2. Шевченко і Штернберг
Олександр Кониський
Розцуравшись з Сошенком, Шевченко перебрався в 5-ту лінію Василівського острова в дім Аренса і заквартирував тут з художником Михайловим, чоловіком вельми добрим, ласкавим, благородним: одначе Тарасові він не прийшовся під мислі: «товариш з його благородний, але нема у його ні до чого поривання, ніщо не причаровує його» [«Художник», стор. 30 і 40]; до того ж Михайлов був людина й непосидяща, в господі майже не бував. Тарас бачився з ним тільки у Брюлова та в класі. Це трохи нудило Тараса. Віддавши натуральну платню першому почуттю волі, Тарас почув, що у його прокидається потреба товариського життя в господі. З цього боку Михайлов його не задовольняв. Його кликав перебратися на квартиру Брюлов; але ж Тарасові здавалося і не зовсім не певне, що Брюлов для нього «вельми великий», та й почуття незалежності спиняло його; він тямив добре, що «на своїй квартирі йому вільніш» [там само]. Нарешті він сподівався. що от-от вернеться з України Штернберг і заквартирує з ним. Штернберга він знав вже з оповідань Сошенка і Брюлова і бажав хоч «кілька місяців перебути з ним вкупі».
Нарешті восени вернувся і Штернберг і просто до Тараса на квартиру. З першого ж разу вони стали наче два брати. Другого дня по приїзді Штернберга Тарас, вернувшись до господи, бачить, що його новий приятель спить: «він сів біля його ліжка і любував з його дитячої тварі непорочної; потім взяв олівець і папір і став малювати з нього портрет. Тільки що зробив усю постать, як Штернберг прокинувся, помітив Тарасову роботу, засміявся чистосердечним сміхом і мовив:
– А покажіть, що ви робили?
Подивився, похвалив малюнок і сказав:
– Нехай коли-небудь і я поквитую з вами. [там само 42]
Тарас радів парубочими радощами чистими з нового приятеля. Небавом радощі його ще побільшали, коли він побачив Штернбергів портфель малюнків з природи і життя України і почув з уст Брюлова хвалу і малюнкам і авторові їх. Брюлов, роздивляючи ті малюнки, радів від нашої України, як мовив він «одноманітно-різноманітної і від задуманих земляків наших, так гарно змальованих Штернбергом!» От зразки тих малюнків, що так сподобалися не тільки Тарасові, але й великому знавцю штуки – Брюлову: «На маленькому шматочку бібули [= грубого паперу] проведена поземна лінія; на першому місці -– вітряк, біля його віз, біля воза навантаженого мішками пара волів». Або от другий малюнок: «На самому березі річки в холодку під вербою розлогою стоїть біленька хатина, покрита соломою; уся вона, буцім в дзеркалі, відбивається в воді. Під хатою бабуся, а на воді качки плавають. От і увесь малюнок, але який гарний, який живий малюнок». Брюлов поцілував Штернберга: він в одному ескізі його бачив усю нашу Україну. Україна і задумані постаті земляків наших так подобалися Брюлову, що він зайнявся бажанням осадити собі на березі Дніпра хутір з чарівною декорацією і з усіма угодами. Але було одно, чого Брюлов боявся і чого жодним робом не можна було спекатися, це українські пани «феодали-собачники», як називав їх Брюлов [«Художник», 44].
От з цього ми бачимо, який вже тоді склався у Шевченка погляд на штуку. Ще виразніше спостережемо його погляд і вимагання від штуки малярської з того факту, який ми знаходимо в Тарасових «Записках»:
«Року 1839, – згадує він, – Жуковський, вернувшись з заграниці, привіз величезний портфель, напакований творами Корнеліуса, Гессе і інших світил монахівської школи живопису. Твори Брюлова, на думку Жуковського, були занадто матеріальні і штуку божественну придавлювали до грішної землі. Жуковський покликав Шевченка і Штернберга до себе, полюбувати з тих заграничних малюнків і повчитися у великих вчителів німецьких. Пішли і що ж ми побачили, – каже Тарас: – довгі, безживні Мадонни, а навкруги їх готицькі херувими худорляві; інші з них були сущі мученики живої штуки. Ми бачили Гольбейна, Дюрера, але не репрезентантів XIX віку. Роздивляючи ту колекцію ідеальної бридоти, ми з Штернбергом голосно висловили свої думки. Наша простодушність довела Жуковського до того, що він назвав нас попсованими учнями Брюлова» [«Записки», 55. (Кобзар т. 3)].
Штернберг познайомив Шевченка з родинами своїх знайомих в Петербурзі: натурально, більшість їх з німецькими, як і сам Штернберг, назвами. Всі вони були люди освічені і знайомість з ними доброю стороною впливала на духовий і моральний організм Шевченка. Знайомиться він з родиною Шмідтів, часто навідується до них по вечерах, а по неділях і обідає там і «виходить від них чистішим і добрішим. Родина Шмідтів, – як сам він признає, – просто благодать Господня». В родині інспектора університетських студентів Фіцтума Шевченко «раює, упиваючись квінтетами Бетховена та Моцартовими сонатами». Небавом Штернберг знайомить Тараса з родинами борзенського дідича, Грицька Терновського, каретника Йоахима, син котрого був художник, людина весела, прекрасно освічена; сердешні стосунки Йоахима не порвалися і потім, коли Тарас опинився «в смердячій казармі». Коли до оцих знайомих додамо ще родину Уварова, художників Пономарева, Соколова, Петровського, під кінець року дідича Мартоса, так либонь чи не всі оце ті нові знайомства, яких переважно тримався Шевченко.
