Похорон в Петербурзі

Павло Зайцев

Блискавкою розійшлася звістка про смерть поета по всьому Петербурзі, а телеграфні дроти понесли її до всіх більших міст України. Повідомлено про смерть Шевченка і Галичину.

Надвечір того ж дня перенесено тлінні останки небіжчика до академічної церкви, побіч якої він мешкав.

Труна стояла перед амвоном на чорному катафалку. Була оббита білим луданом-глазетом. З вікон, червоні завіси яких були спущені, на обличчя спочилого спадало червонясте світло. М. С. Лесков оповідав, що на поетовому обличчі «лежав відбиток тих благородних дум, що ніколи не покидали Шевченка живого».

Увесь понеділок академічну церкву відвідувало багато людей. Один за одним митці малювали поета в труні: Микешин, Ейслер, Дмитрієв-Оренбурзький і інші. Зняли також гіпсову маску з поетового обличчя.

В день похорону – у вівторок 28 лютого – не лише всю церкву, а й усі коридори Академії заповнила інтелігенція: вчені, письменники, митці і знавці пластичного мистецтва, журналісти, громадські діячі й студентська молодь. Були й усі знайомі великого поета, який мав їх так багато.

Численно була представлена велика українська колонія в Петербурзі на чолі з «Громадою» і редакційною колегією «Основи». Маніфестаційно прибула на похорон і добре зорганізована, численна петербурзька польська колонія, що складалася переважно з академічної молоді. Для неї авторитетними були Шевченкові друзі – Сераковський, Желіґовський, Круневич й інші видатні революціонери, які вже тоді снували плани про повстання проти московського царату і в Шевченкові бачили великого союзника в своїй майбутній боротьбі.

Серед тих, що стояли ближче до труни, виділялись постаті П. Куліша, М. Костомарова і В. Білозерського – поетових «братчиків» і «союзників» 1847 року.

«Тяжке, невимовно тяжке було останнє прощання… Благоговіння перед спочилим і непорушна тиша були навкруги… Щира любов і шаноба до Шевченка здружили всіх». Так описував в «Основі» цей момент його друг Л. Жемчужников.

Коли скінчився сумний обряд відпівання і «останнього цілування», жалібний похід рушив до Смоленського цвинтаря, де Шевченко часто бував, багато рисував і мав свій улюблений куточок. Там для нього викопали могилу. Труну до самого цвинтаря несли студенти.

Десять промов у той день було виголошено над труною поета, – в церкві і на кладовищі. З українців говорили П. Куліш, В. Білозерський, М. Костомаров, П. Таволга-Мокрицький, О. Афанасьєв-Чужбинський, Павло Чубинський і Ф. Хартахай. З росіян – М. Курочкін і Южаков. Від поляків говорив студент В. Хорошевський.

Перший говорив (ще в церкві) Куліш. Це була найкраща з усіх промов.

«Нема з нас нікого, достойного проректи рідне українське слово над домовиною Шевченка: уся сила і вся краса нашої мови тільки йому й відкрилася».

І промовець, вияснивши вагу і значення Шевченка як поета й людини, скінчив так:

«Будь же, Тарасе, певен, що ми твій заповіт соблюдемо і ніколи не звернемо з дороги, що ти нам проклав єси. Коли ж у нас не стане снаги твоїм слідом простувати, коли не можна буде нам так, як ти, святую правду глаголати, то лучче ми мовчатимемо…»

Білозерський підкреслив участь у смутному обряді синів «різних батьків і різних язиків».

На цвинтарі почав промовляти Костомаров, але, схвильований, заридав і пішов геть. З виголошених на цвинтарі найцікавішою була промова поляка В. Хорошевського:

«Нехай і польське слово, коротке, але сердечне, пролунає над твоєю труною, чесний український пророче. Ти кохав свою рідну країну, свій блакитний Дніпро, свій сіромашний народ, ти був цього народу гідним співцем, на його сльозу ти завжди сльозою відгукувався – слава тобі. Ти ніби й не любив поляків, але цю нехіть до них викликали в тобі їхні давні помилки, а через них на народ твій, що його ти гаряче покохав, зійшли великі страждання: отже тієї нехоті причина лежить в тому, «Що ти багатьох кохав, і що кохав багато».

