7. Плавання 1849 р.

Олександр Кониський

Хмарно, журливо зустрів Шевченко рік 1849!

«Мов за подушне обступила

Мене нудьга на чужині…

Де ж заховатися мені?

Що діяти? Уже й гуляю

По цім Аралу, і пишу, –

Віршую, нищечком грішу,

Бог зна колишнії случаї

В своїй душі перебираю

Та списую, щоб та печаль

Не перлася, як той москаль,

В самітню душу! Лютий злодій

Впирається таки та й годі [Кобзарь 1876 т. 1 с. 237].

Вже ж на Кос-Аралі поета не мордували ні солдацькою муштрою, не забороняли ні писати, ні малювати; про таку заборону кос-аральське начальство, як це потім виявилося, і не відало; навпаки воно бачило, що Шевченко повинен обов’язково малювати береги моря Аральського. Але ж поетові дійсно опріч казарми ніде було дітися, ніде сховатися. Казарма, чужина, заслання із усіма своїми печалями і невсипущою тугою і на Кос-Аралі лишились не більшими, дак такі самісінькі, якими були і в Орську. В Орську була муштра, але ж були і книжки і листи від приятелів з рідної України. А на Кос-Арал – листи не приходили. Тут тільки й було, що

«І небо невмите, і заспані хвилі

Та понад берегом геть-геть,

Неначе п’яний, очерет

Додолу гнеться. Боже милий!

Чи довго буде ще мені, – (тужить поет)

В оцій незамкненій тюрмі,

Понад оцим нікчемним морем

Нудити світом?»

Нудьга страшенно гризе поета, жодної розваги нема. Показуються ознаки душевного недугу – туги за рідним краєм… «О Господи!» плаче він:

«Дай мені хоч глянуть

На народ отой убогий

На ту Україну» [там само т. II с. 127].

Так нудився-сумував Тарас цілу зиму й весну р. 1849, аж доки не розпочалася знов плавба по морю. Певна річ, що вона, товариство Бутакова, і ясна літня година трохи розважили поета, трохи розвіяли його журбу, може хоч стільки, скільки розважує узника сонячний промінь, попавши через узеньку щілину до темної його келії-темниці!

На превеликий жаль не маємо жодних звісток, як поводився Тарас, як йому жилося під час нової плавби по Аралу. Можна одначе гадати, що не добре. Вернувшись вже з походу, коли, значить, враження його стали вже ділом минулим, Шевченко писав до професора Бодянського [Русск. стар. 1883 кн. IX с. 640]:

«Перейшов я пішки двічі увесь киргизький степ, аж до Аральського моря, плавав по йому два літа. Господи! як погано! аж бридко згадати, не то що розказувати добрим людям! Нудьга! Не знаю, чи карався ще хто на сім світі так, як я караюсь і не знаю, за що?»

Взагалі Тарас не любив розповідати подробиць про те, як йому жилося під час плавби по Аралу. Коли княжна Репніна вдалася в серпні 1849 в Оренбург до Лазаревського, просячи його ради всього святого, всього дорогого, звістити її, де Шевченко і що з ним, бо вона вже більш року зовсім про його нічого не відає, і коли Лазаревський звістив про це Тараса, дак останній, пишучи до неї, вже вернувшись з експедиції, каже:

«Не багацько минуло часу, а як багато перемінилося! Ви тепер би й не пізнали мене! колишнього поета з захватними пориваннями – нема тепер. Я став дуже розважним. Виобразіть собі: в продовж майже трьох років – ніже єдиної ідеї, ніже єдиної думки натхненої; проза і проза, або ліпше мовити: степ і степ!… У мене нема тепер ні туги, ні радощів; зате є мир душевний, моральний спокій, подібний до риб’ячого холоднокров’я. Будуще про мене – ніби не існує! чи вже ж повсечасні нещастя спроможні так скорботно переробити чоловіка? – Авжеж що так!

