2. Ненависть російської критики
Олександр Кониський
Нові українські видання і нові Шевченкові твори знов викликали неприхильні, ворожі рецензії в журналістиці російській. Рецензію Белінського на «Гайдамаків» наш письменник Трохим Зіньківський називає «нахабною, недотепною і недостойною тирадою» [Правда, 1890]). Але ще раніш «Гайдамаків», розбираючи Гребінчин альманах «Ластівка», так само як і в рецензії про Квітчине «», Белінський, як це признає і Пипін [Вестник Европы, 1888, кн. 3, с. 248]), висловив строгий осуд і взагалі антипатію до українського письменства.
Від себе додам, що в одній з тих рецензії висловлена і чудна зневага до народа. По думці Белінського [«Сочинения Белинского», т. V, с. 302–307] так на Україні ще, бачте з Петра Великого почався поділ людності на стани. Дворянство (шляхта) силою історичної неминучості прийняло «русскую» мову і перейнялося «русско»-європейськими звичаями в житті. Мова народна почала псуватися і тепер (1841) мови української нема вже, а є тільки «областное (провінціальне) наречие». По думці Белінського
«поезія єсть ідеалізування життя реального. Чиє ж життя ідеалізуватимуть українські поети? – питається Белінський: – Життя вищих станів на Україні переросло українську мову і остання лишилася тільки в устах простого народу. Мовою «русскою» романіст у своєму романі може списати людей усіх станів і примусити кожного з них балакати мовою людей освічених; а життя мужика само по собі мало, мовляв, інтересне для людей освічених».
Тим то Белінського
«жаль брав бачити, коли і невеличка кебета (себто Квітка) марнує свої сили, пишучи по-українськи задля українських хрестян (себто задля народу!). Зміст такої писанини завжди одноманітний; головний інтерес – мужича простосердність і простосерда привабливість мужичої балачки. Але все оце вже надокучило! Та й гарне ж те письменство – іронізує далі Белінський, – що «дышит простоватостью крестьянского языка и дубоватостью крестьянского ума».
Що ж спричинилося таким відносинам Белінського і інших критиків петербурзьких до творів Шевченка і взагалі до українського слова? Зіньківський каже, що література російська тоді була дворянсько-урядницькою забавкою; її, як і всякий комфорт, потребували тільки люди освічені; а про те щоб повернути літературу на службу освіти маси народної; щоб силою її рушити простий люд з морального та економічного занепаду, про те не бали навіть такі «радикали», яким був Белінський.
Не можна мені згодитися з Зіньківським, як з тим, щоб література російська з початку рр. 1840-их була тільки забавкою, так і взагалі з тим, що ніби єдино висловлені ним причини сплодили ворожі відносини критики російської до нашого слова. Д. Пипін [Вестник Европы, 1888, кн. 3, с. 248 і далі]) подає ще інші причини антипатії Белінського до українського письменства взагалі; тієї антипатії, що потім через кільки років відбилася і в розмові одного з героїв тургеневського роману «Дым». По думці д. Пипіна, дак
«імовірно, що та антипатія не була чужою і самому Тургеневу. Корень її лежить, каже д. Пипін, в тому, що ліпші сили літературні в Росії рр. 1840-их були перейняті питаннями штуки. По тих питаннях гуртувалися у них і питання філософські і питання практичного життя громадського. Тоді усю увагу покладали на філософію Гегеля і Шелінга; або на Шекспіра, Гете, Байрона і т. ін. і тут вбачали поетичні віщування духу загально-людського».
Дак от з цього б то погляду
«українське письменство здавалося критикам вузьким провінціалізмом, що пильнує держати людей на низькім ступні прихильності до своїх звичаїв окільних, до мертвої давнини… Філософи російські рр. 1840-их бачили в українському письменстві чужу для них мову; заводити оцю мову в книжки їм здавалося за річ несерйозну, непотрібну, неоправдану; вона роз’єднує освітні сили; а таке роз’єднання знесилює письменство російське».
Одно слово, говорячи просто, по правді, по щирій, виходить, що д. Пипін признає, що філософи і критики російські ворогували властиво на українське слово за те, що воно стає перешкодою превподоблення, попросту – обрусіння.
