Школа
Павло Зайцев
Був худорлявий, меншого, ніж би на його вік випадало, зросту. Пестливий і чутливий, своєю ніжною душею горнувся більше до матері й до сестри. Коли минуло йому 8 з половиною років, батько послав його до школи. Усі Шевченки – Грушівські були письменні, – така вже була в їхньому роді традиція.
Самотньо, «на відшибі», як пустка яка, стояла нечепурна кирилівська школа на церковному майдані, ні деревами не обсаджена, ні тином не обгороджена. В одній хаті жив там сам дяк-учитель, у другій учив він своїх школярів. У шкільній хаті тій, у всю її довжину, стояв один довгий стіл, за яким і тулилися всі учні, а кому з них місця не ставало, ті й на долівці сідали. Ніби й немудра і нескладна була тодішня дяківська наука на Україні – «граматка» й «часловець» (тобто буквар і часослов), читання псалтиря, наука письма та трохи «лічби», себто арифметики, але пройти цю школу фактично нелегко було, бо на перешкоді ставала тодішня традиційна, по суті своїй дика, метода, за якою треба було ввесь буквар на пам’ять витвердити – усі комбінації складів за назвами всіх церковно-слов’янських літер. Недурно ж аж геть згодом жартівливо згадував Шевченко:
Не втну таки й досі.
Учителем його був дяк, якого сам поет, згадуючи, називав Совгирем-сліпим, як його й кирилівчани називали за те, що мав зиза в оці [Здається, треба ідентифікувати його з дяком Губським, що за документальними даними дякував тоді в Кирилівці]. «З себе він був високий на зріст, широкоплечий і виглядав би, як справжній запорожець, коли б не був зизоокий, бо ж навіть свою незаплетену косу носив якось він, ніби чуприну» – так описував свого вчителя Шевченко. «Вдачі він був більше суворої, ніж лагідної, а щодо потреб життя, та взагалі до комфорту, то був він сущий спартанець».
Спартанець цей – за звичаєм тих і пізніших часів – щосуботи після вечірні давав своїм учням «субітки» – бив їх різками, всіх без винятку. Різок повинні були постачати самі учні, накравши їх у сусідньому садку селянина Грицька П’яного. «Ми до тої (березової) каші звикли були, але от де можна сказати справжній спиток був» – оповідає далі Шевченко: «б’є, бувало, а тобі велить лежати та не кричати і «не борзяся» виразно читати четверту заповідь! Справжній спартанець! Ну, скажіть, люди добрі, чи народився десь на світі такий герой, щоб спокійно влежав під різками та ще й «не борзяся» читав четверту заповідь. Ні, гадаю, такої людини земля ще не носила! Як дійде, було, черга до мене, то я вже не прошу помилування, а прошу тільки, щоб він змилосердився надо мною та звелів мене, суботи ради святої, хоч трошки придержати. Інколи, було, й змилується та й звелить придержати, але вже так випарить, що краще було б і не просити того милосердя».
Так гартував волю своїх учнів цей суворий «спартанець», але лихим чоловіком він не був. Сам Шевченко, згадуючи ті «субітки», писав: «Мир праху твоєму, сліпий Совгирю! Ти, небораче, і сам не відав, що творив: так тебе били, і ти так бив і в простоті сердечній не добачав у тому гріха! Мир праху твоєму, бідолашний бурлако, – мав ти повну рацію!» Доводилося Тарасові й не тільки разом з усіма товаришами березової каші скуштувати. Жваве, непосидюче хлоп’я не раз утікало із школи: «Проскладавши було до тлю-тля, вийду з школи на вулицю, – подивлюся в яр, а там мої щасливі однолітки граються собі на соломі коло клуні й не знають, що є на світі дяк і школа. Дивлюся, було, на них та й думаю: чого не я такий безталанний, нащо мене, сердешного, мучать над тим проклятим букварем? І, махнувши рукою, дремену через цвинтар у яр, до отих щасливих на ясну, теплу солому, і тільки що почну, було, вовтузитись у соломі, як ідуть два «псалтирники», беруть мене, раба Божого, за руки й вертають «вспять», себто ведуть до школи, а в школі, самі здорові знаєте, що роблять з нашим братом-школярем за втечу».
