Початкова сторінка

Тарас Шевченко

Енциклопедія життя і творчості

?

6

Тарас Шевченко

Перші листи приятеля мого одноманітні, й походять вони на щоденні записки школяра, монотонні і з подробицями. Інтересні вони тільки для мене, а більш ні для кого. Але далі в листах починає являтися стиль, знання і (зміст. От, наприклад, дев’ятий лист його:

«Сьогодні ранком, в дев’ятій годині навинули ми на валок картину Розп’яття Христа. Я з натурщиками одіслав її в лютеранську церкву св. Петра й Павла, Карло Павлович загадав мені провести їх до самої церкви. Через четвертину години він і сам приїхав, велів при собі натягти її на раму й постановити на місці. Вона не була ще лаком покрита, через що здалеку нічого більш не показувалося на ній, опріч темної матової плями. По обіді ми з Михайлом покрили її лаком.

Незабаром прийшов Брюлов: спершу він сів на передній лавці; подивившись трохи, він перейшов до останньої. Ми сіли біля його. Довго він мовчки сидів, лишень деколи примовляючи: «Вандали: ніже єдиного проміння світла на вівтар! І на що їм картини!» Потім обернувся до нас і, вказуючи на арку, що розділяє церкву, мовив: «Коли б на всю оцю арку намалювати картину ,Розп’яття Христа’, то б була картина достойна Бого-чоловіка».

Ох, коли б хоч одну соту, або хоч тисячну частину можна було мені переказати Вам із того, що я чув тоді від нього! Але ж Ви знаєте, як він говорить! Його слів не можна завести на папір, вони скаменіють. Він тутечки ж змалював колосальну ту картину, з усіма подробицями Й постановив її на місці. Що за картина! Миколи Пуссена ,Розп’яття Христа’ – просто суздальщина; а вже про Мартенса [88] нема що й казати.

Довго він говорив, а я побожно його слухав. Потім надяг бриля й пішов, у слід його й ми з Михайловим. Проходячи повз статуї Петра й Павла, він промовив: «Ляльки в мокрому дранті, а ще з Торвальдсена». Йдучи повз крамницю Даціяра, він увійшов у гурт гаволовів і зупинився проти вікна, обвішаного розмальованими французькими літографіями. Дивлячись на його, я думав: Боже мій, і оцей геній, що що-тільки оце вітав у сфері прекрасного мистецтва, тепер любує з солодкавих красунь Греведона! [89] Не віриться, а тимчасом воно правда. Сьогодні вперше у класі я не був, бо Карло Павлович мене не пустив: він посадив мене й Михайлова – двох проти його одного грати в шашки і програв нам на три години коляску. Ми поїхали на острови, а він лишився в господі, дожидаючи нас на вечерю.

Р. S. Не пам’ятаю, чи писав я до Вас, що по іспиті в вересні мене за «Бійця» – перевели першим до натурного класу. Коли б не Ви, мій незабутній добродію, мене б і за рік туди не перевели. Я почав ходити на анатомічні відчити професора Буяльського. Він тепер про кістяк читає. Скрізь і всюди Ви, мій Незабутній, мій єдиний добродію! Прощавайте! Щиро прихильний до Вас, N. N.»

Довести до краю історію мого приятеля я бажаю його власними листами. Це буде тим більш цікаве, що в листах своїх він розповідає про свої роботи і про щоденний побут домашній Карла Павловича, у котрого він був коханим учнем і товаришем. Перегодом я видам усі листи його, вони придадуться для майбутнього біографа Брюлова. А тепер подам тільки ті з них, що стосуються роботи його, про розвиток його на ниві мистецтва та про розвиток його високо-морального життя.

«От уже й жовтень іде до краю, а Штернберга нема й нема! Не тямлю, що мені з кватирок» діяти? Вона не сутяжна про мене, платимо за неї на спілку з Михайловим. Я майже не виходжу від Брюлова, тільки ночувати ходжу до дому, а часом у Брюлова й ночую. А Михайлов і не ночує дома. Святий його знає, де він ночує. Я бачуся з ним тільки в Карла Павловича, та інколи у класі. Він людина дуже оригінальна і з добрим серцем. Брюлов кличе мене перебратися зовсім до його, але мені – ніяково. Боюся Вам повідати, але мені здається, що на своїй квартирі мені вільніше, а до того – страх як бажаю я хоч кілька місяців перебути вкупі зі Штернбергом, бо Ви так мені раяли, а Ви нічого недоброго не порадите.

Карло Павлович незвичайно багацько працює біля копії картини Доменікіно «Іван Богослов». Цей список загадала йому Академія. Підчас роботи я читаю. В його добра бібліотека власна, але ладу в ній нема. Кілька разів бралися ми впорядкувати її, та нічого не вдіємо. Але читати є що. Карло Павлович обіцявся зробити Смірдіну [91] малюнок на його «Сто литераторов». За це Смірдін прислуговує йому всією своєю бібліотекою. Я вже всі романи Вальтер-Скота прочитав, тепер читаю Мішо [92]: «Історію хрестових походів».

