Дитинство Тараса
Павло Зайцев
На степових рубежах просторої землі київської, – на півдні княжої Звенигородщини – поміж високими розлогими горбами, серед порослих зеленими гаями ярів, ховаючи в пишних садках свої білі хатки, широко розкинулося велике й мальовниче село Кирилівка [Так вимовляв і писав слово сам Шевченко, так вимовляла його й місцева людність. Офіційна назва – Кирилівка]. Не знати, коли саме повстала ця передстепова оселя, але вже в 1741 році насельцями 130 кирилівських обійсть були лише самі посполиті – піддані хорунжини княгині Яблоновської, жінки пізнішого великого коронного гетьмана. Потім володів Кирилівкою інший коронний гетьман – гр. Ксаверій Браницький, а в самому кінці XVIII століття перейшла вона на власність російського магната Василя Енґельгардта. Одержавши кілька сіл у тій околиці у спадок по смерті свого рідного дядька – вельможі й всесильного фаворита цариці Катерини II – «найсвітлішого князя Таврії» Григорія Потьомкіна, Енґельгардт, заокруглюючи свої нові маєтності, купив укупі з іншими сусідніми селами також і Кирилівку.
Потомок ліфляндських баронів, російської армії «генерал-аншеф и разных орденов кавалер», а потім «действительный тайный советник» і сенатор, пан Василь Енґельгардт у 1820-их–30-их рр. лише на одній Звенигородщині володів цілим містечком і 12 селами з 8.5 тисячами кріпаків-українців, але простора площа цих його маєтків тільки невеличким клином увіходила в величезну територію, що була власністю його рідної сестри – Олександри графині Браницької. Територія т. зв. Браниччини займала значні частини Білоцерківщини, Канівщини, Уманщини, Чигиринщини й обіймала 300 000 десятин. Більшість цих земельних просторів графиня Олександра дістала або у спадок, або як посаг од свого «найсвітлішого» дядька, як його рідна небога й найулюбленіша коханка, коли Потьомкін, за згодою цариці Катерини II, видав її заміж за польського коронного гетьмана – підстаркуватого графа Ксаверія Браницького, одного з творців Тарговицької конфедерації. Брат її, сенатор Василь Енґельгардт, покинувши службу, оселився у 20-их рр. XIX ст. в містечку Вільшаній – адміністраційному центрі свого «невеличкого» звенигородського маєтку: доживаючи тут свого віку, він мав змогу ліпше керувати господарством своїх катеринославських та херсонських латифундій – загарбаних колись Потьомкіним запорозьких земель, бо звідси було до них найближче: інші маєтки Енґельгардта були в Ярославській, Смоленській та Чернігівській губерніях [У всіх своїх маєтках він мав приблизно 160 000 десятин із 50 000 «душ обоего пола»]. Від резиденції ліфляндського володаря українських кріпацьких «душ» до його Кирилівки було всього 6 верст.
25 лютого ст. ст. (10 березня н. ст.) 1814 року в одного з Енґельгардтових кріпаків, Грицька Грушівського-Шевченка, і дружини його Катерини народився син Тарас, майбутній великий поет України. Народився він у сусідньому селі Моринцях, звідки походила його мати, теж Енґельгардтова кріпачка, але в 1816 році Грицько Шевченко повернувся з родиною до своєї рідної Кирилівки, де жив і його батько, а Тарасів дід – Іван. У цій Кирилівці й проминуло все дитинство нашого поета, і з нею були зв’язані всі перші його життєві враження.
