4. Елементи народної творчості
в Шевченковій поезії
Альфред Єнсен
Якщо говорять про всю українську штучну поезію, що вона є лише вигладженою народною поезією, то це є влучне найбільше щодо Шевченка. Його поезії є по часті підслухані правдивій народній пісні і його питоме артистичне відчування зуміло викувати з цієї золотої штаби пишні клейноди. В поетичнім подрібнім малюванні ледве чи має Шевченко собі рівного в слов’янській літературі, а скупа в слова наївність його простих пісень означає в дійсності високо розвинену артистичність.
Мабуть не буде много більших поетів, котрі уживали так мало різнорідної будови вірша, як Шевченко. В римах є він досить ощадний, а артистичними і штучними будовами вірша як станси, терцини або сонет зовсім не займався. А прецінь в поезіях Шевченка лежить ритмічний рух, який ніколи не мучить, ані не є монотонним, а брак римів заступають обильно асонанції, алітерації і різнородне метрум. Раз звенить оно як тон флейта, раз знову як благальний спів; раз лунає м’яка мелодія в тужливих кінцевих акордах, то знову здається, що чується глухий грім.
Шевченкова кобза розпоряджає обильністю тонів, хоча й мало у неї струн. Його пісні видаються такими простими, але їх зовсім не легко переводити на чужі мови, так як народна пісня лише тяжко дасться передати чужою мовою. Щодо многих німецьких перекладів Шевченка, то можу сказати, що по найбільшій часті виконані вони зі совісною вірністю. Про мелодійну красу українських оригіналів можуть заграничні читачі на основі тих проб поезій лиш догадуватися. Ніякого переводу в німецькій мові на можна рівняти з первісним текстом. А я все таки думаю, що ні одна з неслов’янських мов не надався більше до coro, як німецька, щоби передати м’яку народну лірику Шевченка.
В чім же ж лежить формальна чарівна сила «Кобзаря»? По-перше лежить вона вже в самій музикальній слов’янській мові, а по друге в чудовій українській народній поезії, з якого-то джерела Шевченко так обильно черпав.
«В ніякім іншім краю не видало дерево народної поезії так прегарних овочів» – говорить Боденштедт (Bodenstedt), а К. Е. Францоз (Franzos) посвідчає цей осуд тими словами: «Народна пісня Українців є щось найліпшого і найгарнішого, що народний дух сотворив». Про різницю між російською народною поезією, а українською пише Костомаров:
«Історичний спомин переходить у москалів сейчас в епос і перемінюється в поему, коли в піснях українського народа є більше дійсності і часто не треба робити цієї дійсності поезією, щоби засяяти в красі сильної поезії».
Тому що елементи народної творчості відчуваються безнастанно в «Кобзарі», було би вмісним довідатися, як думав великий Гоголь (1833) про українські пісні:
«Ці народні пісні є надгробним пам’ятником для минулого, але ще щось більше: камінь з вимовною горорізьбою з історичним написом. Нічого не можна порівняти з цією живою, говорячою і дзвінкою хронікою. Під цим зглядом є народна пісня для України всім – поезією і історією і могилою батьків.
Українські пісні можна повним правом назвати історичними, бо вони не відриваються ані на хвилю від життя, але остають вірними даній хвилі і станові почувань. Всюди вони навіяні широкою свободою козацького життя. Всюди слідно силу і радість, з якими козак покидає спокійне буття і певність домашнього життя, щоби посвятитися цілком поезії боїв, небезпек і свавільного бенкету з товаришами. Ніщо не є в силі його поздержати, ані його дружина, повна любови і сіяюча свіжістю життя, з чорними очима і бровами і з ясно білими зубами, тримаючи стремено коня, ані старенька мати проливаючи сльози як потоки, якої ціле єство опановане лише материнськими почуваннями.
Перед його очима мерехтить Чорне море від Тамані аж до Дунаю – дикий океан квітів рухався при одинокім подуві вітру; в безмежну глибінь неба поринають лебеді і журавлі; умираючий воїн лежить серед цієї свіжої, непорочної природи і збирає свої послідні сили, щоби не померти, заки не погляне ще раз на своїх товаришів…
Ніщо не може бути сильнішим як ця національна музика, коли народ має поетичну вразливість, різнородність і життєву енергію, якщо гніт сили і сталих перепон йому не позволяє ані на хвильку заснути, але змушує його до нарікання і якщо ці скарги ніде і ніяк не можуть знайти вислову – з виїмком в піснях».
