3

Тарас Шевченко

Вертаюся до мого героя. Почувши від Брюлова: «підвалини положено», моя надія почала набирати більш виразних форм. Я почав мізкувати, чим би краще займати мого учня? Мої домашні пристрої нікчемні. Я гадав про античну галерею: Андрій Григорович, доглядач галереї – може, і згодився б, так же в галереї статуї так освітлені, що малювати річ неможлива. Довго я міркував, а потім, взявши 20 копійок, вдався до живого Антіноя [56], натурщика Тараса, щоб він пускав мого учня до гіпсового класуи тоді, коли там нема вчення. Так і сталося.

Цілий тиждень він і обідав у класі; змалював голову Люція Вера, розпусного того підручника Марка Аврелія [57], та голову генія – твір Канови [58]. Потім я перевів його до класу фігур і наказав йому зрисувати на перший почин Антіноя з чотирьох боків. За вільної години я приходив до його й підбадьорював жвавого працівника фунтом ситниці да шматком ковбаси. Звичайний обід його був скибка чорного хліба з водою, та й то ще, як принесе Тарас води. Бувало, оце й я любую з бельведерського торса [59] та й не втерплю, сяду рисувати. Чудовий, взірцевий твір давньої скульптури! Не дурно ж то сліпий Мікель-Анджело напомацки любував із оцього шматка Геркулеса, що відпочиває. І чудно! Якийсь Герсеванов, списуючи враження зі своєї подорожі, так певно й по-мистецьки цінує педагогічний твір Мікель-Анджело «Страшний суд», фрески богорівного Рафаеля [60] й інші знамениті твори зі скульптури й живописі, а про Аполона Бельверського каже, що це ніщо більш, як шматок мармуру. Чудно!

Після Антіноя мій приятель змалював Германіка й Фавна, що танцює. Одного прегарного ранку я привів його до Карла Великого. Захвату мого учня не списати: він раював, коли Брюлов ласкаво похвалив його рисунки. Я з-роду-віку не бачив людини, щоб була веселіша й щасливіша, як був він кілька день!

– Чи вже Брюлов завжди отакий добрий та ласкавий? – питався він кілька разів у мене.

– Завжди такий, – відповідав я:

– А ота червона світлиця – то його світлиця люблена?

– А вже ж.

– От як: усе червоне! Світлиця червона, канапа червона, занавіски по вікнах червоні, халат червоний, малюнок червоний. Усе червоне! Чи я побачу ще коли його так близько? Після того питання приятель мій починав плакати. Я не розважав його. Яка утіха, яка розвага може бути вища за оті щасливі, райські, за оті божественні сльози? «Усе червоне», – промовляв він удруге крізь сльози.

Червона світлиця була обвішана коштовною зброєю, здебільш – східною. Крізь прозорі червоні занавіски просвічувало сонце. Я й звик до цієї декорації, та й то на хвилину вона мені вдарила в вічі, а про його вона лишалася незабутньою довіку. Зазнавши довгого і страшенного безталання, він усе забув: і мистецтво, і духове життя своє, і кохання, що отруїло його, і мене, щирого друзяку свого, і все-все забув, а червона декорація й Карло Павлович були останніми його словами.

Другої днини я зустрівся з Карлом Павловичем; він спитав у мене наймення й адресу пана мого protege, взяв візника й поїхав, промовивши до мене: «Заходьте ввечері».

Я зайшов до його.

– Це найбільша свиня в торжковських [61] пантофлях! – такими словами озвався назустріч до мене Брюлов.

– Та в чому ж річ? – спитався я, спостерігши, про кого він говорить.

– Річ у тому, що ви завтра підіть до тієї амфібії [62], нехай вона положить ціну за вашого учня.

Брюлов був не по собі. Довго ходив він мовчки по світлиці, нарешті, плюнув і промовив: «Вандалізм!» [63]

– Ходім нагору, – додав він до мене. Ми мовчки пішли нагору, де була його книгозбірня, опочивальня й їдальня. Він звелів подати світла, попрохав, щоб я що-небудь читав уголос, а сам сів кінчати свій рисунок сепією «Сонна одаліска» [64] до альбома, здається, Владиславлева.

Спокійна наша праця тяглась, одначе, не довго: у Брюлова, знати було, що ще не йде з думки «свиня в торжковських пантофлях».

– Ходімо на вулицю, – промовив він, закриваючи рисунок.

Ми вийшли й довго вешталися по набережній, а потім вийшли на «Большой Проспект».

– Чи він тепер у вас у господі? – спитався в мене Брюлов.

– Ні, – відповів я, – він не в мене ночує.

– Ну, дак ходімо вечеряти.

Ми зайшли до Делі. На свойому віку я таки доволі бачив усяких російських панів-поміщиків і дуків, і середньої руки, і хуторян. Бачив навіть і таких, що раз-у-раз перебувають у Франції та в Англії і з захватом розповідають про добробут там фермерів [65] і мужиків, а в себе дома останню овечку грабують у мужика. Багацько бачив я отаких оригіналів, але не доводилося бачити такого оригінала – росіянина, щоб у себе в хаті по-грубіянськи прийняв Брюлова!

