Княжна

Тарас Шевченко

Поема

Зоре моя вечірняя,

Зійди над горою,

Поговорим тихесенько

В неволі з тобою.

Розкажи, як за горою

Сонечко сідає,

Як у Дніпра веселочка

Воду позичає.

Як широка сокорина

Віти розпустила…

А над самою водою

Верба похилилась;

Аж по воді розіслала

Зеленії віти,

А на вітах гойдаються

Нехрещені діти.

Як у полі на могилі

Вовкулак ночує,

А сич в лісі та на стрісі

Недолю віщує.

Як сон-трава при долині

Вночі розцвітає…

А про людей… Та нехай їм.

Я їх, добрих, знаю.

Добре знаю. Зоре моя!

Мій друже єдиний!

І хто знає, що діється

В нас на Україні?

А я знаю. І розкажу

Тобі; й спать не ляжу.

А ти завтра тихесенько

Богові розкажеш.

Село! І серце одпочине:

Село на нашій Україні –

Неначе писанка, село.

Зеленим гаєм поросло.

Цвітуть сади, біліють хати,

А на горі стоять палати,

Неначе диво. А кругом

Широколистії тополі,

А там і ліс, і ліс, і поле,

І сині гори за Дніпром.

Сам Бог витає над селом.

Село! Село! Веселі хати!

Веселі здалека палати,

Бодай ви терном поросли!

Щоб люди й сліду не найшли,

Щоб і не знали, де й шукати.

В тому Господньому селі,

На нашій славній Україні,

Не знаю, де вони взялись, –

Приблуда князь. Була й княгиня.

Ще молоді собі були,

Жили самі. Були багаті,

Високі на горі палати,

Чималий у яру ставок,

Зелений по горі садок,

І верби, і тополі,

І вітряки на полі,

І долом геть собі село

Понад водою простяглось.

Колись там весело було.

Бувало, літом і зимою

Музика тне, вино рікою

Гостей неситих налива…

А князь аж синій похожає,

Та сам несмілих наливає,

Та ще й покрикує «віват!».

Гуляє князь, гуляють гості;

І покотились на помості…

А завтра знову ожива,

І знову п’є, і знов гуляє,

І так за днями день минає,

Мужицькі душі аж пищать.

Судовики благають Бога…

П’яниці, знай собі, кричать:

– І патріот! І брат убогих!

Наш славний князь! Віват! Віват! –

А патріот, убогих брат…

Дочку й теличку однімає

У мужика… І Бог не знає,

А може, й знає, та мовчить.

Княгиня взаперті сидить.

Її і в сіни не пускає

Убогих брат. А що ж робить?

Сама втекла і повінчалась,

І батько й мати не пускали,

Казали: вгору не залазь.

Так ні, за князя. От і князь!

От і пишайсь тепер, княгине!

Загинеш, серденько, загинеш,

Мов ряст весною уночі.

Засхнеш, не знатимеш нічого,

Не знатимеш, як хвалять Бога,

Як люде люблять, живучи.

А жить так, Господи, хотілось!

Хотілось любити,

Хоть годочок, хоть часочок

На світ подивитись,

Не довелось, а все було,

Всього понадбала

Стара мати. Саму тебе

Мов намалювала,

Хоч молись перед тобою,

Мов перед святою…

Красо моя молодая,

Горенько з тобою!

Жить би, жить та славить Бога

І добро творити,

Та Божою красотою

Людей веселити.

Так же ні. А молодії

Та карії очі

Щоб марніли в самотині…

Може, Бог так хоче?

Боже! Боже! Даєш волю

І розум на світі,

Красу даєш, серце чисте…

Та не даєш жити.

Не даєш на рай веселий,

На світ твій великий

Надивитись, намолитись

І заснуть навіки.

Невесело на світі жить,

Коли нема кого любить.

Отак і їй, одній-єдиній,

Ще молодій моїй княгині,

Красу і серце засушить

І марне згинуть в самотині,

Аж страшно!.. А вона молилась

І жить у Господа просилась,

Бо буде вже кого любить.

Вона вже матір’ю ходила,

Уже пишалась і любила

Своє дитя. І дав дожить

Господь їй радості на світі.

Узріть його, поціловать

Своє єдинеє дитя,

І перший крик його почути…

Ох, діти! Діти! Діти!