Критик німецький Кавенан каже, що Шевченкові ніяким чином і не було можна сподіватися, щоб пануюча критика московська ласкаво повітала його твори. Пригадавши собі тодішнє (рр. [18]40) становище московського письменства, треба дивом дивувати. каже німецький критик, юнацькій відвазі того, хто на придворному з природження російському Парнасі (розуміється, до цього Парнасу Белінський не належав), хотів прищепити перекірливі нарости демократичні.
Зупиняючись над тією думкою, яка мулить і в мене, Трохим Зіньківський причину ворогування москалів до нашого слова з’ясовував ще і
«тією національною нетолерантністю московською, що поруч себе не стерплює, хочби й невеликої культурної самостійності української».
Мене не вдовольняє і ця причина і я хочу пошукати ще іншої, властивої критикам російським рр. 1840. Далі їх я не піду і, хто зна, коли б не та причина, на яку я зараз укажу, то може б про твори Шевченка і взагалі про розвиток українського письменства Белінський був би вимовив такі ж думки, які потім вимовив Добролюбов, а за ним і дехто інший з однодумних з ним наступників його.
Оцінювати твори народно-національних письменників чужої народності, хоч би і так близької расою і далеким-предалеким родоводом, як от народності наша і великоруська, діло не таке легке, як воно здається з першого погляду; найпаче, коли такі дві народності злучені під одним тим самим устроєм політичним, але розділені великою безоднею життя історичного аж до кінця віку XVIII. До того ж одна народність панує, тримає другу в неволі і в темноті і пильнує шляхом неволення превподобити до себе оцю другу. А оця друга превподобитися не може; бо у неї інша природа, інші обставини, інша була історія, та й нині інше соціально-моральне життя і світогляд.
В творах кожного письменника, до якої б національності він не належав, тим наче в творах такого велетня, як Шевченко, єсть, правда, для оцінювання творів його, опріч грунту народно-національного, грунт загально-людський, і на цьому грунті знайдемо матеріал для оцінювання творів, але тільки матеріал загальний, теоретичний: загальну основу головну, загальні людські риси загальних типів літературних. І що ж з того? Принаймні цього для правдивого оцінювання творів народного письменника вельми ще мало.
І земля – грунт загальний про всяку рослину і сонце загальна керниця тепла і серце людське загальний ключ любові і почуття взагалі. Одначе чому ж на півночі не ростуть банани? Бачимо, що навіть під однаковим теплом сонця не всі дерева однакові: і кедр дерево і смерека і тополя дерево, а яка різниця між ними! Знаючи життя дуба, осики, берези, ботанік не відважиться сказати, що він вже з того самого знає і життя всякого іншого дерева. Знаючи загально-основні теоретичні закони загального життя звірів, зоолог з того одного не знає ще життя слонів.
Бачимо знов, що світ і тепло сонця не по всіх світах і не на всіх людей однаково впливають. Не всі люди за однаковими обставинами окільними, однаково почувають любов або ненависть, радощі або скорботи. Оцього самого не можна не бачити і на народностях і не можна критикові знехтувати отаку національну різницю. Так само не можна йому не уважати на другу ще сторону творів письменника: на колорит їх. Колорит твору надає не тільки часом, а трохи чи не завжди, без волі письменника, суми ознак національних укупі з впливом історичного життя нації. Жоден письменник не спроможен цілком спекатися цього впливу і чим більша у письменника кебета, тим густіше на твори його ляже його колорит. Тим-то критикові, що оцінює твори письменника другої народності, треба, щоб не наробити великих помилок, добре знати історію і етнографію тієї національності, до якої належить письменник і його твори. Критик повинен опріч усього іншого знати мову тих творів; знати, тямити і розважати окремості расові; події історичні, всесторонній вплив їх; знати етнографію народа, до якого належать люди, чи групи людей, списані в творах, за оцінку котрих він береться.
