13

Тарас Шевченко

Не минуло й місяця після цієї події, коли це сеструня Кленівського заметушилась, забігала, всю челядь заворохобила й загадала своїм благородним годованкам приготувати що-найкращу п’єсу на весілля.

«На весілля?» подумав я. «Себто», між Лізою та Кленівським – це річ можлива. Чудно! Я другого ж дня їздив на хутір і розказав про все, що бачив та чув. Антін Карлович мовив: добре», а Маріяна Якимівна тільки головою хитнула.

Весілля відбулося тихо, гостей багато не зібралось; були тільки найближчі сусіди. В театрі теж не були. Хотіли були дати концерт, та теж відложили до завтра.

Минуло й завтра без усяких пригод, а післязавтра Кленівський звелів лаштувати екіпаж, людей та коней на подорож до Києва.

Вся оця подія здається Вам неймовірною, фантастичною, як і самому мені вона здалась. Та згадайте, що Ліза виросла під безпосереднім доглядом старої розпусної дівки. Згадайте оце, й незвичайний шлюб Лізи робиться найзвичайнішим. Сумно тільки дивитись на цю любу дівчину, так не по-людському морально зопсовану: в неї не знати й тіні тієї янгольської принадливості, що так личить її вікові. Вихователька одначе помилилася у своїх рахунках. Вона мала на меті попсувати Лізу так, щоб вона згодилась одружитися з її огидливим братиком, це їй пощастило. Але головна річ – їй остогид братик зі своїм самовольством, їй треба було знівечити цю владу, вона і знівечила: себто, вона зробила Лізу повною, незалежною дідичкою цілого маєтку, що належав раніш Кленівському. На та і приїздив адвокат із Прилуки. Річ у тім, що Ліза, зробившися дідичкою, не поділилася зі своєю вчителькою ні владою, ні добром, а зробила її в себе ключницею.

Отак оборудувавши зі своєю любою вихователькою, вона дала управителеві повну власть над господою й цілим маєтком, потім узяла свого спорохнявілого чоловіка та й поїхала до Києва, ніби-то лікуватися мінеральними водами.

В господі все було так, як і попереду. Господиня обіцяла провести зиму в маєтках, а до зими, таким робом, мені не було що робити в господі, і я, користуючися з цієї доброї нагоди, одпросився в управителя місяців на два в Д., себто, на хутір.

І от уже третій день граю Моцартові сонати в хатці Маріяни Якимівни на своїй віолончелі.

Як мені тепло, як гарно з цими любими друзями моїми! Наталя щодня стає краща та миліша. Що за розумниця, що за скромниця! Вона, знаєте, хоче бути зо мною на етикеті, поводитися, як личить дорослій дівчині, та ніяк не зможе: пишається, пишається, потім раптом схопить із мене бриля, побіжить та й сховається в кущах. Я шукаю її, а вона перебігає від куща до куща, поки втомиться, а потім піде скаржитись до Маріяни Якимівни, ніби я не даю їй спокою, ніби їй на мого солом’яного бриля не можна без реготу й дивитись. Люба, прекрасна дівчина! Дивлячись на неї, я почуваю себе іноді вищим над людину, такою щасливою без краю істотою, якою людина ніколи бути не може… Від деякого часу я помічаю, що вона починає задумуватись і майже плаче; як я граю її улюблену Шубертову серенаду.

Маріяна Якимівна каже, щоб Антін Карлович поїхав із Наталею на зиму до Києва. Та Антін Карлович уперто мовчить, тільки головою хитає. От якось Маріяна Якимівна мовила:

– Ну, коли не до Києва, да хоч у Кленівку, до Лізи.

Та він так на неї подивився, що від того часу й не згадують про Лізу. Я зовсім розумію й виправдовую думку Маріяни Якимівни, та ніяк не зможу байдужо в’явити собі Наталю поміж чужими людьми; мені стає за неї страшно. Вона така жвава, перейнятлива, і вже їй сімнадцять років. Великі небезпеки можуть спіткати її в будуччині.

От іще що мене чимало здивувало. Як я розповідав із подробицями про весілля Лізи, Наталя байдужо дослухала моє оповідання й промовила: «Безталанна вона». – й залилася слізьми.

Невже вона в такому віці так глибоко заглянула і зрозуміла, де воно те щастя?

Я завтра поїду у Кленівку за партитурою Мендельсонового «Сна на Івана Купала». Наталя ще не чула її. Я положу для неї цю чудову симфонію на фортеп’ян та віолончель. Приїздіть коли у свято, й Ви послухаєте; а тимчасом напишіть про Себе хоч два слова, з нашим посланим, напишіть хоч те тільки, що Ви одержали моє «посланіє».

Прихильний до Вас Ваш Музика.»

Од листа зосталось пів аркуша чистого паперу; на йому рукою Івана Максимовича додано було:

«29 червня, на Петра й Павла, їздив я в гості на хутір і гостював два дні з великою радістю. Віолончель та фортеп’ян – це така божественна гармонія, що вік би слухав і не наслухався, особливо, коли вони удвох грають цю чудову серенаду. Проте я думаю, й не без основи, що, крім гармонії згуків, між ними існує найвища гармонія найніжніших почувань. Мені навіть про те сама Маріяна Якимівна натякнула, як вони грали серенаду. Вона звернулася до мене, показуючи очима на музиків і шепнула:

– Чи неправда, парочка? Якої ви думки?

