Ідейна позиція
Павло Зайцев
Перешкоди, що їх далі ставила цензура українським письменникам і що їх він тяжко зазнавав передусім на собі, не могли не сприяти неґативній оцінці Шевченком нібито «ліберального» панування Олександра II. Ставлення російського громадянства до української справи теж дуже мало змінилося. Навпаки, бували випадки, коли Шевченкові доводилося гостро реаґувати на російський націоналізм.
Привід до цього вийшов саме з родини Аксакових, що, як здалося вразливому поетові, «щиро співчуває Україні та її пісням і поезії». Іван Аксаков, що в кінці 1858 року приступив до видання в Москві нового часопису «Парус», спробував був через М. Максимовича притягти до співробітництва в ньому й Шевченка, але наш поет став на принципову позицію, слушно боронячи української національної окремішності, що її Іван Аксаков звів таки до права українців співати свої пісні та мати свою поезію, бо в програмовій статті свого органу не згадував ні словом про українців. Обурений Шевченко гостро реаґував на це у відповіді непоправному опортуністові Максимовичу:
««Парус» у своєму універсалі перелічив усю слов’янську братію, а про нас і не згадав, спасибі йому, – ми вже, бач, дуже близькі родичі: як наш батько горів, то їх [москалів] батько руки грів. Не доводиться мені давати під парус свої вірші і того ради, що парус сей надуває заступник вельможного князя, любителя березової каші [У ч. І «Паруса» була стаття «ліберала» кн. В. Черкаського, що обстоював право поміщиків карати селян різками («ліберально» – не більше 18 різок)]. Може воно так і треба московській натурі, та нам то і дуже не вподобалося».
Коли в перших місяцях по повороті з заслання Шевченко, як людина, що пережила далеко гірші часи Миколи І, піддався омані нової «ліберальної ери», що її на всі лади вихваляли і деякі земляки (Куліш, М. Лазаревський, М. Максимович), і навіть революціонери-поляки (як от повішений згодом Муравйовим Сераковський), то незабаром від цієї омани не залишилося й сліду: російська дійсність швидко її знищила. З болем у серці, з обуренням дивився поет на дальше поневіряння свого народу від москалів. Глибоке враження справляли на слухачів думки, що їх він із цього приводу висловлював.
Молодий мистець-маляр українець Честахівський, якого Шевченко дуже полюбив і до себе наблизив, занотовуючи часто поетові розмови, записав одну – про поневолений наш народ, що «поневіряється замордований панщиною, а кріпиться – не згасає: такий теплий, такий щирий, віруючий»: «Ох! Боже батьку!» – говорив Шевченко: «Аж шум шумує у серці, як згадаєш, яку гірку випив та ще й досі п’є наш славний люд козачий, а таки не втеряв серця. А поганець-москаль топче його личаком калюжним і сам не знає, паскуда, яке добро нівечить». Це порівняння культурного рівня нашого народу з рівнем московської культури, символізованої «личаком» – ликовим постолом, було синтезом відповідних Шевченкових поглядів.
Він, що ще недавно тішився проявами пожвавлення громадського життя в Росії, успіхами російської літератури, яка підіймала голос «за зневаженого смерда», тепер ні в чому вже не хотів вірити москалям. Усе московське його тепер дратувало. Коли півтора року пізніше знову відізвався до нього старий і випробуваний друг Кухаренко і вжив московського слова «закадычный», як епітета до слова «друг», то Шевченко мало не половину свого листа заповнив доріканнями кошовому за це «бридке, паскудне слово», – писав, що Кухаренко, мабуть, «забув нашу християнську мову і дощенту побусурменився». Показуючи якось гостям свій ескіз до епізоду з життя Мазепи, коли мазепинці впіймали якихось козаків, прихильних Москві, Шевченко заімпровізував перед слухачами діалог між Мазепою й Войнаровським і тими козаками-зрадниками:
«Старий гетьман і питає їх:
– А що там діється в нашій неньці Україні, чи ви й козацтво хоть трохи одумались, що москалі ведуть усіх нас до згуби?
– Ні, пане гетьмане. Ми і вся Україна дуже ремствує на твоє порядкування на Україні, що звів таке горе на ввесь люд козачий.
Войнаровський, почувши таку розмову, як опарений, схопивсь на ноги – та за пістоль:
– А, кляті душі! Я вам приткну язики кулею до горла, щоб ніхто не почув вашої поганої мови. Не гетьманське порядкування, а сонний мозок ваш зводить на вас і все козацтво горе й веде до згуби, самі підставляєте москалеві ноги, щоб надівав вам важкі пута, залізні кайдани, й гнете шиї, щоб запрягав вас у віковічную цугу. Ось підождіть трошки, тільки дайтеся москалеві запрягти вас в шори та в вбори, а тоді вже, поки світа сонця, він буде вашим погоничем, а ви – повозарі чужого тягла».
