Прощання в Києві
Павло Зайцев
Після довгих клопотів, ексгумацію визначено на 26 квітня [1861 р.]. Супроводити труну поетову на Україну доручено було молодим членам «Громади»: митцеві-маляреві Григорієві Честахівському і студентові Олександрові Лазаревському, майбутньому українському історикові. Обох Шевченко дуже любив, і вони були до нього прив’язані всією душею. Спеціально замовлені були гарні дорогі ресорні дроги, що на них від Москви мали везти труну кіньми до Києва. До Москви тлінні останки поетові мали прибути залізницею. Ранком 26 квітня на Смоленський цвинтар прибули українці великою громадою – всі, хто тільки міг.
Відкопану труну вклали в другу масивну, цинову. Коли вже її поставили на дроги і жалібна громада оточила її, виступив вперед Куліш і сказав:
«Що ж оце, батьку Тарасе! Ти від’їжджаєш на Україну без червоної китайки, заслуги козацької? Чим же ти нижчий од тих козацьких лицарів, що червоною китайкою вкривалися, заслугою козацькою пишалися? Ні один предок твій не сходив з сього світу без сієї останньої чести. Чи вже ж ти чужим чужиницею вмер на чужині? Що ж про нас скажуть на Україні, як ми тебе вирядимо не покритого червоною китайкою? Скажуть, що й ми такі перевертні, як ті дуки, що позабирали козацькі луги й луки… Ні, батьку! Ще не попереводились діти козацькі! Розкиньте ж, небожата, червоний цвіт славетний на чорній сумній домовині Тарасовій! Отепер їдь, батьку! Нехай земляки знають, що ми тут в столиці своєї святої старосвітчини не занедбали».
А коли молоді накрили труну китайкою, промовець казав далі:
«З’явися, батьку, серед рідного краю під своєю червоною китайкою та згромадь навкруги себе сліпих, глухих і без’язиких: нехай вони із мертвих уст твоїх почують твоє слово безсмертне та нехай, хоч помиляючись, почнуть говорити непозиченою мовою!..»
А закінчив свою промову Куліш так:
«Наш єси, поете, а ми народ твій і духом твоїм дихатимемо во віки і віки…»
Жалібна процесія рушила до Миколаївського двірця через Василівський Острів, Миколаївський міст, Адміралтейську площу, а потім Невським проспектом.
27 квітня тлінні останки поета прибули до Москви, де їх внесли до однієї з церков. Зустріч була урочистою. Відправлено панахиди.
2 травня опівночі прибули до Орла. 3 травня вранці перед труною відправлено панахиду, на якій була вся орловська гімназія з педагогами й директором. Федір Лазаревський служив тоді в Орлі. Це він в 1847 р., отже чотирнадцять років перед тим, так сердечно привітав Шевченка-солдата в далекому Оренбурзі і так багато зробив там для нашого поета. Тепер вітав його вже мертвого.
Аж до кінця міста труну поета супроводив священик і всі, що прийшли поклонитися його тлінним останкам, а за містом відправлено ще одну панахиду в присутності великого натовпу. Один з вінків присутні поділили між собою як дорогоцінну пам’ятку.
Скромна зустріч відбулася ще й у Ніжені, а в п’ятницю 5 травня тлінні останки поета прибули до поштової станції Бровари на лівому березі Дніпра за кілька кілометрів від Києва. О. Лазаревський і Г. Честахівський поїхали до Києва, щоб у справі похорону порозумітися з ріднею поета, яка вже поз’їздилася туди, та з місцевими активнішими українцями, його друзями або знайомими. Ніякої загальної української громадської організації в Києві тоді не було, але існувала студентська українська «Громада».
Місце похорону не було усталене. Між петербурзькими друзями поета і київськими українцями від дня смерти поета провадилося в цій справі жваве листування, але питання це лишалося невирішене. Існувало кілька проектів. Називали і Аскольдову Могилу, і цвинтар історичного Видубицького монастиря, і урвисту високу гору Щекавицю над самим Дніпром, одну з найефектніших «святих гір київських». Уже перед тим звістка про скоре прибуття тлінних останків Шевченка до Києва дуже схвилювала київську студентську молодь. В суперечках між нею і старшими громадянами перемогла молодь, яка настояла на тому, щоб Шевченка поховали на Щекавиці. Варфоломей Шевченко на це погодився. Справді, в Києві це місце було і найімпозантніше і найвідповідніше поетовому бажанню, щоб з його високої могили
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Отже коли прибули до Києва Лазаревський і Честахівський, вони довідалися, що рідня спочилого поета вже склалася, зібравши 15 карбованців, що за ці гроші набуто місце на Щекавиці, вже викопано могилу й замовлено високий дубовий хрест. Усе це вже виконав Варфоломей, якого вся рідня поетова, як людину енергійну, практичну – «з бувальців», зробила своїм представником.
Але обидва молоді петербурзькі делеґати привезли свій власний проект. Вони настоювали на тому, щоб поховати Шевченка на Чернечій Горі під Каневом – на місці, яке для нього вже придбав Варфоломей, там, де мала стати вимріяна поетом «хата над Дніпром», яку тепер спочилому мала заступити «хата-домовина». Почалися нові суперечки. І молодь, і дехто із старших громадян уважали, що гідним великого поета місцем вічного спочинку має бути столиця України Київ. Тоді Честахівський витягнув аргумент, перед яким усі скапітулювали: він заявив, що Шевченко, вмираючи, на запитання, де його поховати, відповів йому: «У Каневі!» Невідомо, чи це була правда [Честахівського не було при смертному ложі поета], але це вирішило справу. Всі погодилися.