Певна річ, я хитнув головою, що згоджуюсь. По-друге, як ми гуляли в саду, і вони удвох ішли поперед нас та про щось тихо розмовляли, Антін Карлович, дивлячись на них, промовив, наче сам до себе:

«Що б там не було, а я добуду йому волю»…

«Благородне чуття!» подумав я. Це значить, що людина стоїть вище понад усякі забобони… Час би всім так думати й почувати. Овва! Гордощі опанували нами. А які б вони були щасливі! Я б що-дня їздив на хутір, аби полюбуватись їх щастям. Я не бачу тут нічого неможливого: все залежатиме від Антона Карловича,. а сумніватися в щирому спочутті цієї благородної людини – те саме, що не вірити в Бога. Почекаємо! Побачимо!»

За листом слідує оповідання власного твору Івана Максимовича, де йдуть балачки в тому ж таки філантропічному тоні, та тільки тут складня велична, оброблена, така складня, що я ледве-ледве прочитав пів аркуша. Сущий Марлінський. Земля йому пером!

Перегорнувши кілька аркушів красномовного рукопису, знайшов я ще один лист музики, що був написаний через рік після попереднього.

Лист починався так:

«Незабутній Іване Максимовичу!

Я такий щасливий, такий без краю щасливий, що ледве чи зможу писати до Вас, а писати треба, бо щастя задушить мене, коли я не висловлюся. Але відки ж Вам почати? Дайте опам’ятатися. Та почну від того, що торішньої осені повернувся з Києва Кленівський зовсім хворий і без дружини. Лисавета Федорівна покинула його в Києві на сестрицин догляд, а сама помандрувала з якимось гусаром на маневри до Вознесенська [79], та й не верталась. Вже з заграниці (здається, з Відня) написала до управителя листа, аби той усю челядь та музиків пустив «на оброк» [80] – хто бажає, а решту повернув до хліборобства, – щоб благородним вихованкам дав по тисячі карбованців та й теж пустив, а двірських дівчат щоб повіддавав заміж хоч би за солдатів, наділивши кожну по сотні карбованців на придане; панові Кленівському ж та сестрі його щоб видавав по сотні карбованців щомісяця, та й більш нічого!

Шкода й заразом гидко було дивитись на того знівеченого розпусника, коли він дивився на те, як збиралися в дорогу його вихованки, а він не міг їх спинити. Йому хотілося попрощатися зі своїми жертвами, й він плакав знесилений. Він пішов був до їх у «флігель» попрощатися з ними, та вони замкнули в його перед носом двері. Гарна подяка!

Лисавета Федорівна, може, й несвідомо, але зовсім справедливо й достойно скарала його. В душі я їй вдячний. За одну бідолашню Тарасевичівну слід би його зробити каторжником. Як коли совість його прокинеться, вона замордує його гірш усякого ката.

Тільки я не йму віри, щоб у його зіпсованому серці була совість.

Оркестр наш сливе весь пущено «на оброк», й він помандрував у Київ. Мене обрали були за капельмейстера, та я наодруб одмовився й випросив собі в управителя місце лісника в Д. Служба ця саме прийшлася мені до смаку: вештаюся собі цілісінький день по гаю, наче роблю діло, а ввечері – на хутір. Віолончель зосталася при мені. Слухачі мої – найщиріші слухачі, і я попросту раюю. Як би ще до цього колишня жвавість та безтурботність Наталі, так я був би зовсім щасливий. А то вона чогось така сумна ходить, що я не розумію, що й діяти.

Маріяна Якимівна теж наче змінилась, теж чогось задумується, іноді й сумує. Сам тільки Антін Карлович, як і попереду, мовчить та добросерно усміхається. Щодо мене, так вони всі, як і попереду, ласкаві, тільки ніби щось ховають.

Мене ж це мучить, і я іноді цілі дні ходжу по гаю та плачу, сам не знаю чого…

Назад тому кілька днів Антін Карлович їздив до нашого управителя й вернувся незвичайно веселий, такий веселий, що примусив мене з Наталею грати «Горлицю», а сам трохи не пішов у танець. Тим часом ні до кого ані слова, через що він так радіє…

Через тиждень після цієї радості Антін Карлович, не кажучи нікому ані слова, знов поїхав до управителя, а над вечір того ж таки дня прислав записку, щоб його не сподівалися вечеряти, бо він із управителем поїхав у Полтаву.

Ми, звичайно, здивувалися і хвилин із п’ять не могли промовити ані слова, тільки дивились одне на одного; нарешті, першою озвалась Маріяна Якимівна:

«Що ж оце він зо мною зробив? От уже тридцять літ, слава Богові, ми з ним не розлучалися ані на день єдиний, а тут… узяв та й поїхав, хоч би ж був слово промовив. От до чого я дожила, безталанна!»

І, трохи помовчавши, вона тихо заплакала, Наталя теж, і, взявшися за руки, обидві вони пішли до покоїв.

Я, наче вкопаний, лишився на місці й довго б так простояв, як би Наталя не покликала мене до покоїв.

Примітки

79. Вознесенськ – місто в Херсонщині.

80. «на оброк» – себто, на відробіток, щоби платили чинш