В українській громаді
Павло Зайцев
Після цих пророчих візій ще тяжче було вертатися до сірої й сліпої дійсності, що приносила самі лише розчарування. Нове «гостре» цензурування вже стільки разів цензурованих його творів не посувалося вперед, а тим часом він жив надією продати їх за добру ціну якомусь видавцеві, – адже зовсім не мав постійного бюджету. Бурлацьке, «студентське життя» починало йому вже докучати, – поет мріяв про власне скромне родинне «кишло» – про одруження.
Від червня 1858 року він мав уже окреме власне помешкання в Академії Мистецтв, яке йому відразу по повороті до Петербургу обіцяли гр. Толсті. Російський письменник М. Лесков, що бував там у поета-митця, залишив дуже докладний опис цього скромного помешкання. Воно
«складалося з однієї дуже вузької кімнати, з одним вікном, перед яким Шевченко-маляр звичайно працював за мольбертом. Крім стола з книжками та невеличкої канапи, обтягнутої звичайною цератою з сорокатим малюнком, двох дуже простих стільців та скромного паравану, що відгороджував вхідні двері від майстерні митця, в кімнаті цій не було більше жодних меблів. За параваном були ще одні вузенькі двері, що провадили по теж вузьких сходах на антресолі – такої самої, як і внизу, кімнати, але з одним квадратним вікном аж до підлоги: тут були спальня й літературний кабінет Шевченка-поета. Меблі цієї кімнати були ще вбогіші. Направо, в кутку, стояв невеликий стіл, на якому звичайно писав Шевченко; ліжко з дуже невибагливою постіллю, а в ногах ліжка – другий простенький столик, на якому звичайно стояла карафка з водою, умивальня та чайний сервіз».
Зимою 1858-59 року Шевченко мав деякі заробітки з замовлень: П. А. Кочубей замовив йому портрет свого предка, сумної слави генерального обозного, що зробив Петрові І донос на Мазепу; замовив також великі панно для своїх салонів. Продав Шевченко Кочубеєві й цілу серію своїх новопетровських, ще з часів кара-тауської експедиції, пейзажів і жанрів. Багата українська поміщиця Н. Суханова-Подколзина віддала йому в науку свого сина-підлітка Бориса і за науку цю дуже добре платила. Друкування офортів, що досить багато коштувало, фінансували знавці-аматори. На офорт з Мурільйо дав гроші граф Олександер Уваров, син кол. міністра освіти, свояк Репніних, на рембрандтівську «Притчу» – здається, московський купець-меценат Солдатенков. Про це вже дбали Шевченкові приятелі – Лазаревський, Щепкин та інші, щоб допомогти йому досягти поставленої мети – зробитися академіком гравюри.
Успіхи, що їх робив у граверстві, не могли його не тішити. Якщо в скромності своїй сам не відважувався про це судити, то не міг не чути постійних похвал, а може й виразів захоплення від знавців мистецтва. А його скромна келійка-робітня бачила в своїх стінах мало не всю мистецьку Росію. Від літа 1858 до весни 1859 року він виконав не менше десяти офортів. Хто знає техніку цієї тяжкої праці, той зуміє оцінити просто несамовиту працьовитість Шевченка, який одночасно брав жваву участь у громадському й літературному житті, завжди бував на людях і їх безнастанно приймав у себе, провадив листування, багато читав, завжди бував у театрах, на концертах тощо. А крім того всього, він не тільки займався гравіруванням, а й багато малював.
День свій звичайно проводив так, що, вставши рано, – а це було звичкою його цілого життя – брався до роботи і, коли ніхто не перешкоджав, працював до обіду. Обідав тепер у М. Лазаревського, який, міняючи помешкання, мабуть навмисне, оселився на 5-ій «лінії» Василівського острова, напроти лівого крила будинку Академії. За обідом Шевченко любив випити чарку горілки. Коли бував у доброму гуморі, любив пожартувати з молоддю – Михайловими братами: Олександром, що вже тоді почав кар’єру ученого історика, та студентом Іваном. Через окуляри свого романтично-ідеалістичного світогляду з зацікавленням приглядався до нового покоління, що починало виховуватися в атмосфері модного вже тоді матеріалізму й з ентузіазмом накидалося на природничі науки. Слухав їхні розмови й іронічно посміхався.
