1. Враження від «Кобзаря»
Олександр Кониський
Уся Україна щиро повітала Шевченкового «Кобзаря». Це була та перша «зоря» нашого оновленого слова, що в сяєві її поліг останній кобзар і народився перший великий поет український; поет народно-національний! Україна побачила і повітала поета-мужика, зрощеного на грунті національно-мужицької історії; вона побачила початок того огню, що горить і світить; промінь того сонця, що «йде і за собою день веде». Шевченків «Кобзар» положив вже не зав’язь, як Котляревський «Енеїдою», а міцний початок того, що називається національною літературою.
Коли Україна раділа «Кобзарю» – критика російська зустріла його глузуванням, глумом [Жизнь и произведения Шевченка, с. 35] з української мови і народності! Так само російська критика вітала і раніш і тоді ж саме і трохи перегодом наше слово і в творах інших письменників, як от в творах Котляревського, Квітки, а потім і в «Гайдамаках» Шевченка. Українське слово, що було тоді ще в пелюшках, петербуржці критики зустріли не тільки неприхильно і вороже, а навіть антипатично. Поезію Шевченка вони охрестили «штучною пустотою», мову українську в його творах назвали «уродованьем русского языка на хахлацкий лад» [Сын отечества, 1840, т. 2] – або «наречием, которого даже не существует…» такою, бачте, мовою, чи, говорячи точними словами критиків, «языком небывалым, которого ни одна из всех возможных Россий, ни великая, ни малая, ни чёрная, ни белая, ни красная, ни старая, ни новая не могут признать за свой» [Библиотека для чтения, 1840, т. 39].
На думку того ж таки критика – мова українська «єсть мішанина слів хохлатих, бородатих; голених і неголених; південних і північних; це просто – гебридський, мовляв, діалект»… [там само] «Енеїду» Котляревського «Отечественные записки» не соромилися назвати книжкою «пресловутою», «що до письменства зграбного належить стільки, мовляв, скільки нікчемні «кумедії» належать до штуки драматичної». Ворожі, антипатичні відносини до українського письменства висловила не тільки другорядна критика російська, а й голова критики російської взагалі – Вісаріон Белінський.
[Ось що писав Белінський до П. В. Анненкова в грудні р. 1847 з Петербурга:
«Робив я справки про Шевченка і нестеменно запевнився, що поза релігією (вне религии) віра єсть річ нікчемна. Ви пам’ятаєте, що друг (мабуть Бакунін) казав, що він йме віри, що Шевченко чоловік поважаний і прекрасний. Віра робить чуда; вона творить людей з ослів і дубин; значить вона може і з Шевченка зробити мученика за волю; але здоровий розум повинен бачити в Шевченку «осла, дурака и пошлеца»; а до того ще й п’яницю гіркого, охочого до горілки по патріотизму «хахлацкому».
Оцей «хахлацкий» радикал написав два пасквілі. Читаючи один з них – цар реготав; імовірно, що на тому б і справі край, і дурень не зазнав би кари (не пострадал бы) за те тільки, що він дурний. Але коли цар перечитав другий пасквіль, дак перейнявся великим гнівом. І це зрозуміло, коли зауважите в чому славянська гостроумність тоді, як вона звернена на женщину. Я не читав тих пасквілів і ніхто з моїх знайомих їх не читав (а це між іншим доводить, що вони ні трохи не злі, а тільки дурні), але я певен, що другий пасквіль повинен бути занадто гидкий; з причини, про яку я казав вгорі, Шевченка заслали на Кавказ солдатом.
Мені не жаль його; коли б і я був суддею – я покарав би не згірше. У мене особисте ворогування до таких лібералів! Це вороги всякого поспіху. Своїми «дерзкими» дурницями вони дратують уряд, роблять його приздренним [= підозріливим?] і викликують заходи гострі, погибельні задля освіти і письменства.
От вам докази. В «Современнику» спинили друкувати «Пиччинино», а через що? Один з «хахлацких» лібералів – якийсь Куліш в «Звездочке», часописі, що Ішимова видає задля дітей, напечатав історію України, де сказано, що Україна повинна або відокремитися (отторгнуться) від Росії, або погибнути. Цензор Івановський не догледівся до цієї фрази і її надруковано. І не дивно! в дурному та бездарному творі дуже легко не додивитися і за те попастися.
Минув рік – нічого; аж ось цареві хтось прислав ту книжку, зауваживши на ту фразу. А треба сказати, що стаття та вийшла і окремо; пропустив її Куторга; він, покладаючись на Івановського, пропустив її не читаючи. Зараз же велено було Куторгу закинуть до фортеці в тюрму. На талан встигли заздалегідь повідомити графа Орлова (шефа жандармів), він якось затушив справу; Івановського простили; але виобразіть собі, який жах перейняв Міністерство освіти, найпаче цензурний комітет! Мусин-Пушкін накинувся на переклади оповідань французьких, гадаючи, що з них Куліш набрався «хахлацкого» патріотизму.
