Духовний перелом
Павло Зайцев
Хоч мало не ввесь цей 1844 рік проминув для Шевченка, так би мовити, під знаком «Живописної України», але це не перешкоджало йому час од часу віддаватися поетичній творчості, і джерелом її була вже не туга за опоетизованою в уяві Україною, а Україна жива, справжня, та, яку недавно побачив новими очима.
Як пригадуємо собі, він іще перед першим виїздом до рідного краю був упереджений проти тієї дійсності, образ якої міг його там спіткати, але те, що там побачив, було значно гірше, ніж те, що міг собі уявляти або про що зберіг спомини ще з дитячих літ. У сільських церковних метриках тих часів, у рубриках про смерть, найзвичайніша річ – записи такого змісту, як «умер от побоев приказчика», або «умер от наказания розгами». У Кирилівці селян теж забивали різками на смерть панські управителі. Навколо діялося те саме. Де й не було таких надуживань, то однаково народ нидів і в матеріальних, і в моральних злиднях. Освіти не було майже жодної, школи по селах були рідкістю. На Лівобережжі, наприклад, із понад тисячі сільських шкіл, що були за гетьманської влади, не зосталося ні одної. Рекрутські вербунки були в ґрунті порушенням усякого права й справедливости: забирали до війська мало не завжди тих найубогіших, що бували часто єдиною підпорою родини.
Побувавши на Чернігівщині, Полтавщині й Київщині, звідавши й далекі запорізькі степи, Шевченко мав повну змогу побачити все це на власні очі й наслухатися страшних, кривавими людськими сльозами политих скарг. Не тільки всі реальні сліди, ба навіть зовнішні ознаки старих українських вольностей за царювання Миколи І були скасовані. Адміністраторів типу князя М. Репніна, що, як міг, боронив лівобережне селянство від поміщицької сваволі й непомірних державних податків, заступили реакціонери найгіршого типу. Слобожанщиною й Гетьманщиною управляв злодій, гуляка й п’яниця кн. М. Долгоруков, Правобережною Україною – генерал Дмитро Гаврилович Бібіков, «солдафон», тупий себелюб і кар’єрист –
І унтер п’яний Долгорукий
Украйну правили…
як сказав пізніше поет в «Юродивому».
Київський Університет лише недавно був наново відкритий по кількалітній перерві, і «командував» ним куратор генерал Траскін, людина, що нічого спільного з наукою не мала. Молодь, що належала не до дворянського стану, а до т. зв. «станів податкових», мала утруднений доступ до шкіл середніх, а до вищих і зовсім його не мала. Коли в самій Московщині серед дворянства було чимало людей, що, не зважаючи на перешкоди, все ж щось старалися зробити для народу, то на Україні кріпацтво, інституція порівняно нова, набрало найгірших форм, а серед поміщицької верстви майже зовсім не було людей, що хотіли б дати своїм селянам хоч якісь справедливі полегші та думали б про народну освіту. Навіть ті нечисленні, що з ними зблизився був Шевченко, в більшості своїй активно нічого корисного для своїх «підданих» не робили, вся їх заслуга була хіба в тому, що не робили народові кривд, не надуживали соціально-політичної системи, що панувала в цій феодальній державі.
Що Україна «цвіллю зацвіла і в дупло холодне гадюк напустила» – це була реальна правда. Верхівка нації зяяла страшною моральною пусткою. Один із найшляхетніших російських діячів того часу Юрій Самарін у своїй розправі про кріпацтво незаперечними даними стверджував, що українська селянсько-кріпацька дійсність була без порівняння гірша, ніж російська. А Шевченко до того свого селянсько-кріпацького народу їздив у гостину, але, «крім плачу», справді нічого не побачив і сам «скрізь плакав…». Дивлячись на зраджену верхівкою українську національну масу, бачив її високі моральні прикмети, міг подивляти ту надзвичайну її духову міць, з якою вона в своєму інстинктовому хліборобському консерватизмі зберігала національну відрубність, усі віками надбані засади своєї моральної і мистецької культури; як колишній селянин-кріпак, легко міг з народом порозумітися, про настрої його добре довідався. Не міг не наслухатися й про селянські повстання, буваючи в тих місцевостях, де вони перед тим вибухали, а їх тоді було багато. Як усякі нескоординовані селянські бунти, були вони засуджені на неуспіх, але потенціальна вибухова сила в народі жила й зростала.
Новий цикл поетичних творів, що мали своїм джерелом живі враження від страшної української дійсності, розпочав він, як пригадуємо собі, ще восени 1843 року на Україні «Розритою могилою», слідом за нею повстав «Чигирин». У травні 1844 р. написав у Петербурзі свою «Сову» – трагедію матері-вдови, в якої забрали до війська, всупереч праву й людській правді, одинака-сина і яка, не витримавши своїх страждань, збожеволіла.