Велика Божа благодать!

Сльози висохли, пропали,

Сонце просіяло.

І княгиня з дитиною

Не тією стала.

Ніби на світ народилась –

Гралась, веселилась…

І княжні своїй маленькій

Сорочечки шила.

І маленькі рукавчата

Шовком вишивала,

І купала, й колихала,

Сама й годувала.

Бо княгині тілько вміють

Привести дитину.

А годувать та доглядать

Не вміють княгині.

А потім оха: – Забуває

Мене мій Поль або Філат! –

За що ж воно тебе згадає?

За те, хіба, що привела?

А моя свою дитину

Сама доглядала.

А п’яного свого князя

І не допускала.

Мов яблучко у садочку,

Кохалась дитина.

І говорить уже стало,

І вчила княгиня

Тілько «мамо» вимовляти,

А «тато» не вчила…

І книжечок з кунштиками

В Ромні накупила.

Забавляла, розмовляла,

І Богу молитись,

І азбуку по кунштиках

Заходилась вчити.

І що Божий день купала,

Рано спати клала

І пилиночки на неї

Впасти не давала.

І всю ніченьку над нею

Витала, не спала.

Надивлялась, любувалась

Княжною своєю…

І жениха їй єднала,

І раділа з нею,

І плакала; довгі коси

Уже розплітала

І, лишенько, свого князя

П’яного згадала –

У мундирі. Та й закрила

Заплакані очі.

А дитині ніби сниться,

Мов вимовить хоче:

– Не плач, мамо, не розплітай

Мої довгі коси –

Посічуться… – Що день Божий

Радості приносить

Своїй матері щасливій

Дочка уродлива.

Мов тополя, виростає

Світові на диво.

Виростає… Та недовго

Буде веселити

Свою матір. Бог карає

Княгиню на світі…

А за віщо? Чудно людям,

Бо люде не знають,

Чому добре умирає,

Злеє оживає.

Занедужала княгиня,

І князь схаменувся.

За бабами-знахурками

По селах метнувся.

Наїхали… Заходились.

Лічили, лічили…

Поки її, безталанну,

В труну положили.

Не стало на селі княгині,

І гусла знову загули.

А сирота її в селі,

її єдиная дитина!

Мов одірвалось од гіллі,

Ненагодоване і босе,

Сорочечку до зносу носить.

Спеклося, бідне, на жару.

Лопуцьки їсть, ставочки гатить

В калюжах з дітьми у яру.

Умийся, серденько! Бо мати

Он дивиться й не пізнає

Межи дітьми дитя своє.

І думає: тебе не стало…

Умийся, серце, щоб пізнала

Тебе, єдиную свою…

І Господа б благословляла

За долю добрую твою.

Умилася. А добрі люде

Прибрали, в Київ одвезли

У інститут. А там що буде,

Побачим. Гусла загули,

Гуляє князь, гуляють гості,

Ревуть палати на помості,

А голод стогне на селі.

І стогне він, стогне по всій Україні.

Кара Господева. Тисячами гинуть

Голоднії люде. А скирти гниють.

А пани й полову жидам продають.

Та голоду раді, та Бога благають,

Щоб ще хоч годочок хлібець не рожав.

Тойді б і в Парижі, і іному краї

Наш брат хуторянин себе показав.

А Бог куняє. Бо се було б диво,

Щоб чути і бачить – і не покарать.

Або вже аж надто долготерпеливий…

Минають літа; люде гинуть,

Лютує голод в Україні,

Лютує в княжому селі.

Скирти вже княжі погнили.

А він байдуже – п’є, гуляє

Та жида з грішми виглядає.

Нема жидка… Хліби зійшли,

Радіють люде, Бога просять…

Аж ось із Києва привозять

Княжну. Мов сонечко зійшло

Над обікраденим селом.

Чорнобрива, кароока,

Вилитая мати.

Тілько смутна, невесела…

Чого б сумувати?

Або, може, вже такою

Воно й уродилось?

Або, може, молодеє

Чи не полюбило

Кого-небудь? Ні, нікого.

Весела гуляла,

Мов ласочка з кубелечка,

На світ виглядала

З того Києва. Аж поки

Побачила села

Знівечені. З того часу

Стала невесела.

