«Умре муж велій в власяниці…»

Тарас Шевченко

Умре муж велій в власяниці.

Не плачте, сироти, вдовиці,

А ти, Аскоченський, восплач

Воутріє на тяжкий глас.

І Хомяков, Русі ревнитель,

Москви, оте[че]ства любитель,

О юпкоборцеві восплач.

І вся, о Русская беседа,

Во глас єдиний ісповєдуй

Свої гріхи.

І плач! і плач!

17 июня [1860]

Примітки

Джерело тексту:

– чистовий автограф у «Більшій книжці» (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 67, с. 298).

Подається за «Більшою книжкою». Помилкове написання прізвища «Аскочинський» виправляється на «Аскоченський».

Дата в автографі: «17 июня».

Датується за автографом та його місцем у «Більшій книжці» серед творів 1860 р.: 17 червня 1860 р., С.-Петербург.

Первісний автограф не відомий.

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» в «Кобзарі з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина» (Прага, 1876. – С. 241).

«Умре муж велій в власяниці». – Вірш є сатиричним відгуком на смерть митрополита петербурзького і новгородського Григорія (Постникова Георгія Петровича), відомого своїми випадами проти освіти, науки, преси і т. д. Зокрема, він домігся заборони в Петербурзі публічних лекцій професора геології В. М. Роде, оскільки, розповідаючи про утворення земної поверхні, останній не згадував про Бога-творця. З цього приводу О. І. Герцен вмістив у «Колоколе» статтю «Архипастырское рвение о мраке», в якій гостро висміяв клерикала-обскуранта [Колокол. – 1858. – № 17. – С. 140]. Через день після повернення із заслання Шевченко був присутній на останній лекції Роде, про що залишив запис у щоденнику 29 березня 1858 р. Герцен і надалі не раз викривав обскурантизм митрополита Григорія. Зокрема, в статті «Распространение иезуитизма в Петербурге» йдеться про те, що на його вимогу було заборонено роздрібний продаж журналів [Колокол. – 1858. – № 22. – С. 184]; вже після його смерті згадувалося про «дикое и глупое вмешательство выжившего из ума митрополита Григория» [Колокол. – 1860. – № 82. – С. 682]. Шевченків вірш, в якому пародіюється «надгробний плач», написано в дусі сатиричних виступів курочкінської «Искры».

Власяниця – грубий вовняний одяг, який носили на голому тілі відлюдники й ченці на знак упокорення.

Аскоченський Віктор Іпатійович (1813–1879) – російський журналіст та історик, редактор і видавець реакційного журналу «Домашняя беседа». Шевченко був знайомий з ним ще до заслання, потім зустрічався в Петербурзі. Після смерті Шевченка Аскоченський припустився у своєму журналі грубих випадів проти його пам’яті [Домашняя беседа. – 1861. – № 12, 16, 22, 33, 44, 50], що викликало протест прогресивної російської преси [див.: Минаев Д. Д. Дневник темного человека // Русское слово. – 1861. – № 5. – С. 20]. Діяльність Аскоченського також не раз була висміяна в герценівському «Колоколе». Зокрема, з приводу запропонованого ним проекту запровадження в Росії особливої «духовної поліції» Герцен написав гострий памфлет «Бого-мокрицы и бого-саранча», де Аскоченський схарактеризований як «скромный, но благоуханный цветок, выращенный при Киевской духовной академии и расцветший стараниями благочестивого Дмитрия Гавриловича Бибикова» й поставлений в один ряд з митрополитом Григорієм [Колокол. – 1860. – № 82. – С. 681–684].

…восплач Воутріє на тяжкий глас. – Згадку про один із восьми ладів («гласів»), прийнятих у церковній музиці, Шевченко поєднує з натяком на публікацію в «Домашней беседе» надгробних пісень Іоана Дамаскіна в перекладі Аскоченського.

Хомяков Олексій Степанович (1804–1860) – російський поет і публіцист, один з ідеологів слов’янофільства. Спочатку поставившись з інтересом до його доктрини і схвально відгукнувшись у щоденнику (4 вересня 1857 р.) про вірш Хомякова «Кающаяся Россия», Шевченко швидко збагнув реакційність слов’янофільської ідеології та політичної практики змикання з клерикальним обскурантизмом, яке й висміяно у вірші «Умре муж велій в власяниці…», де Хомякова прирівняно до мракобісів на зразок Аскоченського та митрополита Григорія.

О юбкоборцеві восплач. – «Юбкоборцем» назвав митрополита Григорія Герцен у фейлетоні «О усердному, о пастырю благоревностному!», де висміяно протест митрополита проти вміщеного в журналі «Сын отечества» [1858. – № 19] малюнка жіночого плаття з візерунками у вигляді хрестиків: «Газетоборче, юбкоборче, модоненавистнику, землезнания гонителю – моли Богу о нас!» [Колокол. – 1858. – № 23–24. – С. 199].

«Русская беседа» – журнал російських слов’янофілів, виходив у Москві в 1856–1860 рр. Шевченко познайомився з ним у Нижньому Новгороді, в Москві зустрічався з його редакторами О. Кошелєвим та І. Аксаковим, передав туди для надрукування кілька своїх віршів, з яких були вміщені [1859. – № 3] – українською мовою – «Садок вишневий коло хати…» та «Сон» («На панщині пшеницю жала…»). Однак невдовзі Шевченко в листі до М. О. Максимовича від 22 листопада 1858 р. рішуче відмовився від співробітництва в слов’янофільських виданнях, зокрема, в газеті «Парус», у зв’язку з тим, що вони підтримали виступ князя В. О. Черкаського, який обстоював застосування тілесних покарань до селян: «…Не доводиться мені давать під парус свої вірші і того ради, що парус сей надуває заступник того вельможного князя, любителя березової каші».

М. М. Павлюк

Подається за виданням: Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів у 12-и томах. – К.: Наукова думка, 2003 р., т. 2, с. 346 (канонічний текст), с. 740 – 742 (примітки).