Йому, що вмів «побачити Всемогутнього Бога в дрібному листячку найменшої рослини», чужі були засади нового матеріалістичного напряму в філософії, але, розважливий і толерантний, він лише посміювався з молодиків, нібито поважно доводячи їм, що О. Гумбольдт – тільки «двірський підлесник» [Великий природознавець був приятелем короля пруського й користався симпатією Миколи І. Шевченко читав його твори й високо їх ставив]. Хлопці обурювалися, завзято сперечалися, а він був задоволений. Взагалі молодь і діти були улюбленим його товариством. Щиро прив’язався й до свого п’ятнадцятилітнього учня Бориса Суханова, і до його ровесниці Каті Толстої, гуртував навколо себе молодих малярів-митців, піклувався ними, був їх другом і порадником, помагав їм у їхній мистецькій кар’єрі.
Займали його увагу й не могли не задовольняти хоча й повільні, але певні культурно-літературні українські здобутки. Ще на засланні й у Нижньому він захоплювався «Записками о Южной Руси» Куліша, де знайшла, між іншим, місце й «Наймичка», ще більше, може, захопився талановитими оповіданнями «нового пророка», Марії Маркович. Радів появі Кулішевої «Граматки», а тепер займала його «Хата», альманах, що його збирався видати Куліш. У січні [1859 р.] Шевченко писав Кухаренкові, просячи в нього для «Хати» «якої доброї деревини на крокву або й на сволок». Мріяв про те, щоб «Хату» перетворити в періодичний орган.
Не могло не давати задоволення поетові «благоговіння» перед його творчістю і молодих, і старих українських письменників. Старий Максимович посилав йому на рецензію й для поправок свої переклади псалмів, Опанас Маркович просив переглядати й до «кращого пуття доводить» оповідання Марка Вовчка. Шевченка всі вважали за арбітра в справах мови, вірили його глибокому критичному чуттю митця. Лише Куліш у це ставлення іноді вносив дисонанси. У попередніх відносинах із Шевченком, у 1843-1847 роках, він пережив уже певну еволюцію. Розпочавши їх порадами, виголошуваними протекційним тоном, і навіть доганами, дійшов потім до того, що таки цілком піддався очаруванню Шевченкової музи. При його безмежній амбіції нелегко йому було признати над собою вищість Шевченка як поета, але таки признав.
Нові відносини з Шевченком по тому, як скінчилося їхнє заслання, почав знову з усяких порад, іноді докучливих і зайвих, іноді й слушних, але всі вони свідчили про бажання Куліша, сказати б, монополізувати опіку над Шевченком, опіку всебічну – і життєву, і літературну. Ще коли Шевченко був у Нижньому Новгороді, Куліш напав на нього за «Неофіти», як за твір небезпечний, у якому Шевченко під кесарем виводив Миколу І [«Гарна штука, да не для друку… Не годиться напоминати синові [Олександрові II] про батька, ждучи од сина якого б не було добра. Він же в нас тепер перший чоловік» і т. п.].
Він перед тим іще напосідався на Шевченка, щоб, не дай Боже, не друкував своїх творів без його, Кулішевої, критичної цензури. Шевченко й сам мав тоді намір спільно з Кулішем переглянути свої нові поезії, але коли Куліш, повернувшись із-за кордону влітку 1858 р., почав знову в листах із Мотронівки докучати Шевченкові своїми радами, щоб той обробив свої твори так «охайно да оглядно… як у того Пушкіна, – щоб чистим зерном одсипать духовної пашні землякам, не з половою», то й безмежно доброму й вибачливому Шевченкові, мабуть, терпець урвався… Хоч Куліш одночасно й підкреслював, що свої поради робить, «ревнуючи» по Шевченковій славі і «по красоті нашого голосного слова», але в своїй зарозумілості заходив надто далеко.
