3. Послідні роки життя
Альфред Єнсен
Коли Шевченко прибув весною 1858 з Нижнього Новгороду до Петербурга, здавалося, що щастя йому знову всміхається, Він був не лише загально признаним національним поетом України, але його величано також – це був час великого руху за реформами в Росії – в літературних кругах як мученика за свободу. На однім бенкеті в домі графині Анастасії Іванівни Толстої в квітні 1858 висловився М. Д. Страхов між іншим ось як:
«Нещастя Шевченка скінчилося і цим усунено зі світа одну з найбільших несправедливостей. Це радість для нас бачити знову Шевченка, котрого не зломили страшні, дійсно нищачі відносини серед понурих мурів вонючої казарми і не огорнула розпука, але знав заховати любов до своєї твердої долі, що лиш корисно на нього поділало. Він є високим взірцем для всіх наших сучасних артистів і поетів. Це вже вистачає, щоби зробити Шевченка безсмертним… У всім своїм горю держався він святої віри, що моральна природа чоловіка не мусить підлягати зовнішним відносинам…»
Його плани були передусім звернені наперед на артистичне поле. Вже 1840 одержав він срібну медаль і почесний диплом Академії штук, 1845 запропоновано його на професора рисунків і малярства в Київськім університеті і він брав участь в роботах археологічної комісії в Києві. Він хотів посвятитися тепер ритовництву в міді і в р. 1860 іменовано його дійсно академічним гравером. Але творчий артист вже був помер в нім.
«Про малювання – сам це признавав – не годиться більше говорити, Це було б так, немовби хто вірив, що грушки могли б рости на вербах».
На жаль і поетична спроможність поета вже зачала погасати; поетичне відчування вправді ще жевріло все в нім, як свідчать сердечні поезії його двох послідніх літ життя, але до більших праць не доставало йому вже сили.
Було б на місці приглянутися ближче особистому характерові Шевченка. Без сумніву була це шляхетна, наскрізь добра вдача. Він любив людей, а особливо діти. Раз він каже: «Кого діти люблять, цей не може бути безбожним чоловіком, а в поезії «Княжна» говориться:
Велика божа благодать».
Він любив також звірята і саму природу; до цієї доброти серця прилучилася зовсім природно деяка щедрість, сама в собі добра слабість, яка йому самому приносила найбільші неприємності.
«Я знаю добре – казав він принагідно – що мене ошукують три рази, а все таки даю за четвертим разом тому, який може не бачив кусника хліба».
Супроти рідні був завсіди охочим до помочі і уважав це гріхом, лише позичати їй гроші. Такими господарськими основами дійсно не кладеться основи під власні матеріальні добра! В часі свого посліднього побуту на Україні (1859) міг дати Шевченко своїй сестрі лише один рубель, а загальна вартість його спадщини виносила 115 рублів 15 копійок.
Треба тут ще побіжно згадати про особливу слабість його характеру, я маю на думці наклін до п’янства, яке йому з різних сторін закидували. Це обвинувачення було певно несправедливе, принайменше пересадне. Костомаров, який знав поета добре, говорить, що він лише раз бачив його п’яним. З певністю був Шевченко в своїх молодших літах товариською, веселою людиною і забавлявся радо зі своїми приятелями-артистами і земляками при столі. Це було для нього майже необхідно потрібним, бо російський режим терпів присутність більшого числа осіб лише при столі, а це мало той наслідок, що українські мрійники про свободу, щоби ввести в блуд жандармів Миколи, організувалися в товариства культу Вакха [Ближче про це: Василь Щурат: «Тост на українську республіку в р. 1848. З життя і творчості Шевченка, Львів 1914].
Коротко перед кінцем свого життя запізнався Шевченко в Академії штук, де мав своє мешкання, з Іваном Тургеневим, котрий його ось як описав [У вступі до празького видання «Кобзаря» з р. 1876]:
«Плечистий, підсадкуватий, кремезного росту мав цілком вигляд козака з виразними слідами солдатського дрілю. Кантаста чашка показувала лисину, на високім чолі були борозди, ніс широкий, густий вус покривав уста, сиві очі не були великі; їх по більшій часті понурий і недовірчивий погляд показував рідко приязний-ніжний вислів, до якого вони були спосібні, товаришила їм гарна і добродушна усмішка… З високою баранячою шапкою на голові, в довгім темно-сірім кожусі з ковніром з чорної ягнячої шкірки, виглядав він як правдивий українець, як показний селянин».
