12

Тарас Шевченко

З цього довгого листа різнобарвного стало мені знати, що артист мій, як воно й годиться сущому митцеві, людина високого ступня рахманна і благородна. Люди звичайні так щиро, так безкорисно не прихиляються до отаких горопах, усіма покинених, яким був небіжчик Демський. Нічого незвичайного я не бачу в такій прихильності! безкорисній, прекрасній; це добуток звичайний зі спільного спочуття до всього великого, прекрасного в науці і в людині. Зі своєї природи й по заповіту нашого божественного Вчителя всім нам такими треба, б бути. Але, овва: мало, дуже мало таких, щоб виконали Його святий заповіт і свою божественну природу зберегли в любові й чистоті. Тим то чоловік, що любить безкорисно, чоловік суще благородний і здається нам чимось незвичайним. На такого чоловіка ми дивимося, немов на комету ту, а коли досить надивимося, так починаємо боятися, щоб наше власне брудне самолюбство занадто в вічі нам не кидалося: тоді ми починаємо й на цього чистого чоловіка кидати спершу поклепом потайним, потім і голосним, а коли поклепом нічого не вдіємо – кидаємо його на вбожество та на страждання. Це ще талан, коли закинемо його до шпиталю божевільних, а то просто вішаємо його, наче злочинця якого найгидливішого. Гірка правда, але правда! Одначе я веду мову не до речі.

Далі з нескладного листа того побачив я, що мій артист сердешний закохався у свою вродливу та вертку ученицю, хоча сам він того й не спостерегає. Але це діло світове; це добре, навіть неминуче потрібно, тим паче митцеві, а то без того зачадіє серце біля академічних етюдів. Кохання – це животворний вогонь у душі чоловіка, і все, що творить чоловік під упливом цього почуття святого – одзначене печаткою життя й поезії.

Все оце добре, да тільки от що: оці вогняні душі, як називає їх Лібельт [150], занадто нерозбірливі в коханню. Трапляється, що сущий і найзахопленіший поклонник уроди покохає такого морально огидливого ідола, якому треба саме диму з пекарні, а він, сердешний, перед ним чистим фіміамом курить. Мало кому з таких вогняних душ гармонія супроводила. Почавши від Сократа, Бергама й до нашого часу, сама розтіч у їх щоденному життю. На більшу шкоду, оці вогняні душі кохають не як гусари, а гірш, ніж мізерні піхотинці, кохають на цілий вік. От за це я й боюся за свого артиста. Ще й він, за приводом всесвітних геніїв, заневолить свою перейнятливу й ніжну душу якій-небудь сатані у спідниці. Добре ще, коли він отак, як Сократ і Пуссен, яким-небудь жартом спекається хатньої сатани і своїм шляхом піде. А коли ні, дак прощай тоді й наука, й мистецтво, й поезія і все, що є чарівне в життю! Прощай на віки! Посудину розбито, миро дорогоцінне вилито й перемішано з грязюкою, променистий світильник спокійного артистичного життя погасило отрутне дихання хатньої гадюки.

Як би добре було, коли б оті світочі спромоглися обходитися без родинного щастя! Скілько б тоді великих творів не потонуло в хатній ковбані й лишилися б на землі на втіху та на раювання людям. Але ж, мабуть, і для генія так-само, як і для нашого брата, неминуче потрібно домашнього огнища й родинного життя. Це, певне, через те, що та душа, що почуває й любить усе високе і прекрасне у природі і в мистецтві, потребує тої чарівної гармонії, того спочину, що приносить спокій. А цей спочинок солодкий можна зазнати тільки з дітьми та з коханою дружиною. Блажен, стократ блажен той чоловік, і мистець, чиє життя, несправедливо назване прозаїчним повітала прекрасна муза гармонії. Блаженство його, наче блаженство боже – неосяжне.

Спостерігаючи родинне щастя в людей узагалі, ось що я помітив: натхнені поклонники всього доброго і прекрасного у природі стають тяжкою жертвою свойому боготвореному ідолові – красі. Не можна їх і винуватити, бо краса взагалі, а краса жінки зокрема, впливає на їх непереможно. Інакше й не може бути, отут то й є джерело трути, що затроює в життю все гарне й велике.

