В Орській фортеці
Павло Зайцев
18 червня «колишній художник» Шевченко, тепер «рядовий» 5 лінійного батальйону Оренбурзького Корпусу, виїхав з Оренбургу до місця нової «служби», до фортеці Орської, де стояв батальйон. До Орської від Оренбургу було 280 кілометрів. Шевченко мав гроші й протекцію і міг собі найняти коні. По дорозі, що її відбув у п’ять разів повільніше, ніж з Петербурґу до Оренбурґу, міг придивитися докладно до нового краю, що надовго мав для нього бути «незамкнутою тюрмою». Враження свої пізніше описав. Під час цієї подорожі в ньому прокинувся дух мандрівника-краєзнавця. Радів, побачивши єдине на дорозі «село, вкрите зеленню». Була це Островна – слобода, заселена українськими колоністами. До сліз зворушив його вигляд тієї типової української степової оселі, «що так живо нагадувала йому його прекрасний рідний край»; тут він «потішив… душу свою рідною розмовою».
У Губерлі, передостанній станції перед Орською, милувався мальовничими Губерлинськими горами. Наступного дня кілька годин підіймався на Губерлинський хребет, звідки відкрився вид на пустельний степ, а по останній станції Подгорная треба було підійматися на нове плоске узгір’я другого ланцюга цих гір. З узгір’я побачив уже він «пустелю, що від неї душа холонула». Здалася йому та пустеля «розкритою могилою», що «ладна його живцем поховати». Вдивляючись у «сумну панораму», «помітив серед неї біленьку плямочку, оточену червонорудою стрічкою». Це була Орська фортеця. Під’їжджаючи ближче до неї, думав, «чи співають пісні в цій кріпості, і ладен був Бог-зна на що закластися, що не співають. При такій декорації можлива тільки тиша, що її переривають тяжкі зітхання, а не голосні пісні». Виявилося, що «біла плямка – це невеличка мурована церква на горі, а червоноруда стрічка – то були дахи урядових будинків, а саме – казарма, цойґгавзи тощо».
Сама фортеця це був «великий майдан, що його оточує з трьох боків канал аршинів зо три завширшки та вал відповідної височини, а з четвертого боку Урал». «Ось що оживляло план цієї сонної картини: гурт таврованих каторжників лагодив шлях на приїзд командира корпусу, а ближче до казарми на майдані муштрувалися солдати». Такі були перші враження Шевченка в місці його нового перебування, де в каменоломнях каторжники добували яшму, а в брудних казармах різноплемінні оборонці російської держави відбували свою двадцятип’ятилітню солдатську службу.
Прибув Шевченко до Орської фортеці 23 червня, і того самого дня командир 5 батальйону призначив його до 3 роти. «Колишній художник» Шевченко зробився «рядовим ч. 191», Зробився одним із тих, хто, як сам недавно сказав у «Сні»,
І кайданами окуті,
Муштруються…
Муштра й казарма – те, що найбільше він ненавидів, були тепер примусовою атмосферою, в якій мусів увесь час перебувати. Як до кожного «молодого солдата», приставили до нього «дядьку», тобто інструктора. Мундир видали йому вузький. Кожний ранок починався натягненням осоружного мундира за поміччю «дядьки». Далі йшла муштра. Капітан Ґерн хотів допомогти Шевченкові й полегшити його становище і, як уже згадано, спільно з командиром бриґади написав для цього листа командирові Орського батальйону майорові Мєшкову з просьбою «звернути особливу увагу на нещасливого засланця й помагати йому, в чому може», але Мєшков зрозумів це «по-своєму»: він узявся особисто по кілька годин денно мучити бідного Тараса солдатською «выправкой», «учебным шагом в три приема» та іншими тонкощами тодішньої фронтової служби, надриваючи сили, щоб зробити з нього доброго фронтовика, чи пак «бравого солдата».
