1. Будучий кобзар
Альфред Єнсен
В році 1838 викуплено Тараса Шевченка з кріпацтва і здається, що це соціальне увільнення доперва йому розв’язало язик. Дійсно перед цією хвилею він нічого не видав. Перші овочі його поетичної творчості, які можливо не надавалися ще до друку, дозрівали доперва з кінцем 1830-их років.
Щоби можна було аналізувати духовий процес дозрівання Шевченка, сказані ми на його власні скупі натяки. В автобіографічнім фрагменті, який написав 1860 р. для «Народного чтения», говориться коротко:
«Про мої перші літературні проби скажу лише тільки, що вони зачалися в Літнім саді в ясні зоряні ночі. Українська неприступна муза довго цуралася мого смаку, схибленого життям в школі, в панськім передпокою, в заїзних домах і в міських квартирах. Але коли подих свободи вернув моїм чуттям чистоту дитинних літ, котрі промайнули мені під батьківською солом’яною стріхою, вона обняла і приголубила мене в чужій стороні. З перших моїх слабих проб, написаних в Літнім саді, надрукована тільки балада «Причинна». [Друкована доперва 1841 в поетичнім альманаху «Ластівка», виданім Гребінкою]
Це признання є у многих зглядах замітне. Сам поет признає без обиняків, що мусів вдихнути вільного воздуха, щоб могти співати, щоб дати вислів і народні тони тим многим почуванням, які він несвідомо за час молодечих літ одержав. Він признався дальше, що українська муза довший час його цуралася, це значить, що поетичну форму він лиш поволі опановував. Вкінці виходить з його слів, що він перед своїм прилюдним виступом робив лише скупі проби.
Як звісно, був він з початку призначений до артистичного звання і через це й приняли його до школи царської Академії штук. Але тут наступив в його нутрі дивний переворот, про який він пише в своїм дневнику 1856:
«Що робив я і чим займавсь я в святій робітні Брюлова? Дивно звучить воно – я займався писанням українських віршів, які пізніше мали впасти на мою бідну душу так страшним тягарем. Перед мистецькими творами Брюлова попав я в задуму і леліяв в серцю «сліпого кобзаря» і моїх лютих «Гайдамаків». В тіні його чудесного ательє пересувалися перед моїм поглядом, як в дуже гарячий день на степу над Дніпром, бліді мученицькі тіні наших бідних гетьманів. Переді мною стелився степ, засіяний могилами. Моя чудова, моя бідна Україна пишалася в цілій своїй неткнутій меланхолійній красі.
Я не міг вийти зі задуми, я не знайшов сили відвернути моє духове око від чарівного образу принад рідних сторін. Це було покликання і ніщо інше… Дивна річ, це всемогуче покликання! Я знав аж за добре, що малярство буде означати моє будуче звання, мій щоденний хліб. І замість черпати з його глибоких тайн, до того ще під проводом учителя, яким був безсмертний Брюлов, писав я вірші, за котрі не давали мені ані одної копійки, але за котрі мене позбавлено свободи і котрих я нишком не перестав писати без огляду на нелюдський заказ. Я думаю часом навіть про друк цих слабих дітей. Дійсно я мушу назвати цю невідпорну долю покликанням».
Шевченко мав слушність: він був покликаний на поета, хоча й він може також як артист міг би був сотворити багато о тривкій вартості і дійсно сотворив. Ще одно хотів би я піднести: в історії всесвітньої літератури нема з певністю багато примірів на те, щоби 26-літний поет від разу виступив перед публику так зрілим, як це є у Шевченка.
Його роки науки в Петербурзі були також під літературним зглядом корисні. В бібліотеці Брюлова мав він не одну нагоду учитися і він запізнався також з російською і польською романтикою, не занедбуючи при цьому і історії і літератури України. Він знав вже «Українські мелодії» М. А. Маркевича, «Історію Руссов», хибно приписувану архієпископові Юрієві Кониському і «Думки» А. Метлинського, твори Котляревського, Гулака-Артемовського, Квітки і твори всіх прочих корифеїв нової української літератури.
Дуже замітно те, що Шевченко від початку писав в рідній мові, хоча й своє літературне образування він одержав у великоруськім окружению (milieu). В р. 1839 писав він з Петербурга до свого брата:
«Прошу тебе, пиши мені так, як я тобі пишу, то значить не в московській мові, але в нашій, щоби я міг тішитися своєю рідною мовою принайменше на папері, щоби ще раз проливати сльози радості, бо тут мені сумно, що я кожної ночі лише в сні бачу тебе, Кирилівку, свояків і степову траву».
