4. Літератори – знайомі Шевченка
Олександр Дорошкевич
Доба [18]30-40-х років, коли кувався Шевченків світогляд, уже досить вияснена в літературі. На тлі загальної політичної й суспільної реакції [18]40-х рр. все ж таки виразно виступають ідеологічні шукання різних гуртків інтелігенції, що відбивають зміни в кріпацькій економіці й класових стосунках тієї доби. Кріпацтво вже виразно котилося до свого самозаперечення, до економічного краху, і нові осередки промислового капіталу помітно витісняли кріпацьку фабрику й кріпацьку латифундію, натомість запроваджуючи «вільну» працю робітників. Не тільки дрібний, але вже й середній поміщик повинен був перебувати на державній роботі, щоб збалансувати свій надщерблений бюджет.
Цей факт збільшував кількість декласованих дворянських інтелігентів, які віддалялися від інтересів свого класу й оселялися назавжди в місті, обслуговуючи заржавілий державний механізм. Поруч з цим ми бачимо все виразнішу плівку інтелігенції (російської і української), що комплектується з лав чиновництва, купецтва (як Полевой, напр.), духівництва, навіть селянства, – окремі одиниці появляються навіть з кріпаків, і «кріпацька інтелігенція» дає кілька видатних імен [пор. книгу Е. Коца «Крепостная интеллигенция» Лг., 1926]. Це «предтечі» різночинської дрібнобуржуазної інтелігенції, що за який десяток років кинеться цілими лавами в російське культурно-політичне життя.
У [18]30-40-х рр. ця плівка інтелігенції ще дуже помітної ваги в громадському житті не має, здебільша йдучи слідами колишніх кріпаків Погодіна і Никитенка, які своєю політичною позицією нічим майже не відрізнялися від консервативних і ліберальних елементів дворянства. Література російська й журналістика тодішня ([18]40-і рр.) відбиває голос тих чи інших прошарків (здекласованих чи пристосованих до капіталістичного процесу) дворянства, і тільки в особі Белінського, молодого Полевого, більшості з кирило-методіївських братчиків, великої частини з петрашевців ми відчуваємо ідеологію раннього різночинця.
Безпосереднє класове чуття підказало Шевченкові ідейний шлях людини, що в основу політичної діяльності кладе інтереси свого класу – сільського кріпака, який саме тоді численними повстаннями протестував проти кріпацької системи. Шевченко не пішов за Никитенком. ані – тим більше – за Погодіним. За нього сильно змагались різні групи російських (і українських) літераторів – проте Шевченко не пішов за ідеологією дворянської інтелігенції в її консервативно-феодальній (слов’янофільство) і ліберально-буржуазній (західництво) течії. Після деякого вагання (1837 – 1843) він розгорнув своє класове чуття в революційний світогляд, що його елементи він здобув у західно-європейській традиції, в польській журналістиці і російських інтелігентських об’єднаннях.
Оточення молодого Шевченка в Петербурзі 1837 – 1845 рр. ще не здобулося на глибоке дослідження. Старі біографи цим цікавилися мало, і чи не головне їх завдання полягало в тому, щоб етично кваліфікувати Шевченкове бурлацьке життя. Тим часом під шкаралупою богемних ухилів молодого Шевченка виразно виступають його ідейні інтереси, його шукання сприятливого кола, яке своїм інструктажем допомогло б поетові надолужити зриви й огріхи його безрадісного дитинства.
Проблема оточення набуває в Шевченковій допомічній літературі чималого інтересу. «Літературні гуртки» і «салони» часто ідейно виховують поета, культивують його стиль, накреслюють йому життєвий шлях [пор. книжку М. Аронсона й С. Рейсера «Литературные кружки и салоны» Лг., 1929]. Саме отут утворюються ота стихія богемності, тобто декласованості, безідейності й порожнього естетизму, що така характерна для дворянської інтелігенції [18]30-40-х рр., часів її економічного підупаду й цілковитого затьмарення її дальших шляхів: до цієї богеми втягаються й велика частина перших різночинців. Але тут же – в інших класових прошарках – організуються радикальна й соціалістична думка, тут загартовуються борці з соціально політичним ладом Миколи І. Ось чому ніяк не можна нехтувати цього питання, якщо ми справді хочемо виявити канали, якими Шевченко збагачував свою ідеологію революційного кріпака.
Ще перший біограф Шевченка, В. Маслов, що знав живу про Шевченка традицію, дуже скромно констатував:
«Он был вхож в дома Жуковского, Брюллова, Гребенки и друг., и всегда принимался радушно. Оживленные споры об искусстве и разных политических и научных вопросах, при которых он присутствовал, значительно расширили область его понимания…» [Тарас Григорьевич Шевченко. М., 1874, с. 24]
Далеко більше приділяє уваги цьому питанню другий біограф, М. Чалый, майже цілком покладаючись на суб’єктивні й обмежені спомини М. Сошенка:
«Познакомившись через Брюллова с лучшими домами, Тарас мой частенько стал разъезжать по вечерам. Он, как говорится, вошел в моду; его принимали везде как диковинку. Он стал хорошо одеваться, даже с претензией на франтовство; словом, в него вселился светский бес. Досадно мне было и больно смотреть на его безалаберную жизнь, не свойственную нашему брату, плебею, живущему для одного искусства или лучше для куска насущного».
З усних традицій підсумовуючи, сам Чалий з великим осудом переказує про «оргії» Брюллова:
«В квартире его, в академическом здании, наверху, нередко по ночам собирались молодые художники – ученики «великого Карла», между которыми не последнее место занимал и наш Шевченко. Там происходило страшное безобразие и великое пьянство…» [Жизнь и произведения Тараса Шевченка. К., 1882, с. 31, 34. Теж у біографії І. М. Сошенка (1877).]
Кониський не використав ніяких нових фактів про цю добу (крім автобіографічної повісті «Художник» ), проте намагався виправдати Шевченка від морального осуду Чалого, наводячи такі аргументи, характерні для народницької кваліфікації Шевченка:
«… Душа Тарасова, вибившись з кріпацтва, вимагала життя вольного. Їй треба було простору, а не тієї неволі, в якій перебувають звичайні слуги штуки і ремісники її, що працюють «ради шматка хліба насущного» [Тарас Шевченко-Грушівський. Т. І (1898). с. 80].
Згодом проблема Шевченкової «богемності» відгукнулась і в сучасній нам літературі, викликавши гостре заперечення з боку В. Коряка [У статті «Шевченко-богеміст» («Вісті», 1925), а потім у книзі «Боротьба за Шевченка» у статті під тією ж назвою (1925)].
Треба в цих фактах трохи розібратись, щоб чітко уявити шлях, яким поступав молодий Шевченко: від богемних, політично поміркованих гуртків до радикально-соціалістичних знайомств серед тодішньої петербурзької інтелігенції. Щоб зрозуміти другу частину цієї формули (на ній ми фіксуватимемо свою увагу в цій статті), нам треба хоч побіжно заналізувати раннє Шевченкове оточення в роках 1837 – 1841.
Відразу доводиться констатувати, що не приваблюють Шевченка тодішні аристократичні гуртування. Він буває в Жуковського і гр. Вієльгорського, які таку велику участь брали в справі його звільнення; він зустрічається з кн. Одоєвським, але з опублікованих досі матеріалів не видно, щоб Шевченко ретельно відвідував популярні тоді салони феодальної чи збуржуазілої аристократії. Навпаки, з його листів і з його пізніших згадок у повістях ми можемо яскраво відчути негативне його ставлення до цієї класово ворожої йому групи. Виразно про це Шевченко каже в своєму «Художникові»:
«Я в восхищении от светски образованной женщины и мужчины гоже. У них все, начиная от выражений до движений, приведено в такую ровную стройную гармонию; у них во всех пульс, кажется. бьется одинаково. Дурак и умница, флегма и сангвиник – это редкие явления, да едва ли они и существуют между ними, и это мне бесконечно нравится; не надолго однако ж это может быть, потому что я родился и вырос не между ними, а грошовым воспитанием своим и подавно не могу равняться с ними, и потому то, несмотря на всю очаровательную прелесть их жизни, мне больше нравится семейный быт простых людей…» [«Поэмы, повести и рассказы…», с. 342]
Натомість про інші угруповання й гуртки, що відбивали ближчі Шевченкові соціальні сили, ми маємо далеко певніші відомості.
