Чорновий автограф
Тарас Шевченко
Назва відсутня
Поема
Зоре моя вечірняя,
Зійди над горою,
Поговорим над Уралом
Поговорим на чужині
Тихенько з тобою
Розкажи, як за горою
Сонечко сідало
Як у Дніпра веселочка
Води позичала
Як широка сокорина
Віти розпустила…
А над самою вербою
А над самою водою
Верба похилилась;
Аж по воді розіслала
Зеленії віти,
А на вітах гойдаються
Нехрещені діти.
Як у полі кра[й]
Як у полі на могилі
Вовкулак ночує,
А сич в лісі та на стрісі
Недолю віщує.
Як сон-трава серед поля
Вночі процвітає…
А про людей не розказуй,
Може, й я згадаю
Та розкажу тобі дещо,
Поки спати ляжеш,
А ти завтра ранесенько
Богові розкажеш.
Село… і серце оживає
В зеленім гаї
Неначе…
Село!.. і серце замирає
В зеленім гаї, як у Раї
Село!.. і серце замирає.
Неначе в Раї – темнім гаї
Сади вишневі зацвіли.
А що там робиться в селі,
У тім веселім тихім раї?
Там воля, рай, та що й казать,
Лани, і люди, і корови,
І предковічнії діброви –
Було: І все моє, все можна взять
І все моє, все можна брать,
І можна жидові продать
З душою й тілом; правда, воля!
А ми ще й Бога гнівимо.
Село! І серце одпочине:
Село на нашій Україні –
Понад водою все село
Зеленим гаєм поросло.
Цвітуть сади, біліють хати,
А на горі стоять палати,
Неначе диво. А кругом
Широколистії тополі,
А там і ліс, і ліс, і поле,
І видко гори за Дніпром
І Бог витає над селом
Село! Село! Веселі хати!
Веселі здалека палати,
Бодай ви терном поросли!
Щоб люди й сліду не найшли,
Щоб і не знали, де й шукати.
Бо люди!! – Дивні чудеса
Твориш ти, Господи, над людом
І над собою! – падло пса
На смітник викинь – не огудять,
Неначе мухи опадуть,
Самі себе перегризуть,
Та ще й хвалить і славить будуть!
На нашій славній Україні
Був собі князь, була й княгиня
Не знаю, де вони взялись.
Ще молоді собі були,
Жили в селі, були багаті.
Високі на горі палати,
В яру ставок,
Зелений по горі садок
І верби, і тополі.
А яром геть собі село
Понад водою.
Колись там весело було.
Бувало, літом і зимою
Музика тне, вино рікою
Гостей неситих налива…
А князь аж синій похожає,
Та сам несмілим наливає
Та приговорює віват
Гуляє князь, гуляють гості;
І покотились на помості…
А завтра знову ожива,
І знову п’є, і знов гуляє,
І так за днями день минає,
Мужицькі душі аж пищать.
Судовики благають Бога…
П’яниці шепчуть і кричать:
– І патріот! І брат убогих!
Філософ князь або Сократ!
І наш Сократ, убогих брат
Дочку й теличку однімає
У мужика… І Бог не знає,
А може, й знає, та мовчить.
Княгиня на замку сидить,
Сократ і в сіни не пускає.
Сама втекла і повінчалась,
А батько й мати не пускали,
Казали: вгору не залазь.
Так ні, за князя. От і князь!
От і мундир тобі, княгине.
Загинеш, серденько, загинеш,
Не знатимеш, як і живуть
Мов ряст весною уночі.
Засхнеш, не знатимеш нічого,
Не знатимеш, як хвалять Бога,
Я[к] люди люблять живучи.
А жить так, Господи, хотілось!
Хотілось любити,
Хоть годочок, хоть часочок
На світ подивитись,
Не довелось, а все було,
Всього понадбала
Стара мати. Саму тебе
Мов намалювала,
Як квіточку. Та що з того?
І намалювати б,
Коли б знала, що не вміє
Щастя-долі дати
Хоч молись перед тобою,
Мов перед святою…
Красо! – Красо молодая,
Горенько з тобою!
Не на те намалювала,
Щоб жити, любити,
І чистою красотою
Людей веселити.
Було: А на те, щоб молодії
Так же ні, щоб молодії
Та карії очі
Виплакала в самотині,
Так Бог того хоче.
Боже! Боже! даєш розум,
Даєш волю в світі,
Красу свою, серце чисте,
Та не даєш жити.
Не даєш на рай веселий,
На світ твій великий
Надивиться, намолиться
І заснуть навіки.
Невесело на світі жить,
Коли нема кого любить.