Прибувши восени 1858 року до Петербургу, він не збавляв свого менторського тону і, коли прочитав Шевченків вірш «Полякам», то наговорив Шевченкові чогось такого, що на другий день (22.XI) мусів у листі мотивувати свою критику, бо й сам злякався, що її Шевченко візьме «за вхибу своєму достоїнству поетичному». Шевченко, нарешті, поклав край Кулішевим зазіханням на роль загального ментора й «літературного Übermensch-a». Цього довго не міг забути Куліш і по 25-ох роках згадував, як Шевченко «гукав» у Петербурзі: «Не давайте Кулішеві поправляти Марка Вовчка, – він її опрозить!»
Проте саме цієї зими 1858-59 років Куліш найчастіше бував у Шевченка, аж поки, закохавшись у Марію Маркович, як якийсь наївний молодик, полетів за нею за кордон, щоб тероризувати її там загрозами самогубства, а повернувшись, поневіряти її ім’ям перед людьми й дискредитувати себе в думці земляків. З висоти своєї справжньої величі Шевченко один, може, з-посеред усіх умів ці вибрики вибачати, і треба думати, що коли між Кулішем і обуреним на нього українським громадянством не дійшло тоді до повного розриву, то це завдяки Шевченкові. Але все це теж не могло Шевченка не нервувати: він був серед українців єдиною особою, що могла своїм моральним впливом змушувати всіх «одностайне стати», і йому боляче було бачити, як один із найталановитіших і найпрацьовитіших представників нечисленної тоді української еліти вічно йде всупереч усім із бажанням накидати громаді свої думки, всіх і скрізь навчати, а сам принижує свою людську гідність.
У серпні 1858 року Шевченко відновив свої відносини і з Костомаровим, що не на довгий час, вертаючись із-за кордону, затримався в Петербурзі для праці в бібліотеках і архівах. Костомаров несподівано прийшов із візитою до Шевченка, і той по одинадцяти роках розлуки довго не міг пізнати постарілого вченого приятеля. Зустріч їх була зворушлива, і два тижні по ній вони щодня по праці сходилися на розмови в ресторані Палкіна, поки Костомаров не виїхав до Саратова, де прожив цілий рік, працюючи там як секретар місцевого комітету селянської реформи.
Придбав він багато знайомств і серед російських письменників. Зблизився з поетами братами Курочкіними – Василем і Миколою, особливо з останнім. Познайомився з М. Г. Чернишевським і його родиною. Пізнав досить близько найславетнішого з тодішніх російських повістярів – І. С. Тургенева. Часто зустрічався в поетами Полонським і Щербиною, з братами Олексієм та Львом Жемчужниковими і їх кузеном – поетом гр. Олексієм Толстим, з молодим повістярем М. Лесковим. Ближче зійшовся й заприязнився з тими з них, що визначалися такою самою, як і він, щирістю й безпосередністю вдачі, як от з Миколою Курочкіним і братами Жемчужниковими, що були людьми винятково доброго серця, а з-поміж росіян справді щирими українофілами.
Всією душею прив’язавшись до родини гр. Ф. і Н. Толстих, він був у їхньому домі своєю людиною. Згодом навіть мало не всі його видатніші приятелі-українці зробилися теж постійними гостями в салоні графині Настасії, – почали там бувати і Куліш, і С. Гулак-Артемовський, а в 1859 році, після переїзду до Петербурґу, і Костомаров. Були ще два великопанські салони, де Шевченко бував на всіх прийняттях, завжди оточений пошаною й особливою увагою – це салони пані Наталії Суханової-Подколзиної й пані Варвари Карташевської, заможних українських поміщиць. У Карташевської бували українські літературні вечори, на яких, крім Шевченка, бували ще і Марко Вовчок, і Василь Білозерський, бував і Турґєнєв, що в Шевченка й познайомився з Карташевською.
