Москалева криниця

Тарас Шевченко

Я. Кухаренку

– Не варт, єй-богу, жить на світі!..

– То йди топись! – А жінка! Діти?

Ото ж то, бачиш, не бреши!

А сядь лишень та напиши

Оцю бувальщину… То, може,

Інако скажете, небоже.

Пиши отак: було

Село.

Та щоб не лізти на чужину,

Пиши: у нас на Україні.

А в тім селі вдова жила,

А у вдови дочка була

І син-семиліток.

Добро, мавши діток

У розкоші, хвалиш Бога…

А вдові убогій,

Мабуть, не до його,

Бо залили за шкуру сала,

Трохи не пропала.

Думала – в черниці

Або йти топиться,

Так жаль маленьких діток стало!

Звичайне, мати, що й казать!

Та, може, снився-таки й зять,

Бо вже Катруся підростала.

Чи вже ж їй вік продівувать,

Зносити брівоньки нізащо?..

Таки ж у тім селі, трудящий

(Бо всюди сироти – ледащо)

У наймах виріс сирота,

Неначе батькова дитина!

То сяк, то так

Придбав сірома грошенят,

Одежу справив, жупанину,

Та ні відсіль і ні відтіль

На ту сирітську копійчину

Купив садочок і хатину,

Подякував за хліб, за сіль

І за науку добрим людям

Та до вдовівни навпростець

Шелесть за рушниками!

Не торгувались з старостами

(Як те буває меж панами),

Не торгувавсь і панотець

Усім на диво та на чудо!

За три копи звінчав у будень…

Просохли очі у вдови.

Отак-то, друже мій, живи,

То й весело на світі буде.

І буде варт на світі жить,

Як матимеш кого любить.

Себе люби, то й Бог поможе.

А доведеться умирать?

Здихать над грішми? Ні, небоже!

Любов – Господня благодать!

Люби ж, мій друже, жінку, діток;

Діли з убогим заробіток,

Одружились небожата.

Дивувались люде,

Як то вони, ті сироти,

Минає рік, минув другий,

Знову дивувались,

Де в тих сиріт безталанних

Добро теє бралось?

І в коморі і надворі,

На току й на ниві,

І діточки як квіточки,

Й самі чорнобриві

У жупанах похожають,

Старців закликають

На обіди, а багаті –

То й так не минають.

Не минали, себелюби,

Та все жалкували,

Що сироти таким добром

Старців годували!

«Коли гниє, то спродали б,

Адже ж у їх діти!..»

Ось слухай же, що то роблять

Заздрощі на світі

І ненатля голодная.

Ходили, ходили,

Поки вночі, жалкуючи,

Нехай би вже були непевні

Які вельможі просвіщенні:

То і не жаль було б; чи так?

А то сірісінький сіряк

Отак лютує. Тяжко, брате,

Людей на старість розпізнати.

А ще гірше ззамо[ло]ду

Гадину кохати.

Очарує зміїними

Карими очима…

А пек тобі, забув, дурню,

Що смерть за плечима.

До стебла все погоріло,

А сусіди, і багаті

І вбогі, раділи.

Багатії, бач, раділи,

Що багатше стали,

А вбогії тому раді,

Що з ними зрівнялись!

Посходились жалкувати,

Жалю завдавати.

«Шкода, шкода! Якби знаття,

Копійчину б дбати,

А що пак, Максиме!

(Бо його Максимом звали.)

Попродай скотину

Та ходи до мене в найми,

Що буде, те й буде.

Будем знов чумакувати,

Поки вийдем в люде,

А там знову…» Подякував

Максим за пораду.

«Побачу ще, як там буде;

То тойді вже, певне, треба

Іти в найми знову…

Де-то моя Катерина,

Моя чорноброва!..

Вона мене все радила,

І тепер порадить!..»

Та останняя ся рада

Навіки завадить.

Воли твої і корови

Разом поздихали,

А Катруся з москалями

Десь помандрувала!

Тепер отак пиши, небоже.

Максим подумав, пожурився;

А потім Богу помолився,

Промовив двічі: – Боже! Боже! –

Та й більш нічого.

Од цариці

Прийшов указ лоби голить.

«Не дав вдовиці утопиться,

Сказав Максим, і ґрунт покинув.

Бо вдовиного, бачиш, сина

В прийом громада повезла.

Такі-то темнії діла

Творяться нишком на сім світі!

А вас, письменних, треба б бити,

Щоб не кричали: «Ах! Аллах!

Не варт, не варт на світі жити!»

А чом пак темні не кричать?

