Початкова сторінка

Тарас Шевченко

Енциклопедія життя і творчості

?

Визволення з кріпацтва

Павло Зайцев

Добрий, розумний і досвідчений у таких справах, Григорович одразу зміркував, чиї впливи й добре серце треба використати, щоб досягти потрібного результату. Через Гребінку Шевченко вже був знайомий із славним митцем-малярем, професором Академії Венеціановим, що був родом з Ніжина, де вчився Гребінка. Венеціанов був «придворным живописцем» і так само, як і Григорович, знав добре поета В. А. Жуковського, що був вихователем наслідника престолу цісаревича Олександра. Сподіваючись помочі Жуковського у справі визволення Шевченка, Григорович і Венеціанов представили його впливовому російському поетові.

Нешлюбний син полоненої туркені-кріпачки і росіянина-поміщика, цей поет-романтик умів без яких-будь колізій із сумлінням погодити відданість цареві та його родині із своїм широким, гуманним світоглядом. Використовуючи свою близькість до царської родини, він часто уживав своїх впливів на те, щоб поліпшити чиюсь долю, поправити якусь несправедливість або визволити когось із біди. Жалісливий і сентиментальний, робив це щиро. Його особисте походження й замилування до мистецтва (а він був одним із добрих його знавців) могли лише поглибити його співчуття долі українського «алмаза в кожусі». Перед тим, як активно виступити у справі викупу Шевченка, Жуковський постарався добре до Тараса придивитися й міг довідатися про його здібності та невимовно тяжке й безнадійне життя. Бажаючи ближче пізнати Шевченка, Жуковський загадав йому «описати життя митця» (твір цей або ще не знайдений, або взагалі не зберігся). Прочитавши цей твір на замовлену тему, Жуковський від того часу «почав енерґійно дбати» про визволення Тараса від поміщика.

Поруч із Жуковським найбільша роль у виконанні цього шляхетного завдання припала професорові Академії Мистецтв Карлові Брюлову, зросійщеному нащадкові знімечених французьких еміґрантів-гуґенотів. Іще восени 1836 р. з тріумфом повернувся з-за кордону цей видатний російський мистець-маляр, що довго вчився й працював в Італії. Почав він свою мистецьку кар’єру як «вундеркінд», ще на десятому році життя вступивши до Петербурзької Академії Мистецтв. По цілому ряді успіхів він здобув собі небувалу славу своїм величезним полотном «Останній день Помпеї». Ні один із найбільших митців світу не зазнавав за життя такого тріумфу, як Брюлов. Гоголь назвав його образ «воскресінням малярства», Вальтер Скотт, що навмисне приїхав з Англії до Риму, щоб подивитися на цей прославлений твір, казав, що це – «не картина, а ціла епопея». Як італійські, так і німецькі критики й митці на чолі з Корнеліусом не знаходили слів похвали для цього образу, а Флорентійська Академія надала Брюлову титул професора першого ступеня.

Переїзд Брюлова з Одеси до Петербургу був якимсь нечуваним тріумфальним походом митця. У Москві не було кінця бенкетам на честь автора «Помпеї». Московські й петербурзькі малярі-митці наввипередки малювали його портрети, поети писали на його честь станси, композитори – музику до них. Петербурзька Академія вибрала його своїм членом і професором історичного малярства, увінчавши його вінком із лаврів та міртів під звуки сурем і літаврів. Поет В. Жуковський прозвав його Карлом Великим, а старенький учитель професор Єґоров, звертаючися до свого колишнього учня, казав: «Ти пензлем Бога хвалиш, Карле Павловичу!»

Коли в залах Академії виставили його «Помпею», то й Шевченко мав змогу оглянути цей прославлений образ, а згодом – десь уже в травні або червні 1837 року – мав нагоду й особисто пізнати Брюлова. Своє знайомство з ним завдячував Шевченко все тому ж самому Сошенкові.

Побачивши Тараса у Сошенка, Брюлов звернув увагу на «некріпацьке» обличчя хлопця, а довідавшись про його долю й побачивши його рисунки, ще більше зацікавився ним. Коли на бажання Брюлова Сошенко привів до нього Тараса, професор «ласкаво й поблажливо похвалив його рисунки». Шевченко кілька день не тямився з радости: похвала великого майстра й його ласкаве обходження незмірно втішили хлопця, що мріяв про мистецьку кар’єру. Зробила на нього враження й декорація кабінету прославленого митця. «Червона кімната, обвішана переважно східною зброєю, освітлена крізь прозорі червоні фіранки сонцем», і сам він у червоному халаті на тлі цієї декорації, – все це назавжди залишилося в його пам’яті.