Народна мова Шевченка проявляється вже негативно в майже безвиїмковім браку класичних останків. З «ученості» ані сліду в його поезіях. Це правда, що Шевченко був релятивно малообразованим самоуком, але саме у таких людей стрічаємо певний наклін чванитися поверховною начитаністю. І саме основателі нових літератур – згадати б лише Ломоносова і Державіна в Росії, або Мушіцького і Мілютіновіча в Сербії – були часто склонні прикрашувати національні мотиви міфологічними і класичними образами. Хоча й Шевченко читав досить багато, держався з далека від таких штучок. Коли приміром в «Гайдамаках» вирветься класичне порівняння, що «так було в Трої», то це лише повторення одного цитату з попередньої поезії («На вічну пам’ять Котляревському»), в якій Троя стоїть в легко зрозумілій зв’язі з «Енеїдою».
Впрочім ці класичні случаї можна легко почислити. В одній поезії з-над Аральского озера оспівує він «червонолицю Діану»; в деяких строфах з тої самої доби звертається він до «сестри Аполона на святому Парнасі», а в своїй лебединій пісні згадує він міфологічні ріки: Лету, Флегетон і Стікс. Два рази названа німфа Егерія, русалка-покровителька римського короля Нуми. Навіть на старого Сатурна, все пожираючого бога часу, не зовсім забуває. Впрочім приходять зі старинного світа лише поодинокі імена.
В поемі «Великий льох» взиває він своїх земляків, щоби не називали строгого Нерона [Тут розуміє московського царя. В часи Нерона перенесена також акція епічної поеми «Неофіти»] преподобним, а в «Посланію до мертвих і живих в Україні»… говорить він про тих, котрі чваняться, що у них було також більше Брутів і Коклесів. В «Іржавці» порівнює він долю України з пеклом старого Данте, а княжна в оповіданні під тим самим заголовком являється поетові мов Беатріче Ченчі, котра убила «свого батька, кардинала», коли він хотів її згвалтувати.
Народна мова Шевченка показується позитивно в частім уживанні епітетів орнанцій: «синє море», «сизий орел», «чисте поле» і т. д. Кінь козака – вороненький, дуб – кучерявий. Дунай (в старім значенні ріки) – бистрий і т. д. «Чорнобривий» є досить часте означення краси, так мужеської як і жіночої, а козак є «чорнявий». В «Гайдамаках» називає Оксана свого Ярему «сизокрилим соколом» або голубом, а він називає її «рибкою». Людей порівнює часто з деревами. В поемі «Невольник» хилиться Стефан над Яриною як явір над водою, її батько клониться над нею як дуб, а Ярина сама при прощанні «як калина».
В кількох поетичних оповіданнях, наприклад в «Гайдамаках», вложені правдиві народні пісні. Ціла поезія Шевченка є одним звеличанням народної пісні. «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине, от де люди наша слава, слава України». [В поезії «До Основ’яненка». Гляди слідуючий розділ.]
Популярність Шевченка лежить в кінці не в малій мірі у виборі поетичних мотивів і в обробленні народних казок і поетичних передань. Вже його перша звісна поезія «Причинна» [Властиво та, що через чари ворожки стає лунатичкою] спирається на народній традиції. Причинна дівчина, якої суджений пішов в похід, ходить берегом Дніпра, щоби бодай в сні побачити любленого, або щоби довідатися, чи орли виклювали йому очі, або чи вовки пороздирали його тіло. Опівночі виринають нехрещені діти, русалоньки з глибини і залоскочують бідну на смерть. На слідуючий день рано вертає козак здоров і коли відкрив трупа милої, розбиває свою голову до дуба. Обох мерців ховає піп, а на їх могилі садять явір і калину [Калина (Viburnum opulus) в в українськім віруванні є символом непорочності (як явір символом мужеськості)]. В ночі співає на могилі соловей і зозуля кує, а русалоньки випливають з Дніпра нагрітися.