От що роблять оті «скоты, безмозглые либералишки! Ох, уже мені оті «хахли»! Либеральничають во ім’я галушок і вареників з свинячим салом!» (Див. П. В. Анненков и его друзья 1835–1885. Издание Суворина, Спб. 1892, с. 606 – 606).]
Тим часом небавом услід за «Кобзарем» виходить в Петербурзі р. 1840 окремою книжкою Шевченкова поема «Катерина». За нею виходить Гребінчин альманах «Ластівка», харківський «Молодик», і там і там були Шевченкові твори. Нарешті видав він поему «Гамалія». З оцього знати, як українці повітали Шевченкові твори. Знати, що «Кобзар» ластівкою весняною полинув на Україну і розбудив там приспаних дітей її. Українці почули, що заговорило до них «нове, огненне слово», і почали більш інтересуватися рідною мовою. Були і до «Кобзаря» твори, писані мовою українською: повісті Квітки, – «» і «» Гребінчині; твори Котляревського, Гулака-Артемовського, Левка Боровиковського, Костомарова і дещо інше; як каже Чужбинський [«Воспоминания о Шевченке», с. 4], все оте читали вищі стани на Україні якось мляво; а «Кобзар» одним ментом розігнав апатію і викликав любов до рідного слова, що було тоді вже вигнане з ужитку в розмові не тільки між панами, а навіть і в розмові з хрестянами… Після «Кобзаря» панн взялися читати Квітчині повісті.
Таким чином Шевченкове ймення швидко стало відомим скрізь по Україні і заняло зразу місце на покуті, по правді приналежне авторові «Кобзаря» яко «першому великому поетові нової великої літератури в славянському світі», як промовив це, вже після смерті Шевченка, російський критик Григорьєв. Україна зрозуміла душу Шевченкових творів; зрозуміла, що його пісня – пісня цілого народу, виведена голосно; що вона єсть зорею оновлення нашого письменства, задобреною ідеями народно-національними і демократичними. Пісні з такими ідеями довіку не вмирають.
Щиро, радісно витав «Кобзаря» тодішній ветеран нашого малого ще письменства Грицько Квітка. Шевченко, скоро вийшов «Кобзар», дак один примірник його доручив якомусь українцеві, що їхав до Харкова і прохав піднести «Кобзар» Квітці. Одначе щось пошкодило тій людині їхати до Харкова і він передав «Кобзаря» Мартосові, а цей вже переслав його до Квітки. Старенький Григорий Федорович, «одержавши «Кобзаря», притулив його до серця» і 23 жовтня р. 1840, дякуючи за нього Шевченкові, писав:
«Ваші думки кріпко лягають на душу. Гарно, батечку, гарно. Вже так що думки! Утніть ще; потіште душу; мов теплого маслечка злийте на неї; а то від московських побрехеньок щось дуже вже до печінок доходить».
В тому ж листі Квітка просить Шевченка переказати віршами його, Квітчину, «», надруковану мовою російською в 3 книжці «Современника» 1840 р. «та ще й портрет з неї змалювати». Не відаємо, чи брався Тарас перевіршувати «Сотниківну», але з листу його до Квітки 8 грудня р. 1841 [Киев. Стар. 1894. кн. IV, с. 323] відаємо, що він
«малював її і хотів скінчити ще до Різдва, та й не знаю, пише він; бо тут (в Петербурзі) ні день, ні ніч, а так чорт зна що: прокинешся рано, тільки що заходишся малювати, дивись: вже й ніч; тільки пензлі миєш, більш нічого».
Щирі і приязні відносини Квітки до Шевченкових творів, не могли добре не вплинути, не підбадьорити Тараса. Квітка прохав у нього поезій до якогось свого альманаху, Тарас післав до нього 8 грудня якусь невідому нам свою поезію «Ганнуся» і писав:
«Оце сьогодня скомпонував її на швидку, та й сам не знаю, чи до ладу, чи ні. Подивіться на неї гарненько, та й скажіть щиру правду. Як побачите, що вона дуже вже безецна, (бо вона такою мені здається) то не давайте її друкувати; нехай іде, звідкіля взялася».
Як перейшов у Тараса останній час року 1840 і початок р. 1841 – певних звісток не маємо, опріч того, що він квартирував укупі з художником Михайловим, і зазнав скорботи, похоронивши свого друга-учителя студента Демського. Відомо ще, що з виходом його «Кобзаря» ширшає його знайомість між українцями, що поприїздили жити до столиці. Між ними треба назвати Грицька Тарновського, дуку-дідича з Борзенського повіту. Йому тоді було років під 50; дітей у нього не було; в годованках у нього були небоги і в одну з них закохався був Штернберг.