Як це так? – гуконе молодь. Красуню создав Бог на те тільки, щоб осолоджувати наше життя, повне сліз та тривоги. Так то воно так. Справді, Господь на те її призначив, але ж вона, певніш мовити, ми, зуміли оте високе божественне призначення перемінити та з жінки зробити ідола бездушного, безживного… Одно почуття, цебто, егоїзм, зроджений із свідомості краси, що все руйнує, проковтнуло в неї всі інші гарні почуття. Ми, коли вона ще дитиною була, дали їй зрозуміти, що в прийдешньому вона роздиратиме й запалюватиме в нас серце. Правда, ми тільки їй про це злегка натякнули, але вона швидко схопила, глибоко почула і зрозуміла свою будучу міць, і від того часу вона зробилася невинною дженджурихою й поклонницею до віку власної вродливості. Дзеркало стало в неї єдиним товаришем життя одинокого, мізерного. Ніяке виховання у світі неспроможне її перемінити, бо занадто глибоко запало зерно самолюбства й лицяння невидужливого, що ми припадково його кинули.

Такий от добуток мого спостереження над красунями взагалі, а, зокрема, над красунями патентованими. Красуня патентована нічим, опріч красуні, не може бути: ні дружини чесної, коханої, ні нені доброї, ніжної, ні навіть полюбовниці палкої з неї не буде. Вона деревляна красуня та й годі! А від дерева чого ж більш вимагати?

От чому я й раджу, щоб з отих прекрасних статуй любувалися здалека, не наближаючись до них, тим паче, щоб не бралися з ними, особливо артисти й люди, що присвятили себе мистецтву або науці. Коли митцеві неминуче треба красуні для його мистецтва возлюбленого – на те є натурщиці, танцюристки та інші майстериці цехові. А в хаті йому, як і всякій людині, треба доброї жінки коханої, а не красуні патентованої. Остання на одну хіба хвилину ярким промінням радощів освітить спокійне житло коханця божого, а потім із тих хвилевих радощів, наче з метеора того, що тільки замиготів, і сліду не буде. Красуні, як сущій актрисі, треба, щоб був цілий натовп поклонників: чи будуть вони правдиві, чи фальшиві, – їй те все одно – аби були поклонники; без них вона, як, і той ідол стародавній, гарна статуя мармурова тай годі!

Є приказка: не всяке слово в рядок. І поміж красунями трапляються виїмки, природа дуже різноманітна. Я глибоко йму віру в оті виїмки, але йму віру як у щось дуже незвичайне; тому то у своїй вірі я обережно поводжуся. Проживши поміж добрими людьми вже більшу половину віку свого, я такого дивного явища ні разу не стрівав. А вже ж не можна сказати, що я мізантроп, або ганебник усього прекрасного. Навпаки, я запеклий поклонник усього прекрасного, чи то у природі, чи в божественному мистецтві.

Ось яка пригода нещодавно трапилася мені. В закутку, майже що безлюдному, далеко-предалеко від людей порядних або цивілізованих, довелося мені, та ще й не малий час, чевріти. Туди тоді саме залетіла, тільки не випадково, світова красуня – так бодай вона себе опісля називала. От ми й познайомилися. А треба вам знати, що до знайомості я доволі швидкий. Спостерігаю я нову свою знайому красуню. Диво предивне: нема нічого й похожого на тих красунь, що досі я бачив. Думаю собі: та чи не здивачів оце я в оцій пустелі? Ні, з кожного боку жінка гарна: й розумна, й сумирна, й навіть начитана, а лицяння дак і сліду нема. Соромно мені стало, що я так її спостерігаю; геть я тоді набік усяку недовірчивість, і стаю не те що поклонником її, але приятелем добрим, щирим.

Не скажу за що, але вона теж мене сподобала. Стали ми мало що не друзяками. В мене в серці старому поворухнулося щось таке, що більше за просту прихильність звичайну. Трохи-трохи не відіграв я ролі старого водевільного дурня. Припадок спас мене, і припадок звичайний. У їх у домі я був наче своя людина, мене нераз туди закликали на чай уранці. Раз якось помітив я, що в неї на потилиці волосся заплетене дрібнісінькими кісками. Це мені не сподобалося. Я, бачте, перш думав, що оті кучері в неї на потилиці – натурально кучерявляться, а воно он що! Оце то й спинило мене признатись їй, що її кохаю. Знов я став простим приятелем звичайним. Вже ж пак соромно пліткувати з освіченою жінкою; ? для розмови з нею письменство, мистецтво, музика. От про це ми з нею трохи не щодня розмовляли.» і я (правда, на другий уже рік) спостеріг, що вона поверхова і про прекрасне в мистецтві, у природі – говорить доволі байдуже. Оце й захитало трохи мою віру.

