Початкова сторінка

Тарас Шевченко

Енциклопедія життя і творчості

?

1847 р. Слідство у справі кирило-мефодіївців

Павло Зайцев

Приводом до арешту Шевченка був донос студента Олексія Петрова про існування в Києві таємного політичного товариства, статут якого ще перед написанням доносу цей провокатор вручив кураторові київської шкільної округи ген. О. Траскінові. Оселившись 1 листопада 1846 року в одному домі з Миколою Гулаком, опостінь його кімнати, Петров підслухував розмови Гулакових гостей, членів знаного вже нам Братства св. Кирила й Мефодія. Познайомившись потім із Гулаком і прикинувшись республіканцем, Петров здобув собі довір’я Гулака, який познайомив його з літературою Братства і прочитав йому чотири поезії Шевченка, що їх змістом, як писав Петров у доносі, були «виразно протизаконні думки». На допиті, що зробив йому помічник куратора М. Юзефович, Петров коротко передав зміст Шевченкової «комедії» «Сон» та «Посланія до земляків», ствердивши, що в першому творі Шевченко «найгострішими словами виливає свою ненависть на царську фамілію», а в другому «намагається спонукати українців до повстання».

Коли 17 березня центральна управа політичної поліції в Петербурзі, звана «III Отделением Собственной Его Величества Канцелярии», дістала з Києва вістку про існування відкритого Петровим «Слов’янського товариства», шеф жандармів гр. Олексій Орлов наказав арештувати М. Гулака, що тоді мешкав уже в Петербурзі. У паперах його, крім «найзлочиннішого змісту» «Книг битія українського народу», жандарми знайшли ще й листування з Кулішем, Оп. Марковичем, В. Білозерським й іншими братчиками. В одному листі Білозерського звернуло на себе увагу жандармів таке місце:

«Яку геніальну людину ми маємо в Тарасі Григоровичу, бо тільки геній за поміччю одного глибокого почуття має хист угадувати потреби народу й навіть цілого віку, до чого без поетичного і разом із тим релігійного вогню, не приведе жодна наука ані знання».

Гр. Орлов, висилаючи 20 березня накази на Україну зробити труси у скомпрометованих знайденим у Гулака листуванням та згаданих у доносі Петрова осіб, наказав «розшукати» й Шевченка. У Петербурзі перебував тоді разом із Бібіковим і начальник його канцелярії Писарев, київський спеціаліст у провадженні слідств над місцевими таємними товариствами. Його не задовольнив наказ шефа жандармів, і він піддав думку арештувати Білозерського й зробити трус у Шевченка. 23 березня Орлов, погодившись із думкою Писарева, вислав відповідний наказ генерал-губернаторові Лівобережної України кн. Долгорукову, бо, за даними, що їх мали жандарми, Білозерського й Шевченка треба було шукати на Чернігівщині. Поки Долгоруков наказав виконати це чернігівському губернаторові, поки той сповістив про це повітових «ісправників», Шевченко, як знаємо, сам приїхав до Киева й попав у руки київської поліції.

Ще перед арештом Шевченка, що стався 5 квітня, 26 березня знайшли у Костомарова Шевченкові «Сон», «Посланіє» і, крім того, фраґмент «Великого льоху», а 3 квітня в Варшаві забрали й у Білозерського цілий зшиток Шевченкових нелегальних поезій. У самого поета забрали цілий альбом «Три літа». У багатьох листах, забраних у Костомарова, теж повно було згадок різних осіб про Шевченка. А що далі посувалося слідство над братчиками, то більше виявлялося, який непереможний вплив мали на них Шевченкові твори. Із зібраного матеріалу стало видно, якою пошаною й культом оточене було ім’я поета, і то не тільки в «братчиків», а взагалі на Україні. Артисти-малярі ілюстрували його твори (Башилов і гр. де-Бальмен), учені турбувалися за його долю (Метлинський), поети вихваляли його в своїх «посланіях» (Александров, Чужбинський, Андрузький), мало не всі братчики або читали, або старалися роздобути в товаришів Шевченкові нелегальні твори, а всі на всі лади висловлювалися про нього з найбільшою пошаною, тішилися його новими творами й вихваляли їх; неналежна до Братства українська молодь теж величала його «отаманом» і «батьком».