І перший гурт, в який потрапив Шевченко-юнак, був гурт «двомовного» письменника Євгена Гребінки, з яким познайомив нашого поета Сошенко.
Шевченкові стосунки до Є. Гребінки вже досить освітлено в нашій літературі – від книги М. Чалого до недавньої статті проф. П. Филиповича [Шевченко і Гребінка. «Україна», 1925, кн. І – II, с. 24 – 36]. Усі мемуаристи (Чалий з Сошенкових слів, П. Мартос) констатують, що Шевченко був у найближчих стосунках з Гребінкою, не зважаючи на всю прірву їх класових і культурних позицій. Гребінка познайомив Шевченка з багатьма видатними людьми того часу, надзвичайно високо підносив його як поета (хоча б у листах до Квітки) і опублікував чотири його п’єси в «Ластівці» р. 1841 з прихильною нотаткою.
З свого боку Шевченко присвятив Гребінці «Перебендю» і десь уже з р. 1837 почав бувати на Гребінчиних вечірках. Як каже Сошенко, Гребінка «стал часто приглашать Тараса к себе, давал ему для чтения книги, сообщал разные полезные сведения и проч.» [останніми часами доводять, що саме р. 1837 Шевченко написав портрета Є. Гребінки. «Ювілейний збірник на пошану акад. М. С. Грушевського», т. І (1928), с. 98 – 100, стаття проф. С. Таранушенка]. На цих вечірках переважала та ж компанія, що ми її ще спостерігатимемо на зборах у інших письменників того часу – Кукольника, Струговщикова. Маркевича, але, очевидно, з перевагою українського, «земляцького» елементу. Д. Григорович, принаймні, згадує:
«Литераторов собиралось немного; один Кукольник являлся чаще других по старой памяти. Общество состояло большей частью из военных франтов средней руки» [Воспоминания, с. 168].
«Он [Гребінка!] был очень хорош с известными тогда писателями», – згадує його колишній учень: – «Бенедиктовым, Далем, Кукольником, Панаевым, Ершовым, которые нередко посещали его вечера и широко пользовались его радушным малороссийским гостеприимством… На этих вечерах практиковалось чисто малороссийское угощение: сало, полотки, малороссийские наливки, варенье, запеканка, варенец; здесь почти всегда что-нибудь читали, но часто спорили спокойно, без малейшего озлобления, и занимательно и весело рассказывались всевозможные анекдоты и приключения» [А. С-кий. – Воспоминания о Е. П. Гребенке, «Исторический вестник», 1899, т. 77, с. 827].
Одну таку вечірку досить докладно описав І. Панаєв у своїх «Литературных воспоминаниях» [Academia, 1928, с. 168 – 172], причім тут він згадує і Шевченка.
«Самым гостеприимным из литераторов того времени был Е. П. Гребенка, постоянно созывавший к себе своих литературных приятелей, при получении из Малороссии сала, варенья или наливок»…
«В этот раз у Гребенки сошлось многочисленное общество и между прочим Шевченко, который начинал уже пользоваться большою популярностью между своими соотечественниками; товарищи Гребенки по службе – А. А. К[омар]ов и Прокопович (товарищ Гоголя по нежинскому лицею и приятель его)…
На вечере у Гребенки некому было проповедывать ни о святыне искусства, ни о каких возвышенных предметах; так просто болтали о вседневных и литературных новостях и приключениях»…
«После ужина все оживились еще более. Гребенка начал напевать малороссийские песни, а Шевченко подплясывал под свои родные звуки».
Безумовно, на них вечірках бував історик і поет Маркевич, який записав до Гребінчиного альбому: «Украйна, музыка, природа, поэзия нас навеки соединила» [П. Зайцев. – К биографии Е. П. Гребенки («Русский библиофил» 1913, кн. VII. с. 18)], також видавець «Кобзаря» П. Мартос [«Шевченка я знал коротко» – згадує він у своїх «Эпизодах из жизни Шевченка». – «Я познакомился с ним в конце 1839 г. в Петербурге, у милого доброго земляка Е. II. Гребенки»], Сошенко, конференц-секретар Академії мистецтв В. І. Григорович та багато інших петербурзьких «земляків».
Без жодного сумніву, Гребінку ретельно відвідували його сусіди по пирятинському маєткові і товариші з Ніжинського ліцею. Останніх, очевидно, було більше, і тому власне, «общество состояло большею частью из воєнних и франтов средней руки». Варто тільки переглянути реєстри ніжинських абітурієнтів у [18]30-х рр. (а вони відомі з книги «Гимназия высших наук и лицей кн.Безбородко»), щоб відзначити всіх отих Мілерів, Базілі, Гороновичів, Ріттерів, Прокоповичів, Юркевичів, Пащенків, Мокрицьких, Каминських, Хоменків, Данченків, Жадкевичів, Горових, Журавських, Дараганів і багатьох інших, які здобували собі славу й маєтки в Петербурзі і могли бувати в свого популярного товариша Гребінки.
Це типово декласована дворянська інтелігенція, яка вже не могла існувати з своїх економічно занепалих маєтків, або – перші загони лівобережних різночинців. Політично ця група Гребінчиного «земляцтва» була досить поміркована, «обивательська», а стиль цих вечірок, очевидно, нагадував, крім звичайної тоді богеми, ще й поверхову «малоросійщину» з її невід’ємними атрибутами: салом, наливками, танками й масними анекдотами. Це справді ніби якась «ніжинська» школа своєрідної котляревщини, пристосованої до шуканнів російського прозового стилю.
Треба сказати, що популярний тоді в Петербурзі жанр «малороссийских анекдотов» у стилі пасічника Рудого Панька фігурував по багатьох тодішніх салонах, а тим більш він мусив панувати в Гребінки з його малоросійським лівобережним земляцтвом. Щоб зрозуміти цей жанр, я дозволю собі процитувати мемуари з [18]30-х рр. М. Ф. Каменської, доньки Шевченкового протектора гр. Ф. Толстого: хоч мемуаристка і говорить про аристократичніший салон Толстого, проте серед відвідувачів ми бачимо самого Гребінку і багатьох його земляків-приятелів, «черниговских хохлов». Отже картина виходить типова й для Гребінчиних зборів 1837 – 1844 рр. (цього року одружився господар, і характер зборів змінився). Прошу.
У нас (у Толстого. О. Д.) тоже скоро настроились паши воскресенья по-старому и тоже прибавилось много знакомых; от Василия Ивановича Григоровича перебрались к нам его друзья, черниговские хохлы: неоцененное сокровище для вечерних воскресных малороссийских рассказов… И В. И. Григорович, и друг его литератор Гребенка немало морили всох со смеху своими малороссийскими анекдотами… Года два позднее в этой вечерней болтовне у нас изощрялся сам Н. В. Гоголь».
Згодом на цих вечірках Толстого появились популярний тоді музика Глинка, актори Каратигін з жінкою і письменник Н. Кукольник, який мало не став зятем гр. Толстому.
«И воскресенья наши, с появлением у нас Кукольника, оживились еще больше… За ужином вместе с Н. В. Гоголем и В. И. Григоровичем рассказывал (он) такие хохлацкие анекдоты, что от них можно было умереть со смеху» [«Исторический вестник», 1894, т. 57, с. 49, 51 і 629. Про вечірки у Толстого переказує і Соколов (1846-7 рр.): «Конечно у него собирались преимущественно художники, но было также много артистов и по другим отраслям искусства и представителей науки и литературы» («Ист. вестник», 1910, № 8, с. 413), також Панаев (op. cit., с. 161). Не зважаючи на знайомство Шевченка з багатьма відвідувачами неділь гр. Толстого, не можна запевняти, що він там бував. Принаймні, р. 1855 він писав Толстому: «Василий Иванович Григорович меня лично знал как художника и как человека, и он засвидетельствует перед вами обо мне» (2. IV). Тут немає згадки про особисте знайомство до заслання].
Про це ж під свіжим враженням переказує один із оповідачів – сам Гребінка в листі до автора «Малороссийской деревни» Кульжинського (1832):
«Я недавно был на бале, где было гостей душ 40. Какая смесь одежд и лиц! – Между многими гостями были наши козачьи офицеры и офицеры донской артиллерии. И вообразите! украинский козак спорит со мною, будто язык малороссийский ни к чему не годен, что он груб, тяжел, неловок и проч. Я краснел за этого выродка и (удивляйтесь) донец вступился за меня и мы вдвоих едва успели его согласить. что язык, которым говорили его деды и даже отец, имеет своє достоинство» [є лист у Пушкінському домі в Ленінграді. Опублікував П. Филипович (Україна, 1924, № 3, с. 72 73)].
