1-а редакція
Тарас Шевченко
В непробудимому Китаї,
В Єгипті темному і в нас,
І понад Індом і Євфратом
Свої ягнята і телята
Свою худобу пастирь пас
В своїм степу, в свойому раї.
І гадки-гадоньки не має,
Пасе собі, пасе-пасе,
Та хвалить Бога, та співає,
Аж ось… лихий царів несе
З дружинами, з огнем, з ножами,
З жерцями, з книгами, з войсками.
Вночі підкрались, зайняли
Отари з поля; а пасущих,
І шатра їх, убогі кущі,
І все добро, дітей малих,
Сестру, жену і все взяли,
І все розтлили, осквернили,
І осквернених, худосилих,
Убогих серцем, завдали
В роботу-каторгу. Минали
За днями дні. Раби мовчали,
Царі лупилися, росли
І Вавилони муровали.
А маги, бонзи і жерці
(Мов наші ченчики-ченці)
В храмах, в пагодах годувались,
Мов кабани царям на сало
Та на ковбаси. От царі
Росли собі царі, росли,
Повиростали вже чимало.
Раби німії поклонялись.
Жидам сердешним заздро стало,
Що й невеличкого царя
І з кізяка хоч олтаря
У їх немає. І просили
Пророки старця Самуїла,
Щоб він де хоче, там і взяв,
А дав би їм таки царя.
Святий старенький прозорливець,
Поміркувавши, взяв єлей
Та взяв од козлищ і свиней
Того Саула-здоровила
І їм помазав во царя.
Саул, не будучи дурак,
Набрав гарем собі чималий
Та й заходився царювать.
Дивилися та дивувались
На новобранця чабани
Та дивувались, що й вони
Таки не дурні. Ач якого
Собі ми виблагали в Бога
Самодержавця. А Саул
Бере і город і аул,
Бере дівча, бере ягницю,
Будує кедрові світлиці,
І гвардію на караул
Муштрує сам. І одинокий,
В порфирі довгій і широкій,
Середь гарема цар Саул,
Зробивши сам на караул,
Та й одурів.
Незабаром зібралась рада.
– Панове чесная громадо!
Що нам робить? Наш мудрий цар,
І господар і государ,
Сьогоді одурів! Панове!
Чи нам його тепер лічить?
Чи заходиться та зробить
Царя здоровшого? – По мові,
По мудрій раді розійшлись
Вельможі-пастирі.
В кедровій
В новій палаті цар не спить,
Не їсть, не п’є і не кричить.
А мовчки долі, всемогучий,
Дере порфиру на онучі
І ніби морщить постоли,
Плете волоки, озуває,
І у кедрових стін нових
Про батькове осля питає.
То возьме скіпетр і заграє,
Мов на сопілці.
Чабани,
Веніамінові внучата,
І Саул
(Чабан Саул) сидить, співає,
Поки не втне на караул
І Самуїла не згадає.
Отож вельможі й чабани
(Веніамінові внучата)
Тельця лакеям принесли,
Щоб їм дозволено співати
У царських сінях. Заревли
Сивобороді, волохаті
Вельможі-пастирі пузаті
Тельця отрокам принесли,
Щоб їм дозволено співати
У сінях царських. Заревла
Сивоборода, волохата
Рідня Саулова пузата
Та ще й гусляра привела,
Якогось чабана Давида.
– І вийде цар Саул, і вийде, –
Чабан співає, – на войну… –
Саул прочумався, та й ну,
Як той москаль, у батька, в матір
Свою рідоньку волохату
І вздовж і впоперек хрестить.
А гусляра того Давида
Трохи не вбив, не розтоптав, -
Яко гадюку. Якби знав,
Якеє лихо на світ вийде,
З того поганого Давида,
То розтоптав би і розтер
Гадючу слину.
Плугами, ралом не розорем
Прокляту ниву, проросла
Колючим терном. Горе! Горе!
І досі дуріють царі, –
І поки горе на землі!
13 октября [1860]
Примітки
Джерело тексту:
– фрагменти первісного тексту, надруковані в «Кобзарі з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина» (Прага, 1876. – С. 244–247) за чорновим автографом, що не зберігся [у нашому веб-перевиданні вони об’єднані з канонічним текстом, утворюючи реконструкцію]..
Подається за виданням: Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів у 12-и томах. – К.: Наукова думка, 2003 р., т. 2, с. 541 – 543 (варіанти).