А в листі до Грицька Тарновського, багатого поміщика і свояка основателя славного українського музея в Чернигові, в котрім уладжено осібний Шевченківський відділ, пише він: «Я хочу бути хлопським поетом; більше не жадаю нічого».
Впрочім написав Шевченко в Петербурзі кілька поезій в російській мові, «щоби москалі не могли сказати, що я не знаю їх мови». В прозі уживав навіть переважно російської мови (кілька новел, роман «Артист» і «Дневник»). В часі заслання, коли мусів ховати свої українські рукописи перед шпіонами, був він по більшій часті змушений писати по-російськи і він до певної міри привик до цього.
«Радо хотів би я – говориться в однім листі, писанім з кріпості – відповісти на твоє письмо в тій самій, моєму серцю так любій (українській) мові, але я є так збентежений, що я майже боюся рідної мови».
З другої сторони знову в Росії значно переоцінили літературну позичку, яку Шевченко зробив в російській літературі. В своїм «Дневнику» з року 1857 згадав він, що вже уложив план до орієнтальної поеми «Сатрап і Дервіш» на взір Пушкіна «Анджело». «Але я жалую – додає він – що не володію так добре російською мовою, щоби її написати по російськи».
Так само перецінено вплив російської літератури на його поезії і коли Куліш говорить, що Шевченко «знав Пушкіна на пам’ять», то треба це брати із застереженням. Супроти поета «Полтави» і «Мідяного їздця» поводився Шевченко холодно і стояв зовсім здалека від російського байронізму.
О много більше хилився він до Міцкевича і до польської української школи. З баладами Жуковського і Козлова сходяться перші твори його ліричної епіки і поет «Світлани», шляхетний освободитель Шевченка з кріпацтва міг на нього вплинути заохочуючо. Про посереднє наслідування не може бути і мови. Оба поети жили рівночасно в цих літературних часах, де панував баладовий настрій «Ленори» Burger’a, а цей дав відчутися також і в слов’янських кружках.
З Гоголем, найбільшим російським письменником, якого видала Україна, не зійшовся Шевченко ніколи особисто. Українські автори дивилися на українські оповідання Гоголя трохи скептично, особливо Куліш, який закидав авторові «Тараса Бульби» річеве незнання (закид впрочім не без основи). Шевченко судив влучніше, замічаючи, що Гоголь виріс в Ніжині, а не у властивій Україні і тому не знав добре української матірньої мови. Впрочім мав він все-таки високу гадку про Гоголя і «Мертві душі», які він дістав на засланні від княгині Репніної, стали його улюбленою лектурою. В 1850 р. писав він до княгині Репніної:
«Нашого Гоголя треба цінити високо як мужа, котрий має високий розум і дуже велику любов. Наймудріший філософ, найліпший поет, – вони повинні би признати його приятелем людей. Я не можу нажалуватися, що я не мав ніколи нагоди пізнати його особисто».
В кріпості над Каспійським морем писав він до Бодянського:
«Як не маєш що робити, іди до Симонівського монастиря (в Москві [помилка: Гоголя похоронено, як звісно, в Данилівськім монастирі]) і молися від мене на гробі Гоголя за спасення його душі».
А в часі подорожі пароходом на Волзі, коли говорено в кабіні капітана про російську літературу, записав він до дневника:
«Гоголь, наш безсмертний Гоголь! Як би була тішилася твоя шляхетна душа, колиб ти міг був бачити коло себе дуже дотепних учеників як Салтиков».
В своїй поклінній поезії «Н. В. Гоголю» з р. 1847 дає Шевченко до зрозуміння, що між його творчістю, а творчістю Гоголя лежить різниця лише в ужитті артистичних средств: «Ти смієшся, а я плачу».
Гоголь зі своєї сторони давав Шевченкові певне признання:
«Його судьба заслугує на симпатію і співчуття. Я знаю і люблю його як талановитого земляка і артиста і я сам причинився до поправи його положення (імовірно при викупі з кріпацтва); але наша «інтелігенція» зіпсувала його, наганяючи його до поетичної творчості, що було чужим для його талану».
І тут слідно знову нехіть, яку відчували многі російські круги до українського співака волі. Чи спонукав може Гоголя при цьому здогад, що через поетичний виступ Шевченка, він, Гоголь, «душевно роздвоєний» мусів бути відсуненим від вимріяно любленого рідного краю? [Гоголь писав, як звісно, при всім своїм національно-українськім почуванні і честолюбію лише в російській мові, що означало майже трагічне психічне роздвоєння в житті цього особливого генія. Славу бути першим поетом України, стратив вій невідклично в користь Шевченка].