Отже, крім своєрідної «котляревщини», використаної для потреб російського великодержавного інтелігента [18]30-х рр., було й певне зацікавлення українським побутом та українською тематикою; ці моменти не могли не інтригувати молодого Шевченка. Тут можна було зустріти й серйозні заходи організувати українську літературну роботу. Очевидно, саме тут виник план видання Шевченкового «Кобзаря» 1840 р.. Гребінчиної «Ластівки» 1841 року, Маркевичевої «Истории Малороссии» 1842 р. і «Литературных прибавлений» (українських) при журналі Краєвського «Отечественные записки», що їх проектував Гребінка з р. 1839. Саме тут, у Гребінчиному «салоні», під впливом колосального успіху газети в буржуазному суспільстві [ось характерна стаття «Библиотеки для чтения» (1840, кн. 7, відділ 3, «Состояние журналистики во Франции»: «Chamford говорил о прежней Франции, что это было самодержавие, ограниченное песенками. О нынешней Франции можно сказать, что это – государство, волнуемое газетами; статья уничтожила куплет, певец уступил место фельетонисту, Беранже – Жюль Жанену»], снувалися ці перші плани української журналістики, плани, що на короткий час здійснилися аж у [18]60-х рр.
Позбавлені одчайдушного пияцтва, сходини в Гребінки, безперечно, становили організаційний і ідейний центр тодішньої української колонії в Петербурзі. Ця колонія, звичайно, мала виразне класове обличчя дрібно-маєтної чи декласовано-дворянської інтелігенції, але мала й свої стильові смаки. Романтизм пізньої доби в його локальній редакції (з ухилом у бік «народности») і сентименталізм часів його реставрації в [18]30-х рр., гумористична пародійність народної анекдоти, поперченої примітивною котляревщиною – то типові смаки дворянської дрібно-маєткової інтелігенції, яка соціально перероджувалася в горні капіталістичного розвитку аграрно-феодальної країни. Шевченко саме в оточенні літературних інтересів цих гуртів дворянської, з нахилом до буржуазних симпатій, інтелігенції ствердив свою ранню тематику, свій національний пасеїзм і «локально» романтичний стиль: Гребінці поет міг присвятити «Перебендю», але «Сон» виривається за межі ідейних обріїв цього помірковано ліберального оточення.
Через Сошенка ж і Гребінку, як відомо, опинився молодий поет в академічному оточенні – у товаристві професора Академії мистецтв Карла Брюллова. також молодих слухачів-художників. Безумовно, що це оточення величезний вплив мало на формування ідеології раннього Шевченка, а проте й досі ми його як слід не вивчили. Наше завдання тут – дати йому загальну соціологічну оцінку, не пірнаючи в біографічні досліди.
Першорядний матеріал для цього, звичайно, становить повість «Художник», хоч треба маги на увазі, що «автобіографізм» її фактично наближається до звичайної мемуаристики, – жанру, популярного в [18]50-х рр., особливо після Аксаковської «Семейной хроники» [Пор. думку Чернишевського (Соч., II, 601): «Книга эта удовлетворяла слишком сильной потребности нашей в мемуарах, – потребности, находящей себе слишком мало пищи в нашей литературе» (1856)] (написано «Худ.» аж р. 1856).
Перше, що нас вражає в цій повісті, – це надзвичайний пієтет до Карла Брюллова, який так самовіддано прислужився до викупу поета з неволі. Шевченко ідеалізує все в Брюллові: і його блискучі малярські здібності, і його чергову роботу (як навіть невдалу картину «Осада Пскова»), і його вміння одягатися, і досить розпусне життя (навіть ганебний епізод з молодою жінкою), і його ближче товариське оточення. Причини цього захоплення були різні: тут величезну вагу мала Шевченкова вдячність до свого добродія, а також до свого вчителя, який розгортав у Шевченкові принишклу кебету маляра; об’єднував їх спільний інтерес до теоретичних проблем мистецтва і до завдань свого виробництва.
Треба додати, що захоплення Брюлловим переживала вся академічна молодь, це одностайно констатують усі мемуаристи [крім хіба небожа Брюлловського, П. Соколова, який у своїх «Воспоминаниях» («Ист. вестник», 1910, №№ 8 і 9) не перестав вишукувати найогидніші риси в натурі Брюллова]. Скажемо тут словами Д. Григоровича:
«В то время вся Академія фанатически била увлечена Брюлловым; он сосредоточивал на себе все внимание, ни о чем больше не говорили, как о нем» [Д. В. Григорович. Литературные воспоминания. Academia, 1928, с. 71].
Шевченка, недавнього кріпака, безперечно приваблював побутовий демократизм Брюлловського оточення і те коло служилої, різночинської інтелігенції, в якому обертався Брюллов. Це, може, найкраще констатував П. Плетньов, один із небагатьох могиканів пушкінського аристократичного кола і непримиренний ворог «третього елементу» в літературі. Р. 1841 він пише до свого приятеля Я. Грота:
«Там же [на дачі. О. Д.] видел я Карла Брюллова. Никогда не встречаюсь я с ним без горести и досады: видишь его бог знает в каком обществе и в каком туалете. Нет ни в чем и тени принадлежащего столь високому гению» [Переписка Я. К. Грота с П. А. Плетневым. Т. 1 (1896), с. 357. Таким чином наше тлумачення Брюллова з боку його соціально-побутового єства ніби розходиться з тією характеристикою його мистецької школи, яку дає В. Фріче в своїй відомій книзі «Очерки по искусству» (1923). Проте й сам Фріче на с. 89 констатує: «Ховаючи своєю барвистою й ефектовною творчістю віджилий старий світ, Брюллов відчув за його межею неясні контури нового життя. В йому самому жила вже нова людина». Оця «нова людина» й виявилася перш за все в зміні класово-побутових симпатій].
Оцей гурт декласованої і різночинської інтелігенції і приваблював молодого Шевченка. Він великою мірою в цьому середовищі здобуває свою академічну освіту, усвідомлює модні погляди на мистецтво і далі виховує свій літературно-малярський стиль. З кого складався цей гурт? Тут є два оточення: перше – гурт академічної молоді навколо Брюллова, і друге – ширший гурт, що об’єднувався навколо Брюллова, Кукольника та Глинки і складався з багатьох тодішніх літераторів і митців. В обох цих середовищах ми бачимо й молодого Шевченка.
Про академічне оточення досить докладно говорить наш поет у повісті «Художник», у листах до своїх петербурзьких приятелів, почасти в своєму «Журналі». Навіть побіжно глянувши на соціальний склад і побут гурта, ми можемо сконстатувати його демократичність: ініціативний різночинець і декласований дрібно-маєтний дворянин вели перед в академічному гурті й творили свої традиції, коли можна так висловитися – богемно-демократичного типу. Про це одностайно говорять майже всі мемуаристи, стверджує ще й наш поет дорогоцінними рядками свого «Художника». Нагадую ще тут характерний уривок з оповідання «Віктора NN» (повість «Капітанша»), де чітко виступає соціальне обличчя Академії мистецтв у Шевченковій інтерпретації:
«Раз как-то мать, показывая отцу мой рисунок, сказала:
– А что если бы его отдать в академию художеств? Может быть, из него вышел бы славный живописец?