Убога й тісна була хата Шевченків, убоге й тісне було і життя цієї родини, як зрештою й переважної більшості їх односельців та й взагалі мало не всіх Енґельгардтових підданих. Уже в 1795 році значна частина кирилівчан складалася з безземельних «наймитів», «ремісників», «підсусідків» та «чорноробів», і що далі, то швидше відбувався серед них цей процес зубожіння. Як по всій Україні, так особливо в цій густо заселеній околиці невпинно зростало число «піших» кріпаків, тобто таких, що не мали ні волів, ні коней і оберталися на безплатних робітників, працюючи на панських ланах, ґуральнях, кузнях та млинах лише за самі харчі. Увесь «рід» Тарасової матері – моринецькі Бойки [Бойки – карпато-українське плем’я, що так само, як гуцули та лемки, зберегло багато окремих племінних прикмет. Маючи нахил до торгівлі, бойки покидали свою батьківщину та осідали на різних українських землях. Останніми часами дослідники історії Бойківщини ствердили поширення таких прізвищ, як Бойко, Бойчук, Бойченко, майже по всій Україні. Прізвище матері Шевченка вказує на те, що у нього була примішка крови карпатських верховинців] – складався з самих піших «халупників» та «найманців». Коли батько Тарасів не потрапив іще до цієї найубогішої верстви невільників, то завдячував це своєму розумові, великій працьовитості та життєвій спритності: був письменний і, як кажуть селяни, «з бувальців». Навчившись стельмашества, підробляв на життя цим ремеслом, а в відповідні пори року ще й фурманував або й чумакував, возячи різний крам то до Києва, то до степового Єлисавету, а то й до самого моря – до далекого «Одесу». Тільки невпинною тяжкою працею Грицько й Катерина Шевченки могли сяк-так утримати себе й дітей, що їх у 1818 році мали вони вже шестеро. Тарас прийшов на світ третій із черги: перед ним – брат Микита й сестра Катерина, по ньому – Йосип, Ярина й сліпенька Марія. Коли пізніше, згадуючи життя своєї родини, поет писав:
…неволя,
Робота тяжкая… Ніколи
І помолитись не дадуть,
то нічого не перебільшував: у світлі документальних історичних даних тодішнє життя кирилівських селян встає в нашій уяві, як справжнє пекло, яким воно уявлялося й Шевченкові:
Мені аж страшно, як згадаю
Оту хатину край села.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Мене там мати повила
І, повиваючи, співала,
Свою нудьгу переливала
В свою дитину; в тім гаю,
У тій хатині, у раю,
Я бачив пекло…
Спадкового користування орною землею кирилівчани не знали: управа маєтку визначала її кожному кріпакові тільки під посіви, виділеного для своїх потреб лісу вони теж не мали: за кожну деревину, за кожний віз хмизу треба було панові відробити. За формально-правними приписами кожний кріпак мав відбути три дні панщини на тиждень, фактично ж ця норма давно перестала існувати: заступили, її норми виконаної праці – зв’язаних снопів, звезених возів, мір змолоченого зерна тощо, а норми ті були перебільшені, понад фактичну денну робочу спроможність селянина облічувані. Крім тої нібито триденної обов’язкової панщини, треба було відбувати ще й усякі «шарварки», «толоки», «даремщини», «домашні прислуги», «жіночі роботи» тощо, а в Кирилівці все це спеціально було освячене традицією її нових смоленських дідичів та їхніх управителів. Тяжко працюючи на панщині, батьки Тарасові мусіли обробляти ще й клапоть землі, визначеної їм на прохарчування. А треба ж було ще й самих себе й шестеро дітей одягти й обути, та ще й державні податки заплатити. Тяжке й безрадісне було їхнє життя, і не було в ньому жодного просвітку!
Що кирилівським підданим Потьомкіного небожа особливо тяжко жилося, про це яскраво свідчать численні архівні документи. Відомо з них, що Енґельгардтові кріпаки раз-у-раз втікали з Кирилівки, втікали від злиднів і тяжкої праці, і деякі з них цілими роками не вертались додому. Знаємо з них також і про те, як кирилівські панські управителі знущалися з них, як у наслідок «непоміркованої суворості» до селян, що її вимагали ті управителі також і від своїх помічників – сільських отаманів та ланових, не одного кирилівчанина і на смерть різками засічено. Факти такі мали місце вже геть пізніше, у 1840-их роках, отже тоді, коли крайова адміністрація відносини між поміщиками та їхніми кріпаками сяк-так унормувала, коли вже були видані деякі на користь селян приписи. За часів же Тарасового дитинства було ще гірше: панська самоволя була там єдиним законом.