Тарновський любив товариство художників, письменників, учених і артистів, чимало їх і між ними Глінка, знаменитий музика, перебували в селі Качанівці, маєтності Тарновського. де у нього був прекрасний розкішний дім і невимовно гарний парк. Тарновський належав до тих українських панів-дуків, що хоч потроху пам’ятували свій національно-народний родовід і не цуралися ідей національно-демократичних, звісно, настільки хоча, наскільки давало те панське поводження. Маєтність Грицька Тарновського перейшла по його заповіту до Василя Тарновського. Останній (род. р. 1809, помер р. 1865) був чоловік доброї освіти і прихильник народа. Він зумів зібрати доволі значний український музей, а син його, Василь же – збагатив той музей новими придбаннями, найпаче придбанням власноручних манускриптів Шевченка і інших речей, що належали останньому – і подарував цей музей чернігівському земству.
З Григорієм Тарновським познайомив Шевченка Мартос, одначе до р. 1842 нема у нас певних фактів, щоб характеризували відносини між Шевченком і Тарновським за час 1840 і 1841 р. З двох пізніших вже листів Тараса до Тарновського, треба гадати, що відносини їх були прості, приязні і щирі. Року 1841 Шевченко наділяє Україну новою своєю поемою історичною «Гайдамаки». Довго її держала в своїх лабетах цензура.
«Було мені з ними (з «Гайдамаками») лиха, – писав 26. марта 1842 р. Шевченко до Тарновського [Основа, 1862, май]. – Насилу випустив цензурний комітет. «Возмутительное» та й годі! Ледве сяк да так впевнив їх (цензорів), що я не бунтівник. Тепер хватаюся розіслати, щоб не схаменулися».
З тих помилок, з якими надруковано «Гайдамаків» (друкарня Сичова в Петербурзі) справді знати, що Тарас хватався швидше їх надрукувати, боячись, «щоб не схаменулися» і не заборонили їх цензори. На помилки він нарікає і в листі до Тарновського 26 марта р. 1842 [там само] і в листі до Квітки 28 марта [Русск. старина, 1880, кн. 2, с. 593]).
«Надрукував, – пише він до останнього, – бодай йому очі повилазили… Не лайте дуже, коли що знайдете не до ладу, бо і написано і надруковано навмання».
Шевченко добре добачав, що інде в «Гайдамаках» є дещо таке, що інакше б треба його переробити, є таке, «що аж самому соромно». Одначе не вважаючи на це, «Гайдамаки» вельми швидко розійшлися; в грудні 1841 р. вони не були ще викуплені з друкарні [Киев. Стар. 1894, кн. 2,]), а в березілі року 1842 непроданих «Гайдамаків» лишилося тільки сотня примірників.
Тут варто спинитися над питанням: звідкіль Шевченко взяв сюжет на «Гайдамаків» і коли саме писав цю поему? Про це неоднакові звістки і думки. На думку д. Чалого, висловлену спершу в «Основі», а потім і в книзі його «Жизнь и произведения Тараса Шевченка», так першим зерном, з котрого зросла поема, були оповідання Тарасового діда Івана і подорожі Тараса з сестрами в Лебединський-Мотронівський монастир, де на цвинтарі було чимало могил коліїв. Над могилами були плити з написами. Тарас читав прочанам ті написи, а між прочанами були може такі діди, що пам’ятали і розповідали про страшенні події гайдамаків. Тарас слухав їх, переносився думками в минуле і в фантазію до нього на цілий вік запали ті місцевості,
«Де ходили гайдамаки
З святими ножами,
І ті шляхи, що він міряв
Малими ногами». [Чалий, с. 16–17]
Мартос ще р. 1863 доводив що інше. Він писав [Вестник Юго-Западной и Западной России, 1863]:
«Ще року 1840 хотів я про Барську конфедерацію довідатися більше, ніж давав Плюшарів лексикон і часто про це розмовляв з Гребінкою. При тих розмовах бував і Шевченко і слухаючи те, не подав і знаку, щоб йому тоді було що-небудь відомо про події гайдамацького часу. Нарешті я дав Шевченкові прочитати новий роман Чайковського «Wernyhora». З того роману він і взяв зміст «Гайдамаків» і більшу частину подробиць».
