому що такої химерної штучки тут у продажу нема. Тільки вчора ввечері пішов я до Зигмунтовських (уповноважений «винной конторы» й одставний урядовець 12 класа) і, минаючи шинок, побачив я обдертого, але тверезого денщика одного із новоприбулих офіцерів – з мідним чайником у руці, якраз таким завбільшки, який мені був потрібний. – «Чи не продаєш чайника?» – запитав я його. – «Продаю», – відповідає він. – «Чи не хапаний?». – «Та де там. Самі «барин» веліли продати. Вони думають самовар завести». – «Добре, я спитаю. А що коштує?» – «Карбованець сріблом». – «Копу сріблом», – сказав я, оскільки міг, байдужно і пішов своєю дорогою. Ледве встиг я ступити кілька кроків, як він наздогнав мене й без торгу вручив мені давно пожадане начиння. А денщик, діставши копу срібла, подався просто до шинку і за хвилину вийшов із нього з пляшкою в руці та рушив просто до офіцерських квартир. – «Туди й дорога», – подумав я. Провівши вечір у товаристві Філемона й Бавкіди (так я жартома називаю Зигмунтовських), по дорозі зайшов я до маркитанта, взяв у нього півфунта чаю, фунт цукру й сьогодні в четвертій годині ранку розкошую собі на городі та вписую до свого журналу подію вчорашнього вечора, благословляючи долю, що послала мені мідний чайник.

Збираючись подорожувати Волгою від Астрахані до Нижнього, я завів собі чистий зшиток для подорожнього журналу й заслону від комарів, що невтомно переслідують подорожнього від гирла Волги до самого Саратова. Коли я запасався цими необхідними речами, мені й на думку не спадав мідний чайник; тільки вчора, спасибі старому Зигмунтовському, він пояснив мені важливість цього немудрого начиння підчас плавби річною водою, де конче потрібен міцний чай, щоб уникнути проносу, і просто, щоб час згаяти, як він висловився на закінчення. І багато ще дечим радив він мені запастися в Астрахані на дорогу. Але це все зайве. Я поїду, але не пароплавом, а просто як одставний солдат, однією з барок, що їх буксирує пароплав. Дивно що мене тут усі, а серед інших і Зигмунтовські вважають за потаємного багатія. Це мабуть тому, що якщо я роблю борги, звичайно незначні, то в означений термін акуратно їх виплачую, не вдаючись за допомогою до Ізраїля, і не заставляю останньої сорочки, як це робить багато офіцерів. Коли я сказав Зигмунтовським, що ввесь мій капітал складається із 100 рублів сріблом, на які я, крім подорожніх витрат, маю намір ще пошити в Москві необхідний одяг, то вони в один голос назвали мене Плюшкіним. Я не вважав за потрібне розчаровувати їх своїми злиднями й розпрощався з ними, як справжній багач.

Дивні старі, оці Зигмунтовські! Бездітні, старі, самітні, мають достаток, що забезпечує навіть примхувату старість, задумали оселитись у цій безводній, безплодній пустині, та добре б, якби на відпочинок, – ні, він узяв на себе обов’язок мало не шинкаря. Я гадаю, що це неодмінна потреба звичної від молодого віку фізичної діяльності або просто жадоба забагатіти, – остання може тільки наполовину, бо в ньому непомітно скнарства, що нерідко супроводить до могили самотню, безпомічну старість. Вона, себто Зигмунтовська, мені дуже подобається; це – добродушно усміхнена, гостинна, кубічна бабуся, колись німкеня, а тепер православна. Він теж добродушний дідок, але пренаївний і найнешкідливіший брехунець. Наприклад, він дуже простодушно і щоразу з новими варіаціями оповідає, які він перейшов митарства, поки осягнув теперішнє звання.

Походження своє він виводить від якогось короля польського Сигізмунда, мабуть, Третього. Про найближчих предків він не згадує, так само й про причинця його власного існування. Дитинство теж покрите млою безвісти. Першу половину юнацьких літ провів він на становищі домового вчителя у відомого табачника Онисима Головкіна в Петербурзі. І в цю саме добу його життя сталася з ним таємнича пригода, яка відразу поставила його на ноги. Пригода ця така. Раз уночі на вулиці – йому здається, що на Літейній, але за певність не ручиться – хапають його два гайдуки, садовлять у карету, зав’язують очі, везуть, везуть і, нарешті, приводять просто до найрозкішнішого будуару, треба думати, якоїсь графині чи княгині. З’являється, нарешті, й таємнича властителька будуару, вся в дезабільє (його власний вираз), тільки обличчя закрите маскою. Після сповнення таїнства кохання йому знов зав’язують очі, садовлять у карету, привозять на те саме місце, де взяли, і один з гайдуків вручає йому пачку асигнацій, не більше й не менше, як 20 тисяч.

Довго він думав, яку заснувати майбутність на цьому непохитному фундаменті і з холодним серцем, відхиливши почесті й злато, вступив (ідучи за внутрішнім покликанням) до скромного кола поклонників Мельпомени, де мав блискучий успіх в ролях Едіпа, Фінгала, Димитрія Донського і в «Ябеде» Капніста (на лихо, не пригадує, в якій саме ролі). Але через каверзи славного вчителя Каратигіна – Яковлева, мусів покинути вибране поле діяльності і вступити до морської служби, звичайно, лейтенантом. Тут він плавав (двічі) навколо світу, і один тільки раз – до південного бігуна вкупі з Лазаревим. І про що підчас цих подорожей він довідався докладно, – це з чого здобувають оливу, яку неправдиво називають прованською. Ось де її джерело.

Між Ліворно і Сінгапуром (дивовижне знання географії!) є острів Прованс. А на цьому острові Провансі росте величезне маслинове дерево, з якого й випускають олію, як, наприклад, у нас весною сік із берези. Островом і деревом володіють: англієць, француз та італієць, а ми й німці вже від них одержуємо цей дорогий продукт. Із корабля перебрався він у земський одеський суд, невідомо в якій ранзі. Тут він провадив життя одчайдушного гульвіси, попав у сонмище декабристів і був засланий, як безстроковий арештант, у кріпость Ізмаїл, де незабаром і став правою рукою коменданта та через збіг дивних обставин був переведений до Астрахані в званні «квартального надзирателя». Але не завжди чисті обов’язки цієї служби примусили його податись у відставку і прийняти від контори, що завідує шинками, посаду уповноваженого в Новопетровському форті, де його охрестили іменем «спиртоміра».

Кампіоні, мій протектор, – не менший брехун, але шкідливий і безсовісний – якось забрехався до того, що назвав себе небожем графа Закревського, московського генерал-губернатора, й кандидатом дорпатського університету. Щоб відразу збити з пантелику і знищити нахабного брехунця, Зигмунтовський одразу махнув аж у ротмістри лейб-гусарів і в найближчі родичі фельдмаршала графа Гудовича. Знай наших!

Але, не дивлячись на цю невинну ваду, він, проте, добрий і наївний дідок. А вона теж добра, лагідна, невинна говоруха і трохи сентиментальна бабуся. І я їх не інакше називаю, як Філемон і Бавкіда. Вони одержують укупі з Нікольським «Петербургские ведомости»; і я частенько приношу їм з города укроп, петрушку й усяку таку городину, п’ю чай, прочитую фейлетон і вислуховую чарівні пригоди наївного Філемона, за що й користуюсь повним довір’ям Бавкіди.