Цей Мєшков був не лиха людина, але дуже обмежена – типовий «солдафон» миколаївських часів. Для його характеристики досить навести таке місце з пізніших споминів самого Шевченка: «Майор Мєшков, бажаючи мені дошкулити [Очевидно, в розумінні «зачепити амбіцію»], сказав якось мені, що коли я буду офіцером, то не вмітиму до порядної залі ввійти, якщо не вивчусь, як годиться, «носка тягнути»». Даремні були зусилля майора: Шевченко вже в день конфірмації сказав собі, що з нього «не зроблять солдата». Він не тільки не хотів, а й не вмів «носка тягнути». Свідки його фронтових мук довго пам’ятали його «важку, вайлувату постать», постать людини, зовсім нездатної до муштрової «виправки».
Але Мєшков не робив кривди поетові. Для нього лист генерала Федяєва був наказом. Гірший був командир 3 роти землячок Глоба. Суворий формаліст, п’яниця й людина брутальна, він уже тоді, коли Шевченко вперше з’явився перед ним, загрозив поетові різками, якщо він не буде «добре поводитися». Цей Глоба глумився з «нездарного солдата». Найгіршою річчю були для Шевченка перегляди, що їх робив своїй роті цей «отец-командир»:
«Тремтячи і серцем завмираючи, – згадував поет-засланець, – я завжди мастив вуса, облачався в панцер і з’являвся перед червоносинє від хмелю лице «отця-командира» скласти іспит із пунктів, рушничних вправ і, на закінчення, найдурнішої й дуже довгої науки про те, як повинен поводитися бравий солдат і за що він повинен любити Бога, царя і своїх найближчих начальників, починаючи від «дядьки» й караульного єфрейтора».
Треба було, як казав, «поховати самому в собі всяке людське почуття, стати бездушним автоматом і слухати мовчки, – не червоніючи й не бліднучи, слухати моральної науки від грабіжника і кровопивця». Найтяжчим для Шевченка було власне це «ховання в собі» людського почуття, до чого він довго не вмів призвичаїтися і що називав «огидним лицедійством».
Найлютішою мукою для нього, найзавзятішого ворога Російської імперії, була служба в війську, головній підпорі осоружного механізму імперії. Психологічну основу своїх тодішніх мук він прекрасно розкрив пізніше в щоденнику:
«За дитячих літ, оскільки я пам’ятаю, мене не цікавили солдати, як це звичайно буває з дітьми. Коли ж я почав доходити віку, розуміння речей, то в мені зародилась непереможна антипатія до христолюбивого воїнства [«Христолюбивое воинство» – формула, уживана в богослужбових молитвах за військо]. Антипатія зростала в міру моїх зустрічей із людьми з цього христолюбивого стану. Не знаю, чи випадково, чи воно так є в суті речі, однак мені не пощастило навіть у ґвардії зустріти порядного чоловіка в мундирі: коли тверезий, то конче неук і хвалько, коли ж хоч із малою іскрою розуму і світла, то теж хвалько та ще до того й п’яниця, циндра й розпусник. Звичайно, антипатія моя зросла до огиди. І треба ж було лукавій долі моїй так уразливо, злісно насміятися з мене, штовхнувши мене в найсмердючішу гущу цього христолюбивого стану! Якби я був недолюдок, кровопивця, то й тоді для мене дошкульнішої кари не можна було б придумати, як заславши мене до Окремого Оренбурзького корпусу солдатом. Ось де причина моїх невимовних страждань».
Коли щоденна «лицедійська» покора перед начальством була для поета тяжкою мукою, то другою, не менш тяжкою, було примусове перебування в казармі. Удень, по муштрі, можна ще було або піти на берег річки Орі, або до когось із знайомих, культурніших офіцерів чи урядовців, увечорі ж треба було вертатись до казарми. Сморід людського поту та бакуну з солдатських люльок, вічний галас і крики – це були муки, від яких не було куди тікати, коли по вечірній «зорі», тобто по вечірньому сигналі, двері казарми зачинялися. Крім вічного зику, треба було слухати «веселі» розмови про те, «кого били та кого бити обіцяли».
