12

Тарас Шевченко

«Я обіцяв Вам, незабутній мій Іване Максимовичу, сповіщати Вас інколи і про себе самого, і про те, що мене оточує. І от уже незабаром настане третій рік, як я лежу в ногах мого нового пана, а тільки тепер згадав про обіцянку, що дав Вам. Моє горе таке, що само себе годує й не любить розваги. Простіть мене, ласкавий Іване Максимовичу, за таке слово, та що діяти? – це правда. Тепер мені краще, настільки краще, що мені можна балакати з Вами. Що це Ви до нас ніколи й не зазирнете? От би набалакались! Приїздіть лишень та й Дружину Вашу привезіть. У нас 23 квітня свято. Ви ж бо попереду так любили гулянки! Дякуючи тій любові, я й спізнався і з антикварієм, пам’ятаєте? Де то він тепер, бідолаха! Напишіть до мене, коли одержите про його яку звістку.

Учора повернувся з хутора, гостював там аж три дні, зрештою, я там ніколи менше двох днів не гостюю. Оце моє одне-єдине щастя! І, по правді, велике щастя! Від створіння всесвіта, я певен, ні одному бідоласі не доводилось так загоювати свої сердешні болячки, як я їх загоюю між оцими щирими людьми.

А Наталя так мене полюбила, що, коли я виїжджаю, вона гірко ридає. І що то за дівчина, що за чудова дівчина! В такому зрості (їй чотирнадцятий рік) скілько глибокого чуття й недитячого розуму! Вона закохалася в музиці, та так закохалася, що цілісінькі дні сидить за фортеп’яном. І, уявіть собі, вона й досі не відає, що вона – сиротина. Правда, при Маріяні Якимівні трудно про це й довідатись їй, бо вона для неї більше, як рідна мати. За те ж і Наталя віддячує їй найщирішою любов’ю дитини. А Антін Карлович просто не тямить, де й посадовити свою Наталю. Уявіть собі, він задля неї цілий день не виходить зі своєї лабораторії, аби ввечері потішити Наталю якоюсь там надзвичайною іграшкою. Я Вам оповідаю те, що Ви самі недавно бачили. Мені казали, що Ви самі недавно з дружиною своєю гостювали в них. Яка шкода, що я не знав, а то б напевно був одпросився.

Чудне, одначе, психологічне завдання! Наприклад, Ліза, як дві краплі води, похожа на Наталю, й я її щодня бачу, та не можу любуватися з неї так, як любуюся з Наталі. Вона, здається, надто жвава, більш похожа на хлопця, ні до чого не горнеться, вчиться без охоти й музики не любить.

Що це значить? їх дитячий вік був зовсім однаковий, а тепер така різниця!

Як вам відомо, m-lle Адольфіні того ж року відмовив Кленівський. І знаєте за що? Гидкий ласощохлист! Він не мав сили звести її до погибелі тай вигнав із дому, назвавши при всіх розпусницею.

Господь відає, де вона тепер? Добра, непорочна людина! Ви знаєте, що, дякуючи їй, я розумію французьку мову й тепер тільки довідався про справжню її ціну. В нашій бібліотеці сливе самі французькі книжки, хоч, по правді кажучи, переважно романи, та все ж краще це, як нічого.

Так! М-lle Адольфіна була конечно потрібна для Лізи. Безталанна дитина! Чого вона навчиться, що достане гарного від своєї виховательки – темної, старої, гидкої дівки? (Це – вельмишановна сеструня п. Кленівського.) Вона відділила її від товариства пансіонерок і перевела до себе, – і все оце, я певен, на приказ братика. Огидливі люди! Ліза надзвичайно швидко росте. П. Кленівський пише, щоб цього року сподівались його з-за границі. Він іще торік виїхав брати купелі через якусь застарілу хворобу.

А знаєте лишень що! Приїздіть 26 серпня на хутір. Ви знаєте – тоді Наталя іменинниця… Запевняю. Вас, буде весело. Приїздіть, хай хоч подивлюсь на Вас.

