Початкова сторінка

Тарас Шевченко

Енциклопедія життя і творчості

?

У Варшаві

Павло Зайцев

З Вільни Енґельгардти поїхали до Варшави. У Варшаві дідич відав Тараса в науку до якогось покоєвого маляра. Цей совісний цеховий майстер, прізвища якого, на жаль, не знаємо, прийшовши до Енґельгардта по гроші, сказав йому, як «розуміє Тараса», себто висловив свій погляд на мистецькі здібності хлопця, що їх він оцінював, очевидно, як дуже видатні, бо порадив Енґельгардтові віддати хлопця в науку до найвидатнішого з тодішніх варшавських митців-малярів Франца Лямпі молодшого. Пан хотів, щоб Лямпі взяв його прийдешнього надвірного маляра до свого дому, але той згодився лише на те, щоб Тарас приходив до нього на лекції. Хлопця одягнули чепурніше, – мав учитися разом із міщанськими дітьми, а може й з паничами. Уже не в пістровій куртці покоєвого козачка, а в сурдуті й у чистеньких манішках та краватках ходив Тарас до свого нового – першого справжнього вчителя малярства. Мабуть уже у Варшаві Шевченко виконав рисунок «Св. Марія Магдалина» (1830). Це дуже добра копія із з надзвичайним артизмом виконаної літографії віленського митця-графіка Мощинського.

До часу перебування Тарасового в науці у Фр. Лямпі Сошенко відносить його роман із молодою гарненькою полькою-швачкою. Можливо, що саме цю швачку і звали Дунею (тобто Дзюнею) Гусіковською. Вона опікувалася хлопцем, прала йому білизну, прасувала краватки й манішки. Розмовляв він із своєю варшавською симпатією виключно по-польському, бо іншої мови вона не знала. Зближення з нею мало для Шевченка й певне значення в розвитку його поглядів на соціальні відносини: дівчина належала до «вільного стану», не була кріпачкою. «Я, – оповідав Шевченко Сошенкові, – вперше прийшов тоді до думки, чому й нам, нещасливим кріпакам, не бути такими ж людьми, як і інші вільні стани». Якщо навіть у цьому переказі з третіх уст слово «вперше» додане довільно, то в усякому разі Шевченкова згадка про те, що ця рання любов взагалі зроджувала в ньому такі думки – факт надто важливий і зовсім зрозумілий: людської гідності скромної швачки нікому не вільно було ображати, а його, закоханого в неї Тараса, вільно було панові бити, як пса, і цієї різниці становищ хлопець не міг на кожному кроці не відчувати.

Це молоде кохання було одним із ясних і теплих променів у житті 16-літнього юнака на далекій чужині.

Не знаємо, скільки часу вчився Тарас у Лямпі, але, мабуть, дуже недовго: 29 листопада 1830 р. вибухнуло в Варшаві повстання, а перед тим він у тому ж році був якийсь час іще й учнем малярського майстра, отже між тією наукою у майстра та Лямпі теж могла бути якась перерва. Можна з певністю припустити, що Шевченко вчився у Лямпі недовго, і наука та далі зрисовування гіпсових зліпків та естампів не пішла (метода початкової науки рисування за тих часів була скрізь однакова). Зате під час тієї науки Шевченко міг приглядатися й до праць старших товаришів, і до різних мистецьких творів, почути не одне про мистецьку творчість, про видатних малярів-митців, і все це могло лише більше скріпити його мистецьке покликання та до певної міри виробити в ньому мистецький смак. У майстерні Лямпі в Шевченка вперше могло встановитися й замилування до форм класичного мистецтва.

Коли почалось у Варшаві повстання, Енґельгардт покинув її разом із своїм полком. Утікаючи, не міг забрати з собою всіх своїх слуг, а серед тих, що залишилися в Варшаві, був і Тарас. Бувши в той час у Варшаві, хлопець міг дуже багато цікавого побачити й почути. Зберігся переказ, джерела якого не знаємо, що під час перших воєнних подій Тарас «заліз на горище і відтіля, із дахового вікна, дивився на вулицю, на бійку між поляками й царським російським військом» [Це оповів Сірко (проф. Федір Вовк) у «Громаді» 1876 р. Чи не був це його домисел?]. На початку повстання мешканці Варшави досить яскраво заманіфестували свою ненависть до окупантів-москалів, – про це Шевченко не міг не знати й не спинитися думкою над цим фактом. Хоч був кріпаком, але був російським підданим і напевне читав звернену до підданих Російської Імперії польську революційну відозву: «Ви, що страждаєте в залізних веригах самодержав’я, зігнуті під тяжким і ганебним ярмом рабства, повстаньте з нами, росіяни!» Не міг не чути теж і про проголошену в Варшаві детронізацію Миколи І, що ще минулого року коронувався тут як «король польський». Коли вже перед тим усвідомив собі все пониження кріпака-невільника і задумався над несправедливістю тодішнього соціального ладу, то тепер напевне задумався й над несправедливістю панування одного народу над другим, над несправедливістю національно-політичною, коли дивився, як повстанці скидають чужинецьке ярмо.

