Початкова сторінка

Тарас Шевченко

Енциклопедія життя і творчості

?

5

Тарас Шевченко

Мене занадто заінтересував отой загадковий портрет. Я здалека вгадував, на що його призначено; дуже-предуже бажав я запевнитися, чи не помиляюся, одначе в мене досить було хоробрості, що я навіть не натякнув Брюлову! Правда – одного чудового ранку я зайшов до Жуковського, ніби того, щоб полюбуватися сухими контурами Петра Корнеліуса й Гесса [81], справді ж, зайшов я з думкою, чи не довідаюся часом чого від його про той портрет. Але ж я помилився.

Кленце, Валгалла, Пінакотека і взагалі Мюнхен [82] забрали цілий ранок; навіть про Дюсельдорф не було згадки, а портрета просто буцім і на світі не було! Вічнопам’ятний Василь Андрійович із захватом хвалив німецьке мистецтво; хвалу його перебив граф М. Ю. Вієльгорський, що зараз же прийшов до його. Жуковський, вказуючи на мене, промовив до його:

– Ось хто винен, він спричинив вам клопоту.

Граф із почуттям стис мою руку. Ще як прийшов слуга і промовив наймення невідомого мені «превосходительства», дак я тоді приміркував собі був відповідь. Але ж спостеріг, що моя гадка не до ладу буде. Я поклонився й пішов, як кажуть, піймавши облизня.

Тим часом молода сила брала своє. Мій учень, наче той велетень у казці, оживав і набирався сили не днями, а годинами. Пролежавши два тижні на гарячку, він потім за тиждень став на ноги й ходив, правда, обпіраючись на ліжко. Одначе, був він такий сумний та невеселий, що я не вважав на заборону лікаря розмовляти з ним про абстрактні речі й якось спитав його:

– Ти видужуєш? Невже тобі не весело? Чого ж сумуєш?

– Я не сумую, мені весело, але сам не тямлю, чого я бажаю… я хотів би читати.

Я спитався, в лікаря, чи можна йому читати.

– Ні, не треба, а чого серйозного й поготів.

– Що ж мені з ним діяти? Бавитися з ним я не можу, а більше нічим мені помогти йому.

З отакою важкою думкою згадав я «Перспективу» Альбрехта Дюрера [83], що я колись учив-учив тай покинув, не дійшовши до пуття. І чудно: згадав я плутанину Альбрехта Дюрера, а зовсім забув про гарний підручник лінійної перспективи нашого професора Воробйова. Рисунки до цього підручника були в мене в портфелі, правда, не впорядковані. Я зібрав їх і, порадившися з лікарем, віддав їх свойому учневі вкупі з циркулем і трикутником і тут же проказав йому першу лекцію лінійної перспективи. Другу і третю лекцію не треба вже було йому виясовувати, бо він так швидко одужував і добре розумів математичну науку, хоча не знав чотирьох правил арифметики.

Лекції перспективи скінчилися. Я прохав старшого лікаря випустити мого учня зі шпиталю, але він довів мені, що йому треба ще цілий місяць перебути під лікарським доглядом, доки цілком не одужає. Мусів я згодитися, хоч і щеміло на серці в мене.

За ввесь той час часто траплялося мені зустрічати Карла Павловича, двічі, чи тричі бачив портрет Жуковського. Розмовляючи з Брюловим, помічав я ненарочиті натякання його на якусь тайну, але й сам не тямлю, чому я одводив у розмові його одвертість. Наче я чогось боявся, а тим часом майже [ вгадував ту тайну!

І вона незабаром стала явною. Рано-вранці 22 квітня 1838 р. приходить до мене власноручна записка В. А. Жуковського. Пише він: «Завтра по одинацятій годині приходьте до Карла Павловича і ждіть мене там; ждіть неодмінно, хоч би як я пізно приїхав. В. Жуковський. Р. S. Приведіть і його з собою».

Слізьми облив я оцю святу записку! Я стис її в кулаці, в кишеню не положив, боячись, щоб не згубилася, і побіг до шпиталю. Придверник мене не пустив, кажучи: «Ще рано, пане-добродію; недужі ще сплять». Це мене трохи охолодило, я взяв із кулака записку, розгорнув її, перечитав її трохи що не за складами, знову згорнув бережно і поклав у кишеню, да повагом і пішов до господи, дякуючи в душі придверникові за те, що він не пустив мене.