Далі бачу: нема у світі такої книжки німецької, або московської, що б вона не читала, а про те ні одної такої книжки добре не пам’ятає. Я спитав, яка тому причина, вона відповіла, що якась недуга жіноча одбила в неї пам’ять, ще як вона дівувала. Я простосердо пойняв віри. Але ж помічаю, що аби-які віршики, що ще дівчиною вона читала, дак ті й тепер пам’ятає. Тоді вже соромно мені стало про письменство з нею балакати, і незабаром бачу, що в них у домі ні однієї книжки, опріч календаря на цей рік, немає. Зимою по вечорах, коли збереться партія, вони в карти грали. Я гадав собі, що це так собі, забавка, а про те й байдуже, що вона була дуже не при собі, коли не поталанить було їй партію зібрати: зараз у неї голова починає страшенно боліти. А коли в чоловіка її збереться партія грачів, вона сяде біля столу й, не варуючись, зазирає до грачів у карти. Та над отакою роботою милою і просидить до глупої ночі… Як тільки починалася оця мертва сцена, я зараз на вулицю виходив. Огидливо бачити красуню-молодицю за таким ділом. Я тоді цілком розчарувався; вона мені показалася просто поліном, чи певніш мовити: дійсне патентованою красунею.

Ну що, коли б перебування в отому темному закутку, де нема кровожадних залицяльників, цебто, ні львів, ні онагрів протяглося ще на рік-другий? Я певен, що вона здуріла б або чистою ідіоткою зробилася б. Напів ідіоткою вона вже тепер була, а я то! Еге, недоум, гадав собі, що ось то я знайшов ельдорадо! А те ельдорадо [151] – просто лялька дерев’яна, на котру потім я без огидливості не міг і дивитися.

Читаючи оцю мою грізну сентенцію красуням, може хто гадатиме, що я другий Буонароті! Де там: я такий же, коли не гірший іще поклонник, як і кожен із львів та ще, може, більш загонистий. Річ тільки в тому, що погляди свої я люблю висловлювати такими, якими вони в мене є, не вважаючи ні на чин, ні на рангу; до того ж тепер я чиню це для друга свого, для митця, й не маю наміру друкувати свої думки про красунь. Крий мене Боже від такої дурниці! Тоді мене сестра рідна взяла б та повісила на першу осику, як того Юду зрадника!… А отже ж вона красуня, і боятись її нема чого.

Де ж початок цього лиха? Вже ж не де більш, як не в вихованню. Коли Господь Бог наділить ніжних батьків донею-красунею, вони зараз починають її псувати, пестячи її більш за інших дітей. А про освіту ось як вони гадають: кажуть, «на що дурно морочити дитину книжками, вона й без книжок, і навіть без віна блискучу кар’єру собі зробить». І красуня, справді, зробить собі блискучу кар’єру. Віщування батьків справдилося: чого ж іще більш? Це початок лиха, а далі воно зростає ось як (одначе в цьому я не запевняю, я тільки гадаю, що так):

Наше любе плем’я слов’янське, хоч і належить до раси кавказької, але щодо краси, дак воно не геть одійшло від раси фінської й монгольської. Значить – красуня в нас трапляється рідко. Отим то, аби вона з пелюшок, ми, й почнемо напихати їй у голову дурного захоплення, самолюбства та іншої гидоти й на сам кінець зробимо з неї ляльку деревляну, наче ту, що малярі уживають на драпіровку.

По тих краях, що Бог благословив вродливими жінками, там красуня – річ звичайна, а, на мою думку, звичайна жінка й є жінка найкраща.

На що і про що оце розбалакався так широко про красунь, що роздирають людські серця, значить, і моє? Здається, на науку другові мойому. Але ж, міркую собі, наука ця буде про його зайва; да скілько можна знати з листів його, дак весталка його ледве чи вдатна залізти глибше в серце митця, що так, як мій друзяка, гарно почуває й розуміє все високе і прекрасне у природі. Вона, мабуть, бистроока, кирпатенька пустуха; от як бувають швачки, верткі покоївки – а вони цілком безпечні.

А от люди такі, як ота її дядина шовкова, вони теж нерідкі, дак такі небезпечні. Хоч він і як приязно її описує, а про те вона нагадує мені Гоголівську сваху, котра, як спитав її охочий женитися, чи вона його одружить, одповіла: «Ох, голубоньку мій, да так справно одружу, що й не зчуєшся». У приятеля у мого, в цьому разі, звісно, нема нічого однакового з героєм Гоголя, і я за його не боюся. Вогонь першого кохання, хоч і пекучий, та не на довго. Але ж знов, як поміркую, дак не можна й не боятися: отакі шлюби, що й «не зчуєшся», трапляються з людьми; не тільки розумними, а навіть і з обережними. Великої обережності я у свого приятеля не допускаю: обережність – вдача не про артистів. Про всяке я написав до його щиро, по-приятельськи, чого я боюся, мене Боже від отих напучувань. Я написав до його щиро, по-приятельськи, чого я боюся, й чого йому треба стерегтися; щиро висловив йому, що дядину нехай уважає собі як головну западню небезпечну. Одначе від його відповіди щось нема, мабуть, лист мій йому не до душі. Це недобра ознака, подумав я собі; а про те він же ціле літо працював коло програми, так не диво, що можна йому було про листа мого й забути.