Жандарми приступили до ретельного студіювання Шевченкових творів. Передусім сам помічник шефа жандармів ген. Л. В. Дубельт переглянув уже друковані твори Шевченка. Він здивувався, як могла їх пропустити цензура, бо, докладно їх заналізувавши, прийшов до висновку, що Шевченко і в тих творах «все йде вибраним напрямком: невпинно нарікає на страждання України в сучасному її становищі: хоче збудити ненависть до панування росіян і, згадуючи давню свободу, подвиги і славу козаків, закидає сучасному (українському) поколінню байдужість», а урядовці III Відділу занотували ще 10 квітня, що в забраних у Білозерського не друкованих віршах Шевченка «оповідається про страждання, пролиту кров, ланцюги, кнут, про Сибір тощо; вони повні ненависти до уряду і, мабуть, написані з тією самою метою посіяти в народі незадоволення з влади».

17 квітня офіцер поліції Ґрішков привіз до III Відділу Шевченка, і жандарми, зробивши того самого дня перший допит, наказали йому відповісти на письмі на поставлені запитання.

Шевченко, як і треба було сподіватися, повівся на допиті надзвичайно благородно, дуже розумно й обережно. Він категорично заперечив свою участь у товаристві св. Кирила й Мефодія, а тому залишив без відповіді й цілих 10 інших запитань, що стосувалися до товариства – літератури, знайденої у братчиків, їхніх намірів, проектів, оцінки ролі й діяльності кожного з них у Братстві тощо.

Відповідав лише на ті запитання, що торкалися його самого. Свої відносини з Костомаровим, Гулаком і Кулішем представив так, ніби з ними навіть рідко зустрічався, а про інших братчиків сказав, що їх дуже мало знає. Свідчення свої сам писав і з-під його пера не вийшло ні одного слова, що могло б когось хоч чим-небудь скомпрометувати. Свідчення про себе були дуже короткі, майже лаконічні. Запитання, що торкалися його самого, сформульовані були хитро й провокаційно. Жандарми передусім змусили його пригадати, що він був викуплений у поміщика за гроші царської родини, чого він не міг не ствердити, а 16 запитання сформулювали так:

«Які випадки довели Вас до такого нахабства, що ви писали найзухваліші вірші проти государя імператора, і до такої невдячності, що, поза величністю священної особи монарха, забули в ньому й авґустійшій родині його ваших особистих добродіїв, що так ніжно повелися при викупі вас із кріпацтва?»

Дуже мудро й дипломатично відповів на це Шевченко:

«Бувши ще в Петербурзі, скрізь чув я образи й вислови догани про царя і уряд. Повернувшись на Україну, почув я ще більше й гірше серед молодих і серед статичних людей; побачив я вбогість і страшне гноблення селян поміщиками, посесорами й економами-шляхтичами, і все це робилося й робиться іменем царя і уряду; всьому цьому я повірив і, забувши совість і страх Божий, наважився писати зухвалі речі проти мого найвищого добродія, чим довершив своє безумство».

Може раз у житті не піддався він тут голосові почуття. Занадто добре й так здавав собі справу з того, що нелегка кара загрожує йому за все, що викрито; знав і те, що цим реченням, у якому нещиро висловив самоосуд, нікого не згіршить, бо не могло бути й мови про прилюдний судовий процес. Написавши це, до певної міри рятував себе від найгірших можливостей, а вони були необмежені. Зробив це «притиснутий до муру», але в осуді української дійсності відважно ствердив правду: убогість селян і гноблення їх поміщиками «іменем царя і уряду».

Серед поставлених йому питань були ще два цікаві, і цікаві були відповіді на них поета. У першому (ч. 15) питалися його жандарми:

«З якою метою ви складали вірші, що можуть підбурювати українців проти наглого уряду; читали ці вірші й усякі пасквілі в товариствах друзів ваших і давали їм їх списувати? Чи не складали ви цих віршів для розповсюдження ідей таємного товариства і чи не надіялися приготувати цим повстання на Україні?»

На це Шевченко дав таку відповідь:

«Українцям подобалися мої вірші, і я складав і читав їх без усякої мети; списувати не давав, а був необережний, що не ховав». На друге запитання (ч. 18): «Чому друзі ваші так шанували ваші вірші, хоч вони позбавлені справжнього розуму і будь-якої краси; чи не вклонялися вони [друзі] вам швидше за ваші зухвальства та бунтівничі думки?» – Шевченко відповів: «Вірші мої подобалися, можливо, лише тому, що по-українському написані».