Про внутрішнє єство нашого поета писав Тургенев в тій самій характеристиці:
«Щодо своєї особи був він повздержливий, рідко що говорив, уникав всякого зближення і держався по більшій часті з далека… властивий поетичний елемент показувався в нім рідко; він робив радше враження неповоротного, відчуженого чоловіка, котрий має за собою історію горя і зберігає на дні своєї душі багато горя, яка чужим очам дуже тяжко отвирається, проблискуючи тут і там добротою і веселістю.
Його самолюбство було дуже велике. Без цього самолюбства, без вірив своє покликання був би він зовсім певно загинув на каспійськім засланню. Ентузіастичний подив зі сторони його земляків, котрі його окружали в Петербурзі, лише скріпив довір’я до себе поета, котрий розвинувся власною силою. Враження, яких він дізнав в молодих літах, були незвичайно глибокі. При всім своїм самолюбстві була йому питома природна скромність. Взагалі була це пристрасна вдача, непогамована, гноблена долею, але не зламана; чоловік з народа, поет і патріот».
Російський поет Полонський, приятель Тургенева, вложив свої враження про Шевченка в слідуючі слова:
«Не здавалося, що він є пригноблений, приставав з людьми свобідно і просто і не хвалився. Мимо його самолюбства й віри в своє поетичне звання, був він простий і скромний, темперамент його був палкий, неповздержливий. Не балакав весело; в своїх поглядах був він демократом з природи, не на основі теорій. Кріпацтва ненавидів всіми силами; тому не мав він доброго слова для Катерини II і для Пушкіна, автора поеми «Полтава».
Так Тургенев, як і Полонський підносять з доганою у Шевченка брак образування і очитання. В цьому лежить без сумніву велика несправедливість. Коли візьмемо під увагу історію його сумного дитинства і молодості, як він виростав без опіки і дійсної науки, то треба би радше дивуватися, що він кріпак – самоук, мав такий поважний ступінь образування, як це в дійсності було.
Вже в молодечих літах знав він біблію майже цілу, а українську історію досить добре. Коли потім прийшов до Петербурга, не забув про це, щоб доповнити страчене і студіював досить пильно Гомера, Шекспіра і Шіллера. З новішою російською і польською літературою був досить добре обізнаний. Коли задумав писати похвальну поему про Івана Гуса, студіював після найліпших сил історію гуситської революції, а в передпосліднім році свого життя переклав гарний плач Ярославни зі «Слова о полку». Про його знання загальної історії штуки свідчить корисно автобіографічний роман «Артист». Але найліпшим свідоцтвом для його загального і то більшого як пересічне образування, є його дневник, де він часто порушає дуже важні проблеми. Кромі російської мови знав добре польську, а й французька не була йому цілком чужою.
В зимнім місті над Невою не почувався Шевченко вдома. В Україну була звернена його туга. Він радо говорив про вітчину, про степи і їх високі могили, про хати в черешневих садах і про старі верби, про стрімкі береги Дніпра і про монастирі: «Там хочу я жити і вмирати». Дістатися там однак не було легко, бо його все ще підозрівали і його покровителі мали не мало труду роздобути для нього паспорт подорожі, щоби «він міг себе плекати і щоби мав нагоду малювати з природи».
З початком червня 1859 р. рушив він в дорогу і можна собі представити цю тужну радість, з якою він знову побачив так горячо люблений Дніпро і своє родинне село Кирилівку. Він стрінув знову свою рідню і свояків, але радість побачення була дуже закаламучена: його рідня була все ще кріпаками, а положення української людності було все то саме. З цієї доби його поетичної творчості нам звісні лише шість поезій (між ними ця гарна вже згадана поезія до сестри Ірини); всі вони навіяні тихою резигнацією і тугою.
А проклін бувшого засланця все ще тяжів на Шевченку. В наслідок доносу зі сторони деяких польських панів його знову арештовано і лише через особисту ввічливість генерал-губернатора князя І. І. Васильчикова вдалося видобути його на волю. Але лише по тримісячнім побуті на Україні мусів він знову вертати до Петербурга; двері дитячого раю зачинено йому невідклично.
Ця нова невдача діткнула бідного поета тим тяжче, що він задумував поселитися на Україні на завсіди. Він хотів купити собі якийсь двір – місце вже вишукав був близько міста Канева – побудувати собі власний дім і оженитися.
