«Живописна Україна»

Павло Зайцев

До Петербургу Шевченко повернувся в кінці лютого. Місяців із десять провів на Україні й втратив цілий шкільний рік. Якби не затримався так довго на Україні, то весною 1844 р. міг би вже Академію скінчити, бо саме тоді минало шість літ від часу, коли розпочав там свою науку, а курс науки був шестирічний. Отже треба було ще рік в Академії пробути. Потрібний йому був лише диплом, а вчитися вже властиво не мав чого: виконані ним у 1843 р. на Україні портрети можуть бути найкращим свідоцтвом того, що був уже цілком закінченим майстром. Мав уже заслужену славу талановитого портретиста й доброго ілюстратора.

Повернувшись до Петербурґу, тижнів два-три не брався ще ні за яку працю. Цей час заповнили радісні зустрічі з давніми приятелями. До столиці прибув тоді з України молодий багатий дідич Григорій Галаган. Він зробив прийняття для петербурзьких земляків, на яке запросив і Шевченка. Далі одна за другою пішли забави. Українець Литвинів яскраво описував у листі до свого приятеля Бодянського, як він, Галаган і Шевченко весело проводили час, не розлучаючись, «як брати». Описував Литвинів і незабутній вечір, проведений спільно з поетом у В. І. Григоровича. Шевченко смішив своїх друзів веселими оповіданнями.

Оселився Шевченко знову десь на Василівському острові в сусідстві, а може й разом із цілою групою товаришів-земляків, із яких можна назвати киянина Івана Гудовського та слобожан Михайла Карпа й Хиврича. Відродився запорізький курінь, у якому поет зробився «отаманом». «Гамалію» свого знайшов уже видрукуваного. Спільне з Бодянським виправляння тексту цієї поеми було зайвою працею. Видавцем її був якийсь «полукацап», що, за дотепним виразом Бодянського, «нарядив у свій армячок» Гамалію, і він вийшов у світ «чумарзою», – друк справді був брудний, а на обгортці красувалася віньєтка… з бубном і паяцом.

«Безталанный», висланий іще з України до редакції «Маяка», теж з’явився весною в цьому часописі, але Шевченко не встиг, очевидно, попросити редакцію зробити відбитки, і тепер сам видав цю поему ще й окремо під зміненою назвою «Тризна». У Москві мав організувати продаж обох поем Бодянський, на Україні старалася розповсюдити їх княжна Варвара, а також панна Марія Селецька. Відгуки критики були неповажні. Що навіть на такий архітвір, як «Гамалія», не знайшлося порядного рецензента, то це була б річ дивна, коли б не те, що вже й слов’янофільські часописи перестали тоді цікавитися українською літературою, а глузливо-блазенські рецензії часописів інших напрямків зробилися вже традиційними. І геніального «Гамалію» зустріла «Библиотека для чтения» черговим блазенством:

«Гамалія або Гамалій був разом і Ахілл і Аякс запорізький, – бив, різав жидів (?!), турків, поляків (?!), – тільки не їв своєї печені. В епопеї пана Шевченка описаний похід Гамалії на Скутарі. Похід греків на Трою супроти подвигу Гамалії – те саме, що «Іліада» супроти «Мертвих душ». Ці подвиги і змалював поет у віршах, гідних героя».

Писав цю «рецензію», як видно, якийсь «землячок», що у своїй тупій реакційності зробив з обох геніальних українців якихсь зарозумілих мегаломанів без хисту.

Зате міг Шевченко потішитися справді поважною критичною оцінкою своїх попередніх поезій, що її в загальному огляді нової української літератури дав талановитий молодий український учений і письменник Микола Костомаров у харківському альманасі «Молодик» за 1844 рік.

Іще коли Шевченко був на Україні, повстав у нього конкретний проект ширення національної свідомості серед письменних земляків. Як романтик, як ідеаліст-ентузіаст, він глибоко вірив у те, що мистецтво уморальнює людські душі, має на них незбагненний доброчинний вплив. Із настроїв і думок, що з особливою силою опанували його на руїнах Чигирина й Суботова, виник у нього проект видавати альбоми-зошити, що під назвою «Живописная Украина» мали ілюструвати політичну історію України, починаючи ще від князівських часів, дати образ її мистецької культури, представити національні українські звичаї, а також ілюструвати й найориґінальніші пам’ятки української народної поетичної творчості. Працю цю зв’язав був із шляхетною думкою: викупити своїх братів і сестер із кріпацтва за гроші, що будуть доходом з того видання. Ідею цю гаряче підтримувала кн. Варвара Репніна.