У цій дикій атмосфері Шевченко довго не міг оговтатися. Але йому на короткий час пощастило якось вирватися з казарми – коли саме і чи надовго, невідомо. У кожному разі сталося це або в кінці літа або восени. Зате його спіткала тяжка хвороба – ревматизм. Писав він про це Михайлові Лазаревському, братові Федора Лазаревського, що так щиро привітав його в Оренбурзі: «Опріче того, що нема з ким слова промовити, опріч нудьги, що в серце впилася, мов люта гадина, опріче всіх лих, що душу катують, – Бог покарав мене ще й тілесним недугом». Хоч тяжкий це був недуг, але – як казав у тому самому листі – помагала не тільки лікарська поміч, а й те, «що прозябав собі, хоч у поганій, та все таки вольній хатині».
Нові приятелі його не забували. Це теж було деяким полегшенням. Ще літом відвідав його в Орській Михайло Лазаревський, якого він перед тим не знав. Це була людина виняткових моральних прикмет, справжній «євангельський юнак»: усе життя своє він прожив для ближніх. Пізнавши Шевченка, він зробився найвірнішим його другом. Відвідини Лазаревського були для поета справжнім святом, великим духовим відпочинком. Він бачив Шевченка ще бадьорого. Третій Лазаревський, Василь, через брата Федора переслав поетові з Петербургу сиґари, які той любив, і 50 карбованців. Оренбурзький товариш з Академії Чернишов у листі радив познайомитися з своїм приятелем д’Андре, що в кінці жовтня приїздив до Орської. Цей д’Андре був митцем-малярем, учнем Шевченкового знайомого, професора Тіхобразова. Чернишов хотів дати Шевченкові хоч на кілька днів товариство інтелігентної «прекрасної людини й великого аматора красних мистецтв». Турбувала приятелів відома їм добре необережність поетова, і тому Чернишов остерігав Шевченка, щоб він не рисував в Орській, бо там серед каторжників був якийсь професійний донощик, колишній урядовець.
Поволі в Шевченка зав’язалися знайомства й на місці. Приїхав він до Орської з рекомендацією до земляка з Чернігівщини лікаря М. Александрійського, що скінчив Київський Університет. Покинувши свою властиву професію, він служив у Пограничній комісії і був в Орській на посаді «опікуна прилінійних киргизів», як Михайло Лазаревський у Троїцькому. Александрійський був людиною заможною і через це досить незалежною. Жінка його походила з багатої купецької родини. Погляди Александрійський мав передові, а як людина культурна, напевне передплачував газети й купував книжки. Шевченко «був прийнятий у його домі не як солдат, а як найближчий знайомий, нарівні з іншими гостями. Там він, без сумніву, зустрічався і з командиром батальйону і з іншими офіцерами залоги, як гість господаря, а не як рядовий ч. 191 за списком», як оповідає Ф. Лазаревський у своїх споминах.
Сам Шевченко писав княжні Варварі про місцевих офіцерів: «всі мене, спасибі їм, як товариша приймають». Але це товариство не завжди було приємне, та й слово «всі» означає тут хіба тільки більшість. З тими, що їх поет називав «грабіжниками» й «кровопивцями», він, звичайно, не шукав зустрічей, а серед тих, у кого бував, теж були малокультурні люди, що з їхнього товариства мусів іноді й тікати, бо воно було «гірше казарми», як сам писав княжні.
Ця «сама гущавина христолюбивого воїнства» складалася в значній мірі з офіцерів мало інтелігентних, або таких, що погано вчилися в військових школах, або таких, що їхня моральна поведінка буда низька і що попадали до «прилінійних» фортець за службові провини. Кращих людей можна було зустріти іноді хіба серед начальників, що мусіли «виховувати» цю банду, яку вкрай деморалізувало одноманітне, позбавлене ідейного змісту життя маленької, закинутої в пустелю залоги. Деморалізувалися в цій атмосфері навіть ідейні люди, поляки-засланці, серед яких були й офіцери.