Після цього допиту йому на цілих три тижні дали спокій. У камерах було чисто, видно було вулиці з заґратованих вікон, а на харчування арештованих III Відділ не жалував грошей. Виконували навіть забаганки в’язнів – купували для них сметанку, сиґари, цигарки і навіть коньяк. Щодо цього, то Шевченко, як і всі його «соузники» не мав на що нарікати, але йому нудилося сидіти самому в окремій камері. Не мав ні що читати, ні що робити. Коли попросив книжок, йому принесли Біблію, що її так любив читати (свою власну, подаровану йому княжною Варварою, залишив десь на Україні). Попросив теж купити ватманського паперу, – мабуть, щось рисував. Почав писати поезії, коли саме – невідомо, але перед 19 травня мав уже шість написаних. 19 травня ввечорі побачив у вікно матір Костомарова, як вона йшла на побачення з сином. Під свіжим враженням від її пригнобленої постаті написав вірш «М. Костомарову», в якому розкрив усю красу своєї альтруїстичної вдачі й глибоке розуміння трагедії серця матері. Цей автобіографічний вірш-документ відтворює також і обстанову миколаївського каземату, і тогочасні настрої поета:

Веселе сонечко ховалось

В веселих хмарах весняних;

Гостей закованих своїх

Сердешним чаєм напували,

І часових переміняли,

Синємундирих часових.

І до дверей, на ключ замкнутих,

І до решотки на вікні

Привик я трохи… І мені

Не жаль було давно одбутих,

Давно похованих, забутих,

Моїх кровавих тяжких сльоз, –

А їх чимало розлилось

На марне поле… Хоч би рута,

А то нічого не зійшло!

І я згадав своє село.

Кого я там коли покинув?

І батько й мати в домовині…

І жалем серце запеклось,

Що нікому мене згадати!

Дивлюсь: твоя, мій брате, мати

Чорніше чорної землі

Іде, з хреста неначе знята…

Молюся, Господи, молюсь!

Хвалить Тебе не перестану,

Що я ні з ким не поділю

Мою тюрму, мої кайдани!

Створив він перед тим невеличкі побутові балади, повні глибокого сумного ліризму («Не кидай матері!», «Чого ти ходиш на могилу» та «Ой, три шляхи широкії») й чудову дівочу сирітську пісню («Ой, одна я, одна»). Написав маленьку баладу на історичному тлі – «За байраком байрак», у якій втілив у фантастично-романтичному образі трьох сот заклятих козаків, що їх рідна «земля не приймає», ідею вічної кари за злочин проти нації. Нарешті, дав своєму народові річ («Мені однаково…»), слова якої:

На нашій славній Україні,

На нашій – не своїй землі,

і сьогодні ще гостро колють його сумління, а кінець переймає серця всіх, хто пережив трагедію «приспаної» й «окраденої» ворогами України, що, збудившися після довгого сну, не здолала втримати своєї волі:

…не однаково мені,

Як Україну злії люди

Присплять лукаві і в огні

Її окраденую збудять…

Ох, не однаково мені!

Усі написані в «казематі» поезії вражають своїм особливим артизмом, які здивують кожного, хто звик дивитися на великі полотна якогось митця-маляра, його мініатюри.

Коли почав уже звикати «і до дверей на ключ замкнутих, і до решотки на вікні», 15 травня його знову покликали на допит, щоб звести з Андрузьким.

Цей 19-літній хлопець, наймолодший з усіх арештованих, найбільше з усіх інших говорив на допитах. Побачивши його переляк і переконавшись у його моральній нестійкості, ще після арешту в Києві його почали використовувати при допитах в університеті, і до рук петербурзьких жандармів попав він уже зовсім «готовий». Він один із арештованих не тільки оповів про те, що знав, а й «висвітлював» діяльність Братства й окремих його членів. Побачивши це, жандарми навіть дали йому змогу ознайомитися з забраними у братчиків матеріалами, що їх компрометували. У свідченнях Андрузького правда перемішалася з його суб’єктивними інтерпретаціями окремих фактів і навіть із фантазією.