Спорідненою з цим оповіданням є народна балада «Тополя» [Той самий мотив обробили також інші українські поети (Чубинський, Головацький, Костомаров)] (1840). Дівчина любить козака, котрий її покидає. Вона в’яне як цвітка. Мати хоче її видати за старого багатого, але дочка хоче радше лягти в домовину, як стати його жінкою. З розпуки йде вона до ворожки, щоби довідатися про судьбу милого і дістає від ворожки ось яку раду: поки півні не співали, має іти до джерела, умитися водою і випити цілющого зілля; потім має бігти не оглядаючися на це місце, де прощалася з милим. Як стане місяць високо серед неба, нехай ще раз вип’є, а не приїде милий, в третє випить треба. Не сміє однак при тім хреститися.
Дівчина зробила, як її веліла ворожка. Вона взяла зілля, напилася коло джерела і почулась немов відроджена. А коли випила третий раз, заспівала цілком несвідомо:
По синьому морю!
Рости, рости, тополенько,
Все вгору та вгору!
Рости тонка та висока
До самої хмари, –
Спитай Бога: чи діжду я,
Чи не діжду пари?
І от сталося чудо. Дівчина перемінилася в тополю, котра сягала до хмар, немовби хотіла в степу вічно дивитися за милим.
Народний тон є в тій баладі може ліпше підхоплений, як в попередній, де можна виразно замітити закраску романтики. Особливо повним настрою є початок «Тополі»:
«По діброві вітер виє,
Гуляє по полю,
Край дороги гне тополю
До самого долу.
Стан високий, лист широкий –
[Називаючи тополю «широколистою» – вказує, що Шевченко був зв’язаний ще літературними первовзорами]
Марно зеленіє.
Кругом поле, як те море
Широке, синіє,
Чумак іде, подивиться,
Тай голову схилить;
Чабан в ранці з сопілкою
Сяде на могилі,
Подивиться – серце ниє:
Кругом ні билини!
Одна – одна, як сирота
На чужині, гине!
[Німецький переклад Шпойнаровського]
Що Жуковський, а особливо Міцкевич вплинули на Шевченкові балади, цього не можна заперечити і літературні досліди це достаточно ствердили.
На дуже реалістичнім грунті стоїть балада «Утоплена» (1841). Молода вдова має одиноку дочку, Ганну, яка росте «як маківка на городі, як калина при долині». Мати ненавидить її, бо краса Ганни притемнює її власну красу і вона посилає її з дому, щоби могла забавлятися свобідніше з мужчинами. Вона вистаралася навіть у чарівниці отруї для дочки… Але вона не ділає.
Раз іде мати з Ганнусею купатися. Заздрісна на красу її тіла, тягне вона дочку до ставу, де вона топиться. Молодий рибалка, який любив дівчину, надійшов случайно туди, він скочив до води і вирятував трупа дівчини. З розпуки він утопився. Від того часу не могли дівчата там купатися; став заріс осокою, а як хто переходив попри нього, то хрестився. В ночі виринають дочка і мати, яка також утопилася, з глибини і сідають на пісковім березі, щоби чесати довге волосе, а тимчасом рибалка плаває коло них і несе на сорочку баговиння зеленого. А вітер крадеться потихеньку вночі через гай, гнеться над осокою і питає, хто це… [Німецький переклад Obrist’a]
В цьому мотиві про злу мачуху лежить імовірно також натяк на дитинство Шевченка, заколочене сварливою мачухою.
Русалковий мотив обширно оброблений в поемі «Русалка» з р. 1846, коли Шевченко був в Києві [Німецький переклад Ю. Віргінії]. Мати втопила нешлюбну дитину (байстрюка) в Дніпрі, вона переміняється в малу русалку, котру мати посилає на верх води, залоскотати невірного батька на смерть, щоби пімститися. Мала слухає цього приказу, але шукає батька шість днів на дармо. Раз приходить опущена мати сама на беріг, вона не помічає, як русалки виринають з хвиль. Вони ловлять її, лоскочуть і тягнуть в глибінь.
