13

Тарас Шевченко

Туга невимовна перейняла мене, коли я прочитав цього листа. Я бачив, що блискучій будуччині мого друга, возлюбленника мого, прийшов край. Будуче його скінчилося саме на першому світанні його слави променистої. Запобігти лиху годі вже! Як людини, вчинок його необрозумлений, але високо-благородний. Коли б він був простим маляром-ремісником, учинок його впливу не мав би на його роботи; але ж він сущий мистець, палкий, тим то вчинок його може вплинути пагубно. Щоби знівечити найміцнішу енергію, вже тільки досить стратити надію, що вирядять скарбовим коштом за границю. А щоби власним коштом йому поїхати за границю, про це й годі думати. Коли б незвичайна праця й дала йому кошти, дак жінка й діти відберуть – раніш, ніж він подумає про Рим і про його безсмертні чуда. Виходить, що

«Италия, счастливый край,

Куда в волшебном упоеньи

Летит младое вдохновенье

Узреть мечтательный свой рай!..» [154]

що оцей край щасливий, чарівний – тепер на віки зачинений для мого приятеля. Хіба який випадок надзвичайний одчинить йому двері до того невимріяного раю. Але ж такі випадки дуже й дуже рідкі. Звелися в нас ті сущі меценати, що давали митцеві кошти, аби він їхав за границю вчитися. Тепер у нас коли який-небудь багатир і здійметься на такий вчинок, так хіба єдине для гороїжливості дитячої: він артиста візьме зі собою за границю, дає йому платню, немов тому лакеєві-наймитові, і поводиться з ним неначе з лакеєм. Каже йому змалювати готель, де він закватирував, або той морський берег, де жінка його бере купелі й такі інші немистецькі речі! Отже люди простодушні й тарабанять: «От який то він меценат і знавець краси! Артиста зі собою за границю брав!» Горопашний артисте, що в душі твоїй діється, коли ти чуєш отакі дурні гукання! Не завидую тобі, бідолашний поклонниче прекрасного у природі і в мистецтві! Ти, як кажуть, у Римі був, да папи не бачив! І слава, що ти був за границею, стає тобі жорстоким докором. Ні, як на мене, так краще з торбою йти, за границю, ніж із багатирем їхати; або вже краще зректися бачити «мечтательный свой рай», та де-небудь у куточку, в рідному прозаїчному краю захиститися й нишком поклонятися Аполонові.

По-дурному, страх як по-дурному приятель мій оборудував своє будуче! Оце вже тижнів зо два буде, як я що-дня отой щирий лист Михайлова перечитую, і все-таки не запевнююся в правді отієї непростимої дурниці. Часом так не йму віри, що приходить думка самому рушити до Петербурга та власними очима побачити оту огидливу правду. Коли б тепер були вакації, я й не думав би; на лихо, тепер час науки, значить, коли й можливо поїхати, дак тільки на двадцять вісім днів, а за половину цього часу що я встигну для його зробити? Зовсім нічого, хіба тільки побачу те, чого і в сні не бажав би бачити. Добре поміркувавши й перебувши перше враження, став я на тому, щоб ждати, що скаже старий Сатурн, а тим часом листуватися з Михайловим.

На листи приятеля свого надію мою вітер розвіяв, а на листи Михайлова теж надія не справдилася. Покладаючись на Михайлова, я не завважив, що цей чоловік менш за все владен постійно листуватися. Коли й прийшла від його відповідь до мене, та ще так швидко, як я й не сподівався, дак це треба вважати за восьме чудо світа. Та з одного листа ніяким чином не треба було рахувати на довге листування. Що діяти? Помилився! Хто ж не помиляється? 3-опалу я кілька листів до його написав, і хоча б тобі на один яка відповідь! Це мене не спинило. Пишу ще, та чим далі, тим більш сердечніше. Ні слова від його. Нарешті пропав у мене терпець. Написав я до його не довгого, але їдкого листа. Це зворушило Михайлова, і він до мене прислав ось яку відповідь:

«Дивуюся я, як оце в Тебе стає терпцю, часу й паперу на твої листи сміхотворні, щоб не сказати – дурні. І про кого ти пишеш? Про дурня! Та чи варт він того, щоб про його й думати, а не то щоб писати, та ще отакі листи, як Твої! Начхай Ти на його! Пропаща він людина, та й годі! Щоб Тебе втішити, дак додам іще от що: він укупі з жінкою, і з «мамашею» (це він так дядину величає) почав тягти «проволоку», значить, кинувся на горілку. Спершу він усе малював копії зі своєї «Весталки», та стілько їх понамальовував, що їх і на базарі ніхто не купував. Потім узявся в магазини розмальовувати літографії, а що робить тепер – не скажу, мабуть, малює портрети по карбованцеві з морди.

Ніхто його й не бачить, заліз десь у Двадцяту лінію. На тому тижні, щоб догодити Тобі, я ходив його шукати. На превелику силу знайшов його квартиру біля самісінького Смоленського Кладовища. Не застав його в. господі; жінка сказала, що на сеанс до урядовця до якогось пішов. Я полю-бував із його невикінченої Мадонни, і знаєш що? Мені якось тужливо стало: за що, подумаєш, людина пропала? Не діждавшись його, я пішов і не попрощався з хазяйкою: вона мені здалася огидою.

Карло Павлович, не вважаючи на недугу, розпочав роботу в Ісакіївському Соборі. Лікарі радять, щоб він покинув роботу до того року, та на літо за границю їхав. Але ж він не хоче кидати. Чом Ти хоч на короткий час не навідаєшся до Петербурга? Хоч би подивився на чуда нашого чудотворця Кар л а Павловича, та й зі свого дурня полюбувався б. Здається, Ти теж побрався, да не признаєшся. Не пиши до мене, бо відповідати не буду.