Привіз із собою з України різні етюди з натури, що їх зробив чимало в своїх подорожніх штамбухах. Матеріалу для композицій не бракувало. Треба було вибрати сюжети, що відповідали б задуманій програмі. З намічених ним знаємо лише ті, що були заанонсовані. Дуже характеристичний був цей вибір. Серед видів історичних пам’яток, крім Видубицького монастиря, бачимо Чигирин, Суботів, Батурин – руїни «колишньої слави», історичні пункти найзавзятіших змагань України за свою незалежність і резиденції героїв тих змагань. Серед виконаних і задуманих ілюстрацій до історичних українських подій бачимо сцени, що або мали збуджувати почуття національних гордощів («Дари Богданові і українському народові»), або викликати думки про найтяжчі жертви, що їх приніс український народ у процесі боротьби з силами, ворожими його самостійності (кара смерти над Іваном Підковою, Павло Полуботок у Петербурзі, Семен Палій у Сибірі), або давали образ кари за національну зраду (Сава Чалий). У виборі побутових сюжетів бачимо скрізь бажання або показати глибоку поетичність українського народного світогляду («Похорон молодої»), філософський гумор українця («Казка про солдата і смерть»), або його гуманні традиції («Старости», де вибраницю питаються, чи вона згоджується піти за того, хто її сватає), або наскрізь оригінальні форми наших національно-суспільних інституцій (чумацтво), або яскраве багатство традицій культурних («Перезва») тощо. Коротше кажучи словами самого Шевченка, хотів він дати по змозі повний образ усього того, чим Україна «різко відрізняється» від інших національних збірнот. Як бачимо, мета видання була передусім національно-патріотична, але давала авторові не лише змогу пропагувати культ славетного минулого України та збуджувати зацікавлення й любов до всього національного українського, а й можливість виявити свої артистичні здібності.

Питання масової репродукції мистецьких творів мусили зацікавити Шевченка вже кілька літ тому, коли він почав працювати як ілюстратор. Знані були тоді лише два способи репродукцій – літографія і гравюра. Волів гравюру, як більш артистичний спосіб віддання оригіналу, але звичайні ґравюри-дереворити, сталерити й мідерити його не задовольняли. У 1842 р. він узяв участь у дослідах над спрощеним способом репродукування рисунків, над т. зв. ґальвано-графією. Для свого опікуна Сапожникова, скарбника Товариства заохочення митців, що досліджував ґальвано-графію, зробив навіть рисунок-ілюстрацію до Шекспірового «Короля Ліра» й напевне брав участь у його гравіруванні та репродукуванні способом ґальванографії. Але досвід переконав його, що найкращий із усіх способів репродукції – ґравюра, роблена способом «офорту», витравлюванням рисунка на мідяній дошці за поміччю їдких кислот, спосіб старий, відомий ще Рембрандтові, але такий, що давав найкращі артистичні результати: ним можна було дуже добре віддати всі відтінки ориґіналу-рисунка, і найкращі досягнення бували при цьому тоді, коли автор твору сам переносив на дошку свій рисунок. Тому він і спинився на цьому способі.

Із завзяттям узявся він за цю працю. Якщо розпочав її навіть у березні, то темп праці був надзвичайний, бо в травні мав уже три закінчені офорти – «Судну раду», «Дари Богданові» й «Печерську криницю» (останню пізніше забракував). Треба тут узяти під увагу, що він мусів іще навчитися техніки офорту. До всього мав хист і, очевидно, засвоїв відразу те, чого інші вчаться роками. Ґраверської техніки в Академії не викладали, а тому він міг скористатися лише із вказівок приватних осіб – передусім, мабуть, професора скульптури барона Клодта фон Юрґенсбурґа, що з аматорства займався також і офортом. Мусів теж скомпонувати перед тим самі образи, виконавши їх сепією, як це найчастіше й перед тим робив для ілюстрацій. На це теж треба було часу, але компонував він і рисував дуже швидко. Коли ж почав гравірувальною голкою переводити образи на мідяні дошки, то на це вже треба було і багато часу, і великої терпеливости.

Коли перші три образи були готові, Шевченко приступив до перших організаційних кроків для запевнення собі успіху в розповсюдженні майбутнього видання та забезпечення себе відповідними пояснювальними текстами. Мав спочатку замір випускати на рік 10 образів трьома випусками, а раз на рік – пояснювальні до них тексти, так і поінформував кн. Репніну й Бодянського; потім у серпні в рекламовому проспекті оголосив у пресі, що буде виходити їх на рік 12. Ціна видання теж увесь час змінялася. Кн. Репніній у кінці жовтня писав, що в цьому році вийде не 10, а лише 6 естампів і що коштуватимуть вони чомусь три карбованці, тоді як раніше 10 оцінював на 10 карб., а коли ті 6 естампів вийшли таки в кінці року, то визначив ціну за них 5 карбованців. Коли княжна й інші його безкористовні посередники в цій справі встигли здобути передплатників на одних умовах, то згодом виявилося, що зібрали грошей більше, ніж було треба, а що число офортів буде менше, ніж мало бути. Він поспішив своїм посередникам подати умови, продиктовані не холодним розрахунком, а непоправним оптимізмом непрактичного митця. Ціла біда була в тому, що з усім цим непотрібно хапався, що намовляв своїх посередників до вживання практичних заходів і пустив рекламу раніше, ніж виявилися фактичні можливості. Взагалі виявив у цій справі свою життєву безпорадність і велику «поетичну» розкиданість.