У Суханової-Подколзиної бували Полонський, Аполлон Майков, Щербина, Турґєнєв, митці-малярі Айвазовський, Ів. Ів. Соколов, Піменов – усе знайомі або приятелі Шевченка. Син пані Суханової, учень Шевченків Борис, згадував потім, як Шевченко «своєю простотою, сердечністю, однією своєю появою мимоволі прив’язував до себе всіх від малого до великого». «Його трохи незграбні, але зовсім не вульгарні манери, проста мова, добра, розумна усмішка, все якось притягало до нього й залишало враження старого знайомства, старої приязні, при якій всякі церемонії робилися зайвими». Дочка Толстих Катерина теж потверджувала чарівливу симпатичність Шевченкової вдачі:
«Він був надзвичайно ласкавий, м’який і наївно довірливий до людей, в усіх він знаходив щось добре й захоплювався часто людьми, що не були того й варті. Сам же він впливав [на інших] якось чарівливо, всі любили його, не виключаючи навіть слуг».
Це «навіть» – тут зовсім зайве: власне слуги в усіх домах, – як на Україні було, так і тут – найбільше до нього прив’язувалися, «особливо уважно до нього ставилися», – як згадує Борис Суханов, – «особливо старалися догодити йому». У Суханових, наприклад, слуги-українці на пам’ять вивчали вірші Шевченка з першого видання «Кобзаря», що його мав дворецький Пивоваренко.
Виходячи з дому, Шевченко мав звичай писати крейдою на дверях, куди вийшов. Гості, що його не заставали вдома, теж писали там свої прізвища, іноді разом із висловами своєї пошани й захоплення; найбільше було таких українських записів, іноді навіть у віршованій формі.
Перед Різдвяними Святами 1858 року до Петербургу приїхав на гастролі артист-трагік – негр Айра Олдрідж, геніальний виконавець героїчних ролей у драмах Шекспіра, незрівнянний Отелло. Його повна несамовитого темпераменту гра захопила Шевченка до нестями. Згодом вони познайомилися у Толстих. Перекладачкою Шевченкові й Олдріджеві, що вмів говорити тільки по-англійському, була Катя Толстая. Вона прекрасно описала цю епізодичну приязнь нашого поета з одним із найталановитіших представників африканської раси:
«Шевченко не міг не зійтися з ним, у обох їх було занадто багато спільного; обидва – чисті, чесні душі, обидва – справжні митці, Обидва мали в споминах молодости тяжкі сторінки гноблення. Один, щоб попасти до пристрасно любленого театру, найнявся в лакеї до актора, – другого вибито різками за спалений під час малювання недогарок…»
Митцеві-різьбяреві Микешину довелося бути свідком сцени, коли по закінченні спектаклю, де Олдрідж виконував роль короля Ліра, Шевченко вбіг до його театральної кімнати за лаштунками і, припавши до чорного приятеля, цілував його в лице, в руки, в плечі, примовляючи ніжні слова подяки. Олдріджа захоплювали українські пісні, що їх наспівував йому Шевченко, а негр співав йому своїх або старовинних англійських романсів. Бувало це під час сеансів, коли Шевченко малював портрет Олдріджа. Обидва в Толстих слухали гру на фортепіано віртуоза А. Контського, захоплюючись творами Моцарта й Шопена.
Оточений людською любов’ю й пошаною, сповнений артистичними враженнями, здавалося б, Шевченко міг жити спокійно, але життя давало йому не самі радісні години, бо серце його ятрили вічні жалі й рани, що їх завдавали не так особисті, як національні й громадсько-політичні справи.