Давно, дуже давно, ще в школі, нишком од учителя читав я знамениту «Перелицьовану Енеїду» Котляревського і…

То не кажи, що вже твоє [84].

Оці вірші так глибоко вкоренилися мені в пам’ять, що й тепер, промовляючи їх, я часто прикладаю їх до діла. Вони прийшли мені на думку й тоді, як я вертався додому. Справді: чи був же я певен, що ота свята записка відноситься до його справи? А вже ж ні: тільки серце чуло, але ж серце часто помиляється. А що як би воно й на цей раз помилилося? Яке б то велике лихо заподіяв я, та ще кому: найдорожчому мені чоловікові. Я аж злякався цієї думки!

За оцю довгу добу я разів із двадцять підходив до дверей Карла Павловича й не тямлю, чого з якимось острахом вертався назад. Подзвонив я, прийшовши у двадцять перше. Лукіян визирнув із вікна й мовив: «Нема їх дома». У мене наче гора спала з пліч; буцім я вчинив якесь величезне діло. Нарешті, я зітхнув спокійно.

Бадьоро виходжу я на третю лінію, і стріваю Карла Павловича. Я ні в сих, ні в тих. Хотів навтікача, але він спинив мене, питаючи:

– Чи ви одержали записку Жуковського?

– Одержав, – ледве чутно відповів я.

– Добре! Приходьте ж завтра в годині одинацятій. До побачення. Еге! Коли можна, приведіть і його з собою.

– Ну, – подумав я, – тепер уже певна річ, одначе ж

Коли чого в руках не маєш,

То не кажи, що вже твоє.

Минуло кілька хвилин, і оця мудра наука парою вилетіла з моєї дуже непрактичної голови. Мене обгорнуло непоборне бажання привести завтра до Карла Павловича мого хворого. Але чи позволить лікар? От питання! Щоб відповісти на його, я пішов до лікаря: він був у своїй господі. Я розповів йому, чого прийшов. Він розказав мені кілька таких фактів, де несподівані радощі, або горе спричинювали божевілля. «Тим паче», – додав він, – «що ваш protege ще не зовсім видужав із гарячки». На такі доводи – нема що казати. Подякував я лікареві за пораду, поклонився й рушив на вулицю.

Довго топтав я вулицю. Було на думці зайти до Венеціанова, чи не почую від нього чого певного. Але було вже не рано, за північ, а він не те, що наш брат-бурлака, – значить, нема що гадати, щоб до його опівночі заходити. А чи не піти б мені на Троїцький Міст, полюбувати, як сонце сходить? Але ж до цього мосту не близько, а я почував себе притомленим. Чи не краще буде мені біля оцих величезних сфінксів спокійно посидіти? Та ж воно все одно: Нева та ж сама. Та, да не та! Подумавши, рушив я до сфінксів. Сів я на гранітовім ослоні, обперся об бронзове поруччя, й довго любувався тихою красунею Невою.

Як зійшло сонце, до Неви прийшов по воду придверник із Академії і скуйовдив мене, говорячи, наче напучування те: «Добре, що люди не ходять, а то б подумали, що якийсь п’яничка».

Подякував я придверникові сороківкою, пішов до господи, ліг і заснув уже сном певним, хазяйським.

В одинацятій годині я вже був у квартирі Карла Павловича. Одчиняючи мені двері, Лукіян промовив: «Прохали підождати». В майстерні кинулася мені в вічі відома мені, тільки зі своєї слави та з Мілерового естампу, знаменита картина Цампієрі: «Іван Богослов». Знов не тямлю, чи не через оцю картину пише до мене Василь Андрійович? Так на що ж він пише: «і його зі собою приведіть». Записка була при мені: я перечитав кілька разів Р. S. і заспокоївся. Підійшов ближче до картини, але клята непевність не давала мені любуватися досхочу отим високомистецьким твором.

Не помітив я, коли до майстерні прийшов Карло Павлович із графом Вієльгорським і Жуковським. Я поклонився їм, місце своє їм уступив і пішов до портрета Жуковського. Вони довго любувалися великим твором горопашного мученика Цампієрі, а я омлівав від очікування. Нарешті, Жуковський вийняв із кишені й дав мені згорнену бумагу.

Я розгорнув: то була відпускна нашому protege. Свідками на ній підписалися: граф Вієльгорський, Жуковський і К. Брюлов. Я побожно перехрестився і тричі поцілував оті славні підписи.

