Початкова сторінка

Тарас Шевченко

Енциклопедія життя і творчості

?

6. Впливи Герцена у прозі та «Журналі»

Олександр Дорошкевич

Вплив Герценових писань не міг не позначитися на деяких повістях і на «Щоденних записках», про що вже й писали деякі дослідники. Не бажаючи повторюватися, ми тут згуртуємо ввесь матеріал і додамо деякі свої власні спостереження. Пильна лектура позначилась, напр., в повісті «Прогулка с удовольствием…»: вислів повісті – «Его можно бы назвать ничем. если бы он не был помещиком нескольких сот душ крещеных собственников…» свідчить, що Шевченко, переписуючи повість у Н. Новгороді. користав з Герценової «Крещеной собственности« («К. Старина». 1887, 6-7, с. 310).

3-го листопада 1857 р. Шевченко читав «Полярную звезду» на 1856 рік (II том). Звідци він узяв епізоди про Лабзіна та Івашова, записані в «Журналі» під 6-м листопада (академ. видання, 123). Як уже згадав акад. Ол. Новицький у своїй примітці до цієї сторінки (стор. 616), оповідання

«о Лобзине, о том самом конференс-секретаре Академии Художеств, который предложил Илью Байкова, царского кучера, выбрать в почетного члена Академии, потому что он ближе Аракчеева к Государю»

справді переказане у Герцена в «Былом и думах». Текст «Полярной звезды», (на 1856 р., вид. 2-е) містить його на сторінці 89-й. Від «почетной собеседницы», тобто m-me Якобі, Шевченко, очевидно, почув тільки відомості про смерть Лабзина та про його «независимость мысли и христианское незлобне». Все інше стилістично наближаються до Герценового тексту. На с. 91 – 92 тієї ж «Пол. звезды» маємо й оповідання про декабриста Івашова, «трогательно рассказанное Герценом в своих воспоминаниях», як каже сам Шевченко (див. нотатку П. Филиповича на с. 617 – 619 академічного видання «Щоденних записок»).

Цікаво, між іншим, відзначити, як у Шевченковій свідомості перетворюються наведені в Герценових виданнях факти. От один приклад. 19-го грудня 1857 р. Шевченко з слів учителя французької мови, m-r Брас, переказую про «ужасное происшествие в Москве», як «ловкий молодой гвардеец по железной дороге привез в Москву девушку», генеральську дочку, і одурив її: після цього її заманила «ловкая тетенька», від якої вона втекла до «частного пристава»; пристав її вибив різками, і вона вмерла. Подібне єсть оповідання в «Колоколе» (№№ 5, 12 і 13). як про це і здогадується акад. С. Єфремов на с. 637 академічного видання. Але в трохи іншій редакції: тут фігурують дівчина з Лібави Янсон Анна, хазяйка дому розпусти Марія Бредав (що її ім’ям алегорично не раз послуговувався Герцен), московський поліцмейстер Сочинський. Янсон справді вмерла з вини Сочинського. Але вона не була дочкою генерала, її не привозив «ловкий молодой гвардеец» і навіть її не били різками. Її тільки примушували повернутися до своєї хазяйки, до свого ганебного ремесла, яке вона хотіла покинути. У ч. 13 Герцен наводить офіційну записку Сочинського, де автор згадує і про версію, яка ходила у Москві і яку переказує Шевченко: «Развратная девка, либавская мещанка Янсон, перерождается в дворянку, делается жертвой молодого человека, который привозит ее из С.-Петербурга в Москву, наконец бросает ее без гроша» і т. д.

Другий факт. Записана з слів Щепкіна байка «Помойная яма» (акад. вид., с. 137 ) потрапила і в «Полярную звезду» на 1859 рік, хоч і без останньої строфи: зайвий доказ того, з яким завзяттям перехоплював Шевченко тодішню політичну нелегальщину.