Невесело і їй, єдиній
Ще молодій моїй княгині,
Красу і серце засушить
Княгиня плакала, молилась
І жизні в Господа просила,
Бо буде вже кого любить…
Княгиня матір’ю ходила
І вже гордилась і любила
Своє дитя. І дав дожить
Господь їй радості на світі.
Побачить і поцілувать
Своє єдинеє дитя
І перший крик його почуть
І матер’ю себе назвать.
Тяжке горе невсипуще
І щастя немале,
І княгиня з дитиною
Не тією стала.
Ніби знову народилась
Гралась, веселилась…
І княжні своїй маленькій
Сорочечки шила.
І малесенькі рукава
І маленькі рукавчата
Шовком вишивала,
І купала, й колихала,
Сама й годувала.
А п’яного свого князя
І не допускала.
Мов яблучко у садочку,
Кохалась дитина.
І говорить уже стало,
І вчила княгиня
Тілько «мамо» вимовляти,
А «тато» не вчила…
І книжечок з кунштиками
В Ромні накупила.
Забавляла, розмовляла,
І Богу молитись,
І азбуку по кунштиках
Заходилась вчити.
І що Божий день купала,
Рано спати клала
І мов горлиця над нею
Цілу ніч витала.
Надивлялась, любовалась
Дочкою своєю.
І жениха вже єднала,
І раділа з нею,
І плакала… й довгі коси
Навік розплітала
І… і князя сердешная
В мундирі згадала.
Нагадала та й закрила
Веселії очі.
А дочці неначе сниться
Мов вимовить хоче:
«Не плач, мамо, не розчісуй
Мої чорні коси –
Посічуться». – І день за днем
Радості приносить
Моїй матері щасливій
Дочка уродлива.
Як тополя, виростає
Матері на диво
Виростає, та не буде
Матір веселити
Виростає та недовго
Буде веселити
Свою матір. Бог карає
Княгиню на світі…
А за віщо? Чудно людям,
Бо люде не знають,
Чому добрі умирають,
А злії гуляють.
Занедужала княгиня,
І князь схаменувся.
За консиліумом п’яний
По селах метнувся.
Наїхали… Заходились.
Лічили, лічили…
Поки її, безталанну,
В землю опустили.
Не стало бідної княгині
І гусла знову загули.
А сирота її в селі,
її єдиная дитина!
Мов одірвалось од гіллі,
Ненагодоване і босе,
Сорочечку до зносу носить.
Спеклося, бідне, на жару.
Лопуцьки їсть, ставочки гатить
В калюжах з дітьми на
В калюжах з дітьми у яру
Умийся, серденько! Бо мати
Он дивиться й не пізнає
Межи дітьми дитя своє.
І думає д[е]
І думає – тебе не стало
Умийся, серце, щоб пізнала
Тебе, єдиную свою…
І Господа б благословляла
За долю добрую твою.
Умилася, і добрі люде
Прибрали, в Київ одвезли
У інститут. А там що буде,
Побачимо. Гусла загули
Гуляє князь, гуляють гості,
Ревуть палати на помості,
А голод стогне на селі.
Ой стогне він, стогне по всій Україні,
Мов кара Господня, тисячами гинуть
Од голоду люде. А скирти гниють
А пани й полову жидам продають.
Та голоду раді, та Бога благають,
Щоб ще хоч годочок хлібець не рожав.
Тойді б і в Парижі, і іному краї
Наш брат хуторянин себе показав.
А Бог? ні, не знає, бо то було б диво,
Щоб чуть все те, бачить і не покарать
Або вже аж надто долготерпеливий…
Віруйте і гиньте, пророки гласят.
Як же його вірить, заплющивши очі.
Ох рад би я вірить, та серце не хоче.
Минають літа; люде гинуть,
Лютує голод в Україні,
Лютує в княжому селі.
Скирти вже княжі погнили.
А князь байдуже, п’є, гуляє
Та жида з грішми виглядає.
Жидів нема, хліби зійшли
Радіють люде, Бога просять…
Аж ось із Києва привозять
Княжну. Мов сонечко зійшло
Над обікраденим селом.
Чорнобрива, кароока,
Висока, як мати
Тілько смутна, невесела…
Чого б сумувати?
Може, вона, молодая,
Такою вродилась?
А може вже у Києві
Кого полюбила?
Ні, виросла веселою,
Та бачила села,
Лютий голод на Вкраїні –
Тим і невесела.
Може, й батька не бачила,
Село облетіла,
Мов пташечка, у всіх була,
Всі повеселіли.
Там словами порадила
Там нагодувала…
І всякий день обходила
І всім помагала.