Про Шевченка Андрузький особливо багато наговорив такого, що могло поетові дуже пошкодити. Була і правда, а були й його власні висновки із зроблених спостережень. Між іншим, Андрузький твердив, що Шевченко був у Братстві «непоміркованим представником української партії, що мала на меті відбудувати Гетьманщину, якщо можна окремо, якщо ні, то в Слов’янщині», що всіх монархістів називав «подлецами», що побуджував товариство до діяльнішої праці, що певні плани братчиків оживлялися, коли Шевченко з’являвся в Києві, що з українських гетьманів Шевченко «підносив Мазепу», що на вечорах у Костомарова він читав свої «пасквільні вірші» тощо.

Під час зводин, що тривали, як потім казав сам Андрузький, дві хвилини, жандарми прочитали Шевченкові ці свідчення Андрузького, і Шевченко встиг тільки змусити Андрузького признатися, що «висновок про належність Шевченка до Слов’янського Товариства він зробив тільки з того, що Шевченко був знайомий з усіма слов’яністами». Шевченко всі свідчення Андрузького відкинув, признаючись лише до того, що писав «зухвалі й бунтівничі вірші», хоч, як знаємо, до Братства й належав.

На зводини в той день повикликали й інших братчиків. Під час зводин Гулака з Костомаровим і Білозерським, які признавалися, що вони з Гулаком організували Товариство св. Кирила й Мефодія, Гулак залишився при першому свідченні, що нічого про це не знає. Це так обурило гр. Орлова, що він, тупочучи й кричачи, грозив Гулакові страшними карами. Нервового й хворого Костомарова ця сцена тяжко пригнобила. Вертаючись до камери поруч із Костомаровим, Шевченко підбадьорював приятеля, кажучи: «Не журись, Миколо: доведеться ще нам укупі жити», а перед зводинами з Андрузьким на слова якогось жандармського офіцера: «Бог милостивий, Тарасе Григоровичу: ви оправдаєтесь, і ось тоді вже заспіває ваша муза», Шевченко з гумором відповів: «Не який же чорт нас усіх сюди й заніс, як не ця бісова муза!», – і сам тримався спокійно, й інших старався підбадьорити.

У кінці травня жандармське слідство було закінчене, і гр. Орлов подав Миколі І «доклад» із висновками про роль кожного з обвинувачених, зазначаючи й ту кару, що їй, на його думку, треба кожного з них піддати. Про Шевченка написано було таке:

«…Цей мистець, замість того, щоб вічно плекати благоговійні почуття до осіб Авґустійшої Фамілії, що зволили викупити його з кріпацтва, складав українською мовою вірші найбільш бунтівничого змісту. У них він то плакав над вигаданим поневоленням і нещастям України, то проголошував славу гетьманського правління й давню вільність козацтва, то з неймовірним зухвальством виливав наклепи й жовч на Осіб Імператорського Дому, забуваючи в них особистих своїх доброчинців. Поза тим, що все заборонене притягає молодь і людей із слабим характером, Шевченко набув серед своїх друзів славу знаменитого українського письменника, а тому вірші його подвійно шкідливі й небезпечні. З улюбленими [його] віршами на Україні могли посіятися і згодом закоренитися думки про вигадане блаженство часів гетьманщини, про те, що буде щастям повернути ці часи, і про можливість існування України як окремої держави.

З уваги на ту надзвичайну пошану, що її мали й особисто до Шевченка, і до його поетичних творів усі Україно-Слов’яністи, спочатку здавалося, що він міг бути, якщо не активною серед них особою, то знаряддям, яке хотіли вони використати для своїх задумів, але з одного боку ці задуми не були такі важливі, як це уявлялося на перший погляд, а з другого й Шевченко почав писати свої бунтівничі вірші ще від 1837 року, коли слов’янські ідеї не займали київських учених; так само й ціла справа доводить, що Шевченко не належав до Україно-Слов’янського Товариства і діяв окремо, захоплюючись власним зіпсуттям. Проте, з огляду на бунтівничий дух і зухвальство, що виходять за всякі межі, треба визнати його за одного з найважливіших злочинців».