Як спромігся, подякував я отому великому та чоловіколюбному тернові, поклонився, вийшов у коридор і побіг до Венеціанова. Старенький зустрів мене радісно, питаючи: «Що нового?» Я мовчки вийняв із кишені дорогоцінний акт той і подав йому.

– Знаю, я все відаю, – мовив він, вертаючи мені бумагу.

– А я так нічого не вгадаю. Ради Бога, повідайте мені, як усе оце сталося?

– Та вже хвала Богові, що сталося! От ми спершу пообідаємо, а потім уже я й розповім; історія довга, а, головна річ, історія прекрасна.

І він голосно прочитав вірш Жуковського:

«Дети! Овсяный кисель на столе, читайте молитву!»

– Читаємо, татуню, – обізвався жіночий голос, і з О. М. Мокрицьким вийшли з вітальні доні Венеціанова.

Ми сіли обідати. За обідом, на перекір звичаю, були ми якось веселіші й голосніше розмовляли. Старий розвеселився й розповів історію портрета В. А. Жуковського, але про свою участь у тому благородному вчинку майже й не згадав. Тільки на сам кінець додав:

– В оцій справі великодушній я був тільки за простого маклера.

А вся справа сталася ось яким чином.

Карло Брюлов змалював портрет із Жуковського. Жуковський та граф Вієльгорський предклали царській родині придбати той портрет за 2500 рублів асигнаціями. От за. ті гроші викупили учня мого. Старий Венеціанов ув оцьому доброму ділі відіграв, як сам він мовляв, роль щирого маклера благородного.

– Що ж тепер діяти? – спитався я: – коли й як мені оповістити його про таку радість?

Венеціанов сказав мені те ж саме, що я й від лікаря чув. Я й сам певен у неминучій потребі бути обачним; але ж як його і втерпіти? Не можна! Він думатиме, що я теж занедужав, або покинув його, та й мордуватиметься. Подумавши, зібрав я всю силу волі й пішов до шпиталя Марії Магдалини. Першим разом я витримав, як і не треба краще, а за другим та за третім почав йому злегенька натякати. Спитав лікаря: чи швидко можна буде зі шпиталю вийти йому? Лікар порадив не поспішати. Знов мене нетерплячка почала мучити.

Раз якось уранці прийшов до мене колишній хазяїн мого недужого, та, не довго говорячи, і ну дорікати мені, що я по-варварськи ограбував його, укравши в його найкращого робітника, через що він стратив не одну тисячку рублів. Довго не тямив я, в чому тут річ, і яким це побитом я опинився в грабіжниках. Нарешті він мені розповів, що вчора покликав його дідич, розповів йому всю справу й вимагав, щоб знищити контракт. Учора він ходив до шпиталю, але недужий нічого ще не відає.

– От тобі й обачність, – подумав я.

– Чого ж ви тепереньки хочете від мене? – спитався я.

– Нічого, хочу тільки довідатися, чи все оце правда?

– Правда, – відповів я, і ми попрощалися.

Я був задоволений, що справа так повернулася. Недужий тепер трохи вже підготовлений і спокійніш тепер, ніж до того, прийме оцю звістку.

– Чи це правда? Чи можна йняти віру тому, – що я чув? – так спитав мене хворий, зустрівши мене біля самих дверей свого покою у шпиталі.

– Не відаю я, що там ти чув.

– Учора мені хазяїн казав, що… я… Він зупинився, буцім боявся договорити фразу до краю. Трохи помовчавши, ледве чутним голосом він мовив:… – «що мене викупили, що ви…» – і він залився слізьми.

– Заспокойся, – одповів я, – це ще тільки скидається на правду.

Але він нічого не чув, і тільки рюмсав.

За кілька день його випустили зі шпиталю. Він закватирував у мене і був зовсім щасливий. У божественній природі, безсмертній багато-пребагато прекрасного, але ж торжество й вінець краси безсмертної є лице чоловіка, напоєне щастям. Більш високого і прекрасного в природі – я нічого не відаю. Раз на мойому віку вповні пораювати з цієї краси трапилося й мені. Протягом кількох день учень мій був такий щасливий, такий прекрасний, що на його мені не можна було дивитися, не раюючи! Він і мені в душу наливав повного щастя. Всіма тими днями він хоч і брався до роботи, але робота йому чапіла. Покладе було в портфель свою роботу, візьме відпускний акт, перечитає його, перехреститься, поцілує й заплаче.

