10

Тарас Шевченко

Клятий мічман мордував мене, я зненавидів його. Не відаю, чи то були ревнощі, чи просто почуття огидливості до чоловіка, що зневажив святе почуття жіночої соромливості. Жінці, хоч яка вона, ми винні як не повагу, то просту шанобу. Мічман знехтував одне і друге: він по-просту п’яний, і в душі незвичайне ледащо. Я мимоволі стою за останнє.

Ось у квартирі Карла Павловича доказалося світло; я зайшов до його та й заночував там. Брюлов спостеріг, що я не по собі, одначе з уважливості не спитав мене, звелів послати мені постіль ув одній хаті з ним; і сів читати голосно. Він читав книжку Вашінгтона Ірвінга: «Христофор Колумб». Читаючи, він змальовував собі в думці картину, як невдячні іспанці виводять із човна на берег великого адмірала, закутого в кайдани. Який сумний малюнок, скільки в ньому повчального! Я подав йому шматок паперу й олівець, але він не взяв, а читав далі.

Раз якось за вечерею, розповідаючи про свою подорож по старій Елладі, Брюлов нашвидку зробив прегарну картину: «Афінський вечір». На картині була афінська вулиця; її освічувало сонце вечірнє. На обрії закінчений у будові Парфенон [123], але риштування ще не прийнято. Серед вулиці на першому місці пара буйволів: вони везуть Фідієву [124] мармурову статую: «Річка Іліс». З боку сам Фідій. Його зустрічає Перікл і Аспазія [125], і всі значні люди, що були тоді в Періклових Афінах, починаючи від славної гетери й кінчаючи Ксантіппою. Все оце освічене промінням вечірнього сонця.

Картина прегарна! Що значить «Афінська школа» [126] супроти цієї живої картини! Він тільки тому й не домалював її до кінця, що вже є «Афінська школа». І скілько таких картин він кінчить або словом натхненим, або на вершок [127] довгим ескізом у свойому, не надто розкішнім альбомі. От і торішньої зими він зробив кілька малесеньких ескізів на ту саму тему. Я нічого не зрозумів, а тільки згадував, що мій учитель великий міркує собі щось велике. Так воно і сталося.

Цього літа почав я спостерігати, що він щодня до схід сонця у своїй робочій сірій куртці йде у свою майстерню й там до самого вечора перебуває. Тільки Лукіян відав про те, що там робиться, бо він приносив йому воду й обід. Я тоді саме працював над програмою й не міг йому читати книжок, хоча знав, що він рад би був, як би я прийшов та сказав, що читатиму. Отак минуло три тижні. З нетерплячки я аж тремтів. Ніколи так постійно він не перебував у своїй студії. Мабуть, щось незвичайне діє. Та хіба такий колосальний геній робитиме що-небудь собі звичайне?

Раз якось, коли вже повечоріло, я відпустив свого натурщика, а сам хотів іти на вулицю. В коридорі зустрів мене Карло Павлович. Борода в його неголена. Він побажав подивитися на мою програму. Я, тремтячи, повів його до свойого кабінету. Зробивши кілька невеликих уваг, він мовив: «Тепер ходім, подивимось на мою програму». Ми пішли в портик.

Чи розповідати Вам про те, що я там побачив? Мушу розповісти, але як його розповісти те, чого не можна розповісти?

Відчинилися двері, і бачу я величезне полотно темне, натягнене на раму. На полотні чорною краскою написано: «Почато 17-го червня». За полотном музична скринька грала хор із «Гугенотів». У мене серце завмирало, а коли я пройшов за полотно й озирнувся, так мені дух забило. Переді мною стояла не картина, а жива «Облога Пскова» з усім жахом і величністю життя [128]. От де вага отих ескізів малюсеньких. От чого торік літом їздив він до Пскова. Я відав його гадку, але мені й на думку не приходило, що він так швидко справдить її. Так швидко і так прекрасно. Ще поки зроблю для Вас невеличкий контур, напишу Вам дещо про оце нове чудо, звичайно, коротко.

З правого боку від глядача, на третьому плані картини башта – вибух; трошки ближче пролом у мурі, а в тому проломі бійка рукопаш, та така бійка, що й дивитися – страх бере. Здається, чуєш, як люди кричать, як мечі дзвенять об залізні шеломи лівонські, польські, литовські й, Бог знає, які. ще. З лівого боку картини, на другому плані, хресний хід із корогвами і з образом Матері Божої. Попереду йде єпископ, іде він урочисто, спокійно, з мечем св. Михайла, князя псковського.