Коли Тарас, вернувшись додому, оповів про все це Ширяєву, той не тільки не хотів вірити, що Брюлов хвалив рисунки його челядника, а навіть і тому, що він взагалі Брюлова бачив, і хазяїн назвав свого Тараску дурнем. Одного разу Сошенко застав у Брюлова Жуковського і гр. М. Ю. Вієльгорського. Вони всі втрьох вийшли до другої кімнати, а коли повернулися, то Брюлов сказав Сошенкові: «ґрунт готовий», натякаючи на те, що йому пощастило заручитися згодою цих панів на участь у визволенні Шевченка. Згодом Брюлов особисто вибрався до полковника Енґельгардта з просьбою, щоб той відпустив свого талановитого кріпака на волю. Місія ця не мала успіху: не до таких людей належав цей уже схарактеризований нами пан, щоб займатися філантропією. Брюлов був ображений, обурений і, повернувшись додому, називав Енґельгардта і «феодалом-собачником», і «найбільшою свинею в торжковських патинках», і «амфібією», але шляхетний гнів видатного митця, що не звик до того, щоб йому відмовляли в просьбах, нічого тут не міг помогти, – треба було взятися за справу з іншого кінця.

Місію цю взяв на себе старенький учитель Сошенка – професор Венеціанов. Син ніжинського грека й українки, він, мабуть, тим охочіше взяв на себе роль «чесного маклера» в цій справі, що брався за визволення земляка. Зрештою, як слушно сказав потім вдячний Шевченко, це був для нього лише «черговий подвиг на ниві мистецтва»: він у таких справах мав уже великий досвід. У розмові з Енґельгардтом Венеціанов почав був од розмов про освіту й «філантропію», але дідич перервав його промову й зажадав конкретного сформулювання справи. Коли довідався, про що саме йдеться, зажадав за Тараса 2 500 карбованців асигнаціями, як останню ціну за «ремісника, в господарстві необхідного»: тих розмов про філантропію він уже досить мав і з Брюловим, якого в розмові з Венеціановим, голосно сміючись, назвав «справленім дикуном американським».

Справа зробилася ясною: треба було дістати ці 2 500 карбованців.

Таку версію про участь Брюлова в цій справі (але до моменту усталення ціни) подав сам Шевченко в своїй повісті «Художник». За нею виходить виразно, що ініціатива викупу митця-кріпака належала Брюлову і що Брюлов зробив сам і першу спробу порозумітися з Енґельгардтом. Тим часом у своїй автобіографії Шевченко нічого не згадує про роль Брюлова в описаній уже стадії заходів у справі визволення, не згадує також і про місію Венеціанова, а коротко оповідає лише про те, що «Сошенко представив його… В. І. Григоровичу, маючи на увазі визволити його з лихої долі», і що «В. І. Григорович просив за нього В. А. Жуковського, а В. А. Жуковський, довідавшись попереду від дідича про ціну, просив К. П. Брюлова намалювати його портрет», та що з лотереї, на яку пущено цей портрет серед царської родини, були здобуті потрібні 2 500 карбованців асигнаціями. Отже ініціатива викупу Шевченка, за цією версією, вийшла не від Брюлова, і переговори з Енґельгардтом ніби вів Жуковський. Суперечності цієї не можна усунути тим міркуванням, що першу версію знаходимо в повісті–творі, де справжні ситуації помішано із створеною фантазією, бо психологічно тяжко собі уявити, щоб Шевченко, докладно описуючи такі зворушливі події свого життя й називаючи по іменах своїх добродіїв, міг позміняти їхні ролі.

Що Шевченко у своїй коротенькій автобіографії пропустив один етап – візиту Брюлова до Енґельгардта, це можна пояснити: не згадав він її тому, що вона була безрезультатна, але все таки загадкою зостанеться те, чому в «Художнику» ініціатором плану викупу виступає не Жуковський, а Брюлов, а в автобіографії Жуковський.

Так чи інакше, але певного невідомого нам дня між Жуковським та Брюловим складена була умова щодо малювання портрета Жуковського. Третьою особою, що була втаємничена в цю справу, був гр. Ю. В. Вієльгорський, особа теж близька до царської родини і сердечний приятель Жуковського. Меценат мистецтва, віртуоз-віолончеліст, він завжди готовий був прийти з поміччю кожному нещасливому вибранцеві кожної з дев’яти муз. Йому припала роль зорганізувати лотерею на портрет Жуковського серед членів царської родини.

Здається, що не тільки Шевченко, але й Сошенко не був спочатку повністю втаємничений у цю справу, але згодом Шевченко довідався про те, що справа його визволення, «задумана такими впливовими людьми, як Венеціанов, гр. Вієльгорський і Жуковський, хоч вони й мали впливи, все таки вперед не посувається». «Стан душі Тарасової в той час був жахливий», – оповідає Сошенко, до якого Шевченко з’явився раз «страшно схвильований»: «Проклинаючи свою гірку долю, він не щадив і егоїста-дідича, що не випускав його на волю», і, виходячи від приятеля, грозився, що жорстоко на дідичеві помститься. Оповідав пізніше кн. В. Репніній, що був уже близький до самогубства і лише заспокійлива записка від В. Жуковського повернула йому рівновагу духу: очевидно, Жуковський довідався про це від переляканого Сошенка через Венеціанова або Григоровича. Цей стан Тарасової душі дуже легко зрозуміти. Було це десь уже в квітні 1838 року. Усю зиму 1837-38 р. він, коли не було праці, перебував поза домом свого хазяїна.