Однак були й серед офіцерів винятки. Дуже прив’язався до Шевченка молодий офіцер, українець Вериго. Мав Шевченко приятеля і в особі офіцера-поляка Мостовського, повстанця 1831 року, з яким і пізніше над Каспієм щиро приятелював. Із засланців-рядових пізнав Оттона Фішера, теж поляка, що ввів поета в дім коменданта фортеці генерала Ісаєва, де сам бував як учитель генералових дітей.
Дві пані з Орського товариства, невідомі нам на прізвища, особливо піклувалися Шевченком. Коли настала зима, вони справили й подарували поетові теплий заячий кожушок.
У фортеці був військовий писар Лаврентьєв, що мав родину й жив на приватному помешканні. Цей Лаврентьєв, людина неосвічена, але досить «розвинена, проста й гуманна», подобався Шевченкові, і він з ним приятелював і часто в нього бував, а за першого півріччя перебування в Орській хата Лаврентьєва була єдиним місцем справжнього спочинку для нашого поета, який, між іншим, деякий час учив грамоти писаревого сина. На учня свого він ніколи не сердився, вживаючи як педагогічних засобів лише «ласки та жарту».
Коли восени Шевченкові пощастило вирватися з казарми, то своїм добрим відносинам із деякими начальниками він завдячував те, що мав навіть приставленого до себе слугу, солдата-українця Галущенка. Було це, мабуть, тоді, коли він хворів на ревматизм.
Надовго брати на себе відповідальність за порушення формальних приписів ніхто не хотів, і Шевченкові довелося повернутися до казарми. Начальство не могло не боятися відповідальності за Шевченка: дозволяючи йому жити поза казармою, воно тим самим брало на себе подвійну відповідальність: коли б хтось, подаючи докази, доніс вищій владі, що Шевченко рисує або пише, тих, що дозволили йому жити поза казармою, спіткала б тяжка кара.
Тяжко було Шевченкові вертатися до казарми, тим більше, що сталося це зимою, коли задуха в ній була ще дужча. Важке становище його погіршилося ще й тим, що на нього напала нова, ще тяжча хвороба, – це була цинга (скорбут). Викликати її могла різка зміна харчування: в тому пустельному краї майже не було городини. Перед самим Різдвом поет, нарікаючи на тяжке життя в казармі, писав М. Лазаревському:
«До люльок, смороду й зику став я трохи привикати, а тут спіткала мене цинга лютая, і я тепер, мов Іов на гноїщі, тільки ніхто мене не провідає».
Страшне було це порівняння з біблійним мучеником, але влучне. Невимовно тяжко мусів мучитися, коли в нього починали гнити ясна, розхитуватися зуби, а тіло вкривалося болячками, – самотній серед чужої галасливої і брудної юрби, на справжньому смердючому «гноїщі». Життя в казармі й хвороба викликали в ньому стан тяжкого психічного пригноблення:
«Спершу я сміливо заглянув лихові в очі, – з повною щирістю писав у тому самому листі, – і думав, що то була сила волі над собою, аж ні – то була гордість сліпая. Я не розглядів дна тієї бездни, в котору впав, а тепер, як розглядів, то душа моя убогая розсипалась, як пилина перед лицем вітра. Не по-християнській, брате мій, знаю, а що ж діяти?»
Таке життя справді було «бездною» людської недолі, і поет непотрібно думав, що, коли спочатку не зазнавав такого пригноблення, то це була «гордість сліпая», – ні – то була таки «сила волі над собою», що тепер захиталася, тільки захиталася, але не покинула його, – жив надією на краще: «Так мені тепер тяжко, що якби не надія хоч коли-небудь побачити свою безталанну країну, то благав би Бога о смерті.
І надія, брате,
Не дають мені в неволі
О смерті благати.
Іноді така нудьга мене за серце здавить, що (без сорома казка), аж заплачу». І додавав: «Якби все те розказувать, що я терплю тепер по любові і милості милосердного Бога, то і за тиждень не розказав би. Цур же йому, нехай воно сниться тому, хто людям добра не хоче». Бога «о смерті не благав», але думки про смерть як єдиний вихід не раз його навідували: вирізьбив із кости череп і під ним видряпав напис: «Мої думки. Т. Ш.»