«Мала книжка»

Тарас Шевченко

Зоре моя вечірняя,

Зійди над горою,

Поговорим на чужині

Тихенько з тобою.

Розкажи, як за горою

Сонечко сідає,

Як у Дніпра веселочка

Води позичає

Як широка сокорина

Віти розпустила…

А над самою водою

Верба похилилась;

Аж по воді розіслала

Зеленії віти,

А на вітах гойдаються

Нехрещені діти.

Як у полі на могилі

Вовкулак ночує,

А сич в лісі, то на стрісі

Недолю віщує.

Як сон-трава при долині

Вночі процвітає…

А про людей не розказуй,

Я їх добре знаю.

Я розкажу тобі дещо,

Поки спати ляжу,

А ти завтра ранесенько

Богові розкажеш.

Село! І серце одпочине:

Село на нашій Україні –

Неначе писанка, село.

Зеленим гаєм поросло.

Цвітуть сади, біліють хати,

А на горі стоять палати,

Неначе диво. А кругом

Широколистії тополі,

А там і ліс, і ліс, і поле,

І сині гори за Дніпром.

Сам Бог витає над селом.

Село! Село! Веселі хати!

Веселі на горі палати

Веселі здалека палати,

Бодай ви терном поросли!

Щоб люди й сліду не найшли,

Щоб і не знали, де шукати.

У тому самому селі

У самому тому селі

На нашій славній Україні,

Не знаю, де вони взялись, –

Приблуда князь. Була й княгиня.

Ще молоді собі були,

Жили самі. Були багаті,

Високі на горі палати,

В яру ставок,

Зелений по горі садок,

І верби, і тополі,

І вітряки на полі,

І яром геть собі село

Понад водою простяглось.

Колись там весело було.

Бувало, літом і зимою

Музика тне, вино рікою

Гостей неситих налива…

А князь аж синій похожає,

Та сам несмілих наливає,

Та ще й покрикує «віват!».

Гуляє князь, гуляють гості;

І покотились на помості…

А завтра знову ожива,

І знову п’є, і знов гуляє,

І так за днями день минає,

Мужицькі душі аж пищать.

Судовики благають Бога…

П’яниці, знай собі, кричать:

– І патріот! І брат убогих!

Філософ князь! або Сократ!

І наш Сократ, убогих брат

Дочку й теличку однімає

У мужика… І Бог не знає,

А може, й знає, та мовчить.

Княгиня взаперті сидить.

Сократ і в сіни не пускає

Свою Ксантипу. Що ж робить?

Сама втекла і повінчалась,

І батько й мати не пускали,

Казали: вгору не залазь.

Так ні, за князя. От і князь!

От і мундир тобі, княгине

От і титул тобі, княгине!

Загинеш, серденько, загинеш,

Мов ряст весною уночі.

Засхнеш, не знатимеш нічого,

Не знатимеш, як хвалять Бога,

Як люде люблять, живучи.

А жить так, Господи, хотілось!

Хотілось любити,

Хоть годочок, хоть часочок

На світ подивитись,

Не довелось, а все було,

Всього понадбала

Стара мати. Саму тебе

Мов намалювала,

Хоч молись перед тобою,

Мов перед святою…

Красо! красо! молодая!

Красо моя молодая

Горенько з тобою!

Жить би, жить та славить Бога

І добро творити,

Та Божою красотою

Людей веселити.

Так же ні, щоб молодії

Та карії очі

Помарніли в самотині…

Може, Бог так хоче?

Боже! Боже! даєш розум

І волю на світі!

Красу свою, серце чисте…

Та не даєш жити.

Не даєш на рай веселий,

На світ твій великий

Надивитись, намолитись

І . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Невесело на світі жить,

Коли нема кого любить.

Отак і їй, одній-єдиній,

Ще молодій моїй княгині,

Красу і серце засушить

І марне згинуть в самотині,

Княгиня плакала, молилась

І жить у Господа просила

Бо буде вже кого любить.

Вона вже матір’ю ходила,

Уже гордилась і любила

Уже пишалась і любила

Уже пишалася, любила

Своє дитя. І дав дожить

Господь їй радості на світі.

Узріть його, поціловать

Своє єдинеє дитя,

І перший крик його почути…

Ох, діти! Діти! Діти!

Велика Божа благодать!

Тяжке горе невсипуще!

І щастя не миле!

Княгиня з дитиною

Не тією стала

Веселою стала

Ніби знову народилась,

Гралась, веселилась…

І княжні своїй маленькій

Сорочечки шила.

І маленькі рукавчата

Шовком вишивала,

І купала, колихала

Сама й годувала.