«Радісінькі, що піймали…
Грались, лоскотали,
Одна тілько русалонька
Не зареготалась»
Як звісно, написав Пушкін 1832 драму-казку «Русалка», яка збудована на такім самім мотиві. Тут також говориться про зведену дівчину, дочку мельника, котра посилає свою русалку, щоби привела невірного князя. Кінець Пушкінової мелодрами різниться від поеми Шевченка, бо в російськім творі приманює донька каючогося князя до русалки. Оба поети однак черпали з того самого джерела, бо це не лише случай, що Пушкін, який України майже зовсім не знав, переніс місце акції своєї драми на береги Дніпра.
Впрочім приходить слово «русалка» в «Кобзарі» тут і там. В поемі «Черниця Мар’яна» блукає героїня, «як русалка жде місяця»; в діалогізованім оповіданні «Сотник» говориться: «вона розтріпала коси мов русалка», а в баладі «Причинна» подобає бідна дівчина на русалоньку, яка виринула шукати матері.
В українській народній поезії, а також і в південно-слов’янській [Наведу як примір шкіц «На кладовищі» в «Ідиліях» болгарського поета Петки Тодорова. Кума і куму, які взаимно любляться, поховано в непосвяченій землі. На його гробі росте зелений берест, на її струнка тополя, а обидва дерева сплели свої галузки] лучається часто, що на гробах садять дерева, які мають символічне значення. В «Кобзарі» маємо багато прикладів на цей звичай. У вище згаданій поезії нарікає опущена дівчина перед вітром та просить, щоби, коли її милий помер, її душу засадити червоною калиною на його могилі, щоби чужі люди її не топтали та щоб не пекло чуже сонце. Росою сліз скропила б вона святе місце, заки ранішнє сонце її осушить.
В поетичнім оповіданні «Відьма» з 1847 р. вертає божевільна жінка з циганською бандою з Бендерів на Україну, шукаючи на дармо своїх нешлюбних близнят, які їй вкрали. Звісна була вона як лікарка при помочі чаруючого зілля, але була побожна і прийшла до смертельної постели свого пана… За чарівництво утопили її злі духи в калюжі і без попа поховали її. На могилі забили осиковий кіл [Народ вірить, що такий кіл робить ворожку нешкідливою], який дівчата так довго поливали своїми сльозами, аж виросло дерево з нього.
В баладі «Калина», 1847, садить дівчина на могилі калину і зрошує її сльозами. Вона просить Бога, щоби зрошував калину в ночі, щоби її милий прилинув пташкою з того світа. Потім хотіла би вона сама полинути пташкою на другий світ. Так минули три роки. В четвертім році бажає вона, щоби калина закривала її своїми вітами перед сонцем і змивала її своєю росою. На другий день ранним ранком щебетала пташка на калині, а дівчина вже на віки спочила.
Наведім ще два приклади. В поезії «Три шляхи» 1847 оповідається, як три брати пішли з України, опускаючи матір, сестру і наречену. Мати посадила три ясені, сестра три явори, а наречена калину. Всі дерева зів’яли і брати не вернули [Якщо проф. Третяк бачить в цій поезії ремінісценцію балади Міцкевича «Будрис і його три сини», то це велика помилка. Такі порівняння зовсім не посувають наперед порівнюючих літературних дослідів. Скорше б в ній внутрішнє споріднення з патріотичною баладою «Три брати» словінського поета Ашкерца]. «Терном поросли шляхи до дому. Не слід ніколи опускати родительської хати і йти в чужу землю, але робити коло своєї власної землі».
Над Аральським озером (1848) повстала популярна пісня про дві сестри, котрі любилися в однім Івані. Але що Іван з ними лише жартував, приневолили обі сестри шукати трути-зілля, яким струїли легкодуха Івана. Жалуючи ходили сестри що день на його гріб плачучи, поки й самі отруїлись.
Поставив їх в полі
На могилі тополями;
І тії тополі
Над Іваном, на могилі,
Коло того гаю,
І без вітру гойдаються,
І вітер гойдає».