Ухвалено було тлінні останки Тарасові перевезти до Канева пароплавом. Але з великим сином України мав попрощатися український Київ, а ще в п’ятницю 5 травня ввечорі ніхто не знав, у якій саме з київських церков поставлять його труну. Молодь змовилася демонструвати і хотіла, нікого не питаючись, завезти тіло небіжчика до університетської церкви. Старші були тієї думки, що треба порозумітися з адміністрацією, – очевидно, щоб уникнути прикрих несподіванок і перешкод. Треба припускати також, що ніхто з заляканого київського духовенства не зважувався дати згоду на перенесення труни до церкви без згоди вищої влади.
Старші громадяни вирішили послати делегацію до генерал-губернатора кн. Васильчикова просити дозволу привезти труну до Києва, до однієї з церков. У делегації були знайомий небіжчика-поета о. Петро Лебединцев, законовчитель другої київської гімназії, і Варфоломей Шевченко. Головною дієвою особою в цих справах був інспектор названої гімназії М. К. Чалий, знайомий і майбутній біограф поета. Шевченко перед смертю провадив із цим видатним педагогом діяльне листування в освітніх справах. І Чалий, і о. Петро, як і майже всі ті українські громадяни, що їх вони репрезентували, були дуже поміркованими й лояльними до влади людьми, їх відстрашував і навіть дратував неспокій просякнутої революційними настроями молоді.
Князь Васильчиков дав дозвіл, а щодо церкви, в якій мали б поставити труну поетову, відіслав делегатів до митрополита київського Арсенія. Той визначив найближчу до Дніпра невелику парафіяльну церкву св. Рождества. Генерал-губернатор заборонив будь-які промови в церкві й відповідальність за виконання цього наказу поклав на о. Петра Лебединцева.
Поки делегати вели переговори з представниками вищої духовної й політичної влади, за ланцюговим мостом на чернігівському березі Дніпра зібралося багато людей. Були там і селяни, і міщани, і урядовці, і військові, й студенти. Стояло чимало екіпажів, якими поприїздили сюди заможніші кияни – і панські берліни, і звичайні візники. До натовпу, що чекав тут, приєднувались і прочани, яких цією порою буває дуже багато в Києві. Чимало студентів були в народніх національних убраннях: у чорних киреях, брилях, у шароварах і чоботах. Загальну увагу звертала на себе група поетової рідні – брати його й сестри з дітьми, поетовими небожами. Всіх родичів і свояків, разом із родиною Варфоломея, було чотирнадцять.
Труна з тлінними останками поета стояла вже в Микільській Слобідці, куди її рано підвезли з Броварів. Студентська молодь хвилювалася й хотіла, не чекаючи дозволу влади, везти труну через усе місто до університету. Намір свій студенти почали вже здійснювати, і труну, яку ледве тягли по глибокому піску поштові коні, вже підвезли до мосту. М. К. Чалому та його друзям пощастило після довгих і голосних суперечок із гарячою молоддю спинити жалібну процесію перед мостом і намовити почекати на прибуття делегатів. Уже на короткому відтинку дороги від Слобідки до мосту над труною виголосили багато промов. Для цього дроги з покритою вінками труною студенти раз-у-раз спиняли, і промовці входили на дроги й виголошували промови або читали свої вірші, присвячені поетові.
Коли прибув Варфоломей і всі довідалися, що труну повезуть до , процесія рушила до мосту. Тут студенти випрягли коней і самі повезли поетові останки через усе києво-подільське шосе до церкви. І тут повторювалося те саме, що перед мостом: раз-у-раз виголошувано промови. Говорили не лише українці, а й росіяни, якийсь поляк, якийсь серб, студент Духовної академії, що виступив від імені балканських слов’ян. Один із промовців, тоді ще молодий український етнограф, подолянин Шейковський порівнював Шевченка з пророком Єремією.
Нарешті труну внесли до церкви, і там якийсь приятель Шевченка, монах Братського монастиря, відправив літію.
На другий день, в неділю 7 травня, хоч і падав дощ, але тисячі людей оточили церкву, до якої могла увійти лише незначна частина прибулих. Заупокійну Службу Божу відправив о. П. Лебединцев. Промов не було, але коли почалася панахида, якась пані в глибокій жалобі протиснулась до труни і поклала на неї терновий вінець.
Коли жалібна процесія вирушила з церкви до Дніпра, повторилося те, що було напередодні: знову процесія спинялася і знову раз-у-раз над труною виголошували промови. Найкращі з них, як твердив М. Чалий, належали студентам Олександрові Стоянову, Володимирові Антоновичу і Михайлові Драгоманову. На жаль, тексти промов цих видатних українських діячів не збереглися.
Пароплав чекав уже під парами коло мосту, а не коло пристані, бо через величезну повінь пристань була нечинна. Настав кінцевий момент прощання Києва з великим поетом. Останню промову виголосив тут, над самим Дніпром, М. К. Чалий.
Була це дуже змістовна промова і, хоч вона пройшла цензуру, бо була призначена до друку, в ній прозвучали гострі слова осуду, кинуті на «антагоністів» української національності. Як на той час, це був національно-громадський акт не малого значення, тим більше, що промова ця виходила з уст педагога, представника офіційної школи, який говорив як український патріот. Чалий ствердив, що «муза нашого Кобзаря піднесла народ в його власних очах» і що вона «завоювала нам право літературного громадянства… в родині слов’янських народів».
Так попрощався з великим поетом улюблений і оспіваний ним «святий Київ наш великий». Прощання закінчилося там, де чотирнадцять років тому поліція вивела з порома на київський берег арештованого поета-революціонера.