Бо княгині тілько вміють

Привести дитину.

А годувать та доглядать

Не вміють княгині.

А потім оха: – Забуває

Мене мій Поль або Філат! –

За що ж воно її згадає

За що ж вони тебе згадають

За те, хіба, що привела?

А моя свою дитину

Сама годувала.

А п’яного свого князя

І не допускала.

Мов яблучко у садочку,

Кохалась дитина.

І говорить уже стало,

І вчила княгиня

Тілько «мамо» вимовляти,

А тату не вчила…

І книжечок з кунштиками

В Ромні накупила.

Забавляла, розмовляла,

І Богу молитись,

І азбуку по кунштиках

Заходилась вчити.

І що Божий день купала,

Рано спати клала

І мов горлиця над нею

Цілу ніч витала

Літала, витала,

І всю ніченьку над нею

Витала, не спала.

Надивлялась, любувалась

Княжною своєю…

І жениха вже єднала,

І раділа з нею,

І плакала; довгі коси

Навік розплітала.

Уже розплітала…

І, і князя сердешная

В мундирі згадала.

Нагадала, та й закрила

А дитині ніби сниться,

Мов вимовить хоче:

Не плач, мамо, не розчісуй

Мої чорні коси –

Посічуться…

І день за днем

Радості приносить

Моїй матері щасливій.

Дочка уродлива.

Мов тополя, виростає

Матері на диво.

Виростає… Та недовго

Буде веселити

Свою матір. Бог карає

Княгиню на світі…

А за віщо? Чудно людям,

Бо люде не знають,

Чому добре умирає,

А зле оживає

Злеє оживає!

Занедужала княгиня,

І князь схаменувся.

За консиліумом п’яний

По селах метнувся.

Наїхали… Заходились.

Лічили, лічили…

Поки її, безталанну,

В землю положили

В яму опустили.

Не стало бідної княгині,

І гусла знову загули.

А сирота її в селі,

її єдиная дитина!

Мов одірвалось од гіллі,

Ненагодоване і босе,

Сорочечку до зносу носить.

Спеклося, бідне, на жару.

Лопуцьки їсть, ставочки гатить

В калюжах з дітьми у яру.

Умийся, серденько! Бо мати

Он дивиться й не пізнає

Межи дітьми дитя своє.

І думає: тебе не стало…

Умийся, серце, щоб пізнала

Тебе, єдиную свою…

І Господа б благословляла

За долю добрую твою.

Умилася і добрі люде

Прибрали, в Київ одвезли

У інститут. А там що буде,

Побачим. Гусла загули,

Гуляє князь, гуляють гості,

Ревуть палати на помості,

А голод стогне на селі.

Ой стогне він, стогне по всій Україні,

Мов кара Господня, тисячами гинуть

Од голоду люде, а скирти гниють

А пани й полову жидам продають.

Та голоду раді, та Бога благають,

Щоб ще хоч годочок хлібець не рожав.

Тойді б і в Парижі, і іному краї

Наш брат хуторянин себе показав.

А Бог?.. ні, не знає, бо то було б диво,

Щоб чуть те, і бачить і не покарать

Або вже аж надто долготерпеливий…

Віруйте, і гиньте! – пророки гласять,

Як же його вірить, заплющивши очі?

Ох рад би я вірить, та серце не хоче.

Минають літа; люде гинуть,

Лютує голод в Україні,

Лютує в княжому селі.

Скирти вже княжі погнили.

А князь байдуже, п’є, гуляє

Та жида з грішми виглядає.

Жидів нема, хліби зійшли,

Радіють люде, Бога просять…

Аж ось із Києва привозять

Княжну. Мов сонечко зійшло

Над обікраденим селом.

Чорнобрива, кароока,

Висока, як мати,

Тілько смутна, невесела…

Чого б сумувати?

Може вона, чорнобрива,

Такою вродилась

А може уже в Києві

Або вже на безголов’я

Кого полюбило?

Чи не полюбила?

Ні, виросла веселою,

Та бачила села,

Лютий голод на Вкраїні –

Тим і невесела.

З п’яним князем не бачилась.

З п’яним батьком не бачилась

Село облетіла.

Мов пташечка, у всіх була,

Всі повеселіли.

Там словами привітала,

Там нагодувала…

І всякий день обходила

І всім помагала.

І сироти приходили

До неї в покої,

Мов до матері своєї,

І звали святою.

Все село святою звало,

Все село молилось…

А тим часом жиди в селі

З грішми появились.

Князь радіє, запродує

З половою жито.

І молотить виганяє

Людей недобитих.