Тож нехай над твоєю труною замовкнуть усі закиди, нехай тільки лунає сердечне слово: слава тобі! За помилки батьків сини не відповідають; тож не торкаймося тут давніх суперечок давно минулого; краще промовмо над цими останками братнє «любімося».

Якби ж тільки твоя смерть, чесний Тарасе, й урочистий сумний чин твого похорону стали початком нового життя! Якби ж над твоєю труною хоч трохи ненависти припинилося, і щоб цей малий початок народжував у майбутньому все більше взаємного зрозуміння, братерства і забуття давніх кривд, – так, як мале зернятко, вкинене у землю, зроджує багате жниво. Це був би найгарніший вінок на твою честь та найпишніший пам’ятник тобі, Тарасе».

Похорон скінчився о п’ятій годині пополудні. Могилу поета вкрили свіжі квіти.

Письменник Тєрпіґорєв у своїх спогадах, надрукованих у 25 річницю смерти Шевченка, так описав цю щиру, спонтанну маніфестацію:

«З усіх похоронів, що їх довелося мені бачити з того часу, ні один не мав на собі такого відбитку простоти й щирості, як похорон Шевченка. Я бачив похорони Некрасова, Достоєвського, Тургенева і Салтикова-Щедріна, але всі вони були отруєні осоружним, робленим, нещирим духом демонстрацій. Похорон Шевченка був чистий від цього ярмаркового комедіантства: не було тут ні пальмових, ні лаврових вінків, ні інших прикрас театральних…»

Петербурзька українська «Громада» добре зорганізувала цю жалібну урочистість, а найбільше потрудився над цим вірний друг поета – Михайло Лазаревський.

Серед багатьох ухвал, що їх прийняла «Громада» в день смерти поета у справі увічнення його пам’яті, була й ухвала про те, щоб тлінні останки поета, згідно з його заповітом, перевезти на Україну.

Домагалася цього й українська київська молодь.

На Смоленському цвинтарі Шевченко пролежав лише два місяці. За цей час щонеділі правили там по ньому панахиду, а могила його вся потопала в квітах.

На протязі березня і квітня всі органи російської преси вмістили некрологи Шевченка, описи його похорону та статті з оцінкою його діяльності. Все березневе число української «Основи» було присвячене поетові. З польських часописів лише «Kurjer Wileński» озвався на його смерть. В німецькому популярному тижневику «Die Glocke» вміщено дуже солідну статтю з прегарно гравірованим на дереві портретом поета, зробленим з фотографії. Умістив теплу згадку про нього і Герцен у своєму лондонському «Колоколі». Озвався також кількома теплими словами і улюблений Шевченків англійський письменник-гуманіст Діккенс.

Але з усього, що тоді було писано про нашого поета, безперечно найкращою була прониклива оцінка його діяльності, яку дав замовчуваний тепер росіянами видатний російський критик Аполон Григор’єв. У квітневому числі журналу «Время» він писав:

«Щодо краси і сили поезії багато хто ставлять Шевченка врівень із Пушкіним і з Міцкевичем. Ми підемо далі: у Шевченка сяє та гола краса поезії народної, якої у Пушкіна і у Міцкевича лише іскорки блищать. Натура Шевченка світліша, простіша і щиріша від натури Гоголя, великого поета України, що поставив себе в фальшиве становище – бути поетом цілком чужого йому побуту російського… Шевченко останній кобзар і перший великий поет нової великої літератури».

Ця оцінка була значно глибша, ніж та, що її дали «ліві» критики Чернишевський і Добролюбов, для яких українська література будь-що-будь залишалася регіональною літературою, а Шевченко ж іще в 1847 році сказав: «А на москалів не вважайте: у них народ і слово, і у нас народ і слово», бо для нього українська національна культура була явищем цілком самоцінним і відрубним.