Мов сизая голубонька,

Село облетіла.

У всіх була, всіх бачила,

Всі повеселіли.

Там словами привітала,

Там нагодувала…

Що день Божий обходила

Село. Помагала

Усякому. А сироти

До неї в покої

Приходили. І матір’ю

Своєю святою

Її звали. І все село

За неї молилось…

А тим часом жиди в селі

З грішми появились.

Радіє князь, запродує

З половою жито.

І молотить виганяє

Людей недобитих.

Змолотили, нівроку їм,

За одну годину

І з клунею провіяли…

Князь і не спочинув,

На могорич закликає,

Та п’є, та гуляє

Аж у гаї… Бо в покоях

Дочка спочиває.

Гармидер, галас, гам у гаї,

Срамотні співи. Аж лящить

Жіночий регот. Завиває,

Реве хазяїн: – Будем пить,

Аж поки наша доня спить.

А доня взаперті сидить

В своєму сумному покої

І дивиться, як над горою

Червоний місяць аж горить,

З-за хмари тихо виступає.

І ніби гори оживають.

Дуби з діброви, мов дива,

У поле тихо одхожають.

І пугач пуга, і сова

З-під стріхи в поле вилітає,

А жаби крякають, гудуть.

Дивітесь, очі молодії,

Як зорі Божії встають,

Як сходить місяць, червоніє…

Дивітеся, поки вас гріє,

А зорі спати не дають.

Головою молодою

На руки схилилась,

До півночі невесела

На зорі дивилась

Княжна моя. Дивилася…

Та й плакати стала.

Може, серце яке лихо

Тихо прошептало?

Та байдуже. Поплакала

Трошки, усміхнулась,

Помолилась та й спать лягла.

І тихо заснула.

В гаю все покотом лежало –

Пляшки і гості, де що впало,

Там і осталось. Сам не впав,

Остатню каплю допивав.

Та й ту допив. Встає, не пада,

Іде в покої… Скверний гаде!

Куда ти лізеш? Схаменись!

Не схаменувся, ключ виймає,

Прийшов, і двері одмикає,

І лізе до дочки. Прокиньсь!

Прокинься, чистая! Схопись,

Убий гадюку, покусає!

Убий, і Бог не покарає!

Як тая Ченчіо колись

Убила батька кардинала

І Саваофа не злякалась.

Ні, не прокинулася, спить,

А Бог хоч бачить, та мовчить,

Гріхам великим потурає.

Не чуть нічого. Час минає.

А потім крик, а потім ґвалт,

І плач почули із палат –

Почули сови. Потім знову

Не чуть нічого. І в той час

Скирти і клуня зайнялись,

І зорі зникли. Хоч би слово,

Хоч би де голос обізвавсь.

Пани в гаю не ворушились,

А люде збіглись та дивились,

Як дим до неба підіймавсь.

Прокинулись вранці гості.

Аж бачать, що лихо,

Покинули свого князя

Та любо та тихо.

Так і ми його покинем,

Так і Бог покине.

Тебе тілько не покине

Лихая година,

Княжно моя безталанна,

Знівечений цвіте.

Ти ще будеш покутовать

Гріхи на сім світі,

Гріхи батькові. О доле!

Лукавая доле!

Покинь її хоть на старість,

Хоть на чужім полі

На безлюдді. Не покинеш,

Поведеш до краю,

До самої домовини,

Сама й поховаєш.

В селі не бачили й не чули,

Де вона поділась.

Думали, на пожарищі

Небога згоріла.

Стоїть село. Невесело

На горі палати

Почорніли. Князь хиріє,

Нездужає встати,

А підвести нема кому,

Ніхто й не загляне

До грішного болящого

В будинки погані.

Люде трохи очуняли,

Господа благають,

Щоб княжна до їх вернулась.

А її немає

І не буде вже, святої…

Де ж вона поділась?

У Києві пресвятому

В черниці постриглась.

Родилась на світ жить, любить,

Сіять Господньою красою,

Витать над грішними святою

І всякому добро творить.

А сталось ось як. У черницях

Занапастилося добро…

Блукаючи по Україні,

Прибивсь якось і в Чигирин,

І в монастир отой дівочий,

Що за пісками на болоті

У лозах самотний стоїть.

Отам мені і розказала

Стара черниця новину.