2

Хіба ж живуть вони? І знають,

Як ви сказали, благодать,

Любов?..

1

Що, що? Недочуваю…

2

Вони, кажу вам, прозябають.

Або, по-вашому, ростуть,

Як та капуста на городі.

1

Отак по-вашому! Ну, годі ж,

Нехай собі і не живуть…

А все скажу-таки як хочеш.

А ви їм жить не даєте,

Бо ви для себе живете,

Заплющивши письменні очі.

2

Отже, як будем так писать,

То ми й до вечора не кончим.

Ну, де той безталанний зять?

Вернувсь вдовиченко додому,

А зять пішов у москалі.

Не жаль було його нікому,

Та ще й сміялись у селі!

Отже, далебі, не знаю,

Чи вона верталась,

Катерина, до матері,

Чи так і пропала?

Була чутка, що стрижену

В Умані водили

По улицях – украла щось…

Потім утопилась.

Та все то те, знаєш, люде

Втоплять і задушать!

А може, то така правда,

Як на вербі груші.

Знаю тілько, що про неї

І пісню проклали.

Я чув тойді, на досвітках

Дівчата співали:

«Шелесь, шелесь по дубині,

Шапки хлопці погубили,

Тілько наймит не згубив,

Удовівну полюбив…»

Соромітна, нехай їй лихо!

Минали літа тихо, тихо, –

Отак пиши, – і за гріхи

Карались Господом ляхи,

І пугав Пугач над Уралом.

Піїти в одах вихваляли

Войну й царицю. Тілько ми

Сиділи нишком, слава Богу.

Після великої зими

Вернувся і Максим безногий.

В поході, каже, загубив.

Та срібний хрестик заробив!

– Чого він придибав? Нема в його хати,

Ні сестри, ні брата, нікого нема.

Чого ж він приплентав? – А хто його зна!

Чи чув ти, що кажуть, легше умирати

Хоть на пожарині в своїй стороні,

Ніж в чужій в палатах, чи чув ти? – Ба ні.

Ей, дядечку, швидче будемо писати,

Зажуривсь москаль-каліка,

Де йому подітись?

Вдовиченко в пікінерах,

Вдова на тім світі!

До кого ж він прихилиться?

Де перезимує?

Уже осінь, незабаром

Зима залютує.

Нема його в світі долі,

Полинула в поле!..

Попросився зимувати

До дяка у школу.

Бо таки й письма, спасибі,

Москалі навчили,

І в косі був, бо й москалі

Тойді, бач, носили

Сиві коси з кучерями

Усі до одного,

І борошном посипали,

Бог їх зна для чого!

Максим таки як письменний,

Було, помагає

І на клиросі дякові,

І Псалтир читає

Над покойними. Й хавтури

школярами носить.

А в Пилипівку, сірома,

Христа ради просить!

Нічого, знай, своє пиши

Та перед людьми не бреши.

Хоч би тобі лихе слово

Почув хто од його.

– І талан і безталання –

Все, – каже, – од Бога.

Ані охне, ні заплаче,

Неначе дитина.

І собаки не кусали

А в неділю або в свято

Мов причепуриться,

Пустку подивиться.

Сяде собі у садочку…

І за її грішну душу

Псалтир прочитає.

Катерину о здравії

Тихенько пом’яне!

Утре сльози – все од Бога –

Й веселенький стане.

А в Петрівку і Спасівку

Не спочине в школі,

Бере заступ і лопату,

І край шляху при долині –

Отже, не вгадаєш,

Що каліка виробляє, –

Криницю копає!

Та й викопав. На те літо

Криницю святили,

На самого Маковія,

І дуб посадили

На прикмету проїзжачим.

А на друге літо

Москаля, вже неживого,

Найшли в балці діти

Коло самої криниці –

Вийшов подивиться

Останній раз, сіромаха,

На свою криницю.

Громадою при долині

Його поховали,

І долину і криницю

На пам’ять назвали

Москалевою. На Спаса

Або Маковія

І досі там воду святять.

І дуб зеленіє.

Хто йде, їде – не минають

Зеленого дуба,

В холодочку посідають

Та тихо та любо,

Згадують Максима…

Отак живіть, недоуки,

То й жить не остине.

Примітки

Джерело тексту:

– чистовий автограф у «Малій книжці» (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 71, с. 133–144) [«Мала книжка»].

Подається за «Малою книжкою».

Автограф не датований.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1846–1847 рр. та часом перебування Шевченка в Орській фортеці, орієнтовно: кінець червня – грудень 1847 р., Орська фортеця.