Цікавість дуже-предуже розібрала мене й довго не давала мені заснути: все я думав, та сам себе питав: що воно за «свиня – ота в торжковських пантофлях!» Цікавість моя, одначе, по-холоднішала, коли другого дня вранці став я надягати фрак. Розважність узяла гору: вона повідала мені, що свиня та не така то цікава диковина, щоб ради її поступатися власним самолюбством, хоча справа вимагала великої жертви. Але ж от питання: «Ну, що коли й я, у слід свого великого учителя, не видержу муки? Що тоді?».

Розкинувши трохи головою, я скинув фрак, надів своє щоденне пальто й пішов до старого Венеціанова. Він у таких справах людина практична. Йому, певне, не раз і не двічі траплялося сходитися з отакими оригіналами, і він виходив із честю.

Венеціанов був уже за роботою. Він робив тушшю список із власного малюнка «Мати навчає дитину молитися Богу». Цей малюнок він призначив до альманаху Владиславлева «Утренняя заря».

Я висловив йому, з якої причини прийшов до його в незвичайну годину, і переказав адресу тієї амфібії.

Старий покинув роботу, одягся, і ми пішли на вулицю; він узяв візника, поїхав, а я вернувся до господи, де й застав уже мого щасливого й веселого учня. Веселощі і щастя його ніби щось охмарювало. Він скидався на чоловіка, що бажає поділитися з приятелем великою тайною, та боїться, щоб тайна його не зробилася явною. Поки я скинув пальто й надяг блузу, я постеріг, що з моїм приятелем щось так, та не так.

– Ну, що новенького? – спитав я в його: – що ти робив учора ввечері? Як твій хазяїн?

– Хазяїн нічого, – відповів він, недоговорюючи, – а я, доки не полягали спати, читав Андрія Савояра, а потім засвітив ту свічку, що мені наділили, й рисував.

– З естампу [66] малював, чи так що-небудь?.

– Так, – відповів він, червоніючи. – Я оце недавно читав Озерова [67]; мені там сподобався «Едіп у Афінах», так я спробував скомпонувати.

– Добре! Може, взяв зі собою ту композицію? А ке лишень, покажи мені.

Він досяг із кишені невеличкий згорток паперу, розгорнув його тремтливими руками й, подаючи мені, мовив:

– Не встиг пером обрисувати.

Це був перший його твір, який він одважився показати мені. Мені подобалася його скромність, або, певніше, боязливість; це певна прикмета таланту. Мені подобався і твір його своєю простотою: Едіп, Антігона, а геть далі – Полінік, тільки три особи. У перших творах рідко коли трапляється такий лаконізм: на перші спроби завжди беруть чимало осіб. Молода уява не кладе собі меж, не скупчується в одно многомовне слово, в одну ноту, в одну рису: йому треба простору, воно ширяє, та, ширяючи, часто заплутується, падає й розбивається об твердий лаконізм.

Я похвалив його за вибрану ним сцену й порадив читати, опріч поезії, історію, й більш за все й пильніш змальовувати гарні естампи, як от: Рафаеля, Вольпато, Пуссена [68], Одрана.

– У твого хазяїна, – кажу я, – ей ті, й ці, от ти й рисуй за вільного часу. А книжок я тобі даватиму, – і дав йому кілька томів «Історії давньої Греції».

– У хазяїна, – мовив він, беручи книжки, – опріч тих, що висять по стінах, повнісінький портфель естампів, та він не дає мені зрисовувати з них: боїться, щоб я не попсував їх… Еге, – додав він, усміхаючись: – я повідав йому, що ви водили мене до Карла Павловича,… і показували йому мої рисунки,.. і що… (тут він зупинився) і що вони… але ж… я й сам тому віри не йму.

– Що ж? – перебив я: – він не йме віри, що Карло Павлович хвалив твої рисунки?

– Не йме навіть віри, що я бачив Карла Павловича, а коли я став запевняти, що справді бачив, він вилаяв мене дурнем.

Він хотів іще щось казати, але ввійшов Венеціанов і, знімаючи капелюх, мовив усміхаючись:

– Нічогісінько не було! Пан – як пан. Правда, він мене, може, цілу годину продержав у передпокою, ну, да в них це звичайна річ. Що діяти: звичай – той же закон. Прийняв він мене в себе в кабінеті. Кабінет – от не подобався мені. Правда – все коштовне, розкішне, прегарне, але прегарне по-японськи. Упервах я зняв бесіду про освіту взагалі, – найпаче про добродійність. Він мовчки довго слухав мене вважно, нарешті, перебив і каже: «Да ви висловте мені просто – чого ви з вашим Брюловим хочете від мене? Вже задав він мені вчора ласки, сущий американський дикун!» – та з цим словом як зарегоче! Я був трошки засоромився, але зараз отямився й поважно висловив йому справу.

«Отак ви б давно сказали, а то філантропія!.. Яка там філантропія! Гроші, й більш нічого!» – додав він самовдоволений.