З огляду «на міцну будову тіла», що її мав Шевченко, гр. Орлов пропонував цареві віддати поета на службу в війську – в далекому окремому Оренбурзькому Корпусі «з правом вислуги». Цар Микола власноручно дописав на докладі Орлова: «Під найсуворіший нагляд, з забороною писати й малювати».

30 травня гр. Орлов і ген. Дубельт, зібравши всіх братчиків в одній залі, оголосили їм царські присуди. Кара, визначена царем Шевченкові, була найтяжчою. Найтяжча по Шевченковій спіткала героя М. Гулака, що ні під якими загрозами не хотів нічого розповісти й прийняв на себе провину інших братчиків – його на три роки посаджено до каземату страшної Шліссельбурзької в’язниці, в повній ізоляції. Куліш, Костомаров і Навроцький, відсидівши свої терміни ув’язнення, мали виїхати на службу до визначених їм місцевостей, Білозерський – просто на службу до Петрозаводську, Андрузький і Посяда – кінчати університетську науку в Казані. Всім було заборонено перебувати на Україні. Кулішеві, Костомарову й Гулакові заборонено також літературну діяльність.

Страшний присуд над собою Шевченко «вислухав із непорушним спокоєм» і навіть спромігся запитати Дубельта, чи вільно йому буде писати листи до знайомих, на що дістав позитивну відповідь. Оголошування присудів жандарми супроводили напучуваннями й запитаннями, чи засуджені признають слушність визначених їм кар, чи каються. Довелось витерпіти ще й цю моральну муку. Того ж самого дня Шевченка перевели до військового арешту, й тоді ж він написав там одну з найсильніших своїх речей – «Понад полем іде», цей свій marche funebre, цей страшний гімн вічному переможному походові смерти, зроджений очевидно роздумуванням над жахливим її біологічним законом. Грізна ритміка й музика цієї поезії найліпше ілюструє напруження нервів, що його він пережив того дня. Мабуть там же написав і цей, звернутий до братчиків вірш:

Чи ми ще зійдемося знову,

Чи вже навіки розійшлись?

І слово правди і любови

В степи і дебрі рознесли!

Нехай і так! Не наша мати,

А довелося поважати!

То воля Господа!… Годіть,

Смирітеся, молітесь Богу

І згадуйте один другого;

Свою Україну любіть,

Любіть її… во врем’я люте,

В остатню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

Не була це якась резиґнація, – у тяжких рефлексіях цього віршу відбилася лише свідомість страшної національної поразки. Значна частина найвидатнішої й активної української молоді, якщо не назавжди, то надовго була відірвана від можливості вести яку-будь працю над відродженням свого народу, над відбудовуванням його культурних багатств, над ширенням ідеї «братства і любови». Це була страшна катастрофа. Півтора року перед тим самотній, прикутий до місця хворобою в глухій полтавській закутині, кликав розпачливо до земляків:

Обніміте найменшого брата!

Зате потім цілий рік, від приїзду до Києва минулої весни аж до часу арешту, мав завжди радісну свідомість того, що знайшов гурт людей, які ту Україну справді люблять і найменшим братам справді розкрили обійми, для яких національна праця була виразно усталеною програмою життя. Сьогодні знав, що працю ту брутальною силою припинено. Бентежила його думка, що довго, а може й ніколи не настануть зміни, які дали б братчикам змогу «зійтися знову», знову спільно в одній лаві стати до тієї самої праці. У цей найстрашніший момент свого життя думав він не про себе, а про національну справу й про тих близьких йому, що для цієї справи працювали.

Ці дві поезії було першою відповіддю поета на царську заборону писати, та думки його були не про цього «земного судію» і виконавців його волі, а линули до Того Судії, з чиєї волі все діється –

То воля Господа!

Тяжко було ствердити, що та воля – «не наша мати». І скорбно звучав останній акорд пісні про смерть:

І мене не мине

На чужині зотне,

За решоткою задавить,

Хреста ніхто не поставить

І не пом’яне!

Кілька днів перед тим сказав це саме й іншими словами:

Холоне серце, як згадаю,

Що не в Украйні поховають,

Що не в Украйні буду жить,

Людей і Господа любить.

Мав надовго, може навіки, розлучитися з рідним краєм. На другий день його повезли на далеке заслання.


Примітки

Подається за виданням: Павло Зайцев Життя Тараса Шевченка. – Мюнхен: Logos, 1955 р., с. 169 – 179.