Що в монастир до їх зайшла

Княжна якась із-за Дніпра

Позаторік. Одпочивала,

Та й Богу душу оддала…

«Вона була ще молодою

І прехорошая собою.

На сонці дуже запеклась,

Та й занедужала. Лежала

Недовго щось, седмиці з три,

І все до крихти розказала…

Мені і Ксенії-сестрі.

І вмерла в нас. І де ходила,

В яких-то праведних містах!

А в нас, сердешна, опочила.

Оце її свята могила…

Ще не поставили хреста».

Примітки

Джерела тексту:

– чорновий автограф на десяти аркушах (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 19);

– чистовий автограф у «Малій книжці» (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 71, с. 3–24);

– чистовий автограф у «Більшій книжці» (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 67, с. 3–17);

– першодрук уривка (рядки 1–32) в альманасі «Хата» (1860. – С. 85-86).

Подається за «Більшою книжкою». Рядок 27 друкується з кон’єктурою: вилучено слово «не» перед словом «знає», яке залишилося незакресленим через недогляд під час авторської переробки рядка.

Чорновий автограф на десяти аркушах та чистовий автограф у «Малій книжці» не датовані. Дата в автографі «Більшої книжки»: «1858. февраль 24» (день, коли поет закінчив переписувати твір до «Більшої книжки»).

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1847 р. та часом перебування Шевченка, з 22 червня 1847 р. до 11 травня 1848 р. в Орській фортеці, орієнтовно: кінець червня – грудень 1847 р., Орська фортеця.

Первісний автограф не відомий. Найраніший відомий текст – чорновий автограф без назви на десяти аркушах. З цього автографа Шевченко, повернувшись з Аральської описової експедиції до Оренбурга, наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше дня арешту поета 23 квітня), переписав поему з багатьма виправленнями й переробками до «Малої книжки» (рядки 1–258 до першого, рядки 269–442 до другого зшитка за 1846–1847 рр.). Її записано під № 1, одразу ж після поезії-заспіву «Думи мої, думи мої…», яка не має номера. Деякі виправлення поет вніс у цей текст згодом, найімовірніше, 1857 р., наприкінці свого перебування на засланні в Новопетровському укріпленні. Між 21 і 24 лютого 1858 р., перебуваючи у Нижньому Новгороді, Шевченко із значними змінами й виправленнями переписав твір з «Малої книжки» до «Більшої книжки», текст якої остаточний. Початок переписування поеми до «Більшої книжки» визначається за записом у щоденнику поета від 21 лютого 1858 р.: «Начал переписывать свою поэзию для печати, писанную с 1847 года по 1858 год». Завершення переписування датовано у «Більшій книжці» – «1858. Февраль 24».

Список поеми «Княжна», нині не відомий, мав П. О. Куліш. 1860 р. він подав вступ до поеми (рядки 1–32), давши уривку довільну назву «До зорі (із поеми)» й переробивши рядок 27 («І хто знає, що діється» на «Ти не знаєш, що діється»), в альманасі «Хата» [СПб., 1860. – С. 85–86; цензурний дозвіл – 11 травня 1860 р.]. Твір позначено тут цілком довільною датою: «1858. Нижній Новгород». [Про роботу Шевченка над поемою див.: Ненадкевич Є. О. З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка. – К., 1959 р., с. 20–35; Ващук Ф. Т. Поема Т. Г. Шевченка «Княжна» в редакціях і варіантах // Українське літературознавство. – 1974. – Вип. 21]

З «Малої книжки» поему «Княжна» разом з іншими творами 1846 – 1850 рр. переписано до рукописного списку невідомої особи з окремими, за свідченням О. Я. Кониського, виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову і тепер не відомий. Подані з нього О. Я. Кониським уривки поеми «Княжна» – рядки 49, 84–85, 280–285, 316–318, 344–348, 361–363, 379–386, 394 і до кінця твору – відбивають текст «Малої книжки» [див.: Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – 1900. – Кн. 1. – С. 2–3]. Різночитання у рядку 51 («Не звісно, де вони взялись») – очевидно, наслідок неправильного прочитання списувачем тексту цього рядка у «Малій книжці»: «Не знаю, де вони взялись».