Мені здається, що оцього саме й бракувало тим критикам російським 1840-их рр., що так вороже, антипатично висловилися про твори Шевченка, найпаче про твори його змісту історичного. Не можна їх за це вельми й винуватити. Звідкіль їм було придбати такого знання? Звідкіль було їм пізнати історію, етнографію і антропологію України? Історію вони знали хіба по Кайданову, да може дехто по Бантиш-Каменському; але ж хіба то була історія? Тим паче не була то історія українського народу. Етнографія тоді була в пелюшках. Живої української мови, якою писані твори Котляревського, Квітки, Шевченка, вони, може, чи й чули. Та вони й гадали собі, що українська мова «та ж сама русская мова, тільки попсована», і щоб знати її, досить, як от казав цензор Корсаков, проїхати кільки верстов по межі України.
А через незнання мови і такі совісні критики, як Белінський, плели нісенітницю. Напр. розбираючи Гребінчину «Ластівку», він помітив, що Квітка оповідання своє присвятив «любій своїй жінці»; та й і каже з цього, що «жінця по малороссійськи значить жена». Я не відважуся сказати, що слово «жінця» Белінський ужив на більший глум з української мови. Це було б занадто недостойно голови російської критики… От через таке незнання, через темноту єдине Белінському наша мова народна і здавалася «простоватою» (партацькою) а Котляревського – «пресловутою». Тим-то йому в Шевченкових творах ввижалося повно «вульгарних і сороміцьких слів і виразів». Тим-то другому критикові ввижалося, що Шевченко «уродует русский язык, подделываясь под хохлацкий лад».
Треба ще сказати, що Белінський, а тим наче критики «Сына Отечества» і т. ін., не розумів ваги народної поезії взагалі. Чудно, але це факт: довелося йому розбирати в «Отечественных записках» дисертацію Костомарова «Об историческом значении русской народной поэзии» і він вимовляє, що
«поезія народна – така річ. що працювати коло неї може тільки той, хто не спроможен, чи не хоче працювати ні коло чого більш путящого».
Темнота тодішніх критиків російських в тому, що треба було їм знати про Україну і її народ, коли вони бажали про це балакати, не дала їм зрозуміти і поезію Шевченка. Вони не тямили, що Шевченкова муза прорвала той підземний льох, де під семи замками і під семи печатьми лежав закутий в кайдани дух волі і демократичний ідеал українського народу. Льох той засипано землею; наумисне зверху по йому виорано і засіяно, щоб живі кріпаки не знайшли й стежки до того льоху, де сховано їх волю. Шевченкова Муза сміливою рукою відчинила двері до того льоху, ввійшла туди з своїм світом волі і братерства, відкрила туди щілину сонячному промінню поступу. З льоху того тхнуло смородом тієї трути, що отруїла українську волю, демократизм, що люд вольний закріпостила та наплодила тієї «братії», що донос і неволю довела до культу.
Муза Шевченка не побоялася тієї лиходійної пари смердячої і понесла в льох світло; те світло, якого не потушить вже ніколи жодна трута бюрократизму, станових каст і деспотизму; бо світло поезії горить огнем неземним, огнем Прометея.
Чужим критикам, що не знали ні історії, ні етнографії українського народу, не можливо було зрозуміти те. що Шевченко в своїх поезіях стоїть на грунті національно-демократичному; що він не услідовує народній пісні, не підроблюється під тон народу, а яко віщий пророк, він, наче сам народ, веде далі народну творчість поетичну. Поезії Шевченка – не переказ народної пісні, а продовж її. Таку саме пісню заспівав би тоді сам народ; Шевченко говорив те, що говорила народна душа; що сказав би на Україні кожен і кріпак і козак, коли б тільки був спроможен висловити свої думки, свої болі, що кипіли біля серця з тяжкої щоденної праці в ярмі.
Так що ж! «венценосная благодетельница Украины» і її «великі сподвижники», як напр. Потемкіни, Зубови та потроху і Безбородьки і т. ін. закували український народ по рукам, по ногам, та ще й на уста наложили печать!… Критики Шевченка не зрозуміли, що, як каже Костомаров, Шевченка ніби сам народ вибрав і послав співати замість себе.
Нарешті не треба ховатися з тим, що Белінський ворожо дивився не тільки на Шевченка, але й на саму українську ідею, в цьому легко запевнитися перечитавши виписку з листу Белінського до Анненкова, яку я подав вище в примітці в дослівному перекладі.
Примітки
Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1898 р., т. 1, с. 110 – 115.