І на могорич скликає,

І п’є, і гуляє

Аж у гаї… бо в покоях

Дочка спочиває.

Гармидер, галас, гам у гаї,

Срамотні співи. Аж лящить

Жіночий регот. Завиває,

Хазяйський голос: «Будем пить,

Поки наша доня спить!»

Княжна одна собі сидить,

В своєму тихому покої

І дивиться, як над горою

Червоний місяць аж горить,

З-за хмари тихо виступає.

І ніби гори оживають.

З діброви чорнії дива

Неначе в поле отхожають,

І утіка в село сова.

Дивітесь, очі молодії,

Як зорі Божії встають,

Як сходить місяць, червоніє…

Дивітеся, поки вас гріє,

А зорі спати не дають.

Головою молодою

На руки схилилась,

До півночі невесела

На зорі дивилась

Дивилася, дивилася

Та й плакати стала.

Може, серце яке лихо

Тихо прошептало?

Я не знаю, поплакала,

Втерлась, усміхнулась

Помолилась та й спать лягла.

І тихо заснула.

В саду все покотом лежало,

Харем і гості, де що впало.

Тілько хазяїн ще не впав,

Остатню чарку допивав,

Та й ту допив. Встає, не пада,

Іде в покої… Скверний гаде!

Куда ти лізеш? Схаменись!

Прокинься, чистая! прокиньсь,

Убий гадюку, покусає!

Убий, і Бог не покарає!

Ні, не прокинулася, спить,

А Бог хоч бачить, та мовчить,

Гріхам великим потурає.

Минає час… чутно з палат

Неначе ґвалт. А потім знову

Не чуть нічого.

Зайнялись

Скирти і клуня. Хоч би слово,

Хоч би де голос обізвавсь!

Пани в саду й не ворушились,

А мужички собі дивились,

Як дим до хмари підіймавсь.

Прокинулись вранці гості.

Аж бачать, що лихо,

Покинули свого князя

Та любо та тихо.

Так і ми його покинем,

Так і Бог покине.

Щоб не лізли такі гади

В нашу Україну.

А де ж ділась оскверненна?

І сліду не стало.

В селі сироти і вдови

Довго матері своєї

Сироти шукали.

Знову заридали.

Стоїть село. Невесело

На горі палати

Почорніли, нездужа князь

Нікому гуляти

Ні з ким погуляти,

І нікому розважати,

Ніхто й не загляне

До грішного болящого

В будинки погані.

Люде стогнуть на оренді,

Та Бога благають,

Щоб княжна до їх вернулась.

А її немає

І не буде вже, святої…

А де ж вона ділась?

У Києві великому

В черниці постриглась.

Отак було, отак і буде.

В гріхах родились ми для зла,

Яка ж тут Богові хвала,

Скажіть мені, розумні люде?

Родилось на світ жить, любить

Сіять Господней красотою

Сіять Господнею красою

Меж грішними витать святою

І всякому добро творить!

А сталось ось як! . . . . . . . . .

Не стало радості у Бога

Для нещасливої княжни!

Шукаючи старовини

В моїй Україні убогій,

Заїхав я у Чигирин

І в монастир отой убогий.

Великі дні, великі ночі,

Великі люде із руїн

На світ виходять… і говорять,

Говорять страшно!.. Плачуть гори

І серце плаче.

Добре жить,

Коли нема чого любить!

Мені черниця розказала

В монастирі, що в їх сестра,

Княжна якась із-за Дніпра

Шукаючи старовини

В моїй Україні убогій,

Заїхав я у Чигирин

І в монастир отой дівочий,

Що за пісками на болоті

У лозах самотній стоїть,

Отам мені і розказала

Стара чорниця новину,

Що в монастир зайшла сестра,

Княжна якась із-за Дніпра

Княжна якась із-за Дніпра

Позаторік. Одпочивала,

«Була багата, – говорила, –

До гробу Божого ходила,

Верталась в Київ. Одпочить

Зайшла в Чигрин, до нас, убогих

Зайшла до нас, до нас, убогих.

Та, мабуть, тяжкая дорога

її спіткала… тяжко жить,

З старцями по світу ходить?

Вона була ще молодою

І прехорошая собою.

Та тілько сонцем запеклась,

Та й занедужала… Лежала

І все до крихти розказала,

Та й Богу душу отдала

Позаторік. І де ходила!

В яких-то праведних містах, –

І показала на могилу, –

Отут сердешна одпочила

Отут сердешна опочила».

Примітки

Джерело тексту:

– чистовий автограф у «Малій книжці» (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 71, с. 3 – 24);