Це вже не перший раз, що він займався гадкою одружитись. Любов відігравала взагалі в його житті певну роль, хоча й особиста еротика займає відносно мало місця в його поезіях. «Не женися ані на багатій, ані на убогій – говориться в одній його пісні – оженись на вольній волі, на козацькій долі» [щоб оминути всяких непорозумінь, підношу тут, що «козаки» в поезіях Шевченка не мають нічого спільного з нинішньою російською кавалерією. Назва ця відноситься виключно до українських запорожців]. Але гаряче бажане щастя супружого стану не судилося ніколи залюбленому поетові; також і під цим зглядом переслідувала його недоля, хоча й і його не можна цілком увільнити від власної вини в наслідок певної нестійності.
Найніжніша і під поетичним зглядом найбільш плодовита доба любові в’яжеться з його дитинством. Коли він стогнав 1847 р. в Орській кріпості, пригадав він собі, як він пас тринадцятилітним хлопцем вівці:
Чи так мені чого було –
Мені так любо, любо стало,
Неначе в Бога…
Уже прокликали до паю,
А я собі у бур’яні
Молюся Богу; і не знаю,
Чого маленькому мені
Тоді так приязно молилось,
Чого так весело було.
Господнє небо і село,
Ягня, здається, веселилось,
І сонце гріло не – пекло»
[На німецьку мову переклав А. Попович. Цю чарівну поезію переклали також Юлія Віргінія і О. Грицай].
Нараз зникає цей гарний вид, бо він стає свідомим того, що він на цьому світі не може нічого назвати своєю власністю – ані хатини, ані ягняти і він починає плакати. Потім розрадила його дівчина, вона осушила йому сльози, поцілувала його і обоє пішли весело жартуючи гнати ягнята до води.
«Бридня! а й досі, як згадаю,
То серце плаче та болить:
Чому Господь не дав дожить
Малого віку у тім раю!
Умер би орючи на ниві,
Нічого б на світі не знав,
Не був би в світі юродивим
Людей і Бога б не прокляв!»
Образ малої потішительки вбився глибоко в фантазію поета. Пізніше відбивається він особливо виразно в поезії «Сліпа», писаній по російська. Коли в р. 1849 жив на острові Кос-Арал. присвятив він своїй Оксані нову поезію.
Маленькими собі любились,
А матері на нас дивились
І говорили, що колись
Одружимо їх… Не вгадали!
Старі зарання повмирали,
А ми малими розійшлись,
Та вже й не сходились ніколи».
Поет представляє відтак себе як старця, котрий вертає до свого рідного села. Він пізнає все – поле, тополі над криницею і город, де батько і мати сплять під хрестами. Нічого не змінилося в цьому бідному селі, лише що оно постарілося і опустошіло, як він сам. І Оксани не стало. Коли розвідується про її долю, довідується, що вона пішла «з солдатами». Вона вправді вернула по році з дитиною, але умово хора.
. . . . . Було, вночі
Сидить під тином, мов зозуля,
Та кукає, або кричить
Або тихесенько співає
Та ніби коси розплітає.
По цьому загинув всякий слід по ній.
Ім’я Оксана приходить більше разів в поезіях Шевченка. Оксана називався чорноока дівчина в «Гайдамаках»; так називався також нещаслива дочка у згаданій вже поезії «Сліпа» і в «Трьох літах» (1845) згадує він Оксану як свою «зорю», як своє «серденько». Найгарніший пам’ятник здвигнув він своїй Оксані в одній поезії, писаній в Оренбурзі 1850 р., в якій змальовує ідилічне щастя домашнього життя:
Благав у Бога: тільки хату,
Одну хатиночку в гаю
Та дві тополі коло неї,
Та безталанную мою,
Мою Оксаночку, – щоб з нею
Удвох дивитися з гори
На Дніпр широкий, на яри,
Та на лани золотополі,
Та на високії могили, –
Дивитись, думати, гадать:
Коли-то їх понасипали,
Кого там люди поховали?
І вдвох тихенько заспівать
Ту думу сумную, днедавну,
Про лицаря того гетьмана,
Що на огні ляхи спекли
[Наливайко, якого поляки мали живцем спалити]
А потім би з гори зішли,
Понад Дніпром у темнім гаї
Гуляли б, поки не смеркає,
Поки мир божий не засне,
Поки з вечірнею зорею
Не зійде місяць над горою,
Туман на лан не прожене.
Ми б подивились, помолились,
І розмовляючи пішли б
Вечеряти в свою хатину».