У червні створив «Сон» – річ, яку тяжко віднести до якогось певного літературного жанру і яку сам назвав «комедією» (в тому розумінні, в якому назвав так і Данте свій безсмертний твір), змалювавши в ній образ митарств своєї змученої національною трагедією душі. Не зважаючи на виразний вплив «Dziadów» Міцкевича, Шевченко розкидав тут стільки цілком ориґінально оформлених образів російської імперської дійсності і з таким творчим напруженням відтворив свої муки українського націоналіста-патріота в конфлікті з цією дійсністю, що перевершив усе, що коли-небудь було створене на тлі таких переживань фантазією поетів-борців, синів гноблених Росією народів. Вульґарно-ґротесковий стиль тих картин комедії, де поет вивів на сцену Миколу І й його жінку, нагадував стиль народного вертепу, і картини ці були наскрізь просякнуті жовчю й брутальним сарказмом: бив ворога наосліп, як б’ють на селі конокрадів.
Восени в Петербурзі дебютував М. С. Щепкин. Зустрічі з артистом-другом і його чудова гра спонукали, мабуть, Шевченка звернутися до драматичної творчості. Він зайнявся перекладом на українську мову свого «Данила Реви» – «Назара Стодолі», що його ще на Великодніх святах 1843 року сподівався побачити на сцені. 26 листопада просив Я. Кухаренка прислати свій «Чорноморський побит», щоб його виставити на аматорській сцені на Великодніх святах і додавав, що земляки «вже розучують» «Москаля-чарівника», «Шельменка», «Сватання на Гончарівці» й «Назара Стодолю». Усі ці п’єси мали бути виставлені на Різдвяних святах у Медичній Академії. З несамовитим ентузіазмом відносився до цих вистав, бо вдруге писав до Кухаренка: «Отамане, якби Ти знав, що тут робиться! Тут робиться таке, що цур йому і казать. Козацтво ожило!!!!
В золотім жупані,
Прокинеться доля,
Козак заспіва, –
Нема в краю нашім
Ні німця…»
Очевидно, щось із цих трохи перебільшених фантазією планів таки було здійснене. На жаль, не відомо, чи був виставлений на сцені саме «Назар Стодоля».
Кінець 1844 року був для нього повен яскравих, але контрасних переживань. Відгуком самотніх мук його серця була лірика «Чого мені тяжко, чого мені нудно?», що її закінчив такими промовистими словами:
Засни, моє серце, навіки засни,
Невкрите, розбите… А люд навісний
Нехай скаженіє… Закрий, серце, очі!…
Був увесь час на людях, мав друзів і прихильників і був при тому трагічно самотній. Розкривав свою душу тим, кого вважав за найліпших, за найчистіших. У посланії до М. Щепкина просив поради:
Стань же братом, хоч одури!
Скажи, що робити:
Чи молитись, чи журитись,
Чи тім’я розбити!…
При всьому глибокому розумінні мистецьких творів і трагедії мистецьких душ цей Шевченків «друг сивоусий» навряд чи міг дати на це відповідь, бо сам «вже серце запечатав», ставши професійним робітником сцени, а все українське, хоч і не було йому чуже, але не було тим, чим було для його молодшого друга-поета. Але до кого було звертатися, в кого шукати поради? Всією істотою своєю потребував її, прагнув її мати. В атмосфері почуття повної самотності повстав іще трагічніший його твір – посланіє Гоголю, посланіє, мабуть, ніколи не послане адресатові:
Одна давить серце, друга роздирає,
А третяя тихо-тихесенько плаче
У самому серці, може й Бог не бачить.
Йому здавалося, що цей «знавець серця людського» «привітає, угадає великеє слово», але це вже була повна омана. Цей геніальний земляк Шевченка звеличував Росію і був безмежно далекий землякові з кріпаків, що співав «недолю козацького краю». Ентузіаст-поет, ніби засліплений, не бачив, що Гоголь – один із тих, про кого сам він у «Сні» казав, що вони
В німецьких теплицях
Заглушені…
[Німецькими теплицями поет називає тут російські школи. Взагалі він вживав слів «німець», «німецький» замість «москаль», «московський». Іноді це робив для конспірації, а іноді свідомо підкреслюючи той факт, що в Росії панує німецька династія, а правлять нею віддані тронові німецькі барони.]
Шукав споріднених душ, не знаючи, що великі душі – завжди самотні.
Прийшов 1845 рік, – настала пора закінчити науку в Академії. 22 березня Рада Академії ухвалила надати Шевченкові «звание неклассного художника», як взагалі відомому їй із своїх праць. Щоб бути делегованим за кордон, до Італії, треба було дістати золоту медаль. Чому Шевченко не виконав ніякої конкурсової праці, – невідомо. Менш талановиті від нього учні Академії досить легко діставали нагороду, потрібну для подорожі за кордон на державні кошти.
Від дня вступу до Академії відділяли його вже сім років!