В киргизькому степу і на Аральському морі є доволі цікавого; але – ви відаєте, що я ворог усяких описів; тим-то й не пишу вам про оцю неісходиму пустелю. Літо минає на морі, зима в степу, в занесеній снігом джеломейці (наче б то шатро), де я убогий художник малював киргизів і між іншим намалював і з себе портрет і посилаю вам його на пам’ять про вашого безталанного друга» [Киев. стар. 1893 кн. 2 с. 267].

Пізніш, вже три роки після експедиції Тарас в листі до Козачковського [Основа 1862, квітень, с. 18-21] 16 липня р. 1852 писав, що далекий похід з Орська на Аральське море і довге купання в морі спричинилися тому, що у його по всему тілу, найпаче на ногах, показалося золотушне струп’є.

Геть пізніш, коли р. 1859 поет наш був у Києві, дак розповів д. Чалому такий епізод із своєї плавби по Аральському морю: на морі тому є острови, що повстали з перегнилих рослин. Острови ті рушають з одного місця на друге. Раз якось Шевченко з п’ятьма матросами, плаваючи на човні, пристали до одного такого острова і вийшли на берег погуляти. Тарас відокремився, ліг самітний на траві і віддався оглядуванню неба; матроси, погулявши, поплили собі, а про нього й забули, та вже пропливши чимало, схаменулися, вернулись на остров і давай гукати; «а я, каже Шевченко: і чую да мовчу, лежу собі; думка була: чи не зістатися там зовсім; але ж бісові матроси таки знайшли» [Чалий с. 148].

Щодо відносин до Шевченка Олексія Ів. Бутакова і його помічника Поспелова, дак, певна річ, що вони були добрі, більш товариські. Пишучи 14 листопада до Репніної, Тарас просить її, якщо доведеться їй зустріти Бутакова – «він мій друг, товариш і командир», дак подякувати йому за братерські відносини. Таку ж подяку висловляє він Бутакову і Поспелову і в листі до Залеського, писаному в січні р. 1854 [Киев. ст. 1883 кн. 2].

Ще перш, ніж скінчилась експедиція, Бутаков писав до начальника оренбурзького війська, що на суднах у його перебувають унтер-офіцер Хома Вернер і «рядовой» Тарас Шевченко.

[Чи не той оце Хома Вернер, про якого довелося мені чути в Дахнівці народні перекази – як він «писав ногами», як «воював поліцію», як поліція не могла його зловити і як «Бибик» (київський генерал-губернатор) найняв чарівника, а цей заворожив Вернера, отуманив його і тоді поліція злапала його, набила йому на руки кайдани, на ноги колодки, а Бибик закинув його кудись, аж на край Сибіру.]

Першого, писав Бутаков, я взяв на те, щоб вистежив, чи нема на Аральському побережжі кам’яного вугілля і задля геологічних і ботанічних спостережень; і він – Вернер був в експедиції дуже корисний, бо винайшов шар кам’яного вугілля. Останнього (себто Шевченка) призначив до експедиції командир корпусу на те, щоб змалював краєвиди в степу і на берегах моря. Отже, коли він – Бутаков вернеться до Оренбургу, так щоб до краю улаштувати добутки експедиції, йому треба буде Вернера і Шевченка, щоб останній зовсім обробив краєвиди, бо цього на морі зробити не можна було, та й гідрографічні види треба буде перевести на карту після того, як вона буде зроблена в Оренбурзі. Генерал Обручов не змагався і згодився, щоб Вернер і Шевченко укупі з Бутаковим прибули до Оренбурга [Истор. вест. 1886 кн. 1 с. 163].

Бутакову треба було поспішити в Оренбург, щоб швидше злаштувати задля царя й військового міністра справоздання про добутки експедиції. Тим-то він, передавши свою флотилію Поспелову, взяв з собою Вернера, Шевченка і ін. і 10 жовтня поїхав з ними з Раїма в Оренбург, куди й приїхали вони 1 листопада [Киев. стар. 1893 кн. 2 с. 248].

Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1901 р., т. 2, с. 35 – 38.