Який дивний контраст! На першому плані посеред картини блідий чернець із хрестом у руці їде верхи на гнідій коняці, управоруч від його здихає білий кінь Шуйського, а сам Шуйський, звівши руки до неба, тікає до пролому. Уліворуч від ченця бабуся благочестива благословляє парубка, чи то пак хлопця, на ворога. Ще трошки вліво водою з відра дівчина напуває притомлених вояків. У самому кутку картини напів голий вояка доходить, його піддержує молода жінка, мабуть, недалека вже вдова його. Які різноманітні епізоди прегарні! Та я й половини Вам їх не списав. У мого листа не було б краю, коли б я захотів списати всі подробиці, і все б таки не списав усіх подробиць цього вершка мистецтва.

Першим разом задовольніться хоч таким прозаїчним описом отого високопоетичного твору. Перегодом я контур із його до Вас пришлю, тоді Ви бачитимете виразніше, який це божественний твір.

Про що ж би ще написати до Вас, мій добродію незабутній? Так уряди-годи, і так мало я до Вас пишу, що мені аж соромно. Ваші дорікання, що я лінуюся писати, не зовсім справедливі. Я не лінивий, але нема в мене кебети розповідати привабливо про життя щоденне. Нещодавно прочитав я (властиво, для листів) Кларису [129] – переклад Жюль Жанена: сама тільки передмова перекладчика мені сподобалася, а листи такі довгі да такі солодкі, що хоч кидай! І як оце стало в людини терпцю писати отакі листи безкраї? Листи з-за границі ще менше мені сподобалися. Пуття в них мало, самий лишень педантизм, за те претензій багато! Признатися Вам, я маю здорове бажання навчитися листи писати, та не відаю, як це зробити. Навчіть мене! Ваші листи такі гарні, що я їх напам’ять виучую. А поки ще засвою собі Вашу кебету, писатиму так, як переказуватиме серце. Моя простосерда щирість нехай стає замість штуки.

Переночувавши в Карла Павловича, я в десятій годині дуже неохоче пішов до господи: Михайлов був уже дома й сипав у склянку мічманові, що саме прокинувся, якогось вина; а сусідка моя вертка визирала з моєї світлички і, щосили є, реготалася. Жодного самолюбства нема, ні тіні соромливості. Чи простосерда вона така, чи це добуток вуличного виховання? Питання це – велика загадка для мене, і я його не розгадаю, бо такий я до неї сильне прихильний, наче, до дуже любої дитинки. І немов ту дитину, посадив я її за буквар. По вечорах вона розбирає склади, а я що-небудь малюю, іноді портрет із неї. Голівка в неї просто – краса. Варто уваги: від тоді, як почала вчитися, дак перестала реготати. А мене сміх бере, коли я дивлюся на її серйозне личенько дитяче. Не маючи роботи, я за зиму гадаю змалювати з неї, як студію з натури, портрет при вогнянім освітленні, отоді саме, як вона сидить із указкою в руці, задивлюючись у буквар. Це буде гарненький малюнок à la Грез [130]. Не знаю, чи оборудую я красками; олівцем вона виходить добре.

Оце якось я з дядиною її спізнався, да так чудно. Об одинацятій годині я, своїм звичаєм, вертався з лекцій. У коридорі зустріла мене Паша та каже, що дядина просить мене на каву. Це мене здивувало. Я відмовляюся. Справді, як його йти до людей незнайомих та просто зразу на каву. Але ж вона не дає мені і слова вимовити, тягне мене за рукава до своїх дверей, немов те вперте теля. А я, немов теля те, опираюся, не йду. Зирк: двері відчинилися, і з’явилася сама дядина. Не кажучи ні слова, вхопила вона мене за руку, втягла у світлицю, двері замкнула і просить бути, як дома.

– Прошу, прошу, – каже вона задихаючись: – не обезсудьте за простоту. Паша, чого ж ти гав ловиш? Давай швидче каву!

– Зараз, – обізвалася Паша з другої хати.

Через хвилину з кофейником і з чашками прийшла Паша. Суща Геба! Та й дядина трохи походила на хмарогона [131].

– Ми давно з вами хотіли познайомитися, – мовила гостинна дядина, – та все якось не випадало, а сьогодні, хвала Богові, я таки на свойому поставила. Вибачте нам за простоту. Випийте чашечку кави. Давно щось наша молочниця не показується, а з крамнички вершки [132] такі негарні. Та що вдієш! До мене Паша давно пристає, щоб я познайомилася з вами. Та коли ж ви такий безлюдок; чистий анахорет, навіть у коридор зайвий раз не вийдете. Ви з нашою Пашею просто чудо створили. Ми її просто не пізнаємо: з ранку до вечора все вона за книжкою, аж любо та мило! А вчора взяла ту книжку з малюнками, що якось ваш товариш їй подарував, та й читає. Правда, ще не зовсім добре читає, але зрозуміти можна все. Як бо та книжка зоветься?