Д. Чалий [с. 248-250]) зовсім знехтував Мартосову звістку; навіть не згадав про неї і за джерело до «Гайдамаків» взяв єдине передмову до них, написану Шевченком; але ж і передмова показує, що цілком не можна нехтувати Мартосової звістки. Шевченко в передмові каже, «про те, що діялося по Україні р. 1768, розповім я, як чув від старих людей. Про Гайдамаччину я не читав нічого друкованого». Одначе ж він подав в «Припису» реєстер, що свідчить і про ті джерела, які він читав, перш ніж написав «Гайдамаків». Він згадує і про Плюшарів лексикон і про історію Кониського [= Историю русов. – М. Ж.] і Бантиш-Каменського.
Певна річ, що перше зерно «Гайдамаків» запало в Тарасову душу з народних переказів і переважно з переказів діда Івана; але воно не було і не могло бути таким, до якого розрослося в поемі, коли б автор її не познайомився з подіями гайдамаків по іншим ще літературним джерелам. А щодо гадок про вплив подорожі до монастирів, то їх треба або зовсім залишити, або уважати їх, коли вони дійсно були, настільки, наскільки можливо сподіватися впливу їх на хлопця 11–13 років. Якщо й доводилося Тарасові подорожувати, так певна річ, що до року 1827, коли йому було не більш 13 років, а сестрі Ірині 11. До того ж ми й не відаємо, до якого саме монастиря ходив Тарас «з сестрами» на прощу. (Зауважмо, що Тарасова сестра Катерина ще р. 1823 вийшла заміж в друге село, а Маруся тоді була ще вельми мала). Д. Чалий каже про «Лебединський Мотронинський монастир», але такого монастиря не було й нема.
[Це два окремі монастирі, обидва вони в Чигиринському повіті. Жіночий монастир Лебединський Миколаївський стоїть біля р. Гаптурки в лісі, що зоветься Лебедин, верстов за п’ять біля села Лебедина. Цей монастир осаджено р. 1779 черницями з волоського Кажгурського монастиря, що був зруйнований турками. Будуванню монастиря цього найбільш запоміг князь Ксаверій Любомирський. Саме оцей монастир і згадує Шевченко в «Гайдамаках», не відаючи, що монастир «Лебедин дівочий між Чигрином і Звенигородом» осаджено більш ніж через десять років після подій, списаних в «Гайдамаках» його.
Щодо монастиря Мотронівського, так дійсно це монастир вельми стародавній. Стоїть він в темному Мотронівському лісі, за 9 верстов від Ведмедівського монастиря. Осадила монастир, як каже переказ, якась княгиня Мотрона ще до Батия б то. Татарва зруйнувала була його, але князь Ольгерд року 1568 [sic. Ольгерд помер у 1377 р. – М. Ж.] запоміг оновити його, а гетьман Сагайдачний р. 1620, 1621 наділив його землями, король Ян Казимир р. 1664 затвердив права монастиря на землі. Турки р. 1676 спалили цей монастир; оновлено його р. 1686 а потім р. 1717 польський князь Ян Яблоновський запоміг йому і затвердив за ним усі його землі, не вимагаючи, щоб монастир пристав до унїї. (Дивись Памят. кн. Киевск. епарх. 1882 г. с. 84 і 92).]
Зерно «Гайдамаків» розросталося відповідно тому, як Шевченко знайомився з історичними фактами минулої України: хоч він і каже, що не читав про події р. 1768 нічого надрукованого, але додає: і критикованого; от в отому слові і вся сила і вага, на яку не звернув уваги д. Чалий. Задумав писати своїх «Гайдамаків» Шевченко коли не в 1838 так в 1839; бо, як відаємо з його «Записок», він тоді вже, стоячи перед малюнками Брюлова, задумувався про ілюстрації, про сліпого кобзаря до «своїх лютих гайдамаків». Значить очевидна річ, що з «Wernyhory» Чайковського коли Тарас чим і покористувався. так хіба невеличкими подробицями, які і додав до готового вже образу цілої поеми.
До того ж часу реєструю я написання Шевченком віршів «Хустина» і другої поеми «Черниця Мар’яна», бо посилаючи до Тарновського «Гайдамаків», Тарас р. 1842 пише:
«Будьте ласкаві не давайте їм (дівчатам, небогам Тарновського) читати і не показуйте їм мої «Гайдамаки», бо там є багато такого, що аж самому сором. Нехай трошки підождуть; я їм пришлю «Черницю Мар’яну», к великодню (1842) думаю надрукувати. Це вже буде «не возмутительное».
Оригінал «Черниці», писаний власною рукою автора з посвятою з малюнками до неї і пісню (Хустина) Шевченко відіслав в Харків до Корсуна, щоб надрукував в своєму «Снопі», [Русск. архив 1891, кн. X, с. 210], що мав видати на р. 1842.
Примітки
Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1898 р., т. 1, с. 103 – 110.