На цей день я зберу кілька квартетів, себто, я з товаришами моєї мандрівки. Тільки не пробалакайтесь, коли приїдете, попереду нас. Я хочу вчинити це як сюрприз.

Антін Карлович готує для неї ще ілюмінацію та растру з її вензелем [75]. Растру поставлять поміж кущами, а за растрою примоститься наш квартет. Не правда, добре вигадано? Ще я виготовив для Наталі сюрприз, не знаю тільки, чи вподобається їй. За ноти я не боюсь: ноти я просто друкую, а от фронтиспіс мене турбує. Бачите бо, я переписав на веленевому папері, як умів, серенаду Шубертову [76] й оздобив заголовний аркуш власними творами; я їх, правду кажучи, списав з якогось нікчемного романсу, та це нічого.

Приїздіть 26 серпня, ради Бога, приїздіть! Та тільки обов’язково вкупі з дружиною.»

Ледве скінчив я цього третього листа, як увіходить до мене, засапавшись, Іван Максимович.

– Хай йому… так утомився! Майже цілу дорогу біг: боюсь, чи не занудьгували ви. Е, та ви читаєте, прочитуєте! А що, яково, га? По-старечи, правда? Складня, складня головна річ, а інше само собою прийде. Чи не так?

– Складня в вас чудова!

– За стара вже трохи, чи що? Ми й самі вже старі, не так хіба?

Я хитнув головою на знак, що згоджуюсь, а він, глянувши на рукопис, мовив:

– Дак ви пак на тому листі зупинились?… Читайте, читайте далі.

– Та я вже скінчив листа.

– Скінчили? – і, трохи помовчавши, мовив: – Еге, воно кінчається запросинами мене на іменини Наталії з моєю незабутньою!

І він замовк і одвернувся.

– Музика… ілюмінація… Наталя! – приходячи до себе, говорив він повагом. – Еге, прегарно, врочисто, гарно було. Ні, ми краще прочитаємо: ця гулянка в мене врочистим стилем описана.

– Братику! Будьте ласкаві – до обіду! – почувся голос сестриці.

– Ай, справді, ходім краще пообідаємо, а вже потім прийдемо тай прочитаємо.

І ми пішли обідати.

Не скажу, чи то такий апетит, чи щире вітання, чи, може, попросту борщ із сухими карасями (його так геніально варять мої земляки), не скажу, що саме спричинилось, – знаю тільки, що я наївся аж надто, та ще й добре заснув по обіді.

Пакунки мої принесено з поштової станції, й я оселився до неділі в альтанці привітного господаря. За час його небутності прочитував простосердечні листи мого музики непорочного.

Другий лист, який додаю тут, був писаний більш як через два роки після першого.

«Шановний добродію, Іване Максимовичу!

В останньому свойому листі Ви знову просите, щоб я записав із уст нашого народу все, як Ви кажете, що доторкається його філософії, поезії та історії. Дякую Вам, що нагадуєте мені про це. Це значить, що Ваше горе наполовину поменшало, коли Ви, нарешті, згадали й нашого антикварія й мене, Вашого друга щирого. Антикварія нашого й я добре пам’ятаю, тільки Бог його відає, де він тепер перебуває, а я для його, чи, однаково, для Вас записав цими днями чудову пісню.

Йду оце я що-найбільшою вулицею по селу і, по правді кажучи, йду до корчми, щоб посидіти з добрими людьми на призьбі: чи не почую часом чого путящого? Дак ото йду й бачу – посеред самої вулиці теліпається п’яна баба, і, видно, небідна. Йде й на все горло виспівує, поглядаючи на хати:

«Упилася я,

Не за ваше я:

В мене курка неслася –

Я за яйця впилася!…»

Хіба ж оце не філософія? Хіба ж оце не поезія? Мені хотілося зробити варіації на цю тему – та ба! Музика не зможе виявити цього великого сарказму…

Ви тепер, як знати з Вашого листа, трохи заспокоїлися після Вашої згуби неоціненої. Бийте лихом об землю, як швець мокрою халявою об лаву, та приїздіть у неділю на хутір. А я приїду туди з віолончеллю й гратиму Вам цілий день і все саме Ваші кохані українські пісні.

Я, здається, ще не писав до Вас про віолончель? Чудовий дивний інструмент! І я не розумію, де він його добув за таку невеличку ціну!

Торік наш Кленівський, уже видужавши, вернувся з-за границі й, між іншими дивовижними іграшками, привіз і віолончель. Боже-світе! Що то за іграшка! Тільки одній душі людській можна так плакати й так радіти, як співає та плаче цей дивовижний інструмент! Майстер, що зробив його, був ніхто інший, як сам Прометей [77]. Я спати лягаю й кладу його біля себе. Це моя коханка, моє життя, моє «я». І коли б я був двічі рабом, то за цей інструмент я б запродав себе утретє. О, я зовсім, тепер забув Серве.

А як би Ви бачили, що діється з Наталею, коли я заграю на цьому божественному інструменті! Вона умліває – й більш нічого. А Маріяна Якимівна запевняє мене, що на скрипці я краще граю, ніж на віолончелі. Та це вона тільки так каже: вона сама байдужа, не може слухати віолончелі.

Розносився одначе я зі своєю віолончеллю, наче дурень із писаною торбою, а про головне трохи не забув.

Передчуття мої справдилися. Кленівський, що ледве ожив, уже залицяється до Лізи власною персоною. Видима річ, пильнування любої сеструні не пішло марно!…

Ліза і знати нічого не хоче. Бігає по залах, б’є горщики з квітками, ламає дзиглики – суща дитина! А дитині цій майже 17 років. Одне тільки мене розважає: коли не помиляюсь, мені здається, що коли Кленівському і пощастить, дак це йому недешево стане.

Мені, принаймні, не доводилося ще зустрічати дівчину такого віку з такими пишними формами. Це справжня жінка!

Сеструня Кленівського не зна, що й казати проти її вибриків.

Що ж, як би хоч яку-небудь освіту цій дівчині? Це була б суща Семіраміда або Клеопатра [78]. Сидять вони раз, місяць тому назад, усі троє за обідом мовчки й тільки-позирають одне на одного з-під лоба. Страву давали тільки для форми, ніхто до неї й не доторкався. А я знічев’я, стоячи за стільцем Лізи, почав приглядатись до лиця Кленівського. Руїна! Зовсім руїна! Він не старий іще, та випередив навіть спорохнілих. Одвислі губи, що ледве стуляються, напів розплющені безбарвні очі, жовто-зелене лице й до того сиве ріденьке волосся та глухота роблять із його щось огидливе, щось на слимака похоже.

Пообідали. Ліза, виходячи з-за столу, заплакала і, звертаючись до пана Кленівського, мовила:

– Скажіть коней запрягти, а ні, то пішки піду до Антона Карловича.

«Буде лихо!» подумав я й не помилився. Через кілька днів челядь нишком загомоніла про шлюб пана з Лисаветою Федорівною, а ще через кілька днів почали балакати вже й про подробиці. Тим часом із Прилук приїхав адвокат пана Кленівського, І. П. Єрмолін, пробув у них два дні й виїхав так, що його майже ніхто й не бачив.

Це теж щось та значить.

Примітки

75. Растра – прилад до рисования нот; вензель – сплетення букв ув один образ (звичайно початкових букв якогось імені).

76. Фр. Шуберт (1797 – 1828) – дуже визначний німецький композитор, автор мелодійних і настроєвих пісень; писав і опери, але вони не мають такого значення, як пісні. Серенада – пісня, яку співають комусь увечір, щоб добре йому спалося.

77. Прометей – грецький пів-бог; за нього оповідали, що він од богів викрав вогонь і дав людям – за те його боги покарали, прикувавши до скелі, й орел мав йому викльовувати ребра.

78. Семіраміда – ассирійська цариця, Клеопатра – єгипетська; одна і друга славилася великою красою, але ж і жіночими примхами та жорстокістю.