Міцнішали його антимосковські настрої, а разом із тим що далі, то все більше хотілося знову зустрітися власне з тим «замордованим» козачим людом, побачити знову «з святими» «голубими» горами Дніпро, золоті українські «лани широкополі», почути спів степових вітрів і пісні свого народу, що від них «серце плаче й замира, як їх почує». Адже дванадцять літ уже не був на Україні! Надія
На тих горах окрадених
У маленькій хаті
зберегла йому духові сили на вигнанні, і тепер він зв’язував плани своєї подорожі до рідного краю з бажанням здійснення мрії і про власну маленьку хату – тільки там, тільки на Дніпрових горах. Його «серце замучене, поточене горем» не мирилося вже з бурлацькою самотністю. Не бракувало йому ні старших, ні в тому віці, як і він сам, ні молодих друзів, але приязнь, навіть найщиріших із них, не давала йому того тепла, якого бажав, тепла, що його може дати лише друг-дружина, – жіночої ласки й опіки, того, про що завжди мріяв і що від нього, як від заклятого, досі втікало.
Уже перед Різдвом 1858 року пригадував у листі до пані Марії Максимович свою, ще весною в Москві висловлену, просьбу – оженити його на Україні, де тієї зими вона перебувала: «Оженіть, будьте ласкаві, – писав їй, – а то… так і пропаду бурлакою на чужині». Додав до цього:
«На те літо, як Бог поможе, я буду в Києві і на Михайловій Горі [Хутір Максимовичів під Прохорівкою на горі, на лівому березі Дніпра, трохи нижче Канева], а Ви там під явором, або під вербою і поставте заквітчану княгиню, а я піду погулять, та й зустріну її. Полюбимось, то й поберемось. Бачите, як просто і гарно».
Ця з таким гумором змальована сцена – візія зустрічі із незнаною княгинею – у мріях виглядала справді «гарно», але не була така «проста» для здійснення. Проте пані Марія у відповіді обіцяла «знайти гарну і моторну дівчину» для друга-поета. На Благовіщення 1859 року писав пані Марії знову, про те, що як до травня скінчить «діла з цензурою», то «насипле повну кишеню грошей» і «чкурне» просто на Михайлову Гору. Зрештою навіть без грошей збирався «придибати туди: «Як Бог та Ви поможете, – писав їй, – то може й одружуся», і ще раз повторював, що йому «обісіло бурлакувати».
Але настав травень, а цензура не випускала «із своїх пазурів» його поезій, а з подорожжю на Україну виникли перешкоди: адже він був під наглядом поліції, і Петербург був зафіксованим місцем і містом його перебування, – на виїзд, та ще й на Україну, треба було мати дозвіл і президента Академії, і шефа жандармів. На початку травня, а може й раніше, почав про дозвіл цей старатися, але справа щось не посувалася. 10 травня писав пані Марії, що не знає, чи його дістане. Це його доводило до розпачу:
«Перше в столицю не пускали, а тепер з ції смердячої столиці не випускають. Доки вони будуть знущатись надо мною? Я не знаю, що мені робить і що почать… Утекти хіба до Вас та, одружившись, у Вас і заховатися. Здається, що так і зроблю. До 15 мая я ждатиму паспорта, а там – що буде, то нехай те й буде».
Спромігся все таки при цьому на дотепний жарт:
«А поки що буде, посилаю Вам свій портрет, тільки, будьте ласкаві, не показуйте дівчатам, а то вони злякаються, – подумають, що я гайдамацький батько, то ні одна й заміж не піде за такого паливоду. А тим часом одній найкращій скажіть тихенько, щоб рушники дбала та щоб на своєму огороді гарбузів не сажала»…
Просив, жартуючи, пані Марію: «а покищо де не побачите, що гарбузи посажені, то так з коренем і виривайте».
Паспорт на виїзд Шевченко мав дістати з Академії. Справа давно пішла до міністерства імператорського двору, бо Академія йому підлягала, президентом Академії була, як знаємо, сестра царя велика княгиня Марія. Шевченко просив дозволу виїхати на Київщину, Чернігівщину й Полтавщину «на п’ять місяців для поправлення здоров’я та рисування етюдів з натури». Толстой засвідчив, що Шевченко з політичного погляду ні в чому не провинився від часу повороту до Петербургу. Відповіді довго не було. 20 травня граф просив секретаря великої княгині Мюссара повідомити про наслідки просьби, що її міністерство двору переслало великій княгині.
Шевченко нервувався й доходив до відчаю. Він мав супутника подорожі – харківського поміщика Хрущова, що от-от збирався вже їхати з Москви на Україну. 24 травня Шевченко писав йому: «В ім’я Боже зачекайте мене в Москві до 28 травня». А 25 травня писав Марії Маркович до Дрездену: «Я ще й досі тут: не пускають додому. Печатати не дають. Не знаю, що й робить. Чи повіситься часом? Ні, не повішусь, а втечу на Україну, оженюсь і вернуся, як умитий, в столицю». Може й справді довше б не витримав і втік би, але йому пощастило вирватися із столиці раніше, ніж офіційне листування з Академією дійшло до кінця. Поки канцелярія великої княгині про згоду на виїзд Шевченка повідомила міністерство двору, а те Академію, канцелярія обер-поліцмейстера вже знала про дозвіл Шевченкові їхати на Україну, знала від жандармерії – від III Відділу, від згоди якого зрештою дозвіл і залежав, бо Шевченко дістав 25 травня паспорт від поліції, а не з Академії, і поспішив виїхати з Петербурґу.