І сироти приходили
До неї в покої,
Мов до матері своєї,
І звали святою.
Все село святою звало,
Все село молилось. –
А тим часом жиди в селі
З грішми появились.
Князь радіє, запродує
З половою жито.
І молотить виганяє
Почато: Діте[й]
Людей недобитих
І на могорич скликає
І п’є, і гуляє
Аж у гаї… Бо в покоях
Дочка спочиває.
Гармидер, галас, гам у гаї,
Срамотні пісні. Аж лящить
Жіночий регот. Завиває,
Хазяйський голос. – Будем пить,
Поки моя доня спить. –
Княжна одна собі сидить
В своєму тихому покої
І дивиться, як над горою
Червоний місяць аж горить,
З-за хмари тихо виступає.
І ніби гори оживають.
З діброви чорнії дива
Неначе в поле виступають,
Утіка в село сова.
Дивітесь, очі молодії,
Як зорі Божії встають,
Як сходить місяць, червоніє…
Дивітеся, поки вас гріє,
А зорі спати не дають.
Головкою молодою
На руки схилилась,
Довго, довго
До півночі княжна моя
На місяць дивилась.
Дивилася, дивилася
Та й плакати стала.
Може, серце яке лихо
Тихо прошептало?
Я не знаю, поплакала,
Втерлась, усміхнулась,
Помолилась та й спать лягла.
І тихо заснула.
В саду все покотом лежало –
Харем і гості, де що впало.
Тілько хазяїн ще не впав,
Останню чарку допивав
Та й ту допив, але не пада.
Було: Іде в покої – лю[тий]
Іде в покої – скверний гаде,
Куди ти лізеш? Схаменись.
Проснися, чистая, проснись,
Убий гадюку – покусає.
Убий – і Бог не покарає.
Ні, не прокинулася, спить.
А Бог хоть бачить, та мовчить,
Гріхам великим потурає.
Минає час – чутно з палат
Неначе крик – а потім знову
Не чуть нічого – зайнялись
Скирти і клуня. – Хоч би слово,
Хоч би де голос обізвавсь.
Пожар розжеврівсь, розігравсь.
Пани в саду й не ворушились.
А мужики собі дивились,
Як дим до хмари підіймавсь.
Прокинулись вранці гості.
Аж бачать, що лихо,
Покинули мого князя
Та любо та тихо.
Так і ми його покинем,
Так і Бог покине.
Да не тляться лихі люде
На нашій країні.
І княжна моя десь діла[сь],
І сліду не стало,
Довго матері своєї
Сироти шукали.
Було: Знать так, знать так і буде
Отак було, отак і буде
В гріхах родились ми для зла,
Яка ж тут Богові хвала,
Скажіть мені, розумні люди.
Стоїть село. Невесело
На горі палати
Почорніли. Нездужа князь,
Нікому гуляти
І нікому розважати,
Ніхто й не загляне
До грішного болящого
В будинки погані.
Люди стогнуть на оренді
Та Бога благають,
Щоб княжна до їх вернулась.
А її немає
І не буде вже, святої…
А де ж вона ділась?
У Києві великому
В черниці постриглась.
Родилось на світ жить, любить,
Було: Сіять меж
Сіять Господнею красою,
Меж грішними витать святою
І ближнему добро робить.
А сталось ось як . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . .
Не стало радості у Бога
Для нещасливої княжни.
Шукаючи старовини
В моїй Україні убогій,
Заїхав я у Чигирин,
У давній монастир дівочий…
Великі дні, великі ночі.
Великі люди… із руїн
На світ виходять і говорять,
Говорять страшно, плачуть гори,
І серце плаче.
Добре жить,
Почато: Коли нема…
Коли нічого не любить.
В монастирі ми спочивали
У холодку коло стіни.
І нам черниця розказала
Страданіє сестри княжни.
«Була багата, – говорила, –
До гробу Божого ходила,
Верталась в Києв – одпочить,
Зайшла в Чигрин до нас, убогих,
Та, мабуть, тяжкая дорога
Її спіткала – тяжко жить,
З старцями по світу ходить.
Вона була ще молодою
І прехорошая собою,
Було: Тілько од сонця запеклась.
Та тілько сонцем запеклась
І занедужала – лежала
Було: І все дочиста розказала.
І все до крихти розказала
І Богу душу оддала
Позаторік – і де ходила,
В яких то праведних містах, –
І показала на могилу, –
Отут сердешна одпочила.
Ще не поставили хреста».
Примітки
Джерела тексту:
– чорновий автограф на десяти аркушах (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 19).