– Что? – сказал отец, сердито взглянувши на нее. – Живописец?.. маляр?.. Ты, кажется, пьяна была и не проспалась… Живописец! Ха, ха, ха… живописец… Да ты подумай, мудрая ты голова: дворянское ли дело в красках пачкаться? В академию!… вместе с холопами. Прекрасную карьеру выбрала ты своему сину, прекрасную, нечего сказать!» [«Поэмы, повести и рассказы Т. Г. Шевченка…» (1888), с. 407]
Таке середовище, не вороже своїм соціальним змістом, спостерігав Шевченко в академічному гурті. Петровський, Штейнберг [!? Штернберг? – М. Ж.], Михайлов, Горонович, Ткаченко, Мокрицький, Гудовський, Карпо, Кузьмін, Єжов, Іоахим, з професорів – В. І. Григорович – ось ті імена з різним рівнем наближення до Шевченка, які ми можемо назвати до глибшого студіювання цієї справи [цікаво, що серед учнів Академії на той час був і Микола Гребінка, рідний брат письменника Євгена Гребінки]. Поруч із цим основним гуртом товаришів-учнів було, очевидно, й чимало земляків з тодішньої петербурзької молоді. Про це ми маємо й автентичні свідчення Шевченка. Так, 1.07.1852 він пише своєму приятелеві Семенові Артемовському:
«Я помню только печене порося и пирожки в корзинке. Помнишь ли, добрый друг мой? Счастливое время! Кажется недавно, а вот уже 12 год тому назад. Летят наши годы – бог их знает, куда они так торопятся… Я как теперь вижу тебя, непосидящего Элькана и флегму Федота щирого козака Кухаренка, та ще родича твого скрипника, та ще… і бог їх пересчитає. Много их… где-то они теперь» [Елькан – журналіст та перекладач [18]30- 40-х рр. Федот Ткаченко – учень Академії мистецтв. Твори Т. Шевченка, т. IV, с. 270 – 271)].
Гірко згадує про своїх товаришів поет у листі до того ж Артемовського 15.VI. 1853:
«Спасибі тобі, що нагадав ти мені про К. І. Іоахима, хоть я, правду сказать, и не забываю моих добрых приятелей, но не писал ему потому, что боялся его молчания на мое послание, как это сделали другие мои приятели, в том числе и Михайлов, товариш мой по академии. Кто его знает, где теперь он. Да и один ли он такой? Перовский привез с собою в Оренбург некоего Гороновича, тоже моего товариша по академии, и когда его спросили, не знаком ли он со мною, то он просто сказал, что и не видал меня никогда».
Саме про це академічне оточення молодого Шевченка згадує і Д. Григорович у своїх мемуарах:
«В числе учеников Брюллова находился в то время Т. Г. Шевченко, с которым, сам не знаю как, я близко сошелся, несмотря на значительную разницу лет. Т. Г. было тогда лет тридцать, может быть больше [на ділі Шевченкові не доходило тридцяти. – О. Д.], он жил в одной из линий Васильевского острова и занимал вместе с каким-то офицером крошечную квартиру. Я посещал его довольно часто и постоянно заставал за работой над какою-нибудь акварелью – единственным его средством к существованию. Сколько помню, Шевченко был тогда постоянно в веселом настроении духа; я ходил слушать его забавные рассказы и смеялся детским, простодушным смехом» [Литературные воспоминания. Academia, 1928, с. 72].
Спільні виробничі завдання в Академії сприяли й спільності побуту і настроїв під керівництвом такого досвідченого бурлаки й богеміста, яким був Карл Брюллов. Молода студентська компанія буває часто в свого патрона, зустрічається в Академії і на своїх приміщеннях, нарешті щодня обідає в ресторації m-me Юргенс. Ця ресторація править за своєрідні «льохи поетів», якими гак захоплювались німецькі романтики XIX ст., російські символісти XX ст. і українські футуристи недавніх часів. Ось чому притулок m-me Юргенс набуває деякого інтересу в кваліфікації того богемно-мистецького побуту, в якому обертався молодий Шевченко. У мемуарній літературі ми маємо дуже характерні спомини про цю m-me: різні джерела свідчать про її ресторацію, як про місце зборів декласованої дворянської інтелігенції, а найбільше – дрібно урядницького народу чи різночинської богеми (не конче розпусної). Дозвольте три цитати (а їх можна було б набрати далеко більше).
Шевченко («Художник», op. cit., 283):
«Там он мог видеть и бедного труженика сенатського чиновника, в единственном, весьма не щегольском вицмундире, и университетского студента, тощего и бледного, лакомившегося обедом m-me Юргенс за деньгу, полученную им от богатого бурша кутилы за переписку лекций Фишера».
Григорович (повість «Неудавшаяся жизнь», Соч. II. 1890, 203):
«Тут были и истинные художники – люди с талантом, сосредоточившие сознательно всю свою жизнь, все помыслы в любимом выше всего искусстве, благородные, неутомимые труженики, с любовью жертвовавшие ему всеми сокровищами своего мозга и сердца; были и такие, которым искусство представлялось выгодным, и в то же время не очень тяжелым ремеслом; попадались, наконец (и это чаще всего), восторженные ребята, с длинными всклокоченными гривами, широкополими шляпами, одетые с умышленною, поразительною небрежностью, которым улыбалось искусство потому только, что здесь предстояло широкое поле разгула и безнаказанно давался повод восторгаться всем, чем угодно!»
Никитенко («Записки и дневник», І, 312; запис 8. V. 1841):
«Обедал сегодня с Брюлловым (Карлом) в прекрасном трактире на Васильевском острове, у какой-то мадам Юргенсон. Брюллов изрядно уписывал щи и говядину, которые, по-моему, скорей способны были отбить всякую охоту обедать.
Тем не менее мы отлично провели время. Брюллов был занимателен, остер и любезен. Он слывет человеком безнравственным – не знаю, справедливо или нет, но в разговоре его не замечаю ни малейшего цинизма. Вот хоть бы сегодня, он говорил не только умно и тонко, но и вполне прилично, с уважением к добрым людям и к честным понятиям!»
Цей гурт веселої мистецької богеми, на виразно різночинській базі злютований, ніс молодому Шевченкові, як сказано, і науку, і настрій, і стильові смаки. Проте національно-культурної орієнтації весь академічний гурт у цілому дати не міг. Такі люди з поіменованих, як полтавці Петровський і В. Г. Григорович, як абітурієнт Ніжинського ліцею Андрій Горонович, як популярний тоді своєю українською тематикою художник Штернберг, поділяли стихійну симпатію поета до далекої України. Але того, що згодом, з формуванням української буржуазії, звалося «національною свідомістю», в них здебільша не було, і ось тут велика вага лягає на сторонніх академічній молоді людей, гарячих прихильників і ентузіастів національного відродження України.
Ми тут можемо згадати лише кількох – Семена Артемовського, Якова Кухаренка, мабуть М. Тихорського і М. Сементовського (який з 1843 жив у Петербурзі), але їх, безперечно, було далеко більше. Серед цієї компанії, напр., міг бути Андрій Козачковський, що р. 1835 закінчив Медико-хірургічну академію, служив у флоті і в своїх споминах згадує про Петербург, як про місце знайомства з Шевченком. З листування Шевченка ми знаємо, що в Петербурзі утворився з української молоді «кіш» на чолі з «отаманом» Кухаренком і з участю «курінного отамана» Шевченка. Кухаренко, напр., 2. X. 1844 переказує Шевченкові:
«Поклонись од мене панам: Тихорському, Ельканові і Гулакові. Напиши, де Тихорського хватер, може прийдеться писнуть і йому коли-небудь!» [Листування, т. 3, с. 20 і 21]
А Шевченко переказує Кухаренкові з великим піднесенням про активність українських студентів з Медико-хірургічної академії, що почали справу з театральних вистав:
«На різдвяних святках наші земляки отут компонують театр у медицинській Академії, так я думав, щоб ушкварить твій Черноморський побут… А тепер вони вже розучують Москаля чарівника, Шельменка, Сватання на Гончарівці і мого Назара Стодолю!»
Згодом він з великою радістю сповіщає:
«Отамане, якби ти знав, що тут робиться! Тут робиться таке, що цур йому і казать. Козацтво ожило. Оживуть гетьмани В золотім жупані, Прокинеться доля, Козак заспіва: «Нема в краю нашім Ні німця»…
Можна не цілком погоджуватися з думкою акад. В. Щурата, який кваліфікує ці факти, як ознаки певної політичної конспірації, але ж можна й варто констатувати це українське побратимство серед петербурзького оточення молодого Шевченка. Формуючи сприятливі елементи серед своїх академічних товаришів. Шевченко вже в рр. 1839 – 1842 пересуває свою увагу в бік суто українських кадрів і сміливо виходить за межі Академії мистецтв: і Медико-хірургічна академія, і земляки з державних установ, «чорнилом политі», і окремі митці – артисти (Артемовський), поети (Кухаренко), критики (Тихорський) – загалом кажучи, цей інтимно-товариський гурт складався майже виключно з досить демократичної різночинської молоді, з певним богемним ухилом у побуті.
