«Запорожці приїдуть, було, з Січі в Київ…»
Тарас Шевченко
(Запис П. О. Куліша)
Запорожці приїдуть, було, з Січі в Київ, чоловік їх десять, двадцять, да й зачнуть гулять. Оце одкуплять бочки з дьогтем, да й розіллють по базару, одкуплять скілько є горшків на торгу, да й порозбивають на череп’я, одкуплять скілько є маж із рибою, да й розкидають по всьому місту: “їжте, люди добрі!” А далі сідають на коней; шапки на них оксамитнії червоні, жупани то сині, то красні, штани такі, що гривню б дав, щоб тілько подивиться. Музики грають, а вони, побравшись у боки, їдуть мимо бурси, гетьмани такії, що ну! То бурсаки, було, оце повиходять за ворота, дивляться на них, да й плачуть. Коли ж на друге літо дивись – половина бурси на Січі і вродиться!
А вже як которий запорожець доживе до великої старості, то й просить виділить йому гроші з кружки, і як виділять, то прийдеться на його пай тисяч п’ять. От він наб’є черес червінцями, да забере з собою приятелей душ тридцять або сорок, да й їде в Київ прощаться з світом. Оце вже тут гуляють вони неділь дві, такий бенкет піднімуть, що ввесь Київ сходиться на їх дивиться: “Запорожець, запорожець з світом прощається!” І оце як їдуть, було, вулицею, то ввесь народ за ворітьми. А вони ж то повбирані, так як єсть тобі мак у городі! Коні під ними – як орли, так і грають, а золото да срібло аж миготить ув очах на сонці, то й зглянуть не можна. Тут і бандури, тут і гуслі, тут і співи, й скоки і всякі викрутаси! Оце так запорожець з світом прощається!
А погулявши так неділь дві да начудовавши весь Київ, їдуть уже у Межигорський монастир. Хто ж їде, а хто з самим тим, що прощається, танцюють до самого монастиря. Сивий, сивий, як голуб, у дорогих кармазинах, вискакує, йдучи попереду, запорожець; а за ним народу, народу! так як на Великдень коло пасок або на Іордані на льоду. І на його кошт усіх поять, усі танцюють, усі веселяться, аж земля гуде!
А вже як прийдуть до самого монастиря, то й стучить Запорожець у ворота.
А там питають: – Хто такий?
– Запорожець.
– Чого?
– Спасаться.
Одчиняться ворота, він один туди ввійде, а товариство з народом і музиками зостануться за ворітьми. А він скоро ввійшов у монастир, зараз черес із себе і оддає на церкву, жупани кармазинниї з себе, а надіне волосяну чернечу одежу, да й почав спасаться.
(Слышал от Т. Г. Шевченка)
Примітки
Джерело тексту:
– Першодрук у виданні: Украинские народные предания / Собрал П. Кулиш. – М., 1847. – Кн. 1. – С. 42–43. Надруковано з приміткою: «(Слышал от Т. Г. Шевченка)».
Подається за цим виданням.
Дати в першодруці немає.
В основу усного оповідання Шевченка, ймовірно, покладено сюжет, який у різних варіантах побутував як народний переказ. Один з них як розповідь старожила наведено у нарисі «Замечательные места в Киевском уезде», надрукованому в газеті «Киевские губернские ведомости» (1847. – № 1. – 3 січня) Див.: Яременко В. У Києві на Подолі: Про одне з усних оповідань Т. Г. Шевченка // Літературна Україна. – 1989. – № 10. – 9 березня.
Найімовірніше, оповідання записане Кулішем у червні 1843 р. у Києві при першій зустрічі з Шевченком, можливо, під час спільної поїздки в Межигір’я. 15 жовтня 1843 р. Куліш писав до М. П. Погодіна:
«Совершил я летом двухмесячное путешествие по Малороссии и извлек великие результаты, между прочим, записал из уст народа множество превосходных преданий (в особенности о гайдамаках) с такою точностию, что они вполне могут назваться отрывками из устной народной литературы».
