Відгук в Україні та за кордоном

Павло Зайцев

На Україні вістка про царський присуд над братчиками не могла не викликати хвилювання. Шевченко об’їхав мало не всю Україну, скрізь зав’язував знайомства. Свої нелегальні твори він не тільки давав читати й переписувати, а навіть декламував їх не раз і прилюдно, а друковані твори його знав мало не кожний освічений українець. Костомаров і Куліш теж були постатями дуже популярними. В ту добу шукання нових шляхів – у добу нового розуміння нації, в добу розбудженого народництва, все, що було живе на Україні, не могло не хвилюватися, не реаґувати на ув’язнення й заслання головних провідників – ідеологів нового руху. Уже за кілька днів по арешті Костомарова й Шевченка з мурів одного дому в Києві поліція зняла таку прокламацію, що вийшла, мабуть, із кіл молоді, ідейно близької до заарештованих:

«Браття! Настає велика пора, пора, коли маємо нагоду змити ганьбу, нанесену попелові наших батьків, нашій рідній Україні підлою рукою вічних ворогів наших. Хто з вас не підійме руки за велику справу? За нами Бог і добрі люди, вірні сини України, вороги кацапів».

Діставши 26 квітня копію цієї прокламації, цар написав на ній: «Явна робота тієї самої пропаганди з Парижу; цій роботі на Україні не вірили ми довго, а тепер не можна щодо неї сумніватися, і слава Богу, що так відкрилося». Бібікову, що був тоді в Петербурзі, Микола І наказав негайно повернутися до Києва і «всюди пильно дивитися». Це був вибух обурення якихось незнаних молодих завзятців, не опертий ні на яких організаційних підставах, але вже невдовзі київська молодь утворила нову українську таємну політичну організацію.

Польський революціонер і письменник Єж-Мілковський, що був тоді студентом Київського університету, оповідає в своїх недавно опублікованих споминах, що справа братчиків «виросла в переказах до розмірів справи великого значення». Студентів-українців по ліквідації кирило-мефодіївської змови «сором огорнув з приводу їхньої несвідомості», і вони постановили закласти конспіративну організацію. Повстала змова «справжня, ґрунтовна, з усіма прикметами якнайбільшого протидержавного злочину», але її ініціатори переконалися, що без організаційного досвіду не виконають того, до чого приступили. Постановили тоді звернутися до товаришів своїх поляків, що мали вже опінію досвідчених конспіраторів. Було це непорозуміння: по ліквідації останнього польського революційного гуртка польська молодь у Києві була політично пасивна.

Проте крок українців, що хотіли далі вести перервану ліквідацією Братства справу, посередньо вплинув і на поляків. На вакаціях група польських студентів обдумала форми конспіративної організації, а по вакаціях передала їх і українцям. Повстали тоді дві революційні організації – польська й незалежна від неї українська, але вони перебували в контакті. Мали вони триступеневу структуру, і політична поліція ніколи їх не викрила. У цій українській організації, що не виявила себе назовні, гартували свої національні почуття ті, що по десятьох роках ентузіастично вітали визволеного з неволі Шевченка і провадили культурно-національну працю, коли по смерті Миколи І відновилася можливість її вести.

У Харкові теж існувала якась незнана нам докладніше група, що її члени готові були стояти за Шевченкову справу. Один ентузіаст, що покінчив життя самогубством, не давши жандармам себе арештувати, маґістер Головко, який був у 1847 р. харківським студентом, оповідав, що по арешті Шевченка знайшлося «аж до 1000» людей, готових боротися за його ідеї. Якщо це було й виразне перебільшення, то все ж таки свідчило воно про те, як живо реаґувала українська молодь на кару, що спіткала українського поета.

Обізвалася на цю подію й польська преса. Львівський «Dziennik Polski» подав відомості про арешт Куліша. Львівський «Postęp» пророкував устами Кароля Падуха «кривавий вибух» серед українського населення за Збручем.

«Як мало защепився на Україні москвітизм, – писав він, – бачимо з останньої змови, широко розгалуженої особливо над Дніпром між козаками; ученими й урядовцями. Шевченко, людина з народу, родом із польської України (тобто з Правобережжя), визволений з кріпацтва, був покликаний на професора Київського Університету; тут у святім городі Руси розпочав свою діяльність, звідси розійшлися його повні палких закликів до українців вірші, писані живою народною мовою. Вільна, незалежна Україна була гаслом Шевченка…».

Спинившись на відношенні Шевченка до поляків, Падух твердив, що «Задніпрянщина нині у завзятій боротьбі з царем за загарбані права…» «Боротьба Московщини з українством», що «там вічно триває», «тим небезпечніша для Москви, що ціле її збіжжеве багатство, ціла південна торгівля й усі зносини з південною Слов’янщиною напевне будуть втрачені. Відкриття намірів Шевченка й Куліша відірвати Україну від Московщини пройняло жахом царя; остиг до Слов’янщини, бо враз побачив себе відрізаним». Стаття ця написана була без сумніву на підставі звісток, що надійшли з Києва від революційно настроєних і близьких до членів Товариства св. Кирила й Мефодія поляків. По Україні в польських колах ширилися чутки, що Шевченко хотів оголосити себе гетьманом України. Шляхтичі казали: «Коли б Шевченкові вдалося зробитися гетьманом, тоді напевне воскресла б і Польща». У цих розмовах виразно відбивалися слова «Книг битія українського народу»: «І розірвали Польщу, як прежде розірвали Україну… Але не пропаде Польща, бо її збудить Україна». Українці, що в наведених уже вище розмовах із Момбеллі висловлювали свої думки з приводу «планів Шевченка», казали, що «з повстанням на Україні розворушився б і Дін, давно вже незадоволений заходами уряду. Поляки також скористалися б з нагоди. Поступово ввесь південь і захід Росії вхопилися б за зброю».

