2 липня

Тарас Шевченко

Дві випадково зроблені мною речі так удались, як рідко коли вдаються твори, глибоко продумані. Перша річ – оцей журнал, що в ці томливі дні дожидання став для мене необхідний, як болящому лікар. Друга річ – це мідний чайник, що стає необхідний для мого журналу, як журнал для мене. Без чайника чи без чаю я, бувало, якось ліниво брався за це рукоділля. Тепер же ледве встигаю налити в шклянку чаю, як перо само проситься в руку. Самовар – той шипінням своїм заохочує до праці, це зрозуміле. Щоправда, я не мав нагоди зазнати на собі цього спасенного впливу самовару, але мав нагоду на ділі переконатися в цій чарівній силі його над іншими.

А саме був у мене колись на Україні приятель, такий собі п. Афанасьєв, або Чужбинський. У 1846 році доля звела нас у «Цареграді», не в отоманській столиці, а в єдиному трактирі в місті Чернігові. Мене доля закинула туди в службових справах, а його з непереможної любові до розкиданого життя або, як він висловлювався, за поривом серця. Я знав його, як найнесамовитішого й невичерпаного віршороба, але не знав того захованого механізму, що пускав у рух це невтомне натхнення. І тоді тільки, коли оселились ми [вкупі], уникаючи зайвих видатків поперше, а по-друге, щоб, як товариші по ремеслу, «созерцать» один одного у всі хвилини дня й ночі, – тоді тільки я довідався про потайну пружину, що двигала це справді невтомне натхнення. Пружиною цією був шипучий самовар. Спочатку я не міг второпати того, чому мій товариш по ремеслу не замовить, коли йому захочеться, шклянку чаю з буфету, як я це роблю, а неодмінно велить подати самовар. Але коли я розглянув приятеля трохи ближче, то виявилось, що він властиво не самовар велів подавати, а велів подавати натхнення, або пружину, що пускала в рух цю таємничу силу. Я спершу дивувався, звідкіля, із якого джерела випливають у нього такі величезні вірші, а виявилось, що «ларчик просто отворялся».

Ми прожили з ним укупі ввесь великий піст, і не було в місті не тільки панночки, дами, навіть старенької, якій би він [не написав] до альбому не якийсь чотиривірш (він дрібницями гордував), а цілу важенну ідилію. Якщо ж альбому не знаходилось у якої-небудь чарівниці, як наприклад, у старенької Дорохової, вдови відомого Генерала 1812 року, то він підносив їй просто на шістьох і більше аркушах найсентиментальніше посланіє.

Та це все нічого. Хто з нас хиб не має? А суть діла в тому, що, коли довелось нам платити дань «володареві» «Цареграду», то в товариша по ремеслу готової дані не знайшлося. І я мусів заплатити, не рахуючи іншого спожиття, за самий локомотив, що пускав у рух натхнення, 23 карбованці сріблом, яких, не зважаючи на дружнє слово честі, я й досі не одержав. Ось чому я на ділі пізнав вплив шипучого самовара на моральні сили людини.

У моєму становищі натурально, що я раз-у-раз нуждався копійкою. І я писав до нього двічі до Києва про згадані 23 карб[ованці], та він навіть віршами не відповів. Я так і подумав, що гай-гай! Росія втратила другого Тредьяковського. Але я помилився. Минулої зими в фейлетоні «Р[усского] инвалида» бачу на безконечних шпальтах безконечний український вірш з нагоди… не пам’ятаю, з якої власне нагоди. Пам’ятаю тільки, що [були це] гидкі й підлі лестощі російській зброї. Бач! думаю собі, чи не мій це приятель так пописується? Дивлюсь, – справді він, А. Чужбинський. Так ти, мій любий, живий і здоровий та ще й падлючити навчився! Бажаю тобі успіху на вибраному полі, але зустрітися з тобою не бажаю.

Не пам’ятаю, хто саме, але якийсь глибокий серцезнавець сказав, що найпевніший дружбометр – це гроші, і він сказав правду. Правдива, справжня приязнь, що виявляється тільки в критичних, трудних випадках, і та навіть потребує цього холодного мірила. Найживіша, натхненна мова приязні – це гроші, і що більша нужда, то щиріша приязнь, яка проганяє цю голодну відьму. Я був такий щасливий у своїм, можна сказати, коловоротнім житті, що не раз вкушав плоду від цього райського древа. І в теперішній, мені здається, найкритичніший час, я дістаю [від Лазаревського] 75 карб., – за що? за яку послугу? Ми з ним бачились усього двічі. Вперше – в Орській Кріпості; вдруге – в Оренбурзі. Пошли, Господи, всім людям таку дружбу й такого друга, як Лазаревський.

Але викоріни цей бур’ян, що виріс на ниві найблагороднішого почуття. Викоріни таких друзів, як Афанасьєв, Бархвіц та Апрелев. Правда, і Бархвіц, і Афанасьєв – це погань, дрібнота, але Апрелев – це значна, показна людина, це не який-небудь чугуївський улан чи лінійний поручник-запивайло, а ротмістр Кавалергардського її Величества полку, відомий у столиці сибарит і обжера. Це, як то кажуть, видатна особа. З цією видатною особою спізнався я в 1841 році в одного мого земляка, в такого собі Соколовського. Перше враження було на його користь. Молодий, свіжий, рум’яний черевань (я, не знаю чому, особливо вірю в добротність людей такої комплекції та колориту). І щоб довершити своє зачарування, я уявив собі його ще й лібералом. Ось ми знайомимось, потім заприязнюємося, переходимо на «ти» і нарешті входимо у фінансові стосунки. Він мені замовляє свій портрет. І я йому дозволяю приїздити до мене на сеанси з власним фриштиком, що склався з двохсот устриць, чверті холодної телятини, шести пляшок портеру й однієї пляшки джину. Все це з’їдалось і випивалось підчас сеансу в найбільшій приязні. Третій сеанс почався в нас на «ти» і скінчився шампанським. Я був захоплений другом-аристократом. Скінчилися сеанси, пішов я до друга за мздою, – друг зайнятий, нікого не приймає, вдруге – те саме, втретє, вчетверте… і так до десяти разів – все те саме. Я плюнув другові на поріг та й ходити перестав. Таких друзів у мене було багато, і як дібрав – все люди військові. Я певний, що, коли б Афанасьєв не був перше уланом, він міг би писати вірші [і] без допомоги самовару, і ми б із ним попрощались інакше.

Віра без діл – мертва єсть. Так і дружба без істотних доказів – пусте, лукаве слово. Блаженні, стократ блаженні друзі, що їх життя було осяяне райдужним сяйвом усміхненого щастя, і голодна нужда своїм залізним жезлом проби ні разу не постукалась у двері їх безкорисливої дружби! Блаженні, – вони й у могилу зійдуть, благословляючи один одного!