Прощай!

Твій Михайлов.»

Мій Боже, чи вже таки отой шлюб безталанний єдине спричинився, щоб так швидко знівечити геніального юнака? Другої причини не було? Плачливий шлюб.

Нетерпляче ждав я вакацій. Нарешті скінчилися іспити, я взяв відпустку й рушив до Петербурга. Карла Павловича я вже не застав: за порадою лікарів він покинув роботу й поїхав на острів Мадеру. Михайлова насилу я знайшов. У цього оригінала ніколи не було постійної квартири, жив він, наче птах той небесний. Я зустрів його на вулиці; йшов він, узявши під руку бравого мічмана, тепер уже лейтенанта. Не відаю, яким робом він ізнов опинився в Петербурзі. Я не спроможен був дивитися на оцю людину. Привітавшись, я покликав набік Михайлова і спитав у його адресу мого приятеля. Михайлов спершу зареготав, потім, спинивши регіт, повернувся до мічмана й мовив:

– Чи знаєш, чию він квартиру розпитує? Свого возлюбленника N. N.

Та й знов зареготав, а мічман і собі за ним; але нещиро він реготав. Михайлов дратував мене отим своїм негожим реготом. Потім він схаменувся й мовив до мене:

– Оце вже другий день, як він перебрався на теплу квартиру на сьомій верстві [155]. Бачиш, його не допустили до конкурсу, дак він, не довго думаючи, взяв та й збожеволів, та й пішов на сьому верству. Не знаю, чи він живий іще.

Я вже й не прощався з Михайловим, швидче на візника та до шпиталю «Усіх Скорбящих». Мене не допустили до недужого, бо тоді саме був у його припадок шаленості. Другого дня з ним побачився. Коли б мені не сказали, що оце й є той самий мистець, я сам ніколи не пізнав би його, так страшенно недуга перемінила його. Вже ж пак і він мене не пізнав: узяв мене за якогось римлянина з картини Пінеллі, зареготався й геть собі від дротяних дверей.

Господи Боже, що за скорботне з’явище – людина, знівечена божевіллям! Не міг я й кілька хвилин дивитися на той жалісливий образ, попрощався з доглядачем і вернувся в город. Але ж образ мого безталанного приятеля ніде не давав мені спокою: ні в Академії, ні в Ермітажі, ні в театрі, да таки ніде, ніде; він був скрізь зі мною: тільки щоденне провідування у шпиталю мого приятеля перегодом знівечило перше жахливе враження.

Шаленість його щодня потроху меншала, за те ж і фізичне здоров’я швидко піду падало. Нарешті він уже не здужав підвестися з ліжка; тоді мені вільно стало входити до його у світличку. Часом він, буцім би то і приходив до пам’яті, але все ще мене не пізнавав. Раз якось я до його навідався вранці. Ранками йому було легше. Він був цілком спокійний, але ж такий слабий, що не здужав руку підвести. Довго він пильно на мене дивився, неначе щось собі пригадував. Після довгого погляду думного, розумного він ледве чути промовив моє наймення, і сльози цівкою ринули з його очей просвітлених. Тихий плач перейшов на ридання. Такого ридання, щоб отак мордувало душу чоловіка, я досі ніколи не бачив, і не приведи Господи нікому бачити чоловіка, що так страшенно рида?.

Я хотів зоставити його, але він дав знак, щоб я не йшов. Я лишився. Він простяг до мене руку; я взяв її й сів побіля його. Ридання трохи-потроху спинялося; з очей, із-під спущених вій, текли буйні сльози краплясті. Ще кілька хвилин, і він зовсім заспокоївся й задрімав. Я тихенько визволив свою руку й вийшов зі світлички, вповні сподіваючись, що він видужає. Другого дня вранці приїжджаю я до шпиталю й питаю в першого стрічного доглядача: «А що? Як недужий?» А доглядач мені: «Недужий ваш, добродію, вже у трупарні; вчора вранці як заснув, дак уже й не прокидався»… Після похорону я, сам не тямлю чого, ще кілька день був у Петербурзі й раз якось зустрів Михайлова. Оповідав, як він учора проводив свого мічмана в Миколаїв, і як вони хильнули біля середньої рогатки, а я зняв бесіду про небіжчика, про вдову його, та про його невикінчену Мадонну. Я прохав Михайлова провести мене на квартиру до вдови. Він охоче згодився, бо й сам він хотів іще раз подивитися на ту Мадонну. У квартирі небіжчика ми не зустріли нічого такого, що давало б знати, що тут жив артист: тільки, замість палітри, шматок скла, а на йому засохлі краски.

Я спитав про Мадонну. Вдова мене не зрозуміла. Михайлов розповів їй, щоб показала нам ту картину, на яку він приходив колись до них дивитися. Тоді вона повела нас до другого покою, і тут ми побачили Мадонну. З неї зробили латку на стару ширму. Я спитав вдову, чи не продасть її за десять карбованців; вона охоче згодилася. Я згорнув сувоєм оце своє дорогоцінне придбання, й ми зоставили вдову, порадувану десятьма карбованцями.

Другого дня я попрощався з моїми знайомими і, здається, на віки покинув північну Пальміру.

Незабутній Брюлов тоді вже конав у Римі…

4 жовтня р. 1856.

Примітки

154. «Італіє, щасливий краю, куди в чарівному захваті летить молоде натхнення, побачити свій вимріяний рай».

155. заклад для божевільних – так казали в Петербурзі.