Початкова сторінка

Тарас Шевченко

Енциклопедія життя і творчості

?

29 липня

Тарас Шевченко

Бачив у сні Семена Артемовського з жінкою; він виходив після служби Божої з церкви Покрови. На Сінній площі нібито насаджено парк, дерева ще молоді, але величезні. Особливо вразила мене своїми розмірами папороть. Справжній китайський ясен. У парку зустріли Куліша теж із жінкою і разом пішли в гостину до Михайла Лазаревського.

Усе, що серцю дороге, скупчилось цим разом у моєму сні. І якби не проклятущі курчата, що своїм докучливим цокотанням мене розбудили, я певне побачив би ще когось із любих моїх друзів. І не досить того, що бігають коло тебе, пищать, цокочуть, – ні, треба ще тобі на лице скочити та за ніс ущипнути. Маєш щастя ти, хоробрий молодче, що не попався мені під руку, а то б я відірвав сміливу голову, щоб ти знав, як клювати доброго чоловіка, коли він спить і бачить у сні такі втішні, милі серцю лиця.

Розбуlжений так не в пору чубатеньким нахабою, я встав і пішов до альтанки з твердим наміром продовжувати прекрасне видіння. Та, хоч як я цього бажав, цей проект мені не вдався. Сонце, що інколи так мляво, поволі встає з-за обрію, тут, як на сміх, швидко вискочило, ніби потураючи нелюдському вчинкові чубатого нахаби й бажаючи підняти на ноги мухи, що тихенько дрімали по кутках. Нічого робити. Тяжко проти рожна перти. Нічого робити, – я встав, приготував собі трапезу, себто чай, і пішов шукати чоловіколюбного Андрія, що з такою любов’ю поклав мене спочити під вербою. Щоб такий милосердний подвиг достойно оцінити, я хотів його почастувати

Чаю склянкою

І горілки чаркою.

Та ба! цей добрий намір мені не вдався. Андрій (чого я ніяк не сподівався) спав сном праведного у своїй темній землянці. Знаючи з недавнього досвіду, як нечемно й негарно порушувати чужий спочивок, я дав йому спокій, бувши зовсім певний, що старий дозволив собі вчора зайву чарку, що з ним, як і трапляється, то дуже й дуже рідко. Артилерійський городник, його друг і товариш у землянці, приємно розвіяв мою не зовсім добру гадку про Андрія. Він сказав мені, що минулої ночі Андрій був черговим нічним сторожем городу і, звичайно, всю ніч не спав. Так от тепер і надолужує.

Нічого робити. Чаю шклянку й горілки чарку відклав до іншого разу, а тепер напишу кілька рядків до свого журналу на пам’ятку про тебе, мій правдивий, простий, благородний земляче.

Незабаром після того, як я прибув до форту, помітив я серед солдатської публіки (іншої публіки в фортах немає), серед цієї одноманітної, бідолашної публіки, зовсім не солдатську постать. Хода, обличчя, навіть шапка-чабанка, все в ньому виявляло мого земляка. Питаю, що це за людина така? Мені відповідають, що це Андрій, шпиталевий слуга й «хахол». А мені цього й треба. Обличчя його видалось мені суворіше, аніж взагалі в земляків моїх. Тому то я почав до нього наближуватись здалека й обережно. Упевнившись через його найближче начальство: унтер-офіцера Ігнатьєва й капітана Балагурова, завідувача півшпиталю, що Андрій Обеременко прикладно чесна і твереза людина, я почав шукати нагоди побалакати з ним віч-на-віч по-своєму. Але він ніби помітив мої маневри і, здавалось, намагався відхилити від себе цю честь. Це мене ще більше підштовхувало до зближення.

Більшу частину безсонних ночей у Новопетровському форті провів я, сидячи на ганочку офіцерської офіцини. Якось – це було взимі в годині третій уночі – сиджу я, як звичайно, на ганочку, дивлюсь, – із шпиталевої кухні виходить Андрій. Він тоді був за пекаря та квасника. (Завидну посаду городника я йому виклопотав). – «А що – кажу – Андрію, і тобі, мабуть, не спиться?». – «Та не спиться, матері його ковінька», – відповів він. Я затремтів, почувши його чисту, непопсовану, рідну вимову. Я попросив його посидіти трохи зо мною, на що він неохоче погодився.