Це «земляцтво» було далеко свідоміше й активніше, далеко демократичніше, ак Гребінчине коло; за головну рису його соціальної психології, на мою думку, правила активна національна романтика. Певна річ, світоглядом своїм ця молодь не була одноманітна: там були й радикально настроєні інтелігенти, і помірковані обивателі, і активні українські культурники. Шевченко серед них був найяскравіший хистом і найвиразніший ідеологією, хоч його світогляд у ті роки ще остаточно не сформувався. Проте це оточення відживило Шевченка в товариському колі і дало йому стимули до корисної роботи. З певним наближенням до істини можна сказати, що «Кобзар» 1840, почасти і «Гайдамаки» 1841 відбивають світогляд і літературні смаки цього оточення.
Через свого вчителя Брюллова Шевченко рано ввійшов, як уже сказано, в єднання з позаакадемічними колами: ми маємо на увазі гурт Н. Кукольника, ніжинського вихованця. Цей гурт мав яскраво-богемний і менш ідейний характер. Це констатують без винятку всі джерела і мемуари [загальний начерк цієї богемії див. у книзі проф. К. А. Кузнецова «Глинка и его современники», М., 1926, с. 38 – 50]. На чолі цієї «братії» стояв знаменитий свого часу тріумвірат: Карл Брюллов, Нестор Кукольник і Михайло Глинка. Маляр, поет і композитор. Люди нерівного хисту, але досить близьких поглядів, досить близького мистецького світосприймання й стилю. Найкраще цю думку висловив Ів. Панаєв, великий антагоніст і ворог Брюлловської компанії:
«Новое поколение артистов, развивавшееся под влиянием Брюллова – человека с дикими и неудержимыми страстями – пустилось в аффекты, во фразы: кричало о величин артиста, о святыне искусства, отпускало бородки и бороды, волосы до плеч и облекалось в какие-то эксцентрические костюмы для отличия себя от простых смертных, и в довершение всего, по примеру своего учителя, разнуздывало свои страсти и пило мертвую»! [Панаев. Литературные воспоминания. Academia, 1918, с. 168]
Ми би сказали, що ця трійка (не покоління – ні!) – досить типова група «героїчних» романтиків часів розкладу російського романтизму; це група зв’язаних з торговельним містом людей, які «включалися» в буржуазний розвиток феодальної країни й творили кадри митців-професіоналів, «торгашей». своєрідних інтелігентних пролетарів. Але їх і лякав цей неминучий і новий шлях дворянської країни. Вони ховалися від нього в романтичних розмовах про «святиню искусства», в героїчній тематиці, у безоглядній богемі. Оце все й творило своєрідне плетиво старих традицій з новими впливами – в побуті й мистецькій творчості нього соціального прошарування, характерного для переходової доби.
«Натуральна школа» в літературі, реалістичні симптоми в малярстві і художній реалізм Даргомижського й Мусоргського в музиці – ці ознаки переможного поступу буржуазії – остаточно знищили цю романтичну богему вже в кінці [18]40-х рр.; різночинець остаточно перемагав у мистецтві. Але в кінці [18]30-х і першій половині 40-х вона ще панувала. Політично ця богема не виступала за межі офіційного світогляду дворянської влади Миколи І (згадати хоча б Кукольникові п’єси!), але треба мати на увазі, що вона далеко не була одностайна. Один із тодішніх літераторів, редактор «Художественной газеты» 1841 – 42 рр. А. Струговщиков, залишив нам досить докладний і вірогідний реєстр членів близького до цієї групи гуртка, які в тій чи тій комбінації бували в нього, У Кукольника, у Брюллова, у Владиславлева, а інколи – то й у графа Ф. Толстого. Ось що пише Струговщиков:
«Вечером 27 апреля [1840. О. Д.] собрались у меня: М. И. Глинка, граф Ф. П. Толстой, A. П. и К. П. Брюлловы, два брата Кукольники [Нестор і Платон. О. Д.]), кн. В. Ф. Одоевский, барон П. В. Вревский, граф B. А. Соллогуб, П. П. Каменский [зять Ф. Толстого. О. Д.], М. А. Гедеонов, Э. И. Басин, С. Ф. Щедрин (брат знаменитого мариниста), А. П. Лоде (по сцене Нестеров), Н. А. Маркевич, И. И. Сосницкий, поэт Шевченко, скульптор Витали, В. Г. Белинский, И. И. Панаев, Струйский, Гаранович (ученик К. П. Брюллова), Я. Ф. Яненко, Владиславлев и несколько моих родственников.
Недоставало: О. И. Сенковского, Даргомыжского, двух братьев Степановых, Штерича, В. А. и П. А. Каратыгиных, О. А. Петрова и доктора Гейденрейха. С ними сохранившийся у меня список приехавших дал бы полный персонал нашего кружка, за немногими исключениям тех, которые группировались более около графа М. Ю. Виельгорского и князя В. Ф. Одоевского» [Михаил Иванович Глинка. Воспоминания. «Русская старина», 1874. т. 9, с. 701 – 702. Датою Струговщиков, як видно, помилився: ця вечірка відбулася 7 травня р. 1840, бо про неї ми маємо коротенький, але фактичний запис у «Дневнику» А. Никитенка (т. І. с. 304): «Вечер или, лучше сказать, ночь у Струговщикова. Играл на фортепиано знаменитый Дрейшок. Удивительный талант!.. После ужина Глинка пел отрывки из своей новой оперы «Руслан и Людмила». Что за очарование! Глинка истинный поэт и художник. Кукольник распоряжался питьем, не кладя охулки на свою собственную жажду. Он с удивительной ловкостью и быстротой осушал бокалы шампанского. Но ему не уступал в этом и Глинка, которого необходимо одушевлять и затем поддерживать в нем одушевление шампанским. Зато, говорять, он не пьёт никакого другого вина»].
Гуртки, що збиралися в Кукольника. гр. Толстого і Владиславлева, мали деякі не дуже істотні відміни. Так, у Кукольника ми бачимо Гребінку, Надеждіна, Грановского, Погодіна (під час приїзду з Москви), Булгаріна, Греча, і багатьох сторонніх людей. Кукольник не греб[ув]ав ніким, хто мав хоч яке-небудь відношення до мистецтва, зокрема до журналістики. П. С[тепанов] у своїх «Воспоминаниях о М. И. Глинке» так характеризує цей гурт Кукольникових гостей:
«Раз в неделю, кажется по средам, собиралось тут большое общество, так что стульев не хватало в трех комнатах для всех посетителей, и густая толпа теснилась или медленно двигалась взад и вперед. Сюда сходились редакторы журналов и газет, цеховые литераторы и кандидаты на это звание; профессоры академии и художники, ищущие известности, актеры, книгопродавцы, издатели, типографщики, словом все, что принадлежало к литературе и художествам.
Составлялись кучки по два, по три и более человека, все разом говорили или громко или вполголоса; тут составлялись сделки, делались заказы, подряды, заключались условия, наступательные и оборонительные союзы; затеивались предприятия; словом – настоящая литературная и художественная биржа. Один раз взглянуть на этот базар было любопытно; но для непричастного к подобным делам постоянное посещение этих вечеров было невыносимо скучно» [Русская старина, 1871, 7, с. 43].
«На этих «середах» – згадує І. Панаєв – «впоследствии (это уже было в начале сорокових годов) собиралось иногда человек до восьмидесяти. Тут не были уже исключительно любители искусства и поклонники литературы, художники и литераторы, а всякого рода весельчаки, военные и штатские, пожилые и молодые – даже игроки, аферисты и спекулянты… На этих середах перебывали все пишущие люди, за исключением немногих писателей-аристократов, принадлежавших к друзьям Пушкина» [Лит. воспоминания, 1928].