Минуло літо, минув вересень і жовтень, а від приятеля мого ані словечка. Читаю у «Пчелі» [152] огляд вистави: написано ловко, мабуть, Кукольнік написав. «Весталку» приятеля мого хвалять без краю, а про програму ніже єдиного слова.

Що воно за знак? Невже йому не поталанило? Я написав до його вдруге, просячи відповісти, з якої причини він уперто мовчить. Про програму і взагалі про його роботи я в листі не згадував, знаючи з власного досвіду, як то воно прикро, коли робота йде негаразд, відповідати, на приятельське питання, як іде робота. Через два місяці прийшла його відповідь лаконічна й безглузда, – наче він соромився, або боявся щиро висловити мені про те, що його мордувало, а знати, було, що його щось страх як мордувало. Між іншим, він натякає на якусь невдачу (мабуть, це про програму); вона, як він пише, трохи в могилу його не загнала. Пише, що коли він живе ще на світі, дак за те мусить дякувати своїм добрим сусідам: вони щиро приголубили його, і він тепер нічого не робить, страждає й душею й тілом, і не тямить, до якого берега це все доведе.

Я на оце все подивився, як на прибільшення. У людей молодих, перейнятливих, це річ звичайна: вони з мухи слона роблять. Та мене все ж щось тривожило, я бажав довідатися чого певного. Яким же чином? Від кого? У самого його пуття не доберешся. Я написав до Михайлова, просячи його, щоб написав до мене про все, що тільки він знає про мого приятеля. Ввічливий Михайлов не забарився прислати до мене оригінальну, щиру відповідь. Ось вона:

«Приятель Твій, брате, дурень, та ще який дурень! Як світ стоїть, дак такого незвичайного дурня не було. Йому, бач, програма не пощастила. Що ж він із розпуки заподіяв? Зроду-віку не вгадаєш! Узяв тай оженився! Далебі. Та чи знаєш, із ким? Зі своєю весталкою, та ще з вагітною. Чи не чудасія? Весталка вагітна – він сам каже, що вагітність і примусила його одружитися. Нехай би ще, коли б він сам був причиною цього гріха, а то ж ні: ледащо отой мічман гріха накоїв, сама вона призналася. Молодець мічман! Наробив лиха тай чкурнув собі до Миколаєва, а твій великодушний дурень – бух, наче муха в окріп! Каже, бач, куди вона тепер дінеться? Хто її, горопашну, тепер захистить, коли вже дядина рідна, та й та жене з хати? Взяв та й захистив! Ну, чи бачив Ти другого дурня такого на білому світі? Певне, що й не чув навіть. Правду мовити: великодушність безпримірна, або певніш дурість безпримірна.

Та це все байдуже, а от сміху без краю: він змалював весталку свою з неї, вже вагітної, та як змалював: просто на предиво! На виставі натовп від неї не відходив. Вона наробила такого галасу, якого, коли Ти не забув, колись наробила Тіранова [153] «Дівчина з тамбурином». Річ напрочуд гарна! Сам Карло Павлович багато разів перед нею стояв. А це не-аби-що значить. Купив собі її якийсь дука-вельможа й добре заплатив. Тепер із неї списки да літографії скрізь. Одно слово – успіх повний, а він, дурень, оженився.

Оце якось я до його заходив і помітив якусь прикру переміну. Дядина, здається, його до рук прибрала. До Карла Павловича він ніколи не заходить, мабуть, соромиться. Почав він малювати Мадонну з предвічним младенцем; за модель узяв жінку свою з несвоею дитиною. Коли він так хороше скінчить, як почав, дак це буде краще за «Весталку». Вирази, і в дитини, і в матері предивно гарні. І як оце могло статися, що програма йому не вдалася! Дивуюся. Не знаю, чи на той рік його, як жонатого, допустять до конкурсу? Мабуть – ні! Оце тобі і все, що можу переказати тобі про твого друга безглуздого. Наш Карло Павлович не зовсім дужий. На весні гадає розпочати роботи в Ісакіївському соборі.

Твій Михайлов.

Примітки

150. К. Лібельт (1807 – 1875) – польський письменник і філософ.

151. онагр – дикий віслюк; ельдорадо – рай (італ.)

152. «Северная пчела» – консервативний орган, що його видавав Булгарін. Журнал вихвалював усі запорядки Миколи І. й виступав проти кожної вільної думки; Кукольнік (1809 – 1868) – московський письменник, автор декількох повістей і драм.

153. А. Тіранов – московський маляр, малював портрети (1808 – 1859).