Розмову почав я, як це звичайно буває між солдатами, спитавшись, якої земляк Губернії, тощо. На мій запит Андрій відповів, що він губернії Київської, повіту Звенигородського, із села Різаної – «тут коло Лисянки, коли чували», – додав він, а я додав, що не тільки чував, а сам бував і в Лисянці, і в Різаній, і в Русалівці, і всюди. Одне слово, виявилось, що ми найближчі земляки. – «Я сам бачу, – сказав він – що ми свої, та не знаю, як до вас приступити, бо ви все то з офіцерами, то з ляхами, тощо. Як тут, думаю, до його підійти. Може воно й сам який-небудь лях та так тільки ману пускає». Я почав знов запевняти його, що я справжній його земляк, – щиро бажав продовжувати розмову, але пробила третя година, і він пішов топити піч для хлібу та квасу.

Так почалось наше особисте знайомство з Андрієм Обеременком. І що далі, то більше пізнавали ми один одного й більше прихилялися один до одного. Але зовнішні відносини наші зостались ті самі, що й за першої нашої зустрічі. Він собі не дозволяв ні одного кроку зовнішнього зближення, ні тіні запобігання, як це робили інші. Підозріваючи в мені, не знаю чому, багача земляка і навіть родича комендантового, Андрій нарівні з іншими вірив у все це та при інших він навіть не здоровкався зо мною, щоб не подумали, що він накидається мені в друзі. Місцем наших постійних побачень був згаданий ганочок, а час – ніч, коли все, крім вартових, що перегукувалися, спало.

Спокійно-холодний і навіть суворий вигляд його зраджував у ньому людину шорстку, байдужу. Але це – маска. Він пристрасно любить маленьких дітей, а це певна ознака серця лагідного, незлобивого. Я часто, як маляр, милувався його темно-бронзовим вусатим обличчям, коли воно ніжно тулилося до рожевої щічки дитини. Це була одна-єдина радість в його суворому, самотньому житті. Незалежно від його простої, благородної вдачі, я полюбив його за те, що він за двадцять літ нудного, гидкого солдатського життя не опоганив і не принизив своєї національної і людської гідності. Він геть у всьому зостався вірний своїй прекрасній національності. А така риса облагороднює навіть і неблагородну людину. Якщо коли й мигнули світлі хвилини в моєму темному довголітньому засланні, то ці солодкі хвилини я завдячую йому – моєму простому, благородному другові Андрієві Обеременкові.

Нехай Господь пошле тихий кінець твоєму іспитові, мій незмінний друже! І хай поможе тобі Пресвятая Мати всіх скорбящих перейти ці безводні пустині, напитися солодкої Дніпрової води і вдихнути у змучені груди живуще повітря нашого прекрасного, нашого любого рідного краю!

Увесь день я не бачився з Андрієм. Перед вечором пішов я намалювати вид першої батереї з того самого місця, з якого я вночі милувався нею, вертаючись од Мостовського. Коли-небудь зроблю акварельний малюнок. Уже стемніло, коли я вернувся на город. Під вербою сидів Андрій і зустрів мене таким запитом: – «А що ми будемо робить з отим м’ясом?» – «З яким?» – «А що на льоді другий день валяється». – «Собакам його викинуть. А як не смердить, то повечеряєм». – «Я вже вечеряв». – «А я не хочу вечеряти», – сказав я і вже хотів іти до альтанки. – «А знаєте що?» – сказав Андрій, спиняючи мене. – «Не знаю що.» – «Ходімо з отим м’ясом завтра раненько в балку та поснідаєм доладу». – «Добре, ходімо.» – «Та не беріть з собою отого цигана, отого проклятого ляха. Нехай він сказиться!» – «Добре, не візьмемо нікого.» – І ми розійшлись.