25 червня
Тарас Шевченко
Ледве встиг я написати: «Отже, теж птах не низького льоту», як залунало в усіх кінцях городу слово: «Пароплав!» Я, звичайно, кинув своє писання й побіг до фортеці. З пароплавом я чекав оренбурзької пошти, а з поштою – і свободи. Сталося, одначе, [щось] цілком противне тому, чого я сподівався. Пароплав не привіз пошти, а значить і чарівного, прекрасного слова.
А замість того слова привіз діло у вигляді рудої, дуже непривабливої персони, себто привіз командира батальйону, першим ділом якого було оббігати казарми, надавати зуботичин фельдфебелям та іншим нижчим рангам аж до профоса, а ротним командирам та іншій офіції, в залежності від особи та її положення, [дати] відповідну батьківську науку. І після такого ніжного, Граціозного вступу призначено формальний огляд тієї нещасної роти, до якої і я маю нещастя належати. Бідна рота цілу ніч готувалася до цього воістину страшного суду і о п’ятій годині вранці 23 червня, вмита, причесана, нафарблена, вишикувалась на полянці, неначе забавка, вирізана з картону. Від п’ятої і до сьомої години, дожидаючи праведного судді, рота рівнялась. У сьомій годині з’явився у всій своїй грізній величі сам суддя і випробовував або, краще сказати, мордував її, нещасну, аж до десятої години. На закінчення спектаклю запитав про претензії, лайнув у загальних виразах, пообіцяв суду й різок, і навіть зеленої алеї, себто шпіцрутенів.
Для всіх буря минула, а на мене вона ще тільки збиралась. Серед інших конфірмованих повинен був і я явитись по обіді в п’ятій годині на повторний і ще гірший іспит. До цього повторного іспиту я готувався досить байдуже, як людина наполовину вільна. Але коли став перед невблаганним екзаменатором, куди що поділось! Ані найменшої тіні, нічого подібного до людини, наполовину вільної, в мені не зосталось: такий самий мороз болісно пройняв тремтінням мою істоту, те саме почуття, що й попередніх літ, ні, не почуття, а мертва нечулість охопила мене, коли я глянув на цю дерев’яну нефарбовану фігуру. Одне слово, я обернувся в ніщо. Не знаю, чи на всіх такий сильний вплив має антипатія, як на мене? Іспит повторився слово за словом, як і десять літ тому, – чверті букви не додано й не віднято. Зате й я ані на йоту не посунувся на полі військової просвіти: упертість обопільна й непохитна. За прикладом попередніх років, екзаменатор і охоронитель моралі запитав нас по черзі, хто й за що сподобився нести солодкий для серця обов’язок солдата.
– Ти за що? – запитав він першого.
– За втрату казенних грошей, Ваше Високоблагородіє.
– Так, знаю: ти необережно поставив карту. Сподіваюсь, надалі не будеш в карти гуляти, – промовив він глузливо і звернувся до наступного.
– А ти за що?
– З волі родительки, Ваше Високоблагородіє.
– Добре. Сподіваюсь, надалі не будеш і… – і звернувся до наступного.
– Ти за що?
– За буйні вчинки, Ваше Високоблагородіє.
– Добре. Сподіваюсь, надалі… і…
– Ти за що? – спитав він наступного.
– З волі батька, Ваше Високоблагородіє.
– Маю надію…
– А ти за що? – спитав він, звернувшись до мене.
– За писання бунтарських віршів, Ваше Високоблагородіє.
– Сподіваюсь, надалі не будеш…
– А ти за що? за що? – спитав він останнього. Сей відповів, що теж з волі родительки; і, не вислухавши останнього, він звернувся до нас із сильною навчальною промовою, яка закінчилась дуже новою правдою, що за Богом молитва, а за царем служба не пропадають.
Наприкінці церемонії запитав він у ротного командира, чому не з’явився на іспит Порцієнко, на що той відповів, що Порцієнко хворий, себто п’яний, і знаходиться під охороною у свинопаса. Всі ці конфірмовані, так звані пани-дворяни, з якими я тепер представлявся перед лице «батька-командира», всі вони – люди видатні своїми моральними прикметами, але останній суб’єкт, що зветься Порцієнко, всіх їх перевершив. Усі їх гидкі вади вмістив він у своїй підлій двадцятилітній особі. Дивне й незрозуміле для мене явище – цей огидний юнак. Де й коли встиг він так глибоко заразитися всіма паскудними моральними хворобами? Немає мерзоти, підлоти, до якої б він не був здатний. Романи Сю з їх огидними героями – нікчемні ляльки перед цим двадцятилітнім недолюдком. І це син статського совітника, отже не можна гадати, щоб не було засобів дати йому не яке-будь, а порядне виховання. І що ж? ніякого. Добрий, мабуть, і статський совітник! Та взагалі добрі мусять бути батьки й матері, що віддають дітей своїх у солдати на поправу. І пощо, нарешті, дбайливе правительство наше бере на себе цей нелегкий для виконання обов’язок? Воно своєю недоречною опікою розтліває мораль простого солдата і більше нічого. Дім праці, тюрма, кайдани, канчук і неісходимий Сибір – ось місце для цих бридких тварюк, а зовсім не солдатські казарми, де й без них багато всякої наволочі. А найкраще – здати їх на опіку ніжних батьків, – нехай тішаться на старості літ своїм власним виплодом; звичайно, – до першого кримінального злочину, а потім віддавати просто в руки ката!
До прибуття мого в Орську кріпость я й не уявляв собі існування цих гидких виродків нашої православної громади. І перший цього розбору поганець вразив мене своїм шкідливим існуванням. Особливо, коли мені сказали, що він теж «нещасний», такий самий, як і я, «розжалуваний» і, значить, мій товариш по стану та квартирі, себто по казармах. Слово «нещасний» мало для мене завжди зворушливе значення, поки я його не почув в Орській Кріпості. Там воно для мене заялозилось, і я досі не можу привернути йому первісного значення, бо я досі бачу тільки поганців під фірмою нещасних.
З розпорядження бувшого генерал-губернатора, досить видатного політика Обручева, я мав нагоду просидіти під арештом в одному казематі з колодниками і навіть з таврованими каторжниками і переконався, що цим таврованим злочинцям слово «нещасний» більше до лиця, ніж цим розтлінним синам безобличних егоїстів-батьків.