На польську радикальну молодь не тільки в Києві, але й далеко поза його межами політичні твори Шевченка, що ще в 1846 році широко розійшлися по руках, справляли велике враження і мали вплив, і цей вплив відбився й у польській пресі в Австрії, і на польській політичній думці тієї доби. Ще в 1846 році емігрував з України поляк Духінський. Він був переконаним прихильником незалежності України і палким пропаґатором цієї ідеї серед поляків. Захоплений Шевченковою нелегальною творчістю, приїхавши до Парижу, він з’явився до вождя польських леґітимістів князя Адама Чарторийського і пристав до його табору. Він інформував князя Адама про українську справу, доводячи, що Польща повинна визнати незалежність України як «найпершу святість». І в рефератах своїх Чарторийському, і в листуванні своєму з його політичними аґентами на Сході, а коли сам зробився одним із них, то й в особистих зносинах із ними, так само як і в пресі, він кілька разів покликався на твори Шевченкової політичної музи й на справу кирило-мефодіївців як на доказ того, що Україна дозріла до політичної незалежності. У Шевченкові й братчиках, як у мучениках за «національну козацьку справу», як у борцях за незалежність України, він бачив природних союзників у боротьбі з Росією.

Його статті на сторінках органу кн. Адама «Trzeci Maj», що пригадували Європі «козацьку націю», прославляли нових її борців; у своїх інших статтях і листуванні він з пам’яті цитував Шевченкове «Посланіє». Кн. Чарторийський актуалізував у 1848 році свою українську політику, мабуть, не без впливу Духінського. В інструкції до політичних аґентів, в інсурекційних його планах скрізь говориться про Україну, що «має шляхту і збройну козацьку силу». Розуміння необхідності використати цю силу в боротьбі з Росією і закликання українців до боротьби за свою незалежність знайшли місце не тільки в пресі польських легітимістів, а й у конкретних їх заходах.

Згодом галичанин, греко-католицький священик о. Терлецький, близький до Чарторийського, в своїй брошурі «Слово Русина до всієї братії племени слов’янського про речі слов’янські», надрукованій у 1849 році в Парижі, цілком повторював політичну концепцію кирило-мефодіївців з незалежною Руссю-Україною в федерації слов’янських народів. На слушну думку Терлецького, поворот у російській слов’янській політиці (знеохочення до панславізму) пояснювався власне тим, що в різних народів, зокрема й на українському ґрунті, панславістичні ідеї викликали національну активність. Терлецький покликався на відомі нам загальні заходи російського уряду й на долю Шевченка, Куліша й інших товаришів, «засуджених на вічну каторжну працю в копальнях і вічну службу в солдатах». Думки Духінського, Терлецького стали цінними аргументами для слов’янських визвольних концепцій французького публіциста Кіпріана Робера, що його твори мали вплив і на братчиків. Ролі України у визвольній боротьбі слов’ян (передусім проти держав Священного Союзу) він надавав велике значення.

Поголоски, що їх передавали в Петербурзі з уст до уст про справу Шевченка і братчиків, не могли не зацікавити й європейської дипломатії. На жаль, ніхто ще досі не заглянув ні до пруських та австрійських, ні до французьких та англійських дипломатичних архівів. Можна твердити з певністю, що в цих архівах є дуже цікаві донесення політичних аґентів із Петербурґу про цю українську змову. «Augsburger Zeitung» безперечно відбивала опінію баварської дипломатії, коли заатакувала чеський панславістичний рух, дошукуючись у ньому винуватця акції київських братчиків, спрямованої проти цілості Російської держави. І Австрія, і Пруссія, що боялися слов’янського руху, могли трактувати відродження ще однієї слов’янської нації лише вороже, як небезпеку для ідей Священного Союзу, однією з головних засад якого було тримати в неволі підвладні цим державам і Росії народи. Їх неґативне ставлення до «Молодої України» мало бути тим більше ворожим, що від неї йшла нова концепція визвольного панславізму.

У вірності Росії засадам Союзу особливо був зацікавлений австрійський уряд, що мав клопіт із хорватами, чехами, словаками, поляками й галицькими українцями. Справа кирило-мефодіївців мала такий розголос, що російський уряд не міг не дати представникам Австрії і Пруссії відповідних пояснень і не запевнити їх у тому, що приборкає своїх панславістів і припинить усяку слов’янську пропаганду, що було в повній згоді з його внутрішніми розпорядженнями. Австрійський уряд без вагань видав російському урядові кирило-мефодіївця Савича, що по дорозі до Парижу затримався в Празі. У переказах, що кружляли про цей факт, ім’я Шевченка заступило ім’я незнаного нікому Савича, і оповідали, що це Шевченка, який встиг був утекти до Галичини, арештувала австрійська поліція.

Про всі широкі відгуки своєї і братчиків справи Шевченко нічого не знав. У той час, коли росли й ширилися про нього по світі правдиві чутки і леґенди, він, закинутий до маленької фортеці в азійській пустелі, мучився примусовою беззмістовністю свого солдатського життя, безперспективністю становища, в якому опинився, та щоденним понижуванням своєї людської гідності. Не зважаючи на царську заборону, послушний своєму генієві, він далі творив нові скарби української поезії, готовий до ще гірших мук, аби не розлучитися із своєю «славою злою», із своїм життєвим посланництвом.