Чи вчився й далі у Лямпі по тому, як почалося повстання, невідомо. У Енґельгардта був у Варшаві якийсь «комісар», себто якась довірена особа в його маєткових справах. Комісар цей опікувався Енґельгардтовими людьми і брав участь у справі виїзду їх із Варшави, коли польський революційний уряд виселяв із Варшави російських підданих.

Кілька приятелів Шевченка, а саме М. Костомаров, Ів. Сошенко та В. Забіла зберегли в пам’яті оповідання Шевченка про те, як він покинув Варшаву. Костомарову Шевченко оповідав, що коли польський революційний уряд «випровадив» його із Варшави разом із іншими російськими підданими, то він од того уряду дістав навіть якусь суму грошей «революційними асигнаціями». Оповідання Сошенка й Забіли дійшли до нас уже з третіх уст і, відкидаючи з них коментарі та здогади переповідачів, можемо зібрати про виїзд Шевченка з Варшави та дальшу його подорож дуже небагато даних. Знаємо, що «Енґельгардтів комісар виправив із Варшави до Петербургу (куди втік Шевченків пан) цілий штаб двірської служби свого принципала», а що «з приводу заворушень не можна вже було дістати відповідної кількості коней», то через те «кільканадцятеро людей мусіли їхати на одному возі». Було це в кінці лютого 1831 року, «дорога була тяжка, так що люди, а з ними разом і Шевченко, мусіли часто йти пішки, і під час тієї мандрівки взуття у Т. Шевченка подерлося, і він терпів од холоду». На одному чоботі у нього навіть підошва відпала, і щоб не відморозити ноги, він часто мусів переміняти чоботи, взуваючи цілий на замерзлу ногу. Це так набридло солдатам-конвоїрам, що один з них ударив Шевченка по шиї.

Отже, цю подорож Шевченко відбув «етапом», як це й сам оповідав приятелям. Легко собі уявити, чому це було так. Висилаючи з Варшави Енґельгардтових слуг, польська влада, очевидно, прилучила їх до більшої партії таких самих нещасливих виселенців і дала їм військову охорону. Енґельгардтів комісар, очевидно, подбав лише про те, щоб чим можна їх забезпечити на дорогу. Польська охорона могла цю партію довести лише до якогось нам незнаного пункту, близького до лінії російських військ, мабуть десь у Литві. Тут уже всі ці виселені з Польщі люди мали зголоситися до російської влади. Люди вільних станів могли собі далі їхати вільно, а кріпаків, за тодішніми російськими приписами, попровадили «етапом», тобто, як арештантів. Довелося сіромахам при цьому й у тюрмах ночувати. Зазнав і Шевченко всіх приємностей такої подорожі. У голоді й холоді відбув він цю тяжку мандрівку. Не про яку іншу, а тільки про неї міг він у 1838 році згадувати (в поемі «Катерина»):

шлях на Московщину.

Далекий шлях, пани-брати!

Знаю його, знаю!

Попоміряв і я колись –

Щоб його не мірять!

Розказав би про це лихо,

Та чи то ж повірять?

Ця подорож з Литви до Неви була, мабуть, дуже довга, – могла тягтися й місяць, а може й довше, аж наступив той день, коли нужденний віз із численними слугами кирилівського дідича спинився перед брамою його палацу на Моховій вулиці, в самому центрі млистого Петербурґу.

Від часу виїзду Тараса з Кирилівки проминуло вже не менше як півтора року. За цей час пізнав він інші краї, навчився польської мови, був свідком цікавих політичних подій, почав був учитися улюбленого малярського мистецтва, пізнав чимало нових людей, чимало пережив і передумав.

У непривітному, закутому в ґраніт і оповитому туманами північному місті починав уже вісімнадцятий рік свого життя.

Примітки

Св. Марія Магдалина (1830)У виданні Зайцева – 1833 р., що суперечить як хронології варшавського періоду життя Шевченка, так і дату, так і авторському підпису на самому рисунку. Це слід вважати не зауваженою друкарською помилкою.