Щоб одвернути його увагу від тії бумаги, я взяв її в його, ніби на те, щоб у суді її зареєструвати. Щодня водив його до галереї Академії. Коли пошили йому одежу, я, наче нянька та, одяг його й повів до «Губернського правлення». Зареєструвавши акт визволення, я водив його в галерею Строганова, там йому оригінал Веласкеса показав, да на тому і скінчили ми в той день свою блуканину.

Другого дня вранці в годині десятій знов я його одяг і повів до Карла Павловича. Як батько свого сина любого вчителеві передає, так я його передав безсмертному Брюлову нашому. Від того дня він почав ходити до Академії вчитися і став на кошти товариства «Поощрения художников».

Давно вже я заходжувався покинути північну Пальміру, проміняти її на який будь супокійний закуток гостинної провінції. Цього року в одному з провінціальних університетів такий закуток спорожнився [85], і я не минув покористуватися з того. Колись то, як іще я в «гіпсовий» клас ходив і марив про ту країну, де самі чуда, де всесвітня столиця [86] заквітчана банею Буонаротті, дак коли б тоді дали мені посаду вчителя рисунків при університеті, я кинув би олівець і закричав: «Чи варто ж виучувати після цього божественне мистецтво!» – а, тепер, коли уява зрівноважилася зі здоровим розсудком, коли на будуччину дивишся не через веселкову призму, а простими очима, дак проти волі в голову лізе приказка: «Не обіцяй журавля в небі, а дай синицю в руки».

Ще зимою треба було мені їхати на посаду; та сяка-така дещиця… а найпаче справа учня, тепер уже не мого, а К. П. Брюлова, не пустила мене зі столиці; далі пішла недуга його, і дляве одужання – нарешті, й фінанси. Коли все оце прийшло до доброго кінця, я, захистивши свого коханця під крило великого Брюлова, з початку травня покинув столицю, і покинув її на довго.

Лишаючи возлюбленника свого, я передав йому і квартиру мою з мольбертом і з абиякими меблями. Лишив і речі гіпсові, бо їх не можна було везти з собою. Я радив йому, щоб до тієї зими взяв собі товариша, а зимою приїде до його Штернберг [87]. Штернберг був тоді на Україні, ми умовилися з ним зустрінутися в одного нашого знайомого в Прилуцькому повіті. Я гадав тоді попрохати його, щоб він, як повернеться до столиці, заквартирував із моїм приятелем. На превелику радість, так воно і сталося. Ще я радив возлюбленникові мойому – провідувати Брюлова, але обережно, щоб не докучити йому, радив йому ще не занедбувати лекцій і якомога більш читати, а на сам кінець прохав його частіш до мене листи писати, писати та й писати, так наче б писав до батька – до рідного.

Поручивши його покрову Пречистої Матері, я попрощався з ним. Ох, – на віки попрощався!

Примітки

81. Корнеліус (1783 – 1867) і Гесс (1798 – 1863) – німецькі малярі, перший був директором малярської академії в Дюсельдорфі, Мюнхені й Берліні, другий був професором академії в Мюнхені.

82. Кленце (1784 – 1864) – німецький архітектор, збудував у Регенсбургу над Дунаєм Валгаллу, німецьку народну наче-церкву, в якій поміщені статуї й портрети славних німців, а в Мюнхені, в Баварії – Пінакотеку, галерею образів.

83. Перспектива – наука рисування предметів, якими вони видаються оку глядача з якоїсь точки погляду; лінійна перспектива вчить, як лінії предметів зрисовувати на образі; Альбрехт Дюрер (1455 – 1528) – славний німецький маляр і штихар; Воробйов (1787 – 1855) – московський маляр, професор Академії мистецтв.

84. Ці слова взяті з IV. пісні Енеїди Котляревського (1769 – 1838), батька нового українського письменства. Шевченко, як відомо, дуже шанував Котляревського, досить пригадати його вірш: «На вічну пам’ять Котляревському», написаний десь у тому часі, коли йде це оповідання.

85. Сошенко був учителем рисунків у Ніжині, в ліцею.

86. всесвітня столиця – Рим

87. В. Штернберг (1818 – 1845), приятель Шевченка, теж маляр і ученик Брюлова, жив якийсь час разом із Шевченком на квартирі. Йому присвятив Шевченко поему: «Іван Підкова», а Штернберг намалював віньєтку до «Кобзаря», що вийшов 1840 р. Михайлов – теж учень Брюлова.