Сошенко, за протекцією Григоровича, секретаря Товариства заохочення митців, здобув для Шевченка дозвіл працювати в рисувальних залах інтернату для стипендіатів Товариства, де були потрібні гіпсові фігури й інші моделі. Тарас робив великі успіхи в рисуванні, був свідомий цих успіхів, не переставав мріяти про Академію і що день то тяжче переживав своє невиразне й непевне становище. Воля його вабила, але не давалася в руки. Бувало так, що, повернувшись додому по кількох годинах, проведених із Брюловим, цілу добу плакав. Пізнав таких видатних людей, як Григорович, Гребінка, Брюлов, Жуковський, Венеціанов, Вієльгорський. Товариство культурних людей зробилося вже його новою життєвою атмосферою, а тут іще Сошенко, десь у березні, взяв його до себе аж на цілий місяць, за що згодився намалювати портрет Ширяєва. Місяць волі кінчався, наближався будівельно-малярський сезон, і хлопцеві треба було знову йти малювати дахи й паркани, а головне – по зазнаному вільному, повному змісту житті щодня по праці вертатися на брудне горище до Ширяєва та виконувати всі бажання й накази і самого грубіянського майстра, і його дружини, до замітання хати включно. Сама вже думка про це була для нього нестерпна.

Тим часом справа й сама наближалася до щасливого кінця. Портрет Жуковського вже був намальований. Лотерею на царському дворі Жуковський і Вієльгорський зорганізували, притягнувши до співучасті в цій справі гр. Баранову, уроджену Адлерберґ, виховательку царівен і фрейліну цариці. Портрет виграла цариця Олександра Федорівна. Жуковський на початку травня мав виїхати в далеку подорож по Європі з наслідником престолу цісаревичем Олександром, а тому й сам поспішав. Він атакував листами пані Баранову і просив її якнайшвидше переслати йому гроші. Повні гумору й ілюстровані карикатурками, листи його в цій справі свідчать, як він перейнявся долею Шевченка і як глибоко розумів його духову трагедію:

«Це п. Шевченко. Він говорить до себе:

– Мені б хотілося образ намалювати, а хазяїн каже хату замітати.

В одній руці в нього пензель, а в другій віхоть, і йому дуже сутужно».

«Брюлов малює портрет Жуковського. Оподаль Шевченко замітає хату. Та це вже востаннє».

«Це Шевченко й Жуковський; обидва перевертаються через голови з радощів».

Нарешті настав радісний день визволення: 22 квітня 1838 року Тарасові вручено «отпускную» – себто документ з підписом дідича про те, що Шевченко одержав від нього свободу. Незадовго перед тим Сошенко дістав замовлення на образи чотирьох євангелістів і в той день пильно працював у своєму помешканні. Раптом у його кімнату через вікно вскочив Тарас, звалив образ, що стояв на мольберті, і кинувся Сошенкові на шию, вигукуючи: «Свобода! Свобода!» Сошенко, зрозумівши, в чому справа, і сам почав душити Шевченка в обіймах і цілувати. Сцена скінчилася тим, що обидва приятелі «розплакалися, як діти».

Брама Сезаму відчинилася перед Шевченком: уже наступного дня він був «вольноприходящим» учнем рисувальних клас Петербурзької Академії Мистецтв. Дійсність перевершила колишні найсміливіші мрії закоханого в мистецтво юнака: він не тільки був вільний і міг «вивчати глибокі таїнства» «божественного мистецтва», але відразу зробився учнем самого «Карла Великого», «безсмертного Брюлова» – майстра, що його, слідом за всіма своїми ровесниками-митцями, уважав він за «найбільшого живописця» XIX століття, за «найбільшого артиста в світі». Переповнений почуттям вдячності своїм добродіям, двадцятичотирьохлітній хлопець, що його вчора викупили за гроші, як якусь заставлену в ломбарді річ, сьогодні не знав, що з собою робити від щастя: щоразу виймав із кишені свою «отпускную» й цілував на ній підписи великих свідків шляхетного акту – Брюлова, Жуковського й Вієльгорського, вибранців трьох муз, що простягнули одна одній руки, щоб випустити на волю митця-самородка, сина вільних, співучих степів.

Так відбувся Шевченків «хуткий перехід із горища мугиря-маляра до пишної майстерні» Карла Брюлова. І по двадцятьох роках йому самому «не вірилося», що «дійсно так було», коли згадував, як він, «нікчемний замазура», «з брудного горища… перелетів до чарівних зал Академії Мистецтв», щоб користуватися «наукою і дружнім довір’ям найбільшого артиста в світі».

Тепер уже сном були передпокій апартаментів «феодала-собачника» Енґельгардта і горище «мужика-мугиря» Ширяєва, а дійсністю – вибагливо розкішна майстерня творця «Останнього дня Помпеї», нащадка французьких гугенотів, що мав у туманному Петербурзі відкрити таїнства малярства синові сонячної України. Все було, як у сні або чарівній казці…