8. Повернення до Оренбурга
Олександр Кониський
Ледве Шевченко прибув до Оренбурга, зараз зустрів його щирий його приятель, поклонник його музи, Федір Лазаревський.
«Він, – писав Тарас до княжни Репніної [а) Киев. Стар. 1893 кн. 2 с. 271], – не посоромився моєї сірої (жовнірської) шинелі, першим повітав мене і спитав, чи є у мене що обідати».
У Лазаревського повітали нашого кобзаря й інші українці, які перебували тоді в Оренбурзі; повітав і ад’ютант Обручова Герн і запросив поета заквартирувати у нього. У Верна був окремий флігель (офіцина), де й поселився Тарас. Герн очевидно був не тільки чоловік освічений, високо розвинений, але й гуманний, вихований в любові до правди і до волі людської. Знаючи, що Тарасові небезпечно приймати листи на власну його адресу, він згодився, щоб листи до поета приходили на його адресу.
«Адресуй, – писав Тарас до професора Бодянського [Русск. ст. 1883 кн. IX. Інші звістки (Р. ар. 1898 N 3) кажуть, що Шевченко прибув в Оренбург 12 листопаду; але ця звістка здається мені непевною], – в Оренбург Карлу Івановичу Герну, а мене на адресі не поминай. Цур йому. Герн знатиме по штемпелю (по знаку поштовому), до кого той лист».
Пошанування українцями свого поета бенкетом відгукнулося й між поляками. Заслані до Оренбургу поляки (між ними Броніслав Залеський, Сераковський і інші) тямили добре не тільки тяжку долю Шевченка, розуміли велику жертву в особі його, принесену деспотизму і темноті, але розуміли й високі національні ідеї, висловлені Шевченком в його українських творах. Та як би то люди з такою освітою як Сераковський і Герн, з таким високорозвиненим почуттям національним як Залеський і знов той же Сераковський, не зрозуміли б віщих бажань нашого поета: «Щоб усі Славяне стали добрими братами і синами сонця правди» і не тямили б поклику його до «ляхів», де він каже:
«Подай же руку козакові,
І серце чистеє подай
І знову іменем Христовим
Возобновим наш давній рай» [Кобзарь. 1870 т, 2 с. 31 і 209].
І от оренбурзькі поляки, а їх там було тоді чимало, спорудили на честь і славу українського поета-страдальника вечірку, запросивши туди і оренбурзьких українців – приятелів Тарасових, а також Герна і Бутакова. І з того часу гурток оренбурзьких поляків уважав собі за честь приймати у себе нашого віщого кобзаря [Киев. ст. 1888 кн. X с. 13].
Такі повітання, певна річ, оживили, звеселили і підбадьорили дух поета, пригноблений засланням і подорожжю на Арал, а найпаче повною до того часу невідомістю ні про своїх приятелів ні взагалі про Україну.
Здавалося, що над тією холодною кригою, що морозила Тарасове життя, займається промінь того тепла, що спроможен розтопити кригу. За п’ять день по приїзді до Оренбурга Бутаков вдався до головного штабу оренбурзького війська й писав, що сам Шевченко не спроможеться скінчити усі малюнки по експедиції на той термін, який призначив військовий міністр, а тим часом у 2 батальйоні є жовнір Броніслав Залеський, що вміє малювати, дак він, Бутаков, і просить прислати до нього за помічника Шевченкові отого Залеського.
Цю справу, певне під впливом Герна, поталанило швидко оборудувати, і на четвертий день, себто 9 листопада, прийшла до Бутакова відповідь, що Обручов звелів вирядити до нього Залеського і Вернера, щоб вони вкупі з Шевченком швидше скінчили геологічне описання Аральського моря, малюнки і гідрографічні карти. Тоді ж таки Обручов наказав, щоб Бутаков, подаючи роботи свої, додав йому і ширше справоздання про роботи Шевченка, Вернера і Залеського [Истор. В. 1886 г. кн. 1 ст. 104 і Киев. ст. 1890 кн. 2 ст. 132].
Таким чином Шевченкові стало можливим спекатися казарми і муштри, жити в приватній квартирі без догляду й працювати в товаристві людей більш-менш освічених.
Такі умови, річ натуральна, зробили на поета добрий вплив. Лист його до Лизогуба [Чалий с. 175], писаний саме під час наведеної вгорі переписки Бутакова з Обручовим, написаний доволі спокійно.
«Позавчора, – пише він, – вернувся я з того степу киргизького та з моря Аральського до Оренбурга та й заходився оце писати до тебе. Пишу, а ще й сам добре не знаю, чи живий ти на світі, чи здоровий; бо вже оце трохи не півтора року, як ми не переписувалися з тобою ані одним словом, а за таке время багато води у море утекло, може і у вас кого не стало; бо холера, кажуть, здорово таки косила. Коли живий ти та здоровий, то напиши до мене, друже мій, не гаючись; то я тоді вже й відпишу до тебе геть про все, як мене носило по тому морю, як я у степу отім безкраїм пропадав. Усе розкажу, нічого не потаю».
Спокійним духом віє і від творів його, написаних в Оренбурзі під кінець року 1849. Написав їх Тарас тоді чимало. Знати, що скоро заспокоїлася хоч трохи душа поета, муза його знов заспівала голосом, правда, звичайно журливим, але до тої журби часом примішано і жартівливої іронії і зовсім нема тонів розпуки, нарікання або лютого озвірення. Яким напр. високо-християнським гуманізмом і спокійним ліризмом серця повного любові дишуть вірші його:
«У нашім раї на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим!…»
Як спокійно-художницьки висловлює поет свою печаль, що «охватить йому душу», коли він, дивлячись на молоду матір з маленькою дитиною, згадає собі образ
«Тієї Матері святої
Що в мир наш Бога принесла: –
А ми, – хвала нам і хвала!