Вона мені подобається більш за всі романи. Я зробив ескіз малюнка, як Петро Пустельник веде першу ватагу хрестоносців через одно німецьке місто. Показав Брюлову, але він заборонив мені брати теми з чого-небудь, опріч як із Біблії да з давньої історії нреків та Римлян. «Там», каже він, «просто і зграбно, а в історії середніх віків – неморальність і почварство». Тепер у мене на квартирі жодної книжки, опріч Біблії – нема. Подорож Анахарсіса да історію греків Гіліса я читаю Брюлову і для нього ж; він слухав раз-по-раз із однаковою увагою.

Коли б Ви бачили, з якою увагою, з яким сердешним замилуванням він кінчає оту копію: я просто молюся на його, да інак і не можна. Але що значить чарівна, магічна сила оригіналу? Чи це упередження, чи час чарами пригасив краски, чи Доменікіно… Але ні, це грішна думка, Доменікіно не міг ніяк стояти вище за нашого божественного Карла Павловича. Нераз мені бажалося б, щоб оригінал чим скоріш однесли.

Раз якось за вечерею зняли бесіду про копії, і він мовив, що ні в малярстві, ні в різьбярстві сущого списку, цебто, відбудовання він не признає, та і в поезії він відає єдину лишень копію – це у Жуковського «Шильйонський в’язень» та й перечитав його зараз із пам’яті [93]. Як предивно він читає вірші! Далебі краще за Брянського й Каратигіна [94].

До речі, про Каратигіна. Оце якось завернули ми до Михайлівського. Театру, там грали «Тридцять літ, або життя картяра», пересолену драму, як він мовив. Між другим і третім актом він пішов за куліси і прибрав Каратигіна до ролі жебрака. Публіка скаженіла, сама не тямлячи з чого. От що значить убрання про доброго артиста!

Тальоні вже приїхала до Петербурга й незабаром розпочне свої чарівні танці. Він одначе її не полюбляє. Ох, коли б швидче приїздив Штернберг: я, не бачивши його, покохав. Карло Павлович для мене дуже великий, хоч він до мене й добрий, і ласкавий, а проте іноді здається мені, що я самітний! З Михайлова – товариш благородний, гарний, але він ні до чого не поривається, ніщо його не причаровує. А, може, я його не розумію. Прощавайте, мій добродію незабутній!»

«Я раюю! Давно й так нетерпляче сподіваний Штернберг, нарешті, приїхав. Та ще як знагла! Я злякався й довго не йняв віри власним очам: думав – мара яка. Я тоді саме компонував ескізи «Єзекіїль на полі, закиданому кістками». Це було вночі, у другій годині. Я забувся замкнути двері, пильную собі коло «Єзекіїля» – аж ось двері рип: входить людина в кожусі і в теплій шапці. Я спершу злякався й сам не тямлю, з якої речі промовив: «Штернберг»? – «Штернберг» – відповів він. Я й роздягтися йому не дав, минувся цілувати його, а він мене. Довго ми любувалися один із одного. Нарешті, він згадав, що візник під брамою стоїть., і пішов до його. А я – до сторожа прохати, щоб пакунки поприносив у хату. Чудно! Мені здавалося, що я зустрівся з давнім знайомим, або, краще мовити, що я бачу Вас перед собою. Поки я розпитував, а він розповідав мені, де й коли Вас бачив, про що Ви балакали й т. ін. – ніч минула. Ми тоді лишень спостерегли, що вже світає надворі, коли побачили, що від ліхтарника впала тінь ясно-блакитна.

– Отепер би, гадаю я, – промовив він: – можна б і чаю напитися.

– А вже ж можна, – і ми рушили до «Золотого якоря».

Після чаю він ліг спати, а я про свою радість пішов повідати Брюлову, але він іще спав. Я пішов на побережжя. Ледве зробив кілька кроків, зустрів Михайлова. Здається, і він цілу ніч не спав. Із ним ішов якийсь добродій у пальті і в окулярах.

– Лев Олександрович Елькан, – мовив до мене Михайлов, вказуючи на добродія в окулярах..

Я назвав себе. Ми один одному подали руки. Потім кажу я до Михайлова, що приїхав Штернберг. А той добродій ув окулярах зрадів, немов його друзяка давно сподіваний приїхав.

– Де ж він? – питає Михайлов.

– У нас на квартирі, – кажу я.

– Спить?

– Спить.

– Ну, дак рушаймо до «Капернаума»,. певне, там не сплять, – мовив Михайлов.

Елькан на ознаку згоди кивнув головою; вони взялися за руки й пішли, а я в слід їх.