Це перша редакція поеми. Первісний автограф не відомий. Найраніший відомий текст – чистовий автограф у «Малій книжці», переписаний з невідомого чорнового автографа, орієнтовно наприкінці 1849 р., не раніше 1 листопада – після повернення Шевченка з Аральської описової експедиції і не пізніше 23 грудня 1850 р. Твір вміщено під № 19 у дев’ятому зшитку за 1846–1847 рр. Переписуючи, поет правив окремі рядки. Розпочинаючи роботу над другою редакцією твору в квітні–травні 1857 р., поет дописав олівцем у «Малій чижці» присвяту «Я. Кухаренку», викреслив великий фрагмент тексту і вніс деякі виправлення.

Вперше надруковано у вид.: «Кобзар Тараса Шевченка з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина». – Прага, 1876, с. 156 – 165 за «Малою книжкою».

У «Малій книжці», при переписуванні до якої творів 1846–1847 рр. поет прагнув додержати хронологічної послідовності написання їх, «Москалевій криниці» передують поеми, герої яких втілюють християнський морально-етичний ідеал, – «Княжна», «Чернець», «Відьма» (початкова назва – «Осика»), «Сон» («Гори мої високії…»). Цей ряд продовжується й образом москаля Максима.

Кухаренко Яків Герасимович (1800–1862) – український письменник та етнограф, за фахом військовий. В останні роки життя був наказним атаманом Чорноморського козацького війська.

…Бо всюди сироти – ледащо… – Рядок нагадує пісню «Ой не шуми, луже» (див. коментар до «Ну що б, здавалося, слова», а також лірницьку псальму «Сирітка»:

Хоць сирота робить, робота їй ні за що,

Все говорять люде: сирота ледащо.

[Житецкий П. И. Мысли о народных малорусских думах. – К., 1893. – С. 76].

Старців закликають На обіди… – В Україні був звичай на свята частувати голодних і бездомних.

Ненатля – жадібність, ненажерливість.

Од цариці Прийшов указ лоби голить. – На початку 80-х років XVIII ст. Катерина II запровадила в Україні рекрутську повинність.

Бо вдовиного, бачиш, сина В прийом громада повезла. – Сільська громада, де верховодили заможні, нерідко користувалася з безпорадності своїх найбідніших членів заради власних синів, порушуючи закон, що забороняв забирати на військову службу єдиного годувальника.

…і за гріхи Карались Господом ляхи… – Поет, очевидно, натякає на відоме повстання проти польської шляхти 1768 р. – Коліївщину, зображенню якої присвячена поема «Гайдамаки».

…І пугав Пугач над Уралом. – Йдеться про селянсько-козацьке повстання 1773–1774 рр. під проводом Омеляна Пугачова.

Піїти в одах вихваляли Войну й царицю. – Дія поеми відбувається під час російсько-турецької війни 1787–1791 рр.

Після великої зими… – незвичайно холодної й тривалої зими 1788 р.

Вдовиченко в пікінерах… – Пікінерські полки – сформовані російським урядом у 1764–1776 рр. шість полків (Донецький, Дніпровський, Єлисаветградський, Луганський, Полтавський, Харківський), куди набиралися військовопоселенці або прирівняні до них козак (останні втрачали козацькі права, зобов’язувалися сплачувати податки, відбувати державні повинності). Після заворушень і повстання незадоволених пікінерів полки було розпущено (1783).

Хавтури – подаяния селян школярам-прохачам, а також залишки святкових обідів, які йшли священикові та його причту.

Пилипівка – піст перед Різдвом, триває з 15 листопада до 25 грудня за ст. ст.

Петрівка – Петрівський піст триває від трьох до шести тижнів від понеділка після Трійці (Зеленої неділі) до дня святих Петра и Павла (29 червня за ст. ст.).

Спасівка – двотижневий піст перед святом Преображення Господня – Другим Спасом (6 серпня за ст. ст.).

На самого Маковія – на день мучеників Макавеїв (1 серпня ст. ст.).

Інші редакції та варіанти

Або «Хозяин» той московський… – Журналу такої назви не існувало; Шевченко міг мати на увазі щомісячник «Русский земледелец, Журнал современного сельского хозяйства», що виходив у Москві в 1838-1839 рр.

В. Л. Смілянська

Подається за виданням: Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів у 12-и томах. – К.: Наукова думка, 2003 р., т. 2, с. 62 – 69 (канонічний текст), с. 411 – 413 (варіанти), с. 593 – 595 (примітки).