Дарма що бог, що ми не стоїм
І волосочка одного,
Таки повісили його…» [Кобзар т. 2 с. 134]
Одно слово, оренбурзькі Шевченкові твори, коли їх прирівняємо до творів, писаних під час експедиції, стають нам певним зеркалом тієї доброї переміни в настрої Тарасової душі, скоро вона вернулася з товариства казарменного, з «смердячої хати» до товариства людей освічених, що живуть в людському житлі!
Думками він, звичайно, і тепер раз-у-раз на Україні; і раз-у-раз болить його національне серце за зрабований край, за зневолений народ. Він співає, що -
… Кращого немає
Нічого в Бога, як Дніпро
Та наша славна Україна.
Перед ним живцем встають картини кріпацтва. Він відає, що
Скрізь по славній Україні
Людей у ярма запрягли
Пани лукаві. Гинуть, гинуть
У ярмах лицарські сини
А препоганії пани
Жидам, братам своїм хорошим
Останні продають штани…» [там само, с. 128]
Одначе ж, кажу я, про такі картини він говорить без розпуки, без озвірення.
Оселившись у Герна, маючи можливість не носити, хоч у хаті, солдацького убрання і з душею хоч на крихту утихомиреною, Тарас з своїми товаришами шпарко взявся доводити до краю потрібні задля Бутакова малюнки, карти й т. інше, чого вимагав військовий міністр.
Тим часом вже ж ніхто як не Герн до Бутакова, де і як тільки можна було, говорили на користь Шевченкові про його художницький талант, про його лиху недолю і про тяжку заборону йому малювати і говорили так, щоб те доходило поза ними до ушей Обручова. Останній перейнявся тими розмовами і бажанням полегшити долю Шевченка. Пригадали собі, що майже два роки назад шеф жандармів питався, як поводиться Шевченко і чи можна скинути з нього заборону малювати? Пригадали, що з Оренбурга дано гр. Орлову відповідь корисну задля Шевченка ще 30 березіля р. 1848, але з того часу не приходило з Петербурга жодної звістки. Пригадавши це все, Обручов 20 листопада р, 1849 написав до Орлова, просячи у нього відповіді, що сталося з тією перепискою [Киев. ст. 1896 кн. 2 с. 133].
Небавом Бутаков подав Обручову опис Аральського моря, своє справоздання за експедицію і роботи Шевченка, Вернера і Залеського і додав до того 1) зроблені Шевченком малюнки гідрографічні з берегів Аральського моря; 2) геологічне описання тих берегів, зроблене Вернером; 3) сім скриньок і в них 150 зразків геологічних і 4) дві скриньки з 75 примірниками рослин.
Обручов був вельми з того задоволений. Д. Чалий оповідає [Чалий с. 74], що Бутаков прохав Обручова вдатися до Петербурга, щоб Шевченка зробили унтер-офіцером в нагороду за його працю в експедиції. Обручов би то й згодився і вдався, але з Петербурга йому відмовили, та ще й докоряли, що він на перекір царської волі дозволив Шевченкові малювати. Д. Чалий, на жаль, не подав нам основи задля такої звістки і про неї ніде більш не доводилось мені читати. А вже ж коли б це була певна річ, дак про неї були би звістки в оренбурзькому архиві, і вже ж д. Гаршин і Васильєв в своїх статтях не промовчали б цього важного факту; тим паче, що Гаршин [Истор. вест. 1886 кн. І с. 164] згадує про цю звістку, беручи її тільки з книжки д. Чалого.
На мою ж думку Обручов з таким поданням не вдавався до Петербурга, та й не треба було йому вдаватися. Цар Микола повернув Шевченка в солдати, як це добре було відомо Обручову, «з правом на вислугу». В конфірмації це право нічим не було обмежено; не було сказано, що на те, аби зреалізувати це право, треба ще окремого царського дозволу. Обручов, яко самостійний начальник корпусу, мав повне право, аби тільки бажав того, сам зробити Шевченка унтер-офіцером; а скоро не зробив, значить не хотів; і не хотів от через що: про нагороду Шевченка Обручову ніяково було вдаватися окремо за нього одного, а вже хіба б вдаючись про нагороду усіх жовнірів, які були в експедиції. Так Обручов і зробив і про нагороду вдавався 30 квітня р. 1850; але, як побачимо небавом, тоді вже Шевченко був в арешті, і вже годі було й гадати про ласку до нього Обручова.
По звісткам Косарева, кожен жовнір, що був в експедиції Бутакова, значить і Шевченко, дістав по царському наказу нагороду п’ять рублів; але ця нагорода прийшла вже тоді, коли Шевченко був на другому засланні, в Новопетровському форті [Киев. стар. 1893 кн. 2 с. 248].
Але маємо певні доводи на те, що до доносу Ісаєва – про що зараз буде бесіда – Обручов не був від того, щоб полегшити Шевченкові долю іншим яким робом. На нього в цьому разі впливали не тільки Бутаков, Герн і жінка його, але і ображене трохи самолюбство бюрократа.
В грудні прийшла до його вельми прикра задля Шевченка відповідь графа Орлова. Шеф жандармів 12 грудня писав до Обручова, що він вдавався до царя з докладом, щоб зняти з Шевченка заборону малювати, але ж цар на те не згодився [Киев. стар. 1896 кн. 2 с. 134].
Відмова не могла бути приємною Обручову вже через те, що коли Орлов запитував його, дак він відповів добре, на користь Шевченкові. Коли відмовили – значить його думку знехтували; до того ж треба зауважати, що й відносини особисті між Обручовим і Орловим не були добрі.
Примітки
Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1901 р., т. 2, с. 38 – 43.