Йдучи повз квартиру Брюлова, помітив у вікні Лукіяна і з цього вивів, що маестро вже встав. Я попрощався з Михайловим і з Ельканом і пішов до Брюлова. В коридорі зустрів його зі свіжою палітрою і з чистими пензликами. Привітався. Тепер не то що в голос, а й про себе я не спроможен був читати. Я знов пішов на побережжя, трохи повештався й вернувся до господи. Штернберг іще спав. Я тихенько сів біля його ліжка й любувався з його дитячої тварі непорочної, потім узяв олівець і папір, і став малювати зі сонного його портрет. Як для ескіза – дак похожість і вираз вийшли добре. Тільки-що зробив я всю постать, як він прокинувся. Мені стало соромно. Він це помітив і засміявся чистосердечним сміхом.

– А покажіть, – мовив він, – що ви робили?

Я показав. Він ізнов засміявся, почав хвалити мій рисунок, потім і каже:

– Нехай коли-небудь і я поквитуюся з вами.

Потім устав, умився, розв’язав свій пак і став одягатися.

Вийнявши з паку чималий портфель, він подав його мені й мовив:

– Отут усе, що я минулим літом зробив на Україні, нема тільки кількох малюночків, зроблених аквареллю та олійними красками. Подивіться, як матимете час, а мені треба декуди попоїхати. До побачення! Еге! А що сьогодні в театрі? Я дуже за ним занудився. Ходім гуртом у театр.

– З великою охотою, – кажу я, – тільки зайдіть до мене в натурний клас.

– Гаразд, зайду, – одповів він уже за дверми.

Коли б од Брюлова не прийшов був по мене Лукіян, мені б про обід не прийшла й думка. Мені навіть прикро було, що ради Лукіянового ростбіфу я повинен покинути Штернбергів портфель.

За обідом я про своє щастя повідав Карлові Павловичеві; він побажав бачити Штернберга. Я сказав, що ми вмовилися з ним іти в театр. Він сказав, що й він з нами піде, коли що путяще грають. На щастя, в той вечір у Александринському Театрі грали: «Заколдованный дом». Під кінець лекцій зайшов у клас Брюлов, узяв мене і Штернберга, посадив у свою коляску, і ми поїхали дивитися на Людовіка XI. Отак скінчився перший день. Другого дня вранці Штернберг узяв свого портфеля, і ми пішли до Брюлова. Той прийшов до захвату від «нашої України», як мовив він – «одноманітно-різноманітної», та й від «земляків наших задумчивих», так гарно змальованих Штернбергом.

Яка сила малюнків, і які вони всі прегарні! На маленькому шматочку сірого обкладинкового паперу проведена поземна лінія: на першому місці вітряк, пара волів біля воза, навантаженого мішками. Все оце не намальоване, а тільки наведене, але як прегарно: очей не одірвеш! Або от: у холодку під розлогою вербою на самому березі хатина біленька, покрита соломою. Вся вона в воді, наче в дзеркалі, відбивається. Під хатою бабуся, а на воді качки плавають. От і ввесь образок, але який же гарний образок, який живий!

Отаких малюнків, краще мовити, таких живих нарисів повний портфель у Штернберга! Гарний і сам Штернберг: незрівняний! Не дурно ж Карло Павлович його поцілував.

Мимоволі згадав я братів Чернецових. Вони нещодавно вернулися з подорожі по Волзі і принесли до Брюлова свої малюнки -показати. Величезна книжка з ватманівського паперу, чепурненько по-німецьки вся перцем почеркана. Брюлов, подивившись на кілька малюнків, згорнув портфель і мовив до Чернецових: «Тутечки не то щоб матушки Волги, а навіть калюжі доброї я не сподіваюся побачити». Отже в одному ескізі Штернберга він бачить цілу Україну. Наша Україна й задумчиві постати земляків наших йому так подобалися, що сьогодні за обідом він уже поставив собі на березі Дніпра, недалеко Києва, цілий хутір із чарівною декорацією й з усіма вигодами. Але є одно, чого жадним робом не спроможеться він спекатися й чого він боїться: це пани, чи, як він їх зове – феодали-собачники.

Він суща дитина. Дитина зі всею своєю принадністю! Сьогодні ми теж скінчили день спектаклем: грали Шіллерових «Розбишак». Опери майже що зовсім нема: коли-не-коли йде «Роберт», або «Фенелла». Балет, властиво, Тальоні – усе скасувала. Прощавайте, мій добродію незабутній!»

Примітки

88. Мартенс (1789 – 1854) англійський маляр, намалював, між іншим, «Бенкет Валтазара», про який говориться в повісті.

89. Греведон (1782 – 1860) – французький літограф.

91. Смірдін – петербурзький книгар-видавець.

92. Мішо (Michaud) – французький історик (1767 до 1839).

93. Шільонський в’язень – дуже гарна поема Байрона (1788 – 1824), на нашу мову перекладена поетом П. Грабовським.

94. Брянський і Каратигін – великі театральні артисти з того часу.