[Німецький переклад Юлії Віргінії]
З цього приміру як також з балади про «Тополю» бачимо, що українська народна фантазія пішла так далеко, що навіть людей перемінила в мертві предмети. В цій зв’язі живучих істот з мертвою природою показує слов’янська народна поезія певне споріднення, або щонайменше очевидну подібність до «старинного світа». [Прим. грецькі міфи про Дафну, Філемона і Бавкиду і т. д] Чудово обробив Шевченко цей мотив в баладі про нещасливу дівчину, яку убивають розбійники в замку дідича, але вона воскресла знову як лілея. Ця поема «Лілея», написана в Києві 1846, звучить так [Німецький переклад Артура Боша, також Обріста]:
«За що мене, як росла я,
Люди не любили?
За що мене, як виросла,
Молодую вбили?
За що вони тепер мене
В палатах вітають
Царівною називають,
Очей не спускають
З мого цвіту дивуються,
Не знають, де діти?
Скажи ж мені, мій братіку,
Королевий цвіте!»
«Я не знаю, моя сестро!»
І цвіт королевий
Схилив свою головоньку
Червоно-рожеву
До білого, пониклого
Личенька лілеї.
Сам Господь вітав над ними
І творив святеє
Землі грішній… І лілея
Росою-сльозою
Заплакала і сказала:
«Брате мій! З тобою
Ми давно вже кохаємось,
А я й не сказала,
Як була я людиною,
Як я мордувалась…
Моя мати – чогось вона,
Сердешна журилась,
І на мене, на дитину,
Дивилась – дивилась
І плакала… Я не знаю,
Мій брате єдиний,
Хто їй лихо заподіяв…
Я була дитина,
Як гралася, забавлялась;
А вона все в’яла,
Та нашого злого пана
Кляла – проклинала,
Та й умерла. А пан отой
Взяв догодувати
Мене малу. Я виросла
У білих палатах,
І не знала, що байстря я,
Що його дитина.
Він поїхав десь далеко,
А мене покинув.
І прокляли його люди,
Будинок спалили;
А мене… не знаю за-що,
Убили – не вбили,
Тілько мої довгі коси
Остригли; накрили
Острижену ганчіркою,
Та ще й реготались;
Жиди навіть нечистиві
На мене плювали.
Отаке-то, мій братіку,
Було мені в світі!
Молодого, короткого
Не дали дожити
Люди віку… Я умерла
Зимою під тином,
А весною процвіла я
Цвітом при долині, –
Цвітом білим, як сніг білим,
Гай возвеселила.
Люди – Боже мій! – зимою
В хату не пустили,
А весною, мов на диво,
На мене дивились;
Дівчаточка заквітчались,
І почали звати
Лілеєю-снігоцвітом;
І я процвітати
Стала в гаї, і в теплиці,
І в білих палатах…
Скажи ж мені, мій братіку,
Королевий цвіте:
Нащо мене Бог поставив
Цвітом на цьому світі?
Щоб людей я веселила,
Тих самих, що вбили
Мене й матір?! Милосердий,
Святий, Боже милий!»
І заплакала лілея,
А цвіт королевий
Схилив свою головоньку
Червоно-рожеву
На білеє, пониклеє
Личенько лілеї.
Нема сумніву, що ця балада має свій початок в правдивій народній поезії. Той самий головний мотив обробив чеський поет Ербен в народнім збірнику «Китиці» [«Kytice»], хоча й зміст інший… Умираюча дівчина просить, щоб її не ховали на кладовищі, бо там буде її перешкоджати ридання вдів і сиріт. Ні, вона хоче спочити в зеленім лісі, де ростуть квіти, співають пташки і серце радується [Той самий мотив приходить також в болгарській народній пісні, яку обробив артистично болгарський поет Пенчо Славейков в своїй зворушаючій прощальній пісні]. З гробу дівчини виросла лілея, котру взяв якийсь лицар до дому, де вона знову перемінилася в дівицю і вийшла за лицаря заміж. Коли він мусів іти в похід, дала його лиха мати змова зів’янути зачарованій лілеї.
Поема Шевченка є витвором високої штуки, який міг би і Гете принести честь. Мені здається немовби ця поема мала для українського поета символічне значення… Він сам впав жертвою насильників, але з руїн повстала його поезія як чиста лілея, над якою вітає божество, щоби його земляки тішилися його небесною красою.
Примітки
Подається за виданням: Д-р Альфред Єнсен Тарас Шевченко. – Перемишль: 1921 р., с. 58 – 66.