Штернберг одначе недовго перебував в Петербурзі; на превеликий жаль Тарасові, він поїхав був до Оренбурщини і тоді саме Тарасові довелося перебути тяжкий недуг. Мені здається, що недугу його спричинив недуг Брюлова, звісно, мимо найменшої волі і бажання останнього. Брюлов побрався був з донею якогось Тима, німкенею-красунею. Шевченко не переставав бувати у Брюлових; пані Брюлова вітала його приязно; грала з ним в «гальбер-цвельф»; вона добре грала на роялі і співала; а Тарас загарливо любив пісню і музику.
Одначе не довго Брюлов був жонатим. Через місяць чи що жінка його, пішовши з вечера до своїх приятелів Заурвайдів, не вернулася вже до чоловіка. Брюлов з того горя на другий день тяжко занедужав і нездужав цілих два тижні. Увесь той час Шевченко не відходив від нього. Стомився він фізично, піклуючись біля хворого, але ще більш стомився душею і серцем. Як несподівана розлука супругів, так і добуток з неї – недуг Брюлова, не могли не збентежити до самого дна благородну душу і чутке, перейнятливе серце Тараса: увесь його організм моральний страждав стражданнями свого благородного добродія і великого учителя-товариша.
Ледве Брюлов почав одужувати, як занепав Шевченко. Приятель його художник Пономарев перевів його недужого з дома Арсена до себе на квартиру в Академію художеств. Невідомо, чи довго хорував Тарас і чи довго жив з Пономаревим. Можна гадати, що недуг протягся доволі довго.
Після недугу стався один случай, про який варто згадати. Поруч з майстернею Пономарева була майстерня і квартира другого художника Петра Степановича Петровського, теж Тарасового приятеля і возлюбленика Брюлова. Тоді саме Петровський малював картину «Агар в пустелі». За оцю картину Академія коштом скарбовим вирядила Петровського потім до Італії. Там він і поліг. У Шевченка лишився він довіку в найсимпатичнішій пам’яті. Трохи чи не через 20 років після приятельского життя в Академії, Тарас р. 1857 зустрів в Нижньому Новгороді далекого кревняка Петровського, Кудлая, і вельми радів, розмовляючи з ним про свого приятеля: «Багато-пребагато, – каже він, – ожило з тієї розмови в моєму серці про прекрасні дні минулого», це б то про ті дні, коли він перебував в Академії з Петровським.
Дак на оту картину, як малював її Петровський, ходили дивитися Шевченко і Пономарев. Раз якось Петровський почав жалкувати, що не спроможеться розжитися на такого здорового птаха, щоб з нього змалювати крила янголові. Товариші слухали, жалкували, вболівали йому, але ради й самі неспроможні були дати, бо і в самих вітер ходив по кишенях; сиділи вони просто голодні, без хліба, грошей – хочби тобі копійчина єдина, а кредиту й того менш. Петровський кличе їх до своєї нені старенької на Піски (частини Петербурга, немов би передмістя) на обід. Чому б і не так! Чому б голодним парубкам і не пообідати; так же Піски від Академії вельми далеко, підеш та й спізнишся на лекцію до класу. Лекція починалася о 5-ій годині: і боязко і ніяково пропустити її. Хоч як там грало в животі, а про те Шевченко і Пономарев не здалися; дали перевагу науці; подякували за обід, та й годі. Петровський пішов сам. Неня дала йому карбованця, щоб купив гусака, з якого б списав крила янголові. Вернувся Петровський і ситим і веселим та й похвалився своїм товаришам про того карбованця. Тарас ту ж мить моргнув на Пономарева, щоб придержав руки Петровському, а сам до його в кишеню, вхопив того карбованця, да тоді з Пономаревим бігцем. Петровський за ними, благає вернути гроші. Де там! зголоднілі товариші прибігли до «Риму» і проїли гроші Петровського. А як же буде з птахом? Горопашний Петровський сумує. Увечері сидять вони у майстерні Пономарева; останній журиться про Петровського.
– Чого ти, дурню, журишся! – зареготався Тарас: – ось ну, лишень, ходімо на полювання, так зараз і дамо ради Петровському.
– Яким це чином?
– Тоді бачитимеш… ходім.
Скоро вийшли на академічний двір, тут, бачать – зграя гусей. Гуси були власність помічника поліцмейстера з Академії, Соколова. Шевченко накинув одного гусака плащем своїм; вхопив його під паху, стис йому дзюба, щоб не кричав; та навзаводи до квартири Петровського. Петровського нема в господі; квартира на замку. Треба було Пономареву і Шевченкові нести того гусака до себе, затуляти йому дзюба, щоб не кричав, але й уважати, щоб не задушився. Скоро вернувся Петровський, вони зараз до дверей його, прочинили і нишком пустили туди гусака. Гусак загегав, Петровський не стямився… Небавом все вияснилося і він намалював крила янголові, а тоді сторож-москаль зарізав гусака і зварив з його молодим жартунам юшку. Небавом Шевченко розжився на гроші і заплатив за того гусака. Брюлов довідавшись про цей жарт, чимало сміявся [«Русская старина» 1880, март].
Примітки
Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1898 р., т. 1, с. 82 – 86.