Саме про ці вечірки, можна здогадуватись, згадував і класовий антипод Шевченків – Мартос:
«Я помню эти знаменитые, незабвенные оргии у одного из наших любимых в то время писателей, на которые попадал иногда и Тарас. – Весело, безотчетно весело жилось тогда!.. Да и какие лица участвовали в них, и какие имена!..» [Вестник юго-западной и западной России, 1863 г., 4, с. 35: «Эпизоды из жизни Шевченка»]
На цих вечірках, як бачимо, літератори й митці-професіонали, що заступали кадри аристократів-дилетантів, організовували своє виробництво, знайомилися один з одним, також робітник з видавцем, планували видання, висували нові сили. Не забуваймо, що активні члени цих зборів у своїх руках тримали критичні й белетристичні відділи в тодішніх журналах – «Худож. газета», «Библиотека для чтения», «Отечеств. записки» до 1841 тощо. Без цієї правдивої «біржі» – прообразу капіталістичної організації літератури – Шевченкові годі було обійтися, і чи не через ці сходини молодий художник здобув замовлення на ілюстрацію Смірдінського видання «Сто литераторов», «Наши, списанные с натури русскими», нарешті видання Н. Полевого «История Суворова» (1843) і «Русские полководцы» (1845).
Тут же обмірковували й чергові літературні новини. Очевидно, під впливом цього оточення Шевченко, по виданні «Кобзаря» і «Гайдамаків», пише свої відомі листи до Г. С. Тарновського, а особливо до Я. Кухаренка (30.ІХ. 1842), заявляючи з сумом:
«…мене тут і земляки і не земляки зовуть дурним, воно правда, але що я маю робить, хіба ж я винен, що я уродився не кацапом або не французом. Що нам робить, отамане брате: прать против рожна чи закопатися заживо в землю»…
Саме тут точилися гострі суперечки з приводу болючого для українських письменників питання: бути чи не бути українській літературі і чи варто ставати «мужицьким поетом». Можна вважати, що Кукольникове оточення, представлене й численними «малоросіянами», справило подвійне враження на молодого українського поета: з одного боку, він вирішив спробувати щастя і в російській мові, а з другого – безідейність і цинічний практицизм цього оточення загартували поета в його українських позиціях і примусили відкинути всі компромісові пропозиції. Знаменита цитата з вступу до «Гайдамаків» виявляє вже деяке відштовхування від літературних смаків Кукольникового гуртка – «Матрьоша» і «Параша» («Параш» чимало було написано на початку [18]40-х рр. – від «Параши-сибирячки» Полевого після 1839), «султан, паркет, шпори» – це характерна тематика дворянських епігонів сентименталізму й «офіцерської» романтики Бестужева-Марлинського.
Певна річ, поза тим у цьому гурткові багато було виразних богемних настроїв, і це може найкраще виявляє сам Шевченко своїми висловлюваннями в повісті «Художник». Автобіографізм цієї повісті найбільше полягає в її формі і композиційній структурі. Першу частину провадить Сошенко від своєї особи, другу частину становлять листи Сошенкового учня, один лист Михайлова, окремі Сошенкові «замки» («скрепы») і нарешті його ж вигадана кінцівка – прибуття до Петербургу й сумна зустріч з своїм учнем (Шевченком). Форма побудування повісті після «Бедных людей» Достоєвського (1844) не нова, але для нас цікава тим, що обидва герої – дублети одного художнього образу. Вони майже однаковою мірою автобіографічні, і з цього погляду майже однаково допомогають нам виявити дійсне оточення молодого Шевченка.
Ця єдність двохстороннього героя відчуваються скрізь і, напр., у таких абзацах. Герой А (формально – Шевченко) висловлюю типово-богемну істину:
«Мы согласились, что лучшая школа для художника – таверна, и в добром согласии отправились к Александру».
Герой Б (Сошенко):
«Я, правду сказать, опасался за его еще неустановившийся молодой характер… тогда прощай все: и гений, и искусство, и слава, и все очаровательное в жизни. Все это уляжется, как в могиле, на дне всепожирающей рюмочки».
Ці контрасні думки свідчать тільки про одне: поет вагався між богемною стихією, яка його справді ловила, і серйозним шляхом митця.
У повісті автор переказує нам родинний і богемно-академічний побут Брюллова, Кукольникові вечірки з його окремими відвідувачами (як Глинка, художник Яненко, поет Губер), славну ресторацію m-me Юргенс. У цілому ця картина чимало відмінна своїм освітленням від мало не всіх інших мемуарів. Коли Шевченко, ідеалізуючи Брюллова, несвідомо прикрашав темні боки цієї різночинської богеми, інші гуртки ставилися до неї з неприхованим осудом. І ідеологи занепадного дворянства в особі П. Плетньова [Плетньов пише Гротові 14.Х. 1844 (II, 332): «А про Брюллова не в шутку говорят, что он спился. Ужасно, если это правда. Но чего ждать от общества и дружбы с Кукольниками, Булгариными, Сенковскими и Гречами»], і радикально-соціалістичний гурт в особі Панаєва [от його слова («Воспоминания», 72): «В сущности союз этот [Брюллова, Глинки і Кукольника – О. Д.] не имел и тени чего-нибудь серьёзного. Представители трёх искусств сходились для того только, чтобы весело проводить время и, разумеется, толковать между прочим о святыне искусства и вообще о высоком и прекрасном. Союз этот поддерживался некоторое время тем, что представители приятно щекотали самолюбие друг друга. Около них, как и всегда около авторитетов, образовался небольшой штат угодников, шутов, исполнителей особых поручений и блюдолизов из маленьких талантиков. В числе таковых выдвигались на первом плану бесталанный художник Я[нен]ко, грубый, наглый циник, котрый для того только, чтобы хорошо выпить и поесть, готов был пожертвовать всем в угоду кому-либо из патронов, даже женой и дочерью [інші джерела заперечують останню рису Яненкової вдачі. – О. Д.], и другой – также бесталанный художник М[ихайлов], с льстивой и рабской натурой… К ним присоединились несколько маленьких литературных талантиков»], і різні мемуаристи типу Струговщикова, Соколова, П. Степанова, Ю. Арнольда – всі вони констатують богемність цього гуртка, його безідейність і випадковий склад.
Тільки члени цього провідного тріумвірату (крім Шевченка, розуміється) згадували про гурток з великою відданістю і вдячністю, підкреслюючи факти тісного товаришування трьох талановитих митців і різко відмежовуючи себе від дворянсько-буржуазних гуртків і салонів. Глинка, напр., констатує:
«…широкое приволье между доброй, милой и талантливой братией; так называли мы общество, образовавшееся еще в 1835 или 1836 г. у Кукольника и слившееся потом в одну искреннюю. добрую семью» [«Русская старина», 1870, кн. 9, с. 288. Або с. 228 окремого видання «Записок» Глинки (1930)]
Проте в цьому оточенні, безумовно, існувала й інша, «протилежна» течія. Так, знаменитий у [18]60-х рр. карикатурист Н. Степанов малював досить уїдливі карикатури на весь гурток, зокрема на Глинку; з них, на жаль, тільки деяка частина побачила світ уже за наступних часів [«Невский альманах», т. II (1917), напр.]. Треба додати, що цей стиль карикатурності, здається, панував серед опозиційної частини цього гурта. Карикатурність, як прийом, епіграма і сатира, як жанри, і альманах, як літературна форма – от які літературні риси можна підкреслити в Кукольниковому товаристві, принаймні в тій його частині, яка заперечувала романтичний епігонізм керівної верхівки й діалектично висувала протилежні запізнілій романтиці жанри. Ця «опозиція» надовго пережила Кукольників гурт, чи не полегшивши згодом поетові жанровий перехід від романтичної балади до яскравої політичної сатири і насиченого ідейністю посланія. «Натуральна школа» позначилася тут на стильовому зламі Шевченкової ранньої поезії.
Р. 1841 (або – з інших джерел – 1842) гурток Кукольника розпався [П. С. зв’язує цю подію з переїздом Глинки від Кукольника до Степанова р. 1841 («Русск. стар.», 1871, 7, с. 44). Струговщиков то згадує весну 1841 р., то навіть 15 червня 1840 р. («Р. С.»; 1874, 4, 699, 706). Сам Глинка називає «великий пост» 1842: «Сходки наши в доме Мерда прекратились; братия разъехалась» («Р. С.», 1870, 10, 384)], окремі його члени (як Брюллов і Яненко, напр., з 1845), розсварились, і Шевченко мусів шукати іншого оточення.
[Ми не можемо тут, у спеціальній і зрештою обмеженій розміром статті характеризувати докладніше членів цього гуртка – знайомих і приятелів Шевченкових. Проте скажемо, що чимало є згадок про перекладача «Фауста» Губера, про скульптора Рамазанова, про п’яничку і блазня багатого откупщика Яненка, про видавця альманахів «Утренняя заря» В. Владиславлева, про великого прихильника Булгаріна і зятя гр. Ф. П. Толстого – П. Каменського, про «забавного собеседника», великого сибарита і українського історика М. Маркевича, про «завсегдатая кабаков и других злачных мест» Михайлова; я не кажу вже про Белінського та його товаришів – про це мова буде далі.]