Діставав Тарас від дяка і за ті втечі, і за інші провини: нудився, очевидно, не так тією наукою, як її непотрібно складною довгою процедурою, для меткого, здібного хлопця зовсім зайвою. Учився він, як свідчать усі, дуже добре, отже – мабуть – і ту таку тяжку тоді науку читання засвоїв швидко. Навчившись читати та молитов, нарешті скінчив і псалтир, після чого, за тодішнім звичаєм, треба було поставити братії горщик із кашею з мідяними шагами. Відбувся цей «священний обряд» «неукоснительно по всім преданіям старини», і на другий же день уже не «псалтирник», а «скорописець» Тарас «взявся виводити крейдою премудрі кривульки на фарбованій дошці». Цю добу свого життя Шевченко називав пізніше «майже щасливою», але настала перша подія, що її затьмарила, подія, що в психіці хлопця виорала глибоку борозну-рану. 20 серпня 1823 року, коли Тарас мав 9 з половиною років, заснула вічним сном його мати: її
Нужда та праця положили…
Мала всього 37 літ. Покинула сиротами шестеро дітей. Старшому Микиті було 13 років, найменшій Марусі – 4. Смуток і безнадія завітали до вбогої хатини. Батькові не до малечі було: треба було своє тяжке кріпацьке тягло тягнути. Старша дочка Катерина, колишня Тарасова нянька, ще на початку року видалася заміж у село Зелену Діброву, Ярині ж лише восьмий рік минав. Хатнє господарство лишилося без ока господині, діти – без усякої опіки. Мусів Грицько Шевченко оженитися – у селянському побуті в таких випадках це річ конечна, просто неминуча. Розглянувшись, іншої дружини не знайшов, ніж удовиця, бо ж яка навіть найубогіша дівка-невдаха за вдівця піде, коли він повну хату дітей має. Пішла за нього ще молода Оксана Терещенчиха, що овдовіла теж із трьома малими дітьми. Старий батько теж її Грицькові нараяв. Ще тісніше зробилося в убогій хаті Шевченків. Побрався батько Тарасів із Оксаною не раніше, як у січні, а може й весною наступного, себто 1824 року.
Тужили діти за матір’ю, а найбільше, мабуть, чутливий Тарас. Не мав до кого тулитися, не мав заступниці, щоб його боронила, коли прошпетиться. Із смутком геть пізніше згадував, як у Свят-Вечір того року старим звичаєм понесли вони «троє» – очевидно, Микита, сам він та Ярина – святу вечерю дідові Іванові. Коли почали промовляти освячену віками формулу: «Святий Вечір! прислали нас, діду, батько й мати…», то перед словом «мати» запнулися і «всі троє заридали»: «нам – згадує поет – не можна було сказати: "і мати"».
Життя родини Шевченків обернулося у справжнє пекло. «Хто бачив хоч здалека мачуху й так званих зведенят, той, значить, бачив пекло в найогидливішому тріумфі!» – оповідав пізніше сам Тарас. «Не минало години без сварки й лайки поміж батьком та мачухою: мачуха особливо ненавиділа мене, мабуть, за те, що я часто лупцював її кволого Степанка». Отже найгірше в тому родинному пеклі було Тарасові.
У тому ж самому 1824 році, коли в житті родини Шевченків відбулася ця трагічна подія, коли Тарас так болісно відчував своє сирітство, у кирилівській школі «сталася реформа»: київська консисторія прислала до Кирилівки нового «стихарного» дяка. Ще 1820 року російський уряд зреформував духовні школи на Україні. Від того часу на дяків стали призначати звичайно тих невдах, що або нездібні були до дальшої науки, або з морального боку на священиків не надавалися. У міру того, як число таких кандидатів збільшувалося, ними ступнево заступали старих «мандрованих» дяків, таких от «бурлак», як і той Совгир-сліпий, що подобався кирилівській громаді своїм голосом. «Реформа» ця скасувала традиційне самоврядування громад, що на Україні, не зважаючи на існування кріпацтва, зберегли багато своїх стародавніх, традицією освячених прав, до яких належало й право вибору кліру.
Нового «консисторського» дяка, призначеного без порозуміння з парафією, а до того ж п’яницю «паче всіх п’яниць на світі», зустріли кирилівчани неприхильно, і школярі втекли від нового дяка – «аки овци од вовка розсипашася», і «найтерпеливіший з братії», Тарас Грушівський, узявши своє шкільне «знаряддя» – таблицю, перо та каламар із крейдою – теж покинув школу, як і інші товариші, бо, мовляв, «не можна проти рожна перти». Не відразу поступився Совгир своїм становищем і спочатку пробував був «пручатися», та «мусів уступитися перед силою закону». У школі оселився новий дяк Богорський, а Совгир, «склавши свою мізерію до одної торби, закинув її за плечі, взяв патерицю в одну руку, а зшиток із синього паперу із сковородинськими псалмами чи то віршами в другу», «помандрував собі шукати іншої школи», для якої консисторія ще не мала кваліфікованого кандидата.