У Києві згодився розповсюджувати «Живописну Україну» помічник куратора М. Юзефович, але Шевченко не подав йому навіть своєї адреси, а той, маючи гроші від передплатників, не знав, куди їх вислати. Княжна Варвара кілька місяців не могла дочекатися від автора друкованої програми й білетів на передплату, а коли вийшли перші три естампи, дістала разом із взірцями лише 30 білетів, у той час, як потрібні були їх сотні. А справа заповідалася зовсім непогано. Товариство заохочення митців у кінці літа асигнувало Шевченкові допомогу – 300 карбованців асиґнаціями. Не була це велика сума, але вона давала повну змогу приступити до друкування естампів, гроші ж від передплатників поповнили б і збільшили потрібний для закінчення справи фонд. Княжна Репніна в справі розповсюдження видання розвинула таку енергійну акцію, що якби сам поет-мистець не заплутав справи, то одна ця акція дала б може більші результати, ніж офіційні заклики генерал-губернатора Долгорукова, що на просьбу Шевченка рекомендував дворянству своїх трьох губерній передплачувати «Живописну Україну», хоча й ці заклики не лишилися зовсім безрезультатними.

Тим часом сам Шевченко, хоча й без точного плану, але з невтомною енергією займався цим ділом. Листувався з різними особами, дбаючи за поміч усіх, хто тільки своїм авторитетом, впливом або особистими зв’язками міг йому допомогти в цій справі; нав’язував контакт із книгарнями тощо. Все це зайняло йому, мабуть, чимало часу. З яким завзяттям він узявся за цю справу, видно хоча б із його листа до визначного українського етнографа кн. М. Цертелева: «Якби мені Бог поміг докончить те, що я тепер зачав, то тоді склав би руки та й у домовину. Було б з мене, не забула б Україна мене мізерного». У цьому психологічному документі – ввесь Шевченко з питомою його вдачі прикметою переносити на оточення те, що було властивістю його власної душі. Коли сам, працюючи над «Живописною Україною», переживав хвилини національного пафосу, то думав, що ним запалають і душі всіх тих, що «Живописну Україну» оглядатимуть.

Крім мистецької та практично-видавничої сторони була ще в цій справі й літературна: уміщені в альбомах-випусках образи, за проектом Шевченка, мали вийти в супроводі написаних спеціалістами пояснювальних текстів. І тут поет не виявив якоїсь плановості. Як автора історичних текстів він спочатку хотів запросити лише Бодянського, інші ж тексти хотів або сам складати, або Куліша просити. Невдовзі попросив таки про це Куліша, але той у відповідь писав, що «не второпає», що саме має «компонувати». Шевченко докладніших інформацій йому не подав і, хоч не мав од нього жодної згоди, а лише просьбу краще все «витолкувати», проте в наступному листі до Бодянського писав уже за кілька днів, що «Куліш буде компонувать текст для народного теперішнього биту». Що було лише поетовим бажанням, те його природний оптимізм обертав уже в дійсність.

Коли праця над офортами йшла успішно і вони кому-небудь подобалися, він починав і свої плани відповідно поширювати – притягав у думках до співпраці вже й інших учених-істориків – Будкова й Стороженка; мав якусь – навряд чи чимсь реальним обґрунтовану – певність, що польський учений М. Ґрабовський буде йому «польські штуки видавать», але про все це писав Бодянському, як про щось зовсім певне. Польському літераторові Ромуальдові Подберезькому поспішив подати відомості про те, що в «Живописній Україні» ілюструватиме наші найвидатніші історичні події, починаючи від заснування Києва, а трохи згодом якомусь російському журналістові, що робив для його видання рекламу в «Северной Пчеле», подав уже значно звужений план, що ілюструватиме нашу історію лише від часів Ґедиміна. Усе це було результатом мінливих настроїв, що з них випливали ті або інші проекти, які в його психіці оберталися в щось ніби вже реальне, і тому йому доводилося не одне в своїх планах зміняти. Треба було, подавши кожному з намічених авторів опис або шкіц скомпонованого образу, просити конкретно написати до нього текст. Шевченко ж зробив із Бодянським так, що або просив його, якщо він «начитає» в літописах щось цікаве, подавати про це текст, щоб самому той текст ілюструвати, або – як було спочатку – в занадто вже загальній формі просив писати «три листочки в год» історичного тексту, властиво кажучи, невідомо, до яких образів.

Щодо текстів, то ця настроєва примхливість нічому не зашкодила, бо він і сам собі, без чужої помочі, дав раду, – сам їх написав, хоч і короткі, але свідчило все це про те, що всяка планомірність була йому чужа і що ліпше було б, якби він виконав лише чисто-мистецьку сторону праці, віддавши саме видання під опіку більше систематичної й менше нервової людини.

У кінці грудня міг уже приступити до розсилання «Живописної України» своїм «субскрибентам».

Примітки

Павло Полуботок у Петербурзі – у виданні стоїть: «Петро Полуботок» – очевидна описка Зайцева.