Дуже рано потрапив молодий поет і до тих гуртів, які великою мірою дублювали основний гурт Кукольника: ми вже згадували про випадкові збори у літератора Струговщикова, випадкового видавця Владиславлева [Плетньов пише в листі до Грота 6.IX. 1840: «На вечер я отправился к Владиславлеву. Там, к удивлению, нашел целый Парнас, т. е. сумашедший дом: Кукольника, Гребенку, Лодия (Нестерова) и Петрова (актера). Все это пело и пило, так что мне ужасно стало скучно»…], нарешті в історика і поета Маркевича.
Про збори у Маркевича, що становили поважніше українське оточення молодому Шевченкові, варто сказати трохи докладніше. А. Никитенко записує до свого «Дневника» 9 травня р. 1840:
«Вечер у Маркевича, автора малороссийских мелодий, малороссийской истории, которая скоро будет печататься, и издателя малороссийских песен. Тут было много всякого народу. Сенковский явился как раз в то время, когда в гостиной были уже на лицо Греч, Булгарин и Полевой. Он затрепетал от негодования.
– Хорош, однако, Маркевич, – сказал он мне. – Приглашая меня, он обещался, что у него не будет ни Греча, ни Булгарина, ни Полевого, а между тем они все здесь. Он тотчас же уехал. За ужином вино лилось рекой».
Маркевич – пансіонський товариш М. Глинки, приятель Кукольника, Брюллова, Струговщикова, ретельний учасник усіх зборів і гуртків цього флангу. Цікаво його характеризує Струговщиков:
Маркевич «был забавний собеседник с примесью напускной малороссийской наивности; любил хорошо пожить, пил одно шампанское да сельтерскую воду, и, как следует даровитому лентяю, жил и умер в долгах» [Русская старина, op. cit., с. 700. Пор. відзив про його М. Макарова в «Основі», 1861, 1, с. 295: «В его природе заключались лучшие черты нашего народного характера. Гостеприимный хозяин, постоянно веселый, занимательный, радушный и остроумный, Николай Андреевич бывал особенно привлекателен у себя в деревне. Его добродушная простота, доступность и уменье говорить с народом на его родном языке, не только располагали к нему сердца его крестьян и слуг, которые обращались с ним как с другом, но внушали и окрестным поселянам особенную любовь и доверие к этому редкому пану»].
З боку етичного Маркевич поділяв долю багатьох українських панів того часу: попри весь його лібералізм і українофільство. був з його великий самодур і мстива людина. Кониський переказує факт, що Маркевич, який написав надзвичайно захопленого листа К. Рилеєву з приводу його поем «Исповедь Наливайка» і «Войнаровський», сам у рр. [18]50-х причепився до необережних слів свого хатнього вчителя («поля Чугуєва и Борисполя давно жаждут крови») і підступно засадив його на два роки до в’язниці [Тарас Шевченко-Грушівський, т. І, с. 141, примітка].
Але цей же Маркевич – автор відомих «» (1831), «Народных украинских напевов, положенных на фортепіано» (1840) і п’ятитомової «Истории Малороссии» (1842-43). Шевченко дуже приятелював з ним ще в Петербурзі, про що не раз свідчить у листах з заслання (у двох листах до М. Лазаревського, у листі до Андрія Марковича), а на Україні разом із Маркевичем, «великоможним паном і генеральним обозним», «ходив коло чарочок» в товаристві «мочимордів» [лист до М. А. Маркевича – Шевченкове Листування, т. 3 творів, с. 17 – 18].
Поет присвятив йому свою елегію «Бандуристе, орле сизий» і використав його «Историю Малороссии» для своїх історичних поем (характерно, що цензурний дозвіл на І томі «И. М.» стоїть 7 травня р. 1840, а деякі мемуари переказують, що Маркевич знайомив із своєю «Історією» близьких собі людей ще до її друку). Коли згадати, що Кукольник – карпатський українець походженням і кінчив Ніжинський ліцей [цікаво, що в п’єсі «Азовское сидение» Н. Кукольника Терешко Лещина говорить ламаною українською мовою], що Глинка р. 1838 відвідав Качанівку, Переяслав, Київ, Ромен, Григорівку і обізнався з найвидатнішими панами-українофілами тих часів [ось як, напр., характеризує Глинка Петра Скоропадського («Р. старина», 1870, 5, с. 278): «Пели иногда малороссийские песни [у Качанівці. О. Д.], хором на 4 голоса, а иногда сосед Тарновского, Петр Скоропадский, затягивал какую-нибудь чумацкую песню, искусно подражая простолюдинам. Он был примечательный человек, и хотя хозяин наш называл его простым казаком, вероятно потому, что П. Скоропадский действительно в одежде и приемах подражал простым казакам и не искал особенной дружбы с Тарновским, однако же в самом деле он воспитан был в московском университетском пансионе, был очень образован и доступен искусствам, разумел архитектуру, играл порядочно на кларнете и чувством понимал хорошую музыку». Це той самий Скоропадський, що на його таку гнівну сатиру написав Шевченко р. 1848 («Не жаль на злого»…), інакше освітливши ці ж риси панського «народництва»], що відвідувачі Кукольникових сходин з охотою слухали різні українські оповідання й анекдоти і не цуралися навіть живої мови в побуті [характерний, напр., лист М. Маркевича до А. Струговщикова з 23.04.1840 («Р. С.», 1874, с. 701): «Еще о четвертом»: Нестерову статью получили ли? Пошла ли она в друкарню (типографию)?» А Глинка, характеризуючи дієвих осіб свого гуртка, курйозно цитує українську фразу: «Смотри, як она мыло улыбается» («Р. С.», 1870, с. 289). У приватному листуванні тієї доби українізми були в великій моді], то зрозумілим стане близький Шевченків зв’язок з цими, досить консервативними в основі, «малороссиянами».
Маркевич, з приводу «Истории» якого написав велику статтю В. Белінський [збірник «Венок В. Г. Белинскому» (1924), с. 27 – 48], був дуже відомий серед тодішніх літературних кіл. Через Маркевича молодий Шевченко міг легко зав’язати стосунки і з епігонами аристократично-пушкінської школи, і з численними петербурзькими українцями – авторами популярних тоді романів і повістей «из малороссийского быта», і з новими різночинськими гуртами.
Ми вже констатували, що десь р. 1841 чи 1812 Кукольників гурт розпався, згодом трансформувався й Гребінчин гурт, і випадкові відвідувачі почали шукати іншого оточення, іншого ідейного опертя. Це, звичайно, сталося не тому, що так забажалося Брюллову або Гребінці. Наставали інші часи. Грандіозні заміри офіційних романтиків з їх «вічними сюжетами», з їх презирством до реального життя вже не задовольняли читача [18]40-х рр., як не задовольняли й журнали, що поширили коло своїх споживачів за рахунок служилої інтелігенції і передових кадрів буржуазії. Оця саме «меркантильність», що так не подобалася епігонові пушкінського аристократизму П. Плетньову в Гребінці, вона посіла тодішню літературу й журналістику.
Література відчула нового читача-різночинця, літературу почали комплектувати або ідеологи радикальної інтелігенції типу В. Белінського, або люди більшою чи меншою мірою декласовані, як Герцен. Ота «натуральна школа» захопила не тільки Белінського, але й Григоровича й навіть Тургенева, що не рвали зв’язку з своїми маєтками, а проте писали «Деревни» і «Записки охотника». Нові економічні й соціальні умови дали грунт для нових угрупувань серед тодішньої петербурзької інтелігенції, а ці всі причини не могли не позначитися на молодому Шевченкові.
Шлях від «Кобзаря» 1840 через «Гайдамаки» 1841 до революційної тематики 1843 – 1845 досить значний, і ним ішов Шевченко, переборюючи запізніло-романтичні традиції, відштовхуючись від сентиментально-романтичного й псевдонародного епігонізму. За кілька років (1841 – 1845) Шевченко в Петербурзі здобув певний революційний світогляд, різко відмінний від ідеології і типового поміщика-ліберала Гребінки (який уперто намагався через Плетньова здобути визнання своїм творам з боку царської родини), і безідейного «гуляки праздного» Брюллова, і від організатора буржуазної літератури Андрія Краєвського. Минаючи ті канали, якими здобував собі Шевченко революційні ідеї, напр., через польські кола й польську революційну літературу (бо це не входить у завдання цієї статті), я знову зупинюсь на його ідейно-громадському оточенні в Петербурзі за дальших уже років.