В цьому ж листі він повідомляв, що підготував до друку томик на 200 сторінок під заголовком: «Малороссийские предания, легенды, поверья и разные заметки, касающиеся местных примечательностей, народного быта и т. п. (Материалы для изучающих народную историю и поэзию). Собрал П. Кулиш. Книжка первая» (Російська національна бібліотека (Санкт-Петербург), ф. 231. Поч./ІІ, карт. 17, од. зб. 65, арк. 6). Див.: Кирдан Б. П. Собиратели народной поэзии. Из истории украинской фольклористики XIX в. – М., 1974. – С. 207.
Розповідь Шевченка, очевидно, відтворена неточно. У передмові до збірки «Украинские народные предания» П. О. Куліш зазначав:
«Предоставляя судить каждому об их [переказів. – Ред.] исторической важности и поэтических достоинствах, считаю долгом сказать только, что я записывал их стенографически, как песни, дорожа каждым оборотом и словом народной речи. Я позволял себе исправлять некоторые фразы только в тех преданиях, которые доставлены мне моими приятелями, но и об этом жалею: гораздо лучше было бы напечатать их в таком виде, в каком они были мне доставлены».
Сюжет оповідання використаний Шевченком у поемі «Чернець» (1847) та повісті «Близнецы» (1855). Майже дослівно навів це оповідання П. О. Куліш у романі «Чорна рада» (1845–1846) (Пор. у Куліша:
«Як доживе, було, которий запорожець до великої старості, що воювати більш не здужає, то наб’є черес дукатами да забере з собою приятелів душ тридцять або й сорок, да й їде з ними в Київ бенкетувати… Отеє одкуплять було бочки з дьогтем, да й розіллють по базару; одкуплять, скілько буде горшків на торгу, да й порозбивають на череп’я; одкуплять, скілько буде маж із рибою, да й порозкидають по всьому місту: “їжте, люде добрі!”
А погулявши неділь із дві да начудовавши увесь Київ, ідуть, було, вже з музиками до Межигорського Спаса. Хто ж іде, а хто з прощальником танцює до самого монастиря. Сивий, сивий як голуб, у дорогих кармазинах, вискакує, попереду йдучи, запорожець, а за ним везуть боклаги з напитками і всякі ласощі. Пий й їж до своєї любості, хто хочеш.
А вже як прийдуть до самого монастиря, то й стукає запорожець у ворота.
– Хто такий?
– Запорожець.
– Чого ради?
– Спасатися!
Одчиняться ворота, він увійде туди, а все товариство і вся суєта мирськая, з музиками і скоками, й солодкими медами, останеться за ворітьми. А він, скоро ввійшов, зараз черес із себе і оддає на церкву, жупани кармазинові з себе, а надіне волосяну сорочку, да й почав спасатись » [Куліш П. Чорна рада: Хроніка 1663 р. – СПб., 1857. – С. 50–51].
Вперше введено до зібрання творів у виданні: Шевченко Т. Повн. зібр. творів: У 10 т. – К., 1957. – Т. 6. – С 259–260 (серед фольклорних записів).
Черес – старовинний широкий шкіряний пояс, зшитий уздовж із двох складених разом ременів, що мав усередині порожнину для грошей та інших цінних речей.
Кармазин – старовинне дороге темно-червоне сукно; одяг із цього сукна.
…на Іордані на льоду. – Іордань (Йордань) – церковне свято, пов’язане з євангельською легендою про хрещення Ісуса Христа. Відзначається 6 січня за ст. ст. Тут – місце на річці, де в цей день святять воду.
К. М. Сєкарєва
Подається за виданням: Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів у 12-и томах. – К.: Наукова думка, 2003 р., т. 4, с. 329 – 330 (канонічний текст), с. 579 – 580 (примітки).