[Метричний переклад на нім. мову О. Грицая]
Частіше шукав Шевченко в дійснім житті своєї Оксани, але все на дармо. Вже як молодцеві мала подобатися йому якась Дуня Гошовська, але кріпацтво перешкодило в його вільнім виборі. Коли він по увільненню з кріпацтва відвідав перший раз Україну, залюбився в дочці якогось попа, котра його також полюбила, але її отець не хотів нічого знати про їх подружжя. До цього епізоду відноситься натяк в листі, котрий Шевченко писав 1850 р. до О. М. Бодянського:
«Я їхав тоді з Петербурга до Києва, саме хотів женитися, щоби жити як другі праведні люди і вже знайшов товаришку життя. Але Бог не поблагословив моєї доброї волі. Коби я міг лише закінчити моє коротке життя в нашій любій Україні. Сльози пливуть, коли думаю про це…»
Коли Шевченко перебував в Нижнім Новгороді 1857 р., сподобалась йому визначна акторка Катря Піунова, яку він подивляв на сцені в українськім народнім строю. Вона не могла – що впрочім можна би простити – мати ніякої особливої симпатії для «лисого киргиза», а коли він формально старавсь о її руку, дістав зовсім природно «чорну зупу» (як українці говорять замість коша).
Коли він був 1859 на Україні і хотів будувати власний дім, носився зовсім певно з поважними планами про женячку і нарікає в одній поезії з того часу:
Подай любов, сердешний рай,
І більш нічого не давай».
На жаль не прийшло поетові на гадку, що тепер вже запізно шукати своєї Оксани і ледве чи він був цього свідомим, що він був вже старший, фізично зламаний мужчина, якого вигляд мало надавав принади для молодих чорнооких українок. Він старався о Хариту, шістнадцятилітню служницю свого шурина Варфоломея Григоровича Шевченка; але саме Харита, яка мріяла про молодого, гарного громадського писаря, уважала його за «старого і лисого» і вибрала писаря.
Вкінці зробив старий холостяк 1860 р. в Петербурзі послідню пробу урятувати свій розбитий човен в пристані супружого стану. В селі Стрельна, близько Петербурга, мала сестра жінки Куліша через літо українську служницю, двадцятилітню Лукерію Полусмак. По думці Тургенєва була вона здорова і сильна, не гарна, але в своїм роді принадна «з чудовим русявим волоссям і рівночасно з гордою і спокійною поставою, котра є знаменна для її раси». Вона була трохи легкодушна і пуста, притім глупа і необразована і Шевченко думав, що викличе у неї жажду знання, даючи їй читанку. Він сватав Лукерію і вона легкодушно згодилася.
Вкінці осягнув Шевченко свою ціль, але лише на те, щоби дожити найбільшого і найпоганішого розчарування. Лукерія показала скоро свій правдивий характер. Прийшло до неприємних, грубих виступів і по кількох тижнях були ці трагікомічні заручини знову розв’язані. Бідний поет був о один гіркий життєвий досвід багатший, а вплив цього упокорення на його і так вже підірване здоров’я мусів без сумніву прискорити неминучу катастрофу.
Не без зворушення читаються поезії послідніх місяців його життя. Замітно, як тілесні сили слабнуть і як його гнобить самота:
Холодним вітром од надії
Уже повіяло. Зима!
Сиди один в холодній хаті:
Нема з ким тихо розмовляти,
Ані порадитись, – нема,
Анікогосінько нема!
Сиди ж один, поки надія
Одурить дурня, осміє,
Морозом очі окує,
А думи гордії розвіє,
Як ту сніжину по степу…
Сиди ж один собі в кутку,
Не жди весни, – святої долі!
Вона не зійде вже ніколи
Садочок твій позеленить,
Твою надію оновить,
І думу вольную на волю
Не прийде випустить… Сиди –
І нічогісінько не жди!»
Але ще в послідній хвилі спалахнув полумінь поетичної інспірації. Він переконаний, що право буде панувати на землі, хоча й теперішність така мутна!
І голову схопивши в руки,
Дивуєшся: чому не йде
Апостол правди і науки?»
Ледве три місяці перед смертю написав цей голоситель права і правди народну пісню, яку треба зачислити до його найліпших творів:
Яром на долину,
Пишається над водою
Червона калина;
Пишається калинонька,
Явір молодіє,
А кругом їх верболози
Й лози зеленіють.
Тече вода із-за гаю
Та попід горою,
Хлюпощуться качаточка
Поміж осокою.
А качечка випливає
З качуром за ними,
Ловить ряску, розмовляє
З дітками своїми.