Поетичний талан Шевченка виявився щасливим случаєм. В зимі 1839 – 1840 перебував в Петербурзі дідич з Полтави, по імені Петро Мартос, котрий за посередництвом українського поета Є. П. Гребінки казав себе Шевченкові намалювати. Коли раз Мартос сидів, побачив кусник паперу з писаними віршами в українській мові і коли довідався, що рукопис походить від Шевченка, видав власним коштом маленьку збірку поезій Шевченка.
Так повстало в Петербурзі в р. 1840 перше видання славного «Кобзаря», епохальна подія в українській літературі. Кобза, національний інструмент на Україні, заосмотрений в найбільше 12 струн і уживається без смика. Слово «кобза» прийшло імовірно від кримських татарів до запорозьких козаків, а співак, який грає на цьому інструменті, називався кобзар [порівняй у південних слов’ян: гуслі – гусляр].
Перше видання «Кобзаря» [фототипічна відбитка першого видання появилася у Львові 1914], який містить лише 8 поезій, було. однак зерном, яке розрослося в урожайне дерево. Вже 1844 слідувало нове видання під заголовком «Кобзар з Чигирина», а 1860, 1867, 1869 поширене. Після бібліографії Комарова були вже до р. 1886 загалом видані 14 видань «Кобзаря», не вчисляючи поодиноких довших поем осібними відбитками. Але доперва 1906 появилося повне видання, друковане в 10.000 примірників, яке за пів року вичерпалося. 1908 року зредагував Іван Франко критичне видання, за яким слідувало цінне видання (в кількох накладах) Юліана Романчука на припоручення українського товариства «Просвіта» у Львові. Послідній «Кобзар» появився у Відні 1915.
Вже в першім малім виданні з р. 1840 виступає Шевченко зрілим поетом, а цих 8 поезій відбивають знаменні сторони його ліричної поезії: патріотизм, баладовий настрій, козацького духа і морально-релігійні ідеали. Шевченко є сам старий сліпий Перебендя, про котрого говориться в поезії під тим самим заголовком, що він грає на кобзі, а хто грає, того знають і дякують люди.
[Як гуслярі в південнослов’янських краях, були і кобзарі України частіше сліпими старцями. Це була природна річ, що неспосібність до тілесної праці давала сліпому нагоду співом заслужити собі на хліб. Але в цьому лежало і глибше значення: народ вірив, що сліпець саме завдяки втраті фізичної сили зору, може тим глибше заглянути до себе самого, до єства речей.]
Заспів, «Думи мої, думи мої» який є вступом до цього літературного дебюту, дає вже ключ до поетичної особливості Шевченка.
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чолі вас лихо не приспало,
Як свою дитину?
[На німецьку мову переклав Шпойнаровський, також Юлія Віргінія]
Ціла поезія дише тугою осиротілого за рідною землею, любов’ю приятеля свободи до минулого часу, коли чорний орел (московський герб) не літав ще понад Дніпром – і смутком самітного, котрий мусів скривати своє горе між чужими.
«Нехай думка, як той ворон,
Літає та кряче,
А серденько соловейком
Щебече та плаче
Нишком…
Бідний поет хоче тим вдоволитися, зворушити чорнооку дівчину до сліз і хоча й він сам мусить загинути в чужім краю, то щоби його пісні знайшли щирі серця, справедливість, любов, а ще може й славу.
«Привітай же, моя ненько,
Моя Україно,
Моїх діток нерозумних,
Як свою дитину!»
Коли Костомаров прислухувався перечитуванню рукописів Шевченка, закликав:
«Я знайшов, що його муза роздерла заслону народного життя. Це було страшно солодко, прикро і підхмелюючо туди дивитися. Його муза переломила підземельний, замкнений простір, котрий був замкнений кількома замками, опечатаний многими печатками. Він отворив дорогу сонячним промінням, свіжому воздухові, людській жажді знання».
А по появі «Кобзаря» до автора:
«При читанні волосся ставало мені дубом. Моє серце немов роздерлося і мені закрутилося перед очима. Я притискаю Вашу книгу до свого серця».
Дійсно, цими не більш як 8 поезіями доказав Шевченко чудес: йому дійсно вдалося «викувати до старого плуга новий леміш, нове чересло і зорати переліг» української літератури, засіваючи борозни своїми слізьми, своїм задушевним горем. Він поставив собі високу ціль: він мав звеличити засуджених на мовчанку, а як сторожу коло них поставити «слово», тобто українську національну ідею, поетичні передання старих вільних часів:
Малих отих рабів і німих:
Та на сторожі коло них
Поставлю слово…»
І слово стало тілом.
Примітки
1856 – треба 1857 р.
Подається за виданням: Д-р Альфред Єнсен Тарас Шевченко. – Перемишль: 1921 р., с. 37 – 42.