Єсть декілька прикладів, що їх можна кваліфікувати, як далеку, несвідому ремінісценцію Шевченка з перечитаного Герценового тексту. Ось знаменний вираз, що його наводив ще П. Зайцев у «Нашому минулому» (1919, № 1): «В заключение пропет был хором так называемый народный гимн» (запис 6 лютого, акад. вид., с. 147). Герцен у зб. «Полярная звезда» на 1855 р. (с. 155) даю історію цього «так называемого народного гимна»:

«При Николае патриотизм превратился во что-то кнутовое, полицейское, особенно в Петербурге, где это дикое направление окончилось, сообразно космополитическому характеру города, изобретением народного гимна по Себастиану Баху…»

І тут же примітка:

«Сперва народный гимн пели пренаивно на голос «God save the king» да, сверх того, его не пели почти никогда. Все это – нововведения Николаевские. С польской войны велели в царские дни и на больших концертах петь народный гимн, поставленный корпуса жандармов полковником Львовым» (пор. Герцен, XIII, 123).

Цілком ясно, який настрій могла викликати в Шевченка оця от історія жандармської творчості, хоч про Львова Шевченко легко міг довідатись і від Глинки та його товариства.

Як відомо, під час перебування Шевченка в Нижньому Новгороді там за губернатора був Олександр Муравйов, колишній декабрист, мало не один з організаторів таємних товариств у [18]20-х рр. Відношення Шевченка до Муравйова справедливо характеризуй акад. С. Єфремов, як «стримане, холодне, сказав би: навіть мало не вороже почуття» («Щоденні записки», акад. вид., 585). І це не зважаючи на те, що всі сучасники прихильно освітлюють постать ліберального губернатора.

Звідки таке почуття в Шевченка? Мені здається, що тут чи не справила на Шевченка враження ота ганебна марка зрадника, що таки тяжила на Муравйові. Таким він зберігся в офіційних документах. таким міг він виступати і в усних переказах. Цієї плями Шевченко забути не міг. Як матеріал, нагадаю тут характеристику Муравйова в цитованому вже виданні «14 дек. 1825 и имп. Николай». І офіційне «донесение следственной комиссии», і стаття Огарьова констатують цей епізод у житті Муравйова. Огарьов, наприклад, пише:

«Положимте, что комиссия не лжет, что Александр Муравьев, как слабый человек, впоследствии отрекся от общества и изъявил при допросах раскаяние в самых униженных, противных выражениях; положимте, что еще позже он сделался губернатором, да и теперь еще, кажется, губернатором в какой-то губернии; но остановимся на вопросе, – почему первая мысль о тайном обществе принадлежит Александру Муравьеву?» (с. 232 – 233).

У таких питаннях Шевченко не знав компромісів, і зрозуміло, що він не міг подарувати миколаївському губернаторові його ганебного минулого.

Ми могли б ще вишукати деякі стилістичні дрібниці, які свідчать про те, як пильно читав і використовував Шевченко Герценову лектуру [між іншим, свій, запозичений у Герцена (про що й пише Шевченко в журналі 2-го вересня) епітет Тормоза поет узяв, мабуть, в цьому уривкові з «Былого и дум»: «Все это принадлежит ряду безумных мер, которые исчезнут с последним дыханием этого тормоза, попавшегося в русское колесо вместе с законом о пассах, о религиозной нетерпимости и пр.» («Полярная звезда» на 1856 р., с. 133, або Герцен, XII, 100). З цього факту ми повинні б зробити висновок, що Шевченко читав «Полярную звезду» ще на пароплаві «Князь Пожарский» або в Астрахані, чи не прислужилася йому тут «заветная портфель» капітана В. В. Кишкіна?].

Проте в основному ми вже констатували межі й способи цього використовування. Розміри Герценового «впливу» досить скромні, але виразні в рр. 1857 і 1858. Через Шевченків інтелект цей вплив переважно пройшов до «Щоденних записок», через емоції – до політичної поезії. Не боячись помилитися, можна сказати, що Шевченко своєю творчістю кінця [18]50-х рр. відзначив те загальне захоплення ідеями і постаттю славного емігранта, «закордонного апостола», яке ми констатували для передової російської інтелігенції тієї доби. Проте й у цьому захопленні Шевченко виявив усю могутню оригінальність своєї натури: відчувши у Герцені чужі собі ліберальні струни, він спромігся на виразний критицизм щодо визнаного проводиря російської інтелігенції, міцніше обгрунтувавши в своєму світогляді попередню позицію послідовного революціонера й політичного борця. Шевченко і в цьому факті надовго випередив свою добу.


Примітки

Подається за виданням: О. Дорошкевич . – Харків-Київ: Державне видавництво України, 1930 р., с. 150 – 153.