Початкова сторінка

Тарас Шевченко

Енциклопедія життя і творчості

?

Урядові репресії

Павло Зайцев

Наслідки справи Шевченка й «українсько-слов’янського» товариства, як його остаточно охрестили жандарми, були фатальні для української справи. Микола І і його уряд стали віч-на-віч із українською проблемою, що, як уже всім у Росії здавалося, давно перестала існувати. Переконалися тепер, що існує небезпека українського сепаратизму, що ідеї української національно-політичної окремішності знаходять для себе вдячний і родючий ґрунт. Усвідомлення російською політичною адміністрацією цього грізного факту продиктувало їй необхідність ужити цілий ряд заходів, що мали загатити всі річища, якими український рух міг розливатися, коли б знайшлися по знищенні вже відкритих нові його джерела, й знайти засоби, що не дали б тим новим джерелам вибухнути живущою водою.

Свій реферат цареві про справу кирило-мефодіївців граф Орлов закінчив висловленням певності, що щасливе своєчасне розкриття цієї справи «безсумнівно, на десятки літ зміцнить на Україні спокій, що міг там бути порушений».

Напрямок і характер урядових заходів для досягнення цього «спокою» найкраще ілюструє окремо подана цареві гр. Орловим і цілком «апробована» царем «опінія» з приводу цієї справи. Шеф жандармів спочатку слушно ствердив, що слідство над україно-слов’янським товариством виявило, що «ідеї про відродження в кожній землі [«Землі» – в розумінні окремої національної території] народности, мови, власної літератури і про об’єднання всіх слов’янських народів в одну цілість» не становлять виключної власності арештованих українських патріотів, а що вони – «предмет міркувань» багатьох сучасних учених. Ідеї ці плекають також і московські слов’янофіли, але вони працюють в інтересах Росії, на користь її могутності. Сенс цієї думки Орлова був той, що московський панславізм це властиво панрусизм. «У Києві ж і в Україні, – писав далі Орлов, – слов’янофільство обертається в українофільство. Там молодь з ідеєю об’єднання слов’ян сполучує думки про відбудування мови, літератури й звичаїв України, доходячи навіть до мрій про, повернення часів давніх вольностей і Гетьманщини».

Проте Орлов уважав, що треба вжити «деяких заходів обережності» і щодо московських слов’янофілів, бо в їхніх «двозначних» висловах про роль слов’янства у «всесвітньому питанні» теж може критися та небезпека, «щоб їхні кличі про приєднання до Росії чужоземних слов’ян не викликали незадоволення сусідніх держав, яким ті слов’яни підвладні». Але, на думку Орлова, особливо енергійну боротьбу треба розпочати з «українофілами», бо «їхні думки про відродження народности їх батьківщини можуть привести українців, а за ними й інші підвладні Росії народи до бажання існувати самостійно». Стверджуючи цю месіаністично-прометейську роль новонародженого українського націоналізму, гр. Орлов представив цареві такий план:

«Міністрові освіти… наказати, щоб вихователі й письменники провадили свою діяльність у дусі і згідно з цілями Уряду, ніяким чином не допускаючи ні на лекціях, ні в книжках та часописах жодних міркувань про можливість приєднання до Росії чужоземних слов’ян і взагалі ні про що, що належить до компетенції Уряду, ученим [наказати], щоб якомога обережніше висловлювали свої думки там, де справа йде про народність або мову України й інших підвладних Росії земель, не даючи переваги любові до рідного краю над любов’ю до батьківщини-імперії, відкидаючи все, що може цій любові шкодити, особливо – [думки] про вигадані теперішні злидні та про давнє нібито надзвичайно щасливе становище підвладних народів; щоб усі висновки учених і письменників ішли в напрямку піднесення не України, Польщі та інших окремих країв, а Російської Імперії в цілості народів, що її складають, щоб цензори звертали найпильнішу увагу особливо на московські, харківські та київські видання й на всі книжки, що писані в слов’янофільському дусі, не допускаючи в них тих півтемних і двозначних слів, яких у них аж надто повно і які, хоч і не мають у собі зловмисної мети, проте можуть приводити людей, що мають злі наміри, до думок про можливість самостійності та про давню свободу підвладних Росії народів».

Таким чином заходи російського уряду в справі збільшення натиску й впливу політичної адміністрації на шкільне виховання, науку й літературу, хоча й були скеровані передусім проти українства, але вийшли далеко поза його межі. Справа покараних українців набрала такого великого значення, що знайшла відгуки не тільки в самій Росії, але й далеко поза межами Імперії.

Заходи уряду до загальмування українського руху були безоглядні. Не тільки Шевченкові, але й Кулішеві, Костомарову й Гулакові заборонено літературну діяльність, а їхні легально видані твори міністр внутрішніх справ гр. Перовський, на внесок Орлова і з наказу царя, заборонив продавати й сконфіскував. «Необачні» цензори за те, що їх у свій час пропустили, дістали догану. Цензурні установи дістали від міністра освіти такі обіжники, що ними і українська література, і всяка українська культурно-наукова праця була цілком паралізована.

Університетську науку і шкільництво взагалі віддано під спеціальну опіку політичної адміністрації. Харківською шкільною округою, що обіймала Слобожанщину й Гетьманщину, і перед тим керував генерал-губернатор; тепер же й керування київською шкільною округою, що обіймала все Правобережжя, віддано в руки Бібікова. Обидва генерал-губернатори дістали спеціальні інструкції не допускати ні до яких проявів українського руху. Їм наказано було стежити за тим, чи не ходять і далі по руках твори Шевченка, «Книги битія українського народу» й інші «бунтарські твори», а також, чи українці не плекають «думок про давні вільності, гетьманщину та про права на окреме існування». Обидва царські намісники на Україні мали «звертати увагу на тих, що особливо займаються українськими древностями, історією і літературою», і «старатися припиняти в цій галузі наук всякі надужиття», але «найнепомітнішим і найобережнішим способом, без явних переслідувань і по змозі не дратуючи тубільців України».