– «Векфільдський панотець» – відповіла Паша.

– Еге, еге, панотець!… Як то він, горопашний, у острозі сидів, як він і доню свою розпусну шукав…. усю книжку прочитала… куди, той і сон подівся! «Хто тебе навчив читати!» – спитала я. Вона й каже на вас. От уже спасибі вам! Мій Кирило Афанасьїч, коли не на службі, дак дома все за бумагами сидить. Прийде вечір, ми й сидимо мовчки, за рік вечір той покажеться, а тепер я й не стямилася, коли він і минув… Чи не вип’єте ще чашечку?

Я подякував і хотів іти, дак ні! Хазяйка вхопила мене за руку й посадовила на давнє місце, кажучи: «О, ні (не знаю, як у вас), в нас так не роблять, щоб увійшов, та зараз г вийшов. Ні, просимо покірно побалакати з нами, да, чим Бог послав, перекусити». Але я й від закуски й від розмови відмовився, говорячи, що в мене щось у животі болить, і в боці коле. Дійсне, хвала Богові, цього ніколи не було, а треба було мені йти до класу, бо вже перша година підходила до кінця.

Мене одпустили, взявши чесне слово, що ввечері прийду. Вірний слову, я в сьомій годині прийшов до гостинної хазяйки. Самовар уже на столі стояв, а вона зустріла мене зо склянкою чаю. Після першої склянки вона познайомила мене зі своїм «хазяїном», як вона мовила, – з лисим дідусем ув окулярах. Він сидів у другій хаті біля стола над бумагами. Він устав із крісла, полагодив окуляри, поклонився, простяг до мене руку і прохав сідати. Я сів. Він зняв із носа окуляри, витер їх хусточкою, знов надяг, мовчки сів на своє місце і знов сперся очима в папери. Минуло кілька хвилин… Я не тямив, що мені робити. Становище моє починало бути смішне. Спасибі хазяйці: вона виручила мене.

– Не перебивайте йому, – промовила вона з другої хати, – йдіть до нас, у нас веселіш.

Я мовчки послухався. Паша сиділа тихенько й роздивлялася малюнки в «Векфільдському панотцеві».

– Бачили хазяїна нашого? – спитала хазяйка; – отакий він раз-у-раз. Отак звик до своїх бумаг, що і хвилини без них не проживе.

Я похвалив його за любов до праці і прохав Пашу читати голосно.

Повагом, але правдиво й виразно прочитала вона цілу сторінку з «ВекфільДського панотця». За те дядина, дала їй склянку чаю й похвалила, що й на трьох сторінках не списав би тієї похвали; а мене, як ментора, дякуючи без краю, спитала, чи не хочу я до чаю рому. Але рому того ще не було: по його треба було Паші йти в крамничку до Фогта, через те я й одмовився й від рому, й від чаю, на превеликий смуток гостинної хазяйки. В одинацятій годині повечеряли, і я пішов до господи, обіцяючи, що навідуватимуся до них що-дня.

Яке враження зробила на мене оця нова знайомість, того я не можу виразно Вам списати. А кажуть, що при знайомості дуже важне перше враження. Я задоволений із цієї знайомості тому, що знайомість моя досі з Пашею здавалася мені непригожою, а тепер – цього нема, і наше приятельство оця несподівана знайомість наче б то зміцнила.

Почав я ходити до них щодня, та за тиждень був уже як старий знайомий, або, краще сказати, наче своя людина в родині. Вони запросили мене брати в них обід, за ту саму ціну, за яку брав я в m-me Юргенс. Я охоче згодився і зрадив добру Юргенс. Не каюся. Товариство парубоче, безжурне, мені вже надокучило, а тут у них так тихо, спокійно, гарно, наче я дома, усе тут підходить до моєї вдачі, до моєї тихомирної натури. Пашу я сестрою називаю, а дядину її – і собі дядиною. Дядька ніяк не називаю, бо тільки його й бачу, що за обідом. Він, здається, і у свята ходить на службу. Так мені в них гарно, що я, опріч Карла Павловича, ні до кого вже й не ходжу. В Йоахіма не згадаю вже коли й був; те ж саме і у Шмідтів і в Фіцтума.

Сам бачу, що негаразд чиню, та що діяти, коли не вмію брехати добрим людям. Брак світового виховання – більш нічого. На ту неділю до всіх до них піду, вечір проведу у Шмідта, а то коли б і, справді, не роззнайомитися. Та це все байдуже: це все якось улаштується» а от мені лихо: ніяким чином не можна мені владитися з Михайловим, властиво, з приятелем його сердечним, з отим мічманом. Він трохи не що-дня в нас ночує. Це ще байдуже б, а то понаводить казна якого народу, та цілісіньку ніч і п’ють, та в карти грають. Не хотів би переміняти квартирі, та, мабуть, треба буде, коли оргії оті не зникнуть. Хоча б весна швидче, нехай би собі отой мічман осоружний плив на море.

