Вимушене повернення
Павло Зайцев
Не поїхав відразу простим московським шляхом через Козелеччину, а заїхав іще раз до Переяслава, де 15 серпня, на першу Пречисту, був храм. Було на що й подивитися в цей день у Переяславі, коли тисячні юрби з сусідніх сіл у барвистому національному одягу наповнили це історичне місто, тепер глухе, занедбане й заболочене, із зруйнованим замчищем. Контраст між яскравою расовою українською юрбою й мізерним виглядом княжого міста, знеславленого умовою з Москвою 1654 року, ще раз пробудив у ньому тяжкі думки-рефлексії, які так недавно висловлював у Петербурзі, говорячи про московський «личак калюжний», що топче «славний люд козачий», і, як за часів молодости, ввесь гнів своєї душі вилив на голову гетьмана Богдана:
Тепер на Переяслав глянув,
Та на замчище подививсь!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Якби ти на світ не родивсь,
То не купав би я в калюжі
Тебе преславного… Амінь!
На цьому реаґуванні на тяжкі враження, що їх тут пережив, не мало заважили й недавні пересправи його з сучасними богданівцями – «няньками отечества чужого», – з Табачниковими та їхніми приставами й жандармами.
Пробувши кілька днів на Переяславщині, після 18 серпня поїхав на Пирятинщину й до Прилуки, а не простою дорогою через Остерщину, – мабуть іще когось хотів там одвідати і по дорозі ще раз побувати в зіпсованому московською реставрацією нашому «сен-клерському абатстві» – у Густині, де лежали тлінні останки Репніна й мазепинця полковника Горленка. Звідти вже проста дорога сама вела через Чернігівщину на Московщину – через маєтки Ґалаґанів. Шевченко ще раз побував у Сокиринцях, щоб, найнявши вбогу жидівську «балаґулу», виїхати звідти до Качанівки. Їздив усе по давніх шляхах – по місцях, з якими були зв’язані і світлі, і гіркі спомини молодости!
Ще з Прилуки 20 серпня написав листа Варфоломеєві. Обіцяв його влаштувати тут на Лівобережжі в маєтках свого знайомого Кочубея, та на Пирятинщині довідався, що там є новий управитель і, повідомляючи про це свояка, просив його зробити, що зможе, для набуття «отої благодаті над Дніпром» – ґрунту, що його міряння скінчилося новим вигнанням з України, а який, як писав Шевченко, «і вдень, і вночі» йому снився. Пишучи це, мабуть і в голову собі не клав, що одночасно з його виїздом із Києва ген.-губернатор Васильчиков, хоч і «ліберально» потрактувавши його «блюзнірства», все таки разом із повідомленням про цю подію вислав до Петербургу і свій внесок про те, що краще було б не дозволяти Шевченкові перебувати на Україні.
До качанівського палацу заїхав Шевченко не просто – головним в’їздом, а з заднього двору. Коли в подорожньому полотняному літньому плащі й солом’яному брилі входив по сходах, його, постарілого й сивоусого, пізнали проте старі слуги. Старих Тарновських не було в Качанівці. Сердечно зустрінутий і прийнятий молодим Василем Тарновським, пробув тут, одначе, недовго – спішився ще заїхати до хутора своїх друзів Лазаревських на Конотопщині. У молодого Тарновського позичив грошей, бо вже їх усі витратив, – перед виїздом із Києва дістав від когось із Петербургу якусь невеличку, як видно, суму. У качанівському альбомі записав два рядки із своєї давньої поезії:
Колючим терном поросла…
Чиї це ніжки топтали ту стежечку качанівського парку, зарослу тепер терниною, за чиїми слідами стежив він іще молодим у його тінистих алеях, – це все навіки, мабуть, зостанеться таємницею.
21 серпня о 10 год. вечора був уже в Гирявці у «божественної старушки», безмежно доброї пані Афанасії Лазаревської, щасливої матері шістьох синів, що їх уже всіх знав, а два з них, Федір і Михайло, були йому ближчі, ніж рідні брати. Крім щирої гостини, зустріла його приємна несподіванка, – слідом за ним того самого дня прибув до Гирявки й Федір Лазаревський, від якого він зазнав так багато доброго на далекому засланні. У хутірському затишку милої серцю родини провів три дні (22-24.VIII) і, як символ своїх заспокійливих вражень, залишив господині, що її вже давно звав «своєю рідною, невиданою й щиро коханою матір’ю», свій улюблений «Весінній вечір», а також прегарний її портрет.
25 серпня вранці вкупі з Федором Лазаревським виїхав Шевченко з Гирявки. Ночували в Кролевці у сестри Федора – пані Глафіри Огієвської, 26 побували в її чоловіка в Глухові, а переночувавши під Севськом, 27 в Севському попрощалися. Вертався тепер Шевченко до Петербургу давньою знаною добре дорогою, вже описаною в повісті «Капітанша». Востаннє перед тим переїздив тут московсько-українську границю в супроводі поліційного офіцера Ґрішкова в 1847 році; якщо тепер їхав нею сам, а не в подібному товаристві, то це було великим щастям. Могло бути й інакше.