– «Так вам треба знати: яку я ціну положу? Чи так я вас зрозумів?»

«Справді так.»

«Так от вам моя остання ціна: 2500 рублів. Дасьте?»

«Дамо.»

«Він людина реміснича, неминуче потрібна при домі…» – ще щось хотів балакати, але я вклонився й пішов, і от я перед вами, – додав старий усміхаючись.

– Щирим серцем дякую вам.

– Щиро й я вам дякую, – мовив він, міцно стискаючи мою руку. – Ви дали мені нагоду хоч що-небудь зробити на користь нашого прекрасного мистецтва й побачити чудака, що нашого великого Карла називає американським дикуном.

Венеціанов добродушно засміявся, і потім мовив:

– Я дав свою лепту, тепер справа за вами, а коли не буде вдачі, я подамся до Англійського клубу. Прощайте!

– Ходімо разом до Карла Павловича, – мовив я.

– Не піду, і вам не раджу. Пам’ятайте приказку: «не в пору гість – гірш татарина»… у митців тим паче, та ще вранці! Це гірше цілої орди татарської.

– За сьогоднішній ранок ви примушуєте мене червоніти, – промовив я.

– З якої речі? Ви вчинили, як подобає сущому християнинові. Ми визначили години для праці і спочинку, але на добре діло нема призначених годин. Ще раз дякую вам щирим серцем за ваші сьогоднішні провідини. До побачення! Сьогодні ми обідаємо дома. Приходьте! Та коли побачите Бельведерського, приведіть і його. (Бельведерським звав він Аполона Миколаєвича Мокрицького, ученика Брюлова й загарливого поклонника Шіллера [69].

Попрощавшися з Венеціановом, пішов я переказати Карлові Павловичеві вислід власної дипломатії. Але ж навіть Лукіяна не знайшов. Ліпін, спасибі йому, визирнувши з пекарні, повідав, що вони пішли до портика. (Портиком звали ми будівлю за Академічним Садом, де були робітні Брюлова, барона Клодта, Зауервейда й Басіна [70]. Я в портик – і там нема. Ідучи повз крамниці Давіцетті [71], я помітив біля вікна кучерявий профіль Карла Великого. Побачивши мене, він вийшов на вулицю.

– Ну, що? – питається.

– Де ви сьогодні обідаєте? – спитав я.

– Не скажу, а хіба що?

– А ось що, – кажу я: – ходім обідати до Венеціанова, він вам порозповідає про амфібію такі дива, яких ви, запевне, ніколи не чули, та й не почуєте ніколи.

– Гаразд! Ходімо, – відповів він, і ми рушили до Венеціанова.

За обідом Венеціанов розповів нам подробиці своєї подорожі, і коли дійшла бесіда до американського дикуна, всі ми зареготали, і обід скінчився гомеричним реготом.

Примітки

55. рід італійського вина (неаполітанське)

56. Антіной – гарний хлопець, що. всюди їздив із цісарем римським Адріаном, якого дуже любив і для якого відібрав собі життя, щоб тим продовжити цісареві вік. Цісар Адріан зробив його святим і казав скрізь класти йому статуї. Статуй тих було дуже багато – найкраща збереглася в Ватикані. Видно, натурщик Тарас був гарний собою, коли Шевченко зве його живим Антіноєм.

57. Марк Аврелій – римський цісар (161 – 180 після Хр.), філософ, прихильник і меценат мистецтва.

58. Канова – славний італійський різьбяр (1757 – 1822).

59. Торс – погруддя; тут відоме погруддя Геркулеса з Бельведера в Ватикані.

60. Рафаель Санті (1483 – 1520) – славний італійський маляр; відомі його Мадонни, найславніша – Сікстинська, що зберігається у дрезденському музею. Він радо малював і фрески (італ. слово: al fresco – малюнок на свіжім тиньку).

61. Торжок – повітове місто Тверської губ., вславилося гарними шевськими виробами. О. К.

62. амфібія (гр. слово – той, що веде подвійне життя) – створіння, що може жити в воді й на суші, ніби ростина, ніби звірина

63. Вандали – народ у середньовіччі, що все руйнував; від того всіх, що руйнують, звемо «вандалами», руйнування – вандалізмом.

64. Одаліска – рабиня-красуня (тур.), любовниця в турецькому гаремі; Владиславлев – був видавцем альманаха: «Утренняя Заря».

65. Фермер – більший і заможніший хлібороб; ферма – великий хутір

66. естамп – штих, сталерит (франц.)

67. Озеров (1770 – 1816) – московський драматург (його драми: Едіп у Афінах, Поліксена, Хорев й інші), на той час дуже визначний.

68. Пуссен (1594 – 1655) – французький маляр, прихильник класицизму в мистецтві.

69. Фр. Шіллер (1759 – 1805) великий німецький поет, драматург і критик.

70. Все це московські малярі з тих часів.

71. Медічейська Венера – славна статуя богині краси й кохання, була колись у палаті Медічі у Римі – і звідтіля її назва.