Тече вода край города –
Вода ставом стала;
Прийшло дівча воду брати, –
Брало, заспівало.
Вийшли з хати батько й мати
В садок погуляти,
Порадитись, кого б то їм
Своїм зятем звати».
[На німецьку мову переклала Юлія Віргінія, також Г. Обріст]
Тарас Шевченко помер 26 лютого 1861, тиждень по підписанню царського маніфесту в ділі знесення кріпацтва в Росії. Причиною смерті була вода в легких. Саме докінчив 47-ий рік свого життя. Два дні потім відбулися похорони на Смоленськім кладовищі. В похороннім поході брав також участь Пипін, великий російський історик літератури. Над гробом промовив перший Куліш:
«Будь певний Тарасе, що ми додержимо твого заповіту і не зійдемо ніколи з дороги, яку ти нам вказав. Ти будеш спочивати, Тарасе, в рідній Україні, у ногах Дніпра-Словутиці, бо його ім’я злучив ти зі своїм на віки».
По Кулішу говорили ще прощальні бесіди: Костомаров, Білозерський і один поляк.
Як послідню свою волю висказав бажання бути похороненим над Дніпром, близько міста Канева. По його смерті наставали деякі його приятелі, щоби вибрати Київ як місце спочинку. Внаслідок цього написав Куліш до Варфоломея Шевченка, шурина помершого, картаючу поезію: «З того світа» проти «панських дітей», котрі не шанують послідньої волі поета. І коло Канева, де Шевченко хотів собі будувати хату, дали йому місце вічного спочинку. Оно лежить на горбку, звідки мається гарний далековид на Дніпро, прикрашене хрестом з одиноким написом Т. Шевченко.
Ця могила стала для українців ціллю народних прощ.
При святочнім зложенні мощів 10 мая 1861 мав протопоп Мацкевич поминальну бесіду і між іншим сказав:
«І ти престарий Дніпре, котрий ти так гордий на свої сині хвилі, Тобі було призначено нести на хребті твоїх хвиль тлінні останки Шевченка. Оповідай нам про Кобзаря – чоловіка так дорогого кожному українцеві.
Був час, коли про нашу Україну думали, що вона є край, неспосібний до вищих почувань і гадок; але Шевченко доказав, що цей край, де занедбано національне освідомлення, має все таки душу і серце, приступні до всего совершенного і гарного.
Так, померший брате, твоє ім’я буде світочем людей; вони бачили твоє добре діло і похвалили Отця небесного. Століття минають; але далекі покоління синів України побачать і пізнають, хто був Тарас Шевченко. Ти бажав жити в Каневі, брате. Добре, жий там до кінця світа! А ти Україно! Бережи побожно нашу дорогу вітцівську землю, бо в ній спочивають кості Тараса Шевченка. Тут, на однім з найвищих горбків над Дніпром спочивають його тлінні останки і як на горі Голгофі хрест Спасителя, так тут стоїть хрест, котрий буде видний далеко по цьому і по тім березі нашої славної України».
Без перестанку виступає в поезіях Шевченка, чи вони з Петербурга, чи з пів-азійського сходу, його душевне бажання бути похованим в його любій Україні і це одиноке бажання дійсно йому сповнилося. Вже 1845, коли він в Переяславі захорів на тиф, дав сему бажанню задушевний вислів в поезії «Заповіт».
Мене на могилі,
Серед степу широкого
На Вкраїні милій:
Щоб лани широкополі
І Дніпро, і кручі
Було видно, – було чути,
Як реве ревучий!
Як понесе з України
У синеє море
Кров ворожу, – отоді я
І лани і гори –
Все покину і полину
До самого Бога
Молитися. А до того –
Я не знаю Бога!
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте,
І вражою злою кровю
Волю окропіте!
І мене в сім’ї великій,
В сім’ї вольній, новій,
Не забудьте помянут
Незлим тихим словом»!
[Німецький переклад Артура Боша. На німецьку мову переклали також: Юлія Віргінія, Іван Франко і Остап Грицай]
Народ не хотів вірити, що його так гаряче люблений Тарас дійсно помер. Повстали легенди, що може хто інший замість нього похований, як приміром Олександр І і що Шевченко десь сховався, доки не прийде година, коли він буде міг знову виступити…
І народ мав слушність: Тарас Шевченко живе все ще і то через свої поезії.
Примітки
Подається за виданням: Д-р Альфред Єнсен Тарас Шевченко. – Перемишль: 1921 р., с. 25 – 34.