Ми бачимо тут знову розбіжність: консервативно-слов’янофільський гурт «Маяка» (1840 – 1845), який радо приймав Шевченка, і радикальний гурт «Отечественных записок» часів Белінського, який не розумів Шевченка. Відомий П. Анненков у своїх «Литературных воспоминаниях» дуже гостро, але справедливо атестує «Маяк»:
«В Петербурге издавался журнал «Маяк», который в манере защищать старые авторитеты напоминает современного нам, пресловутого Veuillot и может назваться «Père Duchên-ом» консерватизма, преданий и идеалов старины» [Veuillot – французький публіцист, представник католицького клерикалізму. «Père Duchêne» – газета, що виходила під час французької революції і визначала різність думок. – «Лит. воспоминания», Academia, 1928, с. 314].
Степан Бурачок, видавець «Маяка», «христианин, православный и патриот», як іменує його А. Никитенко, є прихильник того напрямку, про який так яскраво писав Белінський Кетчерові 3. VIII. 1841:
«Литература наша процветает, ибо явно начинает уклоняться от гибельного влияния лукавого Запада – делается до того православною, что пахнет мощами и отзывается пономарским звоном, до того самодержавною, что состоит из одних доносов, до того народною, что не выражается иначе, как по матерну» [Белинский. – Письма. Редакция и примечания Е. А. Ляцкого. СПБ., 1914, т. II, с. 256].
Проте саме чорний «Маяк» прихильно поставився до «Кобзаря» і щиро привітав «Гайдамаки», не зважаючи не різкі осуди мовної форми Шевченкових поезій з боку «Сына отечества» і «Библиотеки для чтения». Саме співредактор «Маяка» і цензор Корсаков, до якого писав привітні листи Шевченко, не тільки прихильно поставився до поета як критик, але й підписав «Кобзар» як цензор. З рецензії Мик. Тихорського на «Гайдамаки» видно, що Шевченка добре знали співробітники «Маяка»:
«Удивительный чоловік ви, Тарас Григорьевич! Чи ви наворожили чи що таке, в своїй поемі… не знаю, а є щось. Начнеш читати – читаєш одно місце поте, поки не витвердиш його, як аз, буки, віди – а почнеш про неї говорити, так от так хочеться навмання всю пересказати…» [«Маяк», 1842, кн. 8, с. 102. Між іншим, цей фамільярний стиль панував у тодішній консервативно-обивательській журналістиці типу «Библиотеки для чтения»].
Безперечно, навколо «Маяка» був якийсь український актив, серед якого обертався поет далі і який його морально підтримував. Цілком ясно, що ця підтримка кардинально розходилася в своїй мотивації з класовою основою й світоглядом молодого поета. «Маяк» поєднував свою реакційну позицію близьких до уряду бюрократично-дворянських кіл з слов’янофільськими ідеями про розвиток «народності», яка своїм консерватизмом повинна була підтримати «исконные русские начала» в боротьбі з революційною ситуацією на Заході.
Цей соціальний консерватизм «Маяка», поруч з його увагою до українського слова, і притяг до його симпатії української маєткової та декласованої молоді: Корсун, Тихорський, Сементовський – усі вони саме тут обговорювали український літературний процес. Можна навіть припустити, що цей актив у [18]40-х рр. посідав іншу ідейну позицію, аніж Бурачок. використовуючи в «Маяку» «реальні можливості» друку.
У тих колах земляків своїх, шукаючи сприятливого оточення, появився й Шевченко, навіть згодом друкував у «Маяку» деякі свої речі (1844); але поруч із цим у нього заводяться інші літературні знайомства, які наближають нас до прогресивніших прошарків тодішньої інтелігенції. Тут можна знову згадати меткого й безпринципного Краєвського, який своїми «Отечественными записками» і «Литературними прибавлениями» к «Русскому инвалиду» об’єднував тоді значні кола інтелігенції. Про ці сходини досить докладно переказує Панаєв у своїх не раз цитованих «Воспоминаниях»:
«Все почти известные тогдашние литераторы, за исключением Кукольника и литературных аристократов, принадлежавших к пушкинской партии, собирались у нового редактора «Литературных прибавлений» раз в неделю, по утрам».
Тут без Кукольника бачимо Кукольникових знайомих – Каменського, Струговщикова, Струйського, також і Гребінку, який був із Краєвським у близьких, мало не службових стосунках. Гребінка близько стояв до Краєвського саме на початку [18]40-х рр. («Он работает для Краевского за деньги» – пише р. 1842 Плетньов Гротові), бо вже р. 1844 він скаржився Плетньову на Краєвського за невдячність його і скнарість [1.VI. 1844. Письма Грота к Плетневу, 1, с. 630]. За прикладом «Лит. прибавлений» к «Р. инвалиду», де з охотою містили твори з українською тематикою й навіть українською мовою (Гребінки, Афанасьєва-Чужбинського, Костомарова), і враховуючи свою цю близькість до ініціативного видавця, Гребінка й хотів умовити Краєвського видавати українські «прибавления» до «Отеч. записок»: Краєвський придбав цей журнал від удови Свіньїна і шукав нових співробітників. Чи бував на цих сходинах Шевченко, важко сказати; швидше ні, бо відзиви видань Краєвського про українську літературу тоді змінилися.
Далеко цікавіше питання про знайомство Шевченка з Белінським. Аджеж саме тоді (з 1841) Белінський, переїхавши до Петербургу, починає захоплюватись угопійним соціалізмом, зокрема фур’єризмом, і тим самим безпосередньо підводить нас до гуртка Петрашевського (не випадково, мабуть, деяких петрашевців, як Достоєвського, люто покарали тільки за читання відомого листа Белінського до Гоголя). З висловлювань Белінського про Шевченка у відомих рецензіях і знаменитому листі до Анненкова 1847 р. не можна довідатись, чи знав він Шевченка особисто. З мемуарної літератури можна зробити висновки, що таке знайомство відбулось. Так, Панаєв (с. 416) свідчить:
«Белинский редко и неохотно выходил из своего кружка, и то по усильним просьбам приглашавших его. Он изредка бывал у Одоевского, на вечерах у М[ихайловск]ого-Д[анилевск]ого, один раз у Башуцкого, иногда у Струговщикова, да в год раз посещал обыкновенно Гребенку, когда тот приезжал звать его на малороссийское сало и наливки. Здесь он встречался с литературными знаменитостями – с Кукольником и с другими»…
І сам Струговщиков, як ми це вказали вище, іменує Белінського й Шевченка на своїй вечірці р. 1840. Але річ у тім, що Белінський надзвичайно критично ставився до Кукольникових друзів [він пише, напр., Панаєву з Москви ще р. 1839: «Не стыдно ли Краевскому воскурять фимиамы таким людям, каков Каменский, Гребенка и т. п. Статья Губера о философии обличает в своем авторе ограниченнейшего человека, у которого в голове только посвистывает» («Письма» 1, 315). А Губер – один із близьких Шевченкові людей. Або з листа тому ж Панаєву 22.01.1839: «Петербург представляется мне пустыней безлюдною. Каменский, Гребенка, Якубович, Тимофеев, и пр. и пр. – боже мой, что это за люди… Если бы не вы, я бы скорее умер, чем бы поехал в Питер. Надеюсь еще сойтись с г. Струговщиковым….»] і міг просто не помітити молодого початківця-поета. Так трапилося з Брюлловим: р. 1840 ми бачимо Брюллова й Белінського у Струговщикова, а р. 1842 той же Струговщиков у театрі знайомить Белінського з великим майстром [«Письма», т. II, с. 328]. В усякому разі ані Белінський, ані його найбільший приятель Панаєв не стоять у близьких стосунках з Шевченком, хоч, може, і зустрічаються з ним епізодично в окремих гуртках тодішньої інтелігенції (Панаєв, Гребінка, Кукольник).
Примітки
Подається за виданням: О. Дорошкевич . – Харків-Київ: Державне видавництво України, 1930 р., с. 62 – 87.