Розпочав я красками етюд із Паші при світлі. Виходить дуже гарна голівка, шкода тільки, що мічман навісний не дає робити. До свят хотів би скінчити і що інше почати, та ледве чи зможу. Я заходжувався вже в сусідок із роботою розташуватися, та якось ніяково. Освітлення при вогні так мені сподобалося, що я гадаю,. – скінчивши оцю голівку, розпочати другу, таки з Паші, весталку. Шкода, що на вінок тепер не можна роздобути білих троянд, а цього конче треба; та це ще нехай – колись.

Паша починає вже добре читати, і читання полюбила. Я дуже радий тому, тільки для мене трудність вибирати їй книжки. Кажуть, що молодим дівчатам недобре читати романи, але ж я, далебі, не тямлю, що тут недоброго. Добрий роман розвиває фантазію, уласкавлює серце, а суха, хоча б і розумна, книжка, опріч того, що нічого не навчить, може ще й одбити охоту від читання… На-первах я дав їй «Робінзона Крузо» [133], потім дам «Подорож» Араго, або Дюмон Дюрвіля [134], далі знов роман, потім Плутарха [135]. Жалкую, що в мене нема в перекладі Вазарі, а то б я зазнайомив її зі славними людьми в нашому мистецтві прекрасному. Чи добрий мій план? Яка в Вас про це думка? Коли думаєте, що щось не так, дак напишіть до мене, я Вам сердечно подякую. Вона тепер мене інтересує, неначе хтось близький, рідний. Тепер на неї, на письменну вже, я дивлюся наче артист на недокінчену свою картину. За гріх великий вважаю собі дати їй тепер самій волю читати, що попало – вона й не має з чого вибирати. Краще було вже й не вчити її читати.

Надокучив я Вам своїми сусідками, та що діяти. Приказка каже: що в кого болить, той про те й говорить.

Та, коли правду мовити, так у мене тепер ні про що більш і говорити. Нікуди не ходжу, нічого не роблю. Не знаю, що мені доля наділить на те літо, а я його з тривогою жду. Да інакше й не можна: те літо повинно покласти підвалини вибраній мною, чи певніш мовити – Вами, професії. Карло Павлович каже, що незабаром по святах буде оголошена програма на першу медаль золоту. Я трохи-трохи обмираю, як згадаю про ту програму, що про моє життя рішає. А що, як мені пощастить? Я збожеволію! А Ви? Чи вже ж таки Ви не приїдете подивитися на виставу за три роки, на мою приняту програму та на смиренного автора її, як на Своє твориво? Напишіть до мене в найближчому листі, що приїдете: от і буде в мене добра причина відмовити Михайлову у квартирі. Здається, мічман і йому вже остогид. Добре ще, що я в сусідок маю захисток, а то мусів би з власної господи тікати. Будьте ласкаві, напишіть, що приїдете, тоді я одним заходом усе покінчу. Прощавайте, Добродію мій Незабутній! У другому листі напишу до Вас про успіхи моєї учениці і про наслідки оголошеного конкурсу. Прощавайте!

Р. S. Сердешний Демський вже не спроможен із хати вийти. Не пережити йому весни.»

Примітки

123. Парфенон – славний храм богині Афіни на Акрополі в Афінах.

124. Фідій – відомий грецький різьбяр із V в. пер. Хр.

125. Аспазія – красуня-жінка, коханка афінського політика Перікла, що сильно піклувався мистецтвом; вона була дуже освічена й забирала слово в публічних справах. Оце й вона славна гетера. Ксантіппа – жінка Сократа.

126. «Афінська Школа» – образ Рафаеля.

127. вершок – 16. частина російського аршина (ліктя)

128. Облога Пскова – нескінчений образ Брюлова; «Гугеноти» – відома опера французького композитора Мейєрбера.

129. Клариса – славна на свій час повість англійського письменника Річардсона (1689 – 1761); написана в формі листів, малює з великим знанням жіночу душу й упадок жінки, яка дістається в руки нікчемної людини.

130. Грез (Greuze) – французький маляр (1729 до 1805) – малював дівочі голови.

131. Хмарогон – Зевес, найвищий грецький бог; Геба – його донька, богиня вічних молодощів.

132. сметанка

133. Робінзон Крузо – відомий роман Дюфо, захвалюваний Руссо, як зразок повістей, що виховує самостійність у дітей.

134. Араго (1790 – 1855) й Дюмон Дюрвіль (1790 до 1842) – французькі моряки, що їздили світами й описували свої мандрівки.

135. Плутарх (40 – 120) – грецький історик, писав життєписи славних греків і римлян.