Список Г. Н. Мордовцевої 1859 р., тепер не відомий, мав, за свідченням редактора «Кобзаря» 1908 р. В. М. Доманицького, різночитання, які не зустрічаються в жодному з відомих автографів поета:

27–29 Що вони, поганці, діють

В нас, на Україні!

Розкажу я те, що знаю

31 А ти рано тихесенько

220 Не стало на світі княгині

253 Чи Бог теє знає?

Бо се було б диво

315 Аж поки доня наша спить

427–429 Що в монастир оцей убогий

Зайшла вторік

І вмерла тут

[Шевченко Т. Кобзарь – 2-ге вид. – СПб., 1908. – С. 627].

Відомі списки у рукописних збірках «Кобзар» 1861, що належав І. П. Левченкові (Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України (Київ), ф. 506, оп. 1, № 3, с. 497–499; 413-426), «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України (Київ), ф. 506, оп. 1, № 4, с. 392–393), у примірнику «Кобзаря» 1860, що належав Л. Г. Лопатинському, з пізнішими рукописними вставками (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 535, с. 144), «Кобзар» 1865, переписаний Д. Демченком (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 81, с. 11–12), список невідомою рукою (Російська державна бібліотека (Москва), ф. 743, № 18, од. збер. 25, арк. 28), список І. Левицького (Центральний державний історичний архів України у Львові у Львові, ф. 363, оп. 1, № 31, с. 179-180), список невідомою рукою (Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, І, 7450, арк. 30–30 звор.), список К Климковича (Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України, відділ рукописів, ф. 11, № 4350, с. 10–11), що є копією з видання «Поезії Тараса Шевченка» (Львів, 1867). У частині складального примірника “Кобзаря” 1867 список не повний: без вступу й кінця, є пропуск рядків (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 86, арк. 3–7, 9–14).

Вперше надруковано у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. – СПб., 1867. – С. 324–327 і того ж року у виданні Поезії Тараса Шевченка. – Львів, 1867. – Т. 2. – С. 324–327 (в обох виданнях подано за «Більшою книжкою» з купюрами в рядках: 81–82, 253).

Кунштики – візерунки, прикраси.

В Ромні накупила – Ромни – повітове місто Полтавської губернії (тепер районний центр Сумської області). У XIX ст. там відбув великі ярмарки. Шевченко побував у Ромнах під час Іллінського ярмарку про що згадує у щоденнику (запис від 20 липня 1857 р.).

Прибрали, в Київ одвезли У інститут. – Йдеться про Інститут благородних (шляхетних) дівчат.

Як тая Ченчіо колись Убила батька кардинала… – Шевченко згадує тут трагічну історію Беатріче Ченчі (1577–1599), дочки знатного римського вельможі Франческо Ченчі. Розпусний батько, тримаючи дочку в неволі, переслідував її своїми домаганнями. Не знаходячи порятунку, дочка, змовившись із мачухою і братом, помстилась насильникові руками найнятого вбивці. З цього приводу був тривалий судовий процес: мачуха і дочка були покарані на смерть. Трагічно коротке життя юної красуні, її стійкість у відстоюванні власної гідності й честі схвилювали сучасників – про неї поширювались легенди. Знаменитий сучасник Беатріче, художник Гвідо Рені (1575–1642) увічнив її на портреті. Постать Беатріче приваблювала й багатьох письменників XIX ст.: П.-Б. Шеллі, Ю. Словацький, А.-М.-Б. Стендаль присвятили їй окремі твори. Одне із джерел Шевченкового знайомства з історією Беатріче Ченчі – його обізнаність з європейським живописом. У повісті «Капитанша» Шевченко згадує Беатріче у зв’язку з її портретом роботи Гвідо Рені: «…подобно как Рафаэль обессмертил свою Форнарину или как Гвидо Рени целомудренную Беатриче Ченчию».

І в монастир отой дівочий… – Йдеться про Чигиринський дівочий монастир, що існував з 1617 р.; до 1735 р. був чоловічим. В альбомі Шевченка 1845 р. є малюнок цього монастиря сепією.

В. Є. Шубравський та В. П. Мовчанюк

Подається за виданням: Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів у 12-и томах. – К.: Наукова думка, 2003 р., т. 2, с. 24 – 34 (канонічний текст), с. 387 – 398 (варіанти), с. 571 – 573 (примітки).