Але поки ввесь жах цієї кріпацької дійсності дійшов до свідомості Тараса, хлопець мав свої роки й безтурботного дитячого життя. Хата Шевченків стояла на краю села. Убога й стара, «під солом’яною стріхою з чорним димарем», була вона «навколо побілена». Перед хатою був квітник старшої сестри Тарасової Катрі, коло воріт росла стара розлога верба з засохлим верхів’ям, а за нею стояла клуня. За клунею був сад, а через сад провадила стежка вниз до левади, за якою в долині, ледве чутно дзюркочучи, плив «струмочок, оточений вербами й калиною та повитий широколистими темнозеленими лопухами». У тому струмочку купався малий Тарас, у тому «розкішному» садку засинав він не раз «справжнім безтурботним сном».
Коли мати працювала на панщині або на своєму полі, Тараса доглядала «незабутня сестра» його Катерина, його «терпелива, ніжна нянька», старша за нього на вісім років. Це його власні згадки про рідну хату й перші роки дитинства. Хлопець був жвавий, непосидючий. Тяжко було його доглядати: то землі наїсться, то зовсім геть із села втече. Сестрина опіка теж скоро скінчилася, бо коли Тарасові минав п’ятий рік, прийшла на світ Маруся, що вимагала подвійного догляду, бо була сліпенька. Серед вражень раннього дитинства, що міцно вирізьбилися в душі прийдешнього поета, було одне дуже яскраве, згодом поглиблене пізнішими споминами й переживаннями: це була його ніжна приязнь із сусідчиною дочкою-ровесницею – маленькою кучерявою Оксаночкою Коваленківною. Оксана й Тарас ще маленькими дітьми вкупі гралися й «любилися», а потім одне одного й покохали. Сторінки їхнього дитячого роману розгорнуться перед нами трохи згодом, а поки Тарасові мине восьмий рік, ми бачимо цю пару малих перед очима їхніх матерів, що, дивлячись на спільні дитячі забави своїх мазунчиків, жартома розмовляють про їхнє одруження:
Маленькими собі любились,
А матері на нас дивились
І говорили, що колись
Одружимо їх…
Ріс Тарас, як більшість сільських дітей, під Божою опікою, але вже від самого малку вирізнявся з-поміж ровесників своїми здібностями. Навчився ліпити з глини «свиставки, жайворонків», умів робити пукавки й сикавки з бузини і завжди рисував щось вугіллям або крейдою, де далося – по стінах, по парканах. Був до всього цікавий, допитливий, хотів усе знати і рано почав жити думками у світі фантазії. Заспокоюючи свою допитливість, довідався якось, що небо держиться «на залізних стовпах». Постановив ці «залізні стовпи» побачити і пішов їх шукати. Відійшовши кілька верст від села, сп’явся на якусь високу «чорну могилу», щоб розглянутися навколо, але побачив лише два села, і заблуканого хлопця підвезли до Кирилівки якісь чумаки, що на них він набрів, блукаючи з думкою на другий день знову на шукання тих «стовпів» вирушити. Любив слухати оповідань людей дорослих, а також пісень. Мав надзвичайну пам’ять і пісень тих знав «силу без ліку». Глибока вразливість і добра пам’ять відкривали йому інший таємничий світ фантазії, світ яскравих, небуденних образів і подій, що далі, то ширший і різноманітніший.
Грицько Шевченко, батько Тарасів, був людина розумна й письменна. По святах – особливо, мабуть, зимовими місяцями – читав він уголос «Минею». Книга ця була серед письменних людей на Україні дуже популярна. Для вразливого хлопця слухання писаних урочистою церковною мовою оповідань про святих мучеників, що, не вагаючись, віддавали життя своє за Христову віру, про євангельські події, розцвічені повними живої поезії народними апокрифічними мотивами, відкривало давній світ, світ далекий, але повний жахливих подій і чудес та зворушливих, осяяних моральною красою, образів – світ героїчних змагань.
Але, крім тієї друкованої книги, де стільки було цікавого про давню боротьбу «стратегів Божіїх» за віру й правду Христову, була в Тараса може й іще цікавіша друга книга про зовсім недавню боротьбу, що ще не так давно зросила кров’ю всю околицю рідної йому Кирилівки та й саму Кирилівку. Тією живою книгою були оповідання старого діда Івана про т. зв. «Коліївщину», про криваве повстання селян-кріпаків проти польських маґнатів у 1768 році. Дід Іван сам був учасником тих подій. «Ветхий деньми», був він іще зовсім сильний фізично. Коли Тарасові минуло 6 років, дід утретє оженився, мавши щось коло 80 літ. Про ці дідові оповідання Шевченко згадав пізніше в епілозі до поеми «Гайдамаки», і згадка ця яскраво ілюструє нам цікаву й важливу сторінку поетового дитинства:
Бувало, в неділю, закривши Минею,
По чарці з сусідом випивши тієї,
Батько діда просить, щоб той розказав
Про Коліївщину, як колись бувало,
Як Залізняк, Гонта ляхів покарав.
Столітнії очі, як зорі, сіяли,
А слово за словом сміялось, лилось…
І мені, малому, не раз довелось
За титаря плакать. І ніхто не бачив,
Що мала дитина у куточку плаче…
Так, іще зовсім малим бувши, глибоко сприймав Тарас те, що чув, і вмів уже тоді перейматися людськими стражданнями й трагедіями. Чуткий і чутливий, уже тоді носив у душі не всім притаманне, а іншим і зовсім чуже спочуття покривдженим. Жадібно прислухався він до оповідань про минуле свого народу, про його відвічні болі, про історичні кривди. Але була в нього й іще одна книга, всім однаково доступна, але не всім однаково зрозуміла, книга теж неписана й жодною цензурою не пошматована – була нею українська пісня.
Позбавлений національного проводу, зраджений своєю верхівкою, що «ради лакомства нещасного» обаполи Дніпра зденаціоналізувалася, закріпачений і не маючи можливості нормально розвиватися й творити культурні цінності, народ український усі скарби своєї вікової культури зберігав у піснях. Співав про далеке й ближче минуле, співав і про тяжку, незносну сучасність. У пісні зберігав і свої політичні, і свої етичні ідеали. З нею на устах ішов на ненависну роботу, у ній виливав свої болі й жалі, нею потішав себе й розважав, нею оздоблював свої свята.
У піснях цих, як ідеал політичного устрою, воскресала сто літ тому скасована козаччина, козаччина ідеалізована і тим привабливіша. З козаччиною колись українські посполиті зв’язували надії на визволення, на здобуття політичних прав через загальне «покозачення». Про поворот козаччини не переставали мріяти кріпаки ще й тоді, коли Тарас був малим хлопцем. У поетичних образах-порівняннях народ у пісні оцінював і колишнє панування маґнатсько-шляхетської Речі Посполитої, і сучасне панування дворянсько-поміщицької російської монархії:
Наступала чорна хмара, наступила й сива,
Була, була колись Польща, та й стала Росія.
Співав народ про царицю Катерину – «вражу бабу», що його «світ широкий, край веселий» – Україну «занапастила», співав про зруйнування Січі москалями, про те, що ніяк людям на світі прожити за «пресучими панами». Запорізька територія, ще несповна піввіку тому загарбана Росією, починалася ось-ось тут – усього якихось кільканадцять верст за Кирилівкою. Скасувавши Січ, цариця Катерина II одним начерком пера подарувала сестрі Шевченкового пана гр. Браницькій 20 000 десятин запорізьких земель. А ще за дитинства Тараса безперечно жили в Кирилівці люди, що на тому Запоріжжі бували, куди від немилостивих панів своїх утікали. Коронний гетьман Браницький колись наказав цілу вулицю в Кирилівці «прикрасити» посадженими на гострі палі кріпаками, що хотіли підпалити його скирти. Було це зовсім не так давно, люди про це пам’ятали, і безперечно такі оповідання чув і малий Тарас. На тлі невеселої дійсності і згадок про давні, не менш сумні події, жахливими здавалися слова народної пісні:
Нема в світі правди, правди не зиськати,
і не дивно, що вразливий хлопець, чуючи й глибоко сприймаючи все те, про що була вище мова, коли прийшов слушний час, увесь віддався шуканню тої вкраденої його народові правди.