6. Духовна самотність
Олександр Кониський
З усього того, що сказано мною вгорі, виразно можна собі уявити те становище матеріальне, духове і моральне, в якому карався геній українського слова в Новопетровському форті. Сам поет побут свій малює слізьми-кровію в своїх листах.
«Побут і життя моє моральне таке огидливе, що й писати про нього не хочеться. Живу я, можна сказати, жизню публічною, сиріч в казармах, – пише він до Козачковського 16 липня р. 1852 [Основа 1862 кн. IV]. – Щодня муштруюся, хожу в калавур і т. інш. Одно слово: солдат, та ще який! Просто воронячий страхопуд! Вуси здоровенні, лисина завбільшки з кавун. Дві каплі води – «солдацький портрет», що змалював Кузьма Трохимович» [Див. Квітчине оповідання «Солдацький портрет»].
Останніми словами ніби жартує Тарас, але ми бачимо, ми серцем чуємо, як з-під того жарту капають гарячі сльози!
Майже одночасно пише він до другого свого старого приятеля Артемовського [Основа 1862 кн. VII с. 9]:
«Наче скіпка та відколота ношуся я без шляху по хвилях моря житейського. Впродовж оцих бідолашних п’яти літ де тільки мене не носило. З краю до краю ісходив степ киргизький і вздовж і впоперек переплив море Аральське, а тепер сиджу в Новопетровській фортеці. Стоїть вона на північно-східному березі моря Каспійського в пустині. Дійсна пустиня: пісок та камень; хочби тобі травиця; хочби тобі деревце! нема нічого! Навіть гори доброї нема. Просто чорт зна що! Дивишся, дивишся, да така тебе нудьга візьме, що хоч вішайся. Также й повіситься ні на чому. Сподівався я довго, та й рукою махнув. В неволі родився, а помру, здається, солдатом. Та вже який би там не був кінець, аби швидше він приходив. Остогидло так жити».
Трохи згодя пише він до Бодянського [Русс. стар. 1883 кн. IX]:
«В житті моєму радощів було мало, та було хоч на людські радощі подивишся, а тепер і чужого щастя не бачиш. Навкруги горе та пустиня; а в пустині казарми, а в казармах солдати; а солдатам які радощі до лиця? От в якій сфері я чеврію; опріч казарми ніде не можна бути».
«І досі (р. 1853) бояться дозволити мені захиститися де-небудь опріч казарми», – додає поет-страдальник у листі до Броніслава Залеського [Киев. стар. 1883, кн. 2].
«Мені заборонено писати і малювати. От де дійсна і страшенна кара. Вже шість років мучуся я, – вболіває художник-мученик у листі до Артемовського [Основа 1862 кн. 7 с. 9], – без олівця та без красок. Горе, та й ще горе… Старіюся, слабую; мабуть з нудьги та з неволі і не бачу краю сумної моєї перспективи. Та без протекції, правда, його й бачити не можна. А у мене яка протекція? Правда – були деякі люди, але ж!
Одних уж нет, а те далече,
Как Пушкин некогда сказал…
І мені тепер зістається одно: ходити отут по степу, довго ще ходити да курникати:
«Доле моя, доле моя! чом ти не такая.
Як інша чужая».
В іншому листі [Основа 1862 кн. 7. ст. 9] поета читаємо:
«Про новинки в письменстві, в музиці, в театрі – нічого не відаю, навіть «Северную пчелу» [колишня російська часопись] забув вже як звати. Нічого читати – спершу було для мене страх як тяжко, потім став призвичаюватись, здається і зовсім привикну, коли б тільки швидше… А то сидиш, сидиш, згорнувши руки, та й забажаєш чого-небудь новенького прочитати, а його й нема, і так тобі боляче зробиться, що не тямиш, куди й подітися. Але найбільш мучить мене те, що не дозволяють малювати».
Помилявся Тарас, сподіваючись, що призвичаїться жити, нічого не читаючи: як без хліба, без їжі матеріальної, так і без корму духового не можна жити людині освіченій, тим паче людині з таким великим духом, яким природа наділила нашого поета. Бачимо, що за півроку після наведеного листу, він пише до професора Бодянського, просячи книжок, і каже [Русс. стар. 1888 кн. IX]:
«Від початку мого заслання я ніже єдиного слова не прочитав про нашу бідолашну Україну, а що знав про неї перше, дак і те мале забуваю… Опріч страждання духового, яке я терплю, я нічогісінько не маю, як тільки солдацьку порцію; не маю, нарешті, карбованця грошей, щоб хоч святці купити, а про журнал щоб виписати, марне й думати. От яке лихо упало на мене. Просити сором, а красти гріх».
Бодянський, скоро трапилася добра нагода, переслав поетові книжки (відбитки з «Чтений») через Олександра Головачова і посилаючи казав собі на думці:
«А чейже за ними Шевченко проведе приємно яку годину в своїй самотині і згадає старовину… і я щодня старію, не стільки від свого віку, тільки від обставин» [Р. стар. 1883 IX с. 643].
Позичити книжку – перечитати – ні в кого;
«з усього форту один тільки лікар передплачує щось літературне, а останні немов і читати не вміють. Отож хіба у лікаря що виблагаєш прочитати, а то хоч ляж та й плач».
Небавом після того, саме в жовтні р. 1853 [так у О. К.; Гоголь помер 4 березна 1852 р. – М. Ж.] Бодянський з Олександром Данилевським провідали Гоголя, що перебував тоді в Москві. Вийшла річ про твори Шевченка.
– Якої ви думки про нього? – спитав Бодянський.
Гоголь насупився і відповів:
– Гарно, що й казати, але доля його варта жалю і вболівання.
– Нащо сюди примішувати долю; ви кажіть про його талант і поезію.
– Дегтю заиадто; навіть більш ніж поезії, – відповів Гоголь. – Нам з вами яко українцям се приємно; але ж не в усіх такі носи… Та й мова…
Бодянський зайнявся і став змагатися. Нарешті Гоголь мовив:
– Нам треба писати по-російськи; задля нас, чехів, сербів – єдиною святинею повинна бути мова Пушкіна; а ви провансальського поета Жасмена хочете постановити нарівні з Мольєром та в Шатобріаном.
– Та який же він Жасмен! – крикнув Бодянський, – хіба ж їх можна рівняти! Що це ви! Ви ж самі українець!
– Нам «русским» треба однієї поезії, – мовив Гоголь, – я знаю і люблю Шевченка, яко талановитого земляка і художника; мені й самому трапилося дечим запомогти йому при першому поліпшенні його долі (мабуть розумів Гоголь викуп з кріпацтва), але його погубили наші «умники», пхнувши його до творів, невластивих певному таланту. Нам треба об’єдинятися.
Бодянський гаряче змагався і вийшовши від Гоголя, мовив до Данилевського:
– Не признавати значення Шевчеика!.. Ба! мабуть сьогодні не тією ногою встав». (И. В. 1886 т. 26 с. 473–479)]
До всього отого лиха прикинувся ще й недуг фізичний; поради проти нього Тарас прохав у лікаря Козачковського [Основа 1862 кн. 4 с. 19].
От за якими обставинами пережив Тарас перші два роки своєї тяжкої неволі в Новопетровському форті! Безводний, безлюдний, голий степ; у степу казарма, в казармі бруд, нечисть, сморід, фізична робота в форті, калавурня і інша служба жовніра, щоденна муштра, щогодинний догляд; знущання і глузування Потапова; брак товариства, заборона писати і малювати; повна недостача книжок; повний брак листування, безсонні ночі, солдацька їжа (просто голодування) і нарешті – недуг!… «Не легко, вельми не легко, – каже Косарев, – було жити Шевченкові в Новопетровському» [Киев. ст. 1889 кн. 3 с. 573]. І зовсім натурально було, коли з змучених грудей поета вирвалися слова розпуки: «ліпше б було мені на світ не родитися, або швидше вмерти…» [там само].
«Неначе лютая змія
Розтоптана в степу здихає,
Заходу сонця дожидає…
Отак-то я тепер терплю,
Та смерть із степу виглядаю.
А за що? Далебіг не знаю…»
Знаючи все оце, нам можна тільки побіжно дивуватися незвичайно великому духу і міцному організму моральному поета, що не дали йому наложити на себе руки. В листах його, що належать до часу заслання в Новопетровське, не раз прокидалася у страдальника в години тяжких мук тінь розпуки і думка наложити на себе руки, єдиним спасителем його в такі години була без краю глибока і міцна любов до його рідної України! Мучиться поет за Україну всіма муками неволі, пустині, казарми, муштри, приниження, муками голоду, холоду, недугу, а проте «все-таки любить свою Україну широку!» Оця любов, віра в свою ідею, в велику будущину української ідеї – завжди проганяли з душі нашого поета і темну тінь розпуки і думки про самогубство.
Перед такою любовію і вірою не можна нам не